Зарубіжна література. 6 клас. Богданець-Білоскаленко

Рей Дуглас Бредбері

(1920-2012)

Американський письменник-фантаст

Рей Дуглас Бредбері народився в м. Вокіні (США, штат Іллінойс). У родини не було великих статків. Батько Рея, монтер телефонної станції, утратив роботу, і сім’я в пошуках кращої долі переїхала до м. Лос-Анджелеса, де хлопець закінчив середню школу.

У 16 років Рей почав продавати газети. Але в нього була мрія — стати відомим письменником. Свій перший літературний твір він написав у 12 років.

Великого значення юнак надавав самоосвіті. «У мене не було коштів, — згадував митець, — щоб вступити до університету. Утім, університет нічого не дає для становлення особистості: письменник повинен займатися цим сам. Я відвідував публічну бібліотеку, працював там годинами, по три, чотири дні на тиждень. До двадцяти років я вже прочитав усі відомі п’єси, знав американську, французьку, італійську, англійську історію, знамениті повісті й оповідання», — згадував письменник згодом.

У 17 років Р. Бредбері став членом американської спільноти молодих авторів «Ліга наукових фантастів». Його оповідання почали виходити друком у збірниках фантастики.

Р. Бредбері був надзвичайно працьовитою людиною. Він створював понад 50 оповідань на рік. Щоранку фантаст записував кілька нових сторінок для чергової повісті або роману.

Знаменитим він став після публікації «Марсіанських хронік» (1950), у яких розповідалося про колонізацію землянами Марса та їхню взаємодію з марсіанами. Для земної цивілізації ця війна закінчилася цілковитою катастрофою.

Р. Бредбері передбачив багато відкриттів: 3D-телевізори та кінотеатри, смартфони, комп’ютери й багато іншого. Але письменник вважав, що деякі відкриття науки та техніки можуть принести людям нещастя. Цікаво, що письменник принципово ніколи не літав літаком і не керував автомобілем, не користувався комп’ютером, віддаючи перевагу друкарській машинці.

Він писав твори в жанрі наукової фантастики. Утім, фантастику в його творах поєднано з критикою суспільства. Люди, на його думку, захопившись матеріальними благами, перестали мріяти, по-справжньому любити, проявляти індивідуальність.

Тривога за майбутнє планети звучить в оповіданні «Усмішка» (1952). Це — твір-попередження. Автор описав життя людей у 2061 році. Він зобразив розорені, розбиті й обвуглені міські краєвиди, злиденне життя бідняків, їхнє розчарування в цивілізації. «А кому вона потрібна?» — каже один із головних героїв оповідання Грігсбі.

Основна розвага людей — публічне знищення вцілілих предметів мистецтва. На площі стоїть черга з охочих плюнути на картину «Мона Ліза». Головне почуття, яким живуть ці люди, — ненависть. Але в глибині душі вони вірять, що знайдеться людина, яка зможе виправити всі помилки й поліпшити їхнє життя.

Надія у творі пов’язана з хлопчиком Томом, який теж приходить на площу, щоб узяти участь у знущанні над картиною. Кульмінацією оповідання стає момент, коли Том бачить усмішку Мони Лізи. Він відриває шматок полотна з надією врятувати хоч що-небудь. Це була усмішка Мони Лізи, тепла, красива й ніжна. Вона зробила його іншим, пробудила його душу.

Завершення історії дає надію на те, що такі люди, як Том, можуть урятувати світ, адже відродження людства розпочинається з духовного відродження кожної людини.

В оповіданні письменник відтворює зовнішній конфлікт між Томом і натовпом, а також внутрішній конфлікт у душі хлопчика, між звичкою до руйнації та красою, яку він відчув, побачивши усмішку Мони Лізи. Незважаючи на страшні картини майбутнього, Р. Бредбері вірить, що ця краса, увічнена в шедеврах світового мистецтва, знайде свою стежку до людських сердець.

Р. Бредбері здійснив свою мрію — став відомим письменником та опублікував понад 30 книжок. Його твори перекладено понад 40 мовами світу. Він лауреат багатьох літературних нагород і премій. У 2014 р. письменник отримав Національну медаль США у сфері мистецтв. Також на Голлівудській алеї слави його ім’я увічнено в п’ятикутній мідній зірці. На честь митця названо астероїд «9766 Бредбері».

Твори Р. Бредбері українською мовою перекладали Я. Веприняк, Л. Коломієць, А. Євса, Б. Стороха, В. Митрофанов та ін.

