Українська література. 6 клас. Чумарна

Легенда, що подолала віки

Цій поетичній історії — більш ніж тисяча років. Ще 1201 року в Галицько-Волинському літописі було вміщено легенду про половецького хана Сірчана, якого славний князь Київської Русі Володимир Мономах вигнав за Дон, а його брата Отрока — на Кавказ. Коли не стало Володимира Мономаха, Сірчан просив брата повернутися на рідну землю, та той відмовлявся. Ось як про це описує літописець:

Теорія літератури

«Після ж смерті Володимирової лишився у Сірчана один Співець — Орев, і послав він його в Обезя, кажучи: “Володимир умер уже, то ж повертайся, брате, назад в землю свою”. Перекажи ж ти йому ці слова мої, заспівай йому пісень половецьких. А як не схоче послухати, то дай йому понюхати зілля, яке зветься євшаном».

А як той відмовився повертатись і слухати, дав він йому зілля. І понюхавши, заплакав той і сказав: “Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині славному бути”. І прийшов він у землю свою...»

Євшан — тюркська назва полину, який у багатьох народів славиться своїм неповторним запахом. Степовий полин євшан має особливо тонкий аромат — ним пропахла вся земля, повітря, він перебиває аромати всіх трав. А запахи, як відомо, збе-рігаються в пам’яті найдовше. Можна забути слова, мову, але запах рідної землі — ніколи.

Саме тому цей епізод із половецької легенди переосмислювався й опоетизовувався упродовж століть як символ пам’яті роду.

До символічного образу євшану у своїй творчості звертались багато поетів. Микола Вороний по-своєму переосмислив цей сюжет, він розповів історію про ханського сина, який перебував у полоні в князя Володимира Мономаха. Такі випадки в історії траплялись, тому ця поетична оповідь виглядає правдоподібною.

Володимир Мономах

Підказки Вікі-Всезнайка

Можливо, тобі вже відомі такі поняття, як аромотерапія (лікування з допомогою запахів) та аромологія (наука про запахи та їхній вплив на фізичний і психологічний стан людини).

Виявляється, люди з давніх-давен знали, що через нюх можна здійснювати вплив на людину. Запахи використовувались при виконанні різних релігійних обрядів, магії, чаклуванні. За допомогою нюху визначали якість харчових продуктів.

Якщо пригадаєш тексти українських колискових пісень, в них згадується про трави, які вкладали дітям у подушечку, зашивали в оберегові ляльки — аби в малюків був спокійний сон. Трави, які вважаються цілющими, святили й тримали у хаті — це, найперше, полин, м’ята, василечок, ромашка та інші.

Якщо тобі цікава ця тема — заглянь у чарівну книгу «Дядька Гугла». В ній дізнаєшся багато корисного та цікавого. Наприклад, про те, що японські програмісти працюють у приміщеннях, де розпилюють лимонну олію, — і кількість помилок у їхній роботі меншає на 40 відсотків.

НАРОДНІ ПРИКМЕТИ про осінь

• Багато павутиння — на довгу суху осінь.

• Калина достигла, а листя на ній зелене — осінь буде теплою.

• Осінній іній — на суху й сонячну погоду.

• Восени листопад швидко минув — чекай суворої зими.

• Горобина вродила рясно — осінь буде дощовою, а зима морозною.

• Грім у вересні віщує теплу осінь.

• Як листопад дерев не обтрусить — довга зима бути мусить.

• Якщо лелеки летять високо, не поспішаючи, буде гарна осінь.

Микола Вороний (1871-1938) — український письменник, перекладач, театральний режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Був одним із засновників Української Центральної Ради та Українського Національного театру в 1917 році.

Поема «Євшан-зілля» (1899 р.) творить символічні образи чужини і рідної землі: чужина руйнує людську особистість, позбавляє зв’язку із родовою пам’яттю, а рідна земля дає силу і твердість духу.

Євшан-зілля

Поема

До лучче есть на своей земли

костю лечи,

ине ли на чюже славну быти.

Літопис, за Іпатським списком

В давніх літописах наших

Єсть одно оповідання,

Що зворушує у серці

Найсвятіші почування.

Не блищить воно красою

Слів гучних і мальовничих,

Не вихвалює героїв

Та їх вчинків войовничих.

Ні, про інше щось говорить

Те старе оповідання.

Між рядками слів таїться

В нім якесь пророкування.

І воно живить надію,

Певну віру в ідеали

Тим, котрі вже край свій рідний

Зацурали, занедбали...

* * *

Жив у Києві в неволі

Ханський син, малий хлопчина,

Половецького б то хана

Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,

Взяв його під час походу

З ясирем в полон і потім

При собі лишив за вроду.

Оточив його почотом

І розкошами догідно —

І жилось тому хлоп’яті

І безпечно, і вигідно.

Час минав, і став помалу

Рідний степ він забувати,

Край чужий, чужі звичаї

Як за рідні уважати.

Та не так жилося хану

Без коханої дитини.

Тяжко віку доживати

Під вагою самотини.

Зажурився, засмутився...

Вдень не їсть, а серед ночі

Плаче, бідний, та зітхає,

Сну не знають його очі.

Ні від кого він не має

Ні утіхи, ні поради.

Світ увесь йому здається

Без краси і без принади.

