Захист України. Профільний рівень. 10 клас. Фука

§ 15. Уплив кочових племен на формування військових навичок прадавніх українців / українок

У чому полягала суть економіки кочових народів українського Півдня?

• Бойове мистецтво кіммерійців • Територія України складається з кількох природно-кліматичних зон. Північ нашої країни належить до зони лісів. Лісисто-болотиста особливість місцевості створює труднощі для пересування військових з’єднань, особливо кінноти, слугує природним захистом населення. На цих теренах проживали предки слов’ян.

Південь України — степова зона. Українські степи є крайнім західним відрізком трансконтинентальної Євразійської степової смуги, що простягається від Монголії до нижньої течії Дунаю. Цим зручним для пересування природним коридором протягом тисячоліть зі Сходу на Захід рухалися кочові племена та народи в пошуках воєнної здобичі та зручних пасовищ для своєї худоби.

Першим народом у степовій зоні України, відомим не тільки як археологічна культура, а й за своєю власною назвою, були індоєвропейські племена кіммерійців. Вони заселяли причорноморські степи в XI-VII ст. до н. е.

Кіммерійці вже вміли виплавляти з болотної руди й обробляти залізо, проте використовували й знаряддя праці та зброю з бронзи. Головним їхнім заняттям було кочове скотарство, зокрема конярство, і грабіжницькі військові походи. Відомо, що у VIII ст. до н. е. кіммерійці напали на закавказьку державу Урарту, розгромили її військо та пограбували населення. Пізніше кіммерійці вступили у конфлікт з іншою великою державою регіону — Ассирією. В одній із битв з ассирійцями кіммерійці вбили їхнього царя Саргона II, проте зрештою були розбиті та відступили з Ассирії. Як найманці кіммерійці служили у військах різних держав Близького Сходу.

Для успішного ведення воєн з могутніми близькосхідними державами потрібно було мати потужне військо. На чолі війська кіммерійців, так само як і їхніх племен, стояли царі. Кіммерійці, ймовірно, першими застосовували новаторську на той час техніку бою — верхи на коні. Саме від них техніку кінного бою перейняли ассирійці, а від тих — інші народи Стародавнього Сходу. Цей новий рід військ був настільки незвичним, що давні греки якийсь час вважали вершника і коня одною істотою — кентавром.

Кіммерійські вершники могли стріляти з лука на ходу, колоти списом та рубати мечем з коня. Їм був відомий і новий спосіб стріляння з лука — з-за спини, під час відступу чи втечі. Про нього дізнаємося із зображення кіммерійців верхи на конях без сідел на античній вазі. Там же бачимо бойових псів (іл. 15.1).

Основною зброєю кіммерійського вершника був лук, який зберігали в гориті (комбінованому футлярі для лука й стріл). У відділенні для стріл горит вміщав до 42-х стріл завдовжки 55-60 см з кістяними, бронзовими чи залізними наконечниками. Також воїни використовували короткі списи. Клинкова зброя була представлена залізними мечами, а для ближнього бою використовували залізні кинджали. Захисні обладунки кіммерійців мало вивчені. Вважають, що панцирі (на тканинній чи шкіряній основі) та шоломи були атрибутами найзаможніших воїнів — вождів і військової еліти. Озброєння кіммерійців цілком відповідало тактиці кінного бою.

• Скіфське царство. Війни скіфів • На рубежі VIII-VII ст. до н. е. у причорноморські степи приходить зі Сходу інший народ — скіфи (скити) або сколоти, що витісняють кіммерійців.

Військо скіфів складали всі, здатні тримати зброю, причому не обов’язково чоловіки, — археологи знаходять чимало жіночих поховань зі зброєю. Поза тим, ймовірно, у великих війнах чи закордонних походах скіфів брали участь представники інших народів, що населяли Скіфію. Військо очолював цар, однак на прикладі викладеної давньо-грецьким вченим Геродотом історії скіфоперської війни відомо, що військо могли очолити кілька царів, один з яких вважався вищим за інших.

Основу скіфського війська становили кінні лучники. Вершники, окрім луків, були озброєні дротиками, списами та короткими мечами. Переважна більшість вершників не мали захисного спорядження, тобто належали до легкої кінноти. Невелику частину війська складали піші воїни.