Теорія літератури

Конфлікт — боротьба протидіючих сил у літературному творі, яка визначає розвиток його сюжету. Конфлікт може бути внутрішнім, тобто відбуватися в душі героя, і зовнішнім — між персонажами, а також між героєм та обставинами, які стають на перешкоді до його мети.

Наукова фантастика (з грецьк. phantastikos — уявне) — жанр художньої літератури, у якому зображено явища й речі, можливі за розвитку сучасної науки й техніки. Твори наукової фантастики ґрунтуються на припущенні письменників щодо майбутнього людства. Основною складовою твору переважно є фантастична ідея: винахід (надсвітловий двигун; робот, здатний мислити; телепорт) або відкриття (подорожі в часі, телепортація, нове джерело енергії), вигадане місце дії (інша планета, паралельний світ), уявне суспільство майбутнього, жива істота або речовина з незвичайними властивостями (чужопланетяни, мутанти), незвичайна ситуація, пов’язана з наукою і технікою.

Л. да Вінчі. Мона Ліза (Джоконда). 1503-1506 рр.

«Мона Ліза» (Джоконда) — відома картина видатного італійського художника Л. да Вінчі. Знаходиться в Луврі в м. Парижі під спеціальним захистом. Це найвідоміший твір мистецтва, визнаний безцінним. Однією з особливостей картини є усмішка Джоконди. Художнику вдалося створити ефект «мерехтливої» усмішки. Якщо дивитися на губи Мони Лізи, то зображення «всміхається», а якщо погляд відвести трохи вбік, то усмішка «зникає».

Музей Лувр. м. Париж (Франція)

УСМІШКА (1952)

Оповідання

(Скорочено)

На головному майдані черга постала ще о п’ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілося, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабили до міста свято та базарний день.

Хлопець стояв одразу за двома чоловіками, які голосно розмовляли між собою, але в чистому холодному повітрі звук голосів здавався вдвічі гучнішим. Він притупцьовував на місці й дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків і жінок попереду.

— Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? — мовив чоловік за його спиною.

— Це моє місце, я тут чергу зайняв, — відповів він.

— Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі!

— Облиш хлопця, — утрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.

— Я пожартував, — чоловік поклав руку на голову хлопця, але той похмуро скинув її. — Просто зважив: дивно це — так рано, а дитина не спить.

— Цей хлопець знається на мистецтві. Зрозуміло? — сказав захисник, його прізвище було Грігсбі. — А як тебе звуть, хлопче?

— Том.

— Наш Том, він плюне як слід, уцілить. Правда, Томе?

— Авжеж!

Сміх покотився людською шеренгою. (...)

Том поглянув туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам’яною стіною.

— Кажуть, вона всміхається, — сказав хлопчик.

— Еге ж, усміхається, — відповів Грігсбі.

— Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.

— Правильно. Саме тому й здається мені, що вона несправжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована.

— Кажуть, їй чотириста років.

— Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.

— Дві тисячі шістдесят перший!

— Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний чи п’ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була... І залишилися нам лише уламки...

Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холодному камінні бруківки.

— Скоро ми її побачимо? — сумовито протяг Том.

— Іще кілька хвилин, не більше. Вони обгородили її, повісили на чотирьох латунних стовпцях оксамитову мотузку, усе як слід, щоб люди не підходили надто близько. І затям, Томе: жодного каміння, вони заборонили жбурляти в неї камінням.

— Добре, сер.

Сонце піднімалося дедалі вище небосхилом, несучи тепло, і чоловіки зняли вимазані рядна та брудні капелюхи.

В. Бариба. Ілюстрація до оповідання Р. Бредбері «Усмішка»

— А навіщо ми всі тут зібралися? — спитав, поміркувавши, Том. — Чому ми повинні плювати?

Грігсбі й не глянув на нього, він дивився на сонце, розмірковуючи, котра година.

— Е, Томе, причин безліч. — Він розгублено простягнув руку до кишені, якої вже давно не було, за неіснуючою цигаркою. Том бачив цей рух мільйон разів. — Тут уся справа в ненависті, ненависті до всього, що пов’язане з минулим. Дай-но відповідь мені, як ми дійшли до такого стану? Міста — купи руїн, дороги від бомбардувань — наче пилка, угору-униз, поля ночами світяться, радіоактивні... Ось і скажи, Томе, що це, коли не остання підлота.

— Так, сер, звичайно.

— У тому-то й річ... Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало. Уже так вона влаштована. Нерозумно, можливо, але така людська природа.

— А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи? — мовив Том.