Кличе він гудця до себе

І таку держить промову,

Що мов кров’ю з його серця

Слово точиться по слову:

«Слухай, старче, ти шугаєш

Ясним соколом у хмарах,

Сірим вовком в полі скачеш,

Розумієшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба

Людям долю віщувати,

Словом, піснею своєю

Всіх до себе привертати.

Ти піди у землю руську —

Ворогів наших країну, —

Відшукай там мого сина,

Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь

Я за ним і дні, і ночі,

Як давно вже виглядають

Його звідтіль мої очі.

Заспівай ти йому пісню

Нашу, рідну, половецьку,

Про життя привільне наше,

Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,

Дай йому євшана-зілля,

Щоб, понюхавши, згадав він

Степу вільного привілля».

І пішов гудець в дорогу.

Йде він три дні і три ночі,

На четвертий день приходить

В місто Київ опівночі.

Крадькома пройшов, мов злодій,

Він до сина свого пана

І почав казати стиха

Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє...

Та слова його хлопчину

Не вражають, бо забув вже

Він і батька, і родину.

І гудець по струнах вдарив!

Наче вітер у негоду,

Загула невпинна пісня —

Пісня вільного народу.

Про славетнії події —

Ті події половецькі,

Про лицарськії походи —

Ті походи молодецькі!

Мов скажена хуртовина,

Мов страшні Перуна громи,

Так ревли-стогнали струни

І той спів гудця-сіроми!

Але ось вже затихає

Бренькіт дужий акордовий

І намісто його чути

Спів народний, колисковий.

То гудець співає тихо

Пісню тую, що співала

Мати синові своєму,

Як маленьким колисала.

Наче лагідна молитва,

Журно пісня та лунає.

Ось її акорд останній

В пітьмі ночі потопає...

Але спів цей ніжний, любий,

Ані перший, сильний, дужий,

Не вразив юнацьке серце —

Він сидить німий, байдужий.

І схилилася стареча

Голова гудця на груди —

Там, де пустка замість серця,

Порятунку вже не буде!..

Але ні! Ще є надія

Тут, на грудях в сповиточку!..

І тремтячими руками

Роздирає він сорочку,

Із грудей своїх знімає

Той євшан, чарівне зілля,

І понюхать юнакові

Подає оте бадилля.

Що ж це враз з юнаком сталось?

Твар поблідла у небоги,

Затремтів, очима блиснув

І зірвавсь на рівні ноги.

Рідний степ — широкий, вільний,

Пишнобарвний і квітчастий —

Раптом став перед очима,

З ним і батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!

Рідні шатра, рідні люди...

Все це разом промайнуло,

Стисло серце, сперло груди.

«Краще в ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати,

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати!» —

Так він скрикнув, і в дорогу

В нічку темну та пригожу

Подались вони обоє,

Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами

Неутомно проходжали —

В рідний степ, у край веселий

Простували, поспішали.

* * *

Україно! Мамо люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались,

Не забули тебе, неньку,

Чи сховали жаль до тебе

І кохання у серденьку?

Марна річ! Були і в тебе

Кобзарі — гудці народні,

Що співали-віщували

Заповіти благородні,

А проте тієї сили,

Духу, що зрива на ноги,

В нас нема і манівцями

Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить, —

Шлях у край свій повороту?!

Микола Вороний

Збагачуємо мовлення

Ясир — здобич.

Гудець — співець, музикант.

Намісто — замість.

Твар — лице, обличчя.

Архип Куїнджі. Степ.

Розмірковуємо над прочитаним

1. Як ти гадаєш, чому тема забуття, зречення від рідної землі, відірваності від коренів власного народу така важлива в наш час? Чому так актуально звучить мотив половецької легенди?

2. Прочитай визначення поняття «поема». Обґрунтуй, чому «Євшан-зілля» — це ліро-епічний твір. Чи впливає на твоє сприйняття подій у поемі віршована форма твору?

3. Знайди у тексті поеми авторські роздуми. Які почуття та переживання передає у них автор?

4. Назви проблеми і мотиви поеми. Пригадай, що проблеми — це питання, які ставить автор у творі або на які твір дає відповідь.

5. Що, на твою думку, є найбільшими цінностями для кожної людини?

Розвиваємо творчість

• Поміркуй над висловом із поеми: «Там, де пустка замість серця, порятунку вже не буде!..» Про який порятунок тут ідеться?

• Поміркуй, які запахи пригадуються тобі із дитинства. Розкажи, які настрої викликають у тебе ті чи інші рослини, опиши їх своїми словами.

• Прочитай уважно прислів’я. Яке із них найточніше висловлює головну думку твору?

НАРОДНІ ПРИСЛІВ’Я про рідний край

• Добре тому, хто в своєму дому.

• За рідним краєм і в небі сумно.

• Кожен край має свій звичай.

• На чужій стороні й весна не красна.

• Де рідний край, там і під ялиною рай.

• Не бувши на чужині, не оціниш по-справжньому рідної землі.

• Рідна земля — мов колиска золота.

Теорія літератури

Поема — це ліро-епічний віршований твір, у якому зображено значні події та яскраві характери. Розповідь про події, героїв супроводжується авторськими роздумами, переживаннями.

Мотив — тема ліричного твору. Наприклад, мотив свободи, мотив любові до рідної землі.