Тактику скіфи будували на тому, щоб завдати ворогові якомога більших втрат ще до вступу в рукопашну сутичку. Тому значну увагу приділяли майстерному володінню луком. Водночас бій будували на діях воїнів, які часто діяли неузгоджено.

Основною дистанційною зброєю скіфів був складний (композитний) лук. Його конструкція і форма забезпечували значну дальність польоту і потужність удару стріли. Одним з офіційно задокументованих рекордів у дальності стрільби з лука було відзначено в ІІІ ст. до н. е. на змаганнях в античному місті Херсонесі (нині — Севастополь). Лучник Анаксагор з міста Ольвія (нинішній Миколаїв) переміг за дальністю стрільби з лука, випустивши стрілу більш ніж на три стадії — це приблизно 534 м. Однак військові спеціалісти вважають, що вражаючий прицільний постріл зі скіфського лука сягав до 100 м. Скіфський горит міг вміщати до 200 стріл.

Скіфські списи із довгими вістрями призначені для ураження супротивника, захищеного обладунками. Вони мали довжину 1,7-2,2 м і були достатньо легкими, щоб використовуватись не тільки для ближнього бою, але й як метальна зброя. Досить популярними у скіфів VII-VI ст. до н. е. були залізні бойові сокири з вузькими лезами.

Головною зброєю ближнього бою у скіфів були короткі мечі або кинджали — акінаки. Їх застосовували в рукопашній сутичці як зброю колотої дії. Акінаки носили на поясі з правого боку, прив’язуючи нижній край піхов до ноги. У IV ст. до н. е. популярними стають довгі однолезові мечі. За формою вони нагадують пізніші турецькі ятагани.

Захисне озброєння скіфів складалося з шоломів, натільних обладунків та щитів. У VII-VI ст. до н. е. основним типом скіфських шоломів були бронзові, пізніше скіфи почали використовувати шоломи, повністю зроблені із залізних лусок, нашитих на шкіру. За формою вони нагадували скіфські головні убори — ковпаки. З кінця VI ст. до н. е. скіфи використовують грецькі бронзові шоломи (іл. 15.2).

Іл. 15.2. Скіфське озброєння

Найпростішим захисним обладунком був шкіряний жилет, який міг мати наспинну та нагрудну частини, поєднані поясом та наплічниками, або мати розріз на боці. Металеві обладунки виготовляли на основі шкіряного жилета, до якого клепками чи дротами кріпилися залізні (рідше — бронзові чи кістяні) пластинки-луски. Луски могли покривати весь обладунок чи основні життєво важливі зони — груди та плечі. Використовували скіфи і дерев’яні щити, зміцнені залізними смугами.

Основними складовими воєнного мистецтва скіфів були спустошливі набіги та раптові напади на фортеці й міста в Малій Азії. У випадку вторгнення переважаючих сил ворога у степові райони проживання скіфів могла бути використана тактика «випаленої землі». Це сталося під час вторгнення перського царя Дарія III на територію сучасного українського Причорномор’я біля 514 р. до н. е.

Серед суворих військових звичаїв скіфів сучасники відзначали збирання скальпів та відрубаних голів ворогів, якими прикрашали коней.

На початку III ст. до н. е. Скіфія починає занепадати. Причинами цього були, напевно, вичерпання людських та економічних ресурсів унаслідок постійних війн. Окрім того, релігійні вірування скіфів вимагали все надбане добро класти в могилу покійника для його загробного життя. Скіфи не залишили після себе ні доріг, ні мостів, ні храмів. Тільки кургани-могили.

Іншою причиною занепаду скіфської держави був наступ зі сходу нових прибульців — сарматів. Вони витісняють скіфів з більшості займаних раніше територій, і ті осідають у Нижньому Подніпров’ї та степовому Криму, де засновують свою державу, відому як Мала Скіфія (Скіфське царство).

• Військо сарматів на території України • З II ст. до н. е. по IV ст. н. е. в південно-українських степах панують сармати — кочовий іраномовний народ, споріднений зі скіфами. Про значення військового чинника в житті й побуті сарматів свідчить навіть їхня назва, що походить від давньоіранського «saoromant» — «підперезаний мечем». Так само, як кіммерійці та скіфи, сармати були кочовим народом, основу економіки якого становило кочове скотарство. Однак, як і у попередників, ця галузь господарства не могла задовольнити всі потреби сарматів. Тому природним доповненням до кочового скотарства була відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка (збір данини, пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, військове найманство).