— Ось-ось! А все ця зграя ідіотів, яка орудувала світом у минулому! От і стоїмо тут із самісінького ранку, кишки судомить, стукотимо від холоду зубами — нові троглодити, ні покурити, ні випити, жоднісінької тобі втіхи, крім цих наших свят, Томе. Наших свят...

Том подумки перебрав свята, у яких брав участь останніми роками. Згадав, як шматували та палили книжки на майдані й усі реготали, наче п’яні. А свято науки місяць тому, коли притягли до міста останнього автомобіля, потім кинули жереб, і щасливці могли по одному разу довбонути машину кувалдою!

— Чи пам’ятаю я, Томе? Чи пам’ятаю? Та ж я розбив переднє скло — скло! Чуєш? Господи, звук який був, розкіш! Тррахх!

Том і справді наче почув, як скло розсипається, виблискуючи осколками.

— А Біллу Гендерсону випало двигун роздовбати. І завзято ж він це зробив, просто майстерно. Бамм! Та найкраще, — продовжував згадувати Грігсбі, — було тоді, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів — і висадили їх у повітря разом! Уявляєш собі, Томе?

Том поміркував.

— Еге ж.

Полудень. Запахи зруйнованого міста отруювали спекотливе повітря, щось порпалося серед уламків будівель.

— Сер, це більше ніколи не повернеться?

— Що? Цивілізація¹? А кому вона потрібна? Будь-кому, не мені!

¹ Цивілізація — це стан розвитку людства, якому притаманні певний рівень розвитку соціально-політичного життя, економіки, культури та спільних цінностей.

— А от я готовий її терпіти, — мовив один із черги. — Не все, звичайно, але було й дещо хороше...

— Нащо марнословити?! — гукнув Грігсбі.

— Е, — наполягав один із черги, — не поспішайте. Ось побачите: ще з’явиться тямуща людина, яка її підлатає. Запам’ятайте мої слова. Людина з душею.

— Не буде цього, — сказав Грігсбі.

— А я кажу, з’явиться. Людина, у якої душа тягнеться до гарного. Вона поверне нам — ні, не стару, а, так би мовити, органічну цивілізацію, таку, щоб ми могли мирно жити.

— Не встигнеш отямитися, як знову війна!

— Чому ж? Може, цього разу все буде інакше.

(Переклад Ярослава Веприняка)

Запитання та завдання

1. Де й коли відбуваються події в оповіданні «Усмішка»?
2. Як Р. Бредбері описує життя людей? Які деталі вразили вас найбільше?
3. Назвіть кольори, з якими у вас асоціюється початок повісті. Обґрунтуйте вашу думку.
4. З якою метою зібралися люди? Якими почуттями вони живуть?
5. Яку роль в оповіданні відіграють діалоги?
6. Про які свята розповідає Грігсбі? Чи відповідає вашому уявленню про свято ця розповідь?
7. Чи брав участь Том у цих святах? Чи подобалися вони йому?
8. Як Грігсбі пояснює поведінку людей під час свят? Наведіть цитату.
9. Що обговорюють люди в черзі? Про що мріють?
10. Чи сподіваються вони на краще життя? Як ставляться до цивілізації? Що, на їхню думку, може повернути мир?

Кінець кінцем і вони ступили на головний майдан. Водночас до міста в’їхав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Том, Грігсбі та всі інші, накопичуючи слину, просувалися вперед — ішли, приготувавшись, засмаковуючи, з розширеними зіницями. Серце Тома билося часто-часто, і земля палила його босі п’яти.

— Ну, Томе, зараз наша черга, не барися!

По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв, четверо чоловіків із жовтим шнурком на зап’ястях — ознакою їхньої влади над іншими. Вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння.

— Це для того, — уже востаннє пояснив Грігсбі, — щоб кожному випало плюнути разок. Зрозумів, Томе? Нумо!

Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопця пересохло в роті.

— Томе, нумо! Спритніше!

— Але, — повільно мовив Том, — вона ж гарна!

— Гаразд, я плюну за тебе!

Плювок Грігсбі блиснув у сонячному промінні. Жінка на картині всміхалася таємниче-сумовито, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як калатає його серце, а у вухах неначе лунала музика.

— Вона гарна, — повторив він.

— Іди вже, поки поліція...

— Увага!

Черга принишкла. Тільки що вони сварили Тома — став як пень! — а тепер усі повернулися до вершника.

— Як вона називається, сер? — тихо спитав Том.

— Картина? Здається, «Мона Ліза»... Точно «Мона Ліза».

— Слухайте оголошення, — мовив вершник. — Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...

Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук полотна, що рветься... Поліцаї кинулися тікати. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. Том відчув, як його буквально кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він протяг руку, схопив клапоть лисніючого полотна, смикнув і впав, а поштовхи та стусани вибили його з натовпу на землю. Увесь у саднах, у розірваному одязі, він дивився, як літні жінки жували шматки полотна, як чоловіки розламували раму, розкидали ногами жорсткі клапті, шматували їх.

Лише Том стояв притихлий біля цієї свистопляски. Він зиркнув на свою руку. Вона гарячково притиснула до грудей шматок полотна, ховаючи його.

— Гей, Томе, чого ж ти? — гукнув Грігсбі.

Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену воронками дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.

Уже коли заходило сонце, він дістався до маленького сільця та пробіг крізь нього. О дев’ятій годині він був біля розбитої ферми. За нею, у тому, що залишилося від силосної башти, під навісом, його зустріли звуки, які сказали йому, що родина спить — спить мати, батько, брат. Тихесенько, мовчки, він ковзнув до вузьких дверей та ліг, часто дихаючи.

М. Лісогорський. Ілюстрація до оповідання Р. Бредбері «Усмішка». 1991 р.

— Томе? — пролунав у темряві материн голос.

— Де ти вештався? — гримнув батько. — Постривай-но, ось я тобі вранці всиплю...

Брат штовхнув Тома ногою. Йому довелося сьогодні самому поратися на городі.

— Лягай! — стиха шикнула Томові мати.

Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Пів години він лежав так, заплющивши очі. Потім відчув холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав по тілу Тома. Тільки тепер його рука послабла. Тихо, обережно, прислухаючись до сплячих, Том підняв її, глибоко-глибоко зітхнув, потім, увесь охоплений чеканням, розтиснув пальці, розглядаючи клаптик зафарбованого полотна.

Світ спав, осяяний місяцем.

А на його долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї в білому світлі, яке падало з неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: «Усмішка... Чарівна усмішка...»

За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав і заховав. Том заплющив очі, і знову в темряві перед ним — Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холодному небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.

(Переклад Ярослава Веприняка)

Українські читачі ознайомилися з творами Р. Бредбері в журналі «Всесвіт», де 1962 р. було надруковано його «Марсіанські хроніки». «Всесвіт» — найдавніший український журнал іноземної літератури, заснований у січні 1925 р. Із 2000 р. виходить друком раз на два місяці. Журнал присвячено іноземній літературі, культурі й мистецтву зарубіжних країн та їхнім зв’язкам з Україною. У журналі надруковано твори в перекладах із 84-х мов світу.

• Висловте свою думку, чи важливе збереження цього журналу для українських читачів.

Запитання та завдання

1. Яке враження справила на Тома картина? Прочитайте виразно цей уривок. Які почуття Тома ви намагалися передати?
2. Як поводилися люди, коли їм дозволили знищити картину?
3. Як називають людей, які знищують культурні цінності, природу? Чи стикалися ви з такими проявами руйнівних дій людей? Чи небезпечні такі дії для людства в цілому? Поясніть на конкретних прикладах.
4. Чому Том не показав клаптик картини своїм рідним?
5. Чому оповідання має таку назву? Чим була для Тома усмішка Мони Лізи?
6. Розгляньте репродукцію картини Л. да Вінчі «Мона Ліза» (с. 186). Поділіться своїми враженнями.
7. Людина в натовпі вважає, що цивілізацію врятує «людина з душею». Поясніть, як ви це розумієте. Чи можна назвати Тома такою людиною?
8. Пофантазуйте, яким ви бачите майбутнє Тома. Підготуйте невеличку інформацію про Тома іноземною мовою, яку ви вивчаєте.
9. У чому полягає основний конфлікт твору Р. Бредбері? Над чим це оповідання змусило вас замислитися?
10. У чому особливість фантастики Р. Бредбері? Назвіть елементи наукової фантастики в оповіданні «Усмішка».
11. Чому твори Р. Бредбері називають творами-попередженнями?
12. Чи залишає автор людству надію на порятунок? Обґрунтуйте свою відповідь.
13. Чи можливе таке майбутнє людства, яке описано в оповіданні Р. Бредбері? Подискутуйте, як можна запобігти таким трагічним подіям.
14. Якби ви були режисером/режисеркою кінофільму за твором Р. Бредбері «Усмішка», у якій кольоровій гамі ви б його створили: у чорно-білій чи кольоровій? Обґрунтуйте вашу відповідь.