Такий спосіб життя породив їхній культ війни та зброї. Серед сарматів панувала ідеологія вищості й богообраності військової еліти. Давньоримський історик Марцеллін Амміан писав, що вони «за варварським звичаєм, встромляють у землю оголений меч із благоговінням поклоняються йому як богові Марсу». Варто відзначити, що цей культ зброї перейняли наші предки — русини. Давньоукраїнський літопис повідомляє, що після підписання русько-візантійського договору нехрещені руси скріпили його клятвою перед щитами й оголеними мечами. Етнографи описують звичай, за яким нащадки запорожців аж до початку XX ст. молились на ввіткнуті в землю старовинні шаблі.

Сарматське суспільство було цілком воєнізованим. Воно перебувало на стадії розвитку ранніх держав, очолюваних «царями», а інколи навіть «царицями». Високий статус жінок у сарматському суспільстві породив серед давніх греків міф про військо амазонок. Археологічні матеріали свідчать, що озброєння знаходять у 90 % чоловічих поховань, а решту — у похованнях сарматських жінок. Отже, речові історичні джерела підтверджують, що сарматське військо було масовим (народ — військо), а серед воїнів були і незаміжні дівчата. Серед військових звичаїв сарматів побутувало збирання скальпів. Згадується також звичай, за яким сарматська дівчина не могла вийти заміж, не вбивши трьох ворогів.

Сармати не були однорідним етносом. Провідні племінні союзи сарматів, відомі з письмових джерел, — язиги, роксолани (роси), аорси, сіраки і наймогутніші — алани.

Головним родом військ, як і у скіфів, була легка кіннота. Озброєння вершника складалось із складного лука «скіфського» типу та стріл. За призначенням стріли поділяли на «бронебійні», для ураження супротивника в обладунках, і звичайні. Комплект стріл у воїна міг становити від 60 до 200 одиниць. До комплекту озброєння для ближнього бою входили мечі двох типів — довгі (до 1 м) та короткі, кинджали, бойові ножі. Озброєння доповнювалось списом, дротиками або піками (древко сягало до 3-х м довжини). Захисне спорядження складалось зі шкіряного панцира й шолома. Захищений панциром з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів вражав супротивника списом і добивав його довгим мечем. На відомих зображеннях лускаті панцери вкривають усе тіло вершника (іл. 15.3).

Iл. 15.3. Сармати

Сармати здійснили прорив у військовому спорядженні бойового коня — вони почали використовувати сідло. Каркас сідла виготовляли з дерева, його обтягували шкірою. Використання цього пристрою підвищило бойові можливості вершника, оскільки опора на сідло з високими луками посилювала удар списом і мечем у кінному бою.

Тактику бойових дій сармати змінювали протягом часу зі змінами в озброєнні. Спочатку у війську домінувала легка кіннота, згодом зросла кількість і значення важкоозброєних вершників, які стали головною ударною силою. Сармати застосовували бойовий прийом удаваної втечі, щоб виманити противника та порушити його бойовий стрій. Для швидких маршів кінних підрозділів використовували змінних коней. Таким чином сарматська кіннота долала значні відстані — від 70 км до 90 км протягом доби. Це давало змогу здійснювати раптові, несподівані набіги на супротивника.

Високий рівень підготовки, налагоджена взаємодія важкої та легкої кінноти робили можливою перемогу сарматських вершників навіть над регулярними підрозділами античних держав.

Із часом сармати змішались з місцевим населенням і зійшли з політичної арени Європи. Їхні прямі нащадки — осетини — проживають на Кавказі. Проте сліди військової етики аланів учені зауважують у звичаях лицарської верстви середньовічної Європи та запорозьких козаків.

• 1. Що нам відомо про тактику бою скіфів?
• 2. Який рід військ переважав у кочовиків?
• 3. Який винахід сарматів використовують сучасні кіннотники?
• 4. Чому в походах сарматів поряд з чоловіками брали участь жінки?
• 5. Назвіть військові звичаї кочових племен, що їх засвоїли давні руси і козаки?