Зарубіжна література. 6 клас. Богданець-Білоскаленко

Микола Гоголь

(1809-1852)

Український письменник

Микола Гоголь народився в м. Великі Сорочинці, що на Полтавщині, у заможній родині поміщика, яка належала до славетного козацького роду. Хлопець був нащадком козака Остапа Гоголя, що наприкінці XVII ст. гетьманував на Правобережній Україні.

У дитинстві Микола був серйозним і задумливим. Від матері успадкував чутливість, схильність до фантазії і релігійність.

Батько Гоголя Василь Опанасович був талановитим оповідачем і любителем театру. Він писав для театру комедії українською мовою, сюжети яких брав із народних казок. Любов до театру передав синові. Батько помер, коли хлопцеві виповнилося 15 років.

Микола навчався в Полтавському училищі, а в 1821 р. вступив до Ніжинської гімназії вищих наук, де вивчав юстицію. Закінчивши гімназію, юнак їде до Петербурга. Тут на нього чекало розчарування: скромні кошти виявились у великому місті незначними, а блискучі надії не здійснювалися так швидко, як він очікував.

У 1829 р. він надрукував поему «Ганц Кюхельгартен», яка викликала нищівну критику. М. Гоголь спалює нерозпродані екземпляри.

Протягом 1831-1832 рр. він видає друком збірку «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», яка мала великий успіх у читачів. Збірка складається з двох частин. До першої ввійшли повісті «Сорочинський ярмарок», «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», «Майська ніч, або Утоплена», «Пропала грамота»; до другої — «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Зачароване місце».

Вісім повістей збірки об’єднує образ розповідача — пасічника Рудого Панька. Цей образ задає загальний тон усієї збірки. Звідси й барвисті описи життя українського села, традицій і звичаїв українців, народні сценки життя, яскрава мова, соковитий гумор.

В основі повістей — спогади про мальовничі місця дитинства письменника, овіяні козацьким минулим, давньою історією і народними легендами.

М. Гоголь був знавцем українського фольклору. У збірці він творчо використав народні перекази про відьом, русалок-водяниць, про квітку папороті, яка цвіте лише одну ніч — на Івана Купала, про нечисту силу, що спокушає людину на недобрі справи, тощо.

Одним із найпопулярніших творів збірки є повість «Ніч перед Різдвом». Події розгортаються напередодні Різдва, одного з найулюбленіших свят в Україні. Воно пов’язане з очікуванням чуда, надзвичайних подій, які й описано в творі.

К. Лавро. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом»

Повість має три сюжетні лінії. Перша — це лінія нечистої сили; друга — Оксана та Вакула; третя — козак Чуб та його односельці. Усі вони взаємодіють між собою. Так, чорт наділений людськими рисами; Вакула має надприродні здібності, а Оксана — чарівну красу; Солоха перевтілюється у відьму, а козак Пацюк може бачити нечисту силу.

У повісті відображено мрію письменника про просте й вільне життя людини. І хоч би як нечиста сила прагнула шкодити людям — вона приречена на поразку, тому що герої твору красиві, щедрі й сміливі, здатні перемагати зло, не бояться жодних перешкод на шляху до свого щастя.

М. Гоголь багато подорожував, жив у Санкт-Петербурзі, Москві, Римі, Парижі, Відні. Тема України не була єдиною в його творчості, але любов до рідної землі, до українців, української історії та мистецтва завжди жила в його серці.

НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ

Повість

(Скорочено)

Останній день перед Різдвом минув. Настала ясна зимова ніч. Виглянули зорі. Місяць величаво піднявся в небо посвітити добрим людям і всьому світу, щоб усім було весело колядувати й славити Христа. Морозило сильніше, ніж зранку; зате було так тихо, що скрип морозу під чобітьми чувся за пів версти.

Ще жодний гурт парубків не показувався під вікнами хат; тільки один місяць крадькома заглядав у вікна, ніби виманюючи дівчат, що наряджалися та чепурилися, швидше вибігти на рипучий сніг. Раптом із комина однієї з хат заклубочився дим і поплив хмаркою по небу, а разом із димом вилетіла й відьма верхи на мітлі. (...)

Відьма знялася так високо, що тільки чорною цяткою миготіла вгорі. Та де тільки з’являлася цятка, там зорі одна по одній зникали на небі. Незабаром відьма назбирала їх повний рукав. Три чи чотири ще блищали. (...)

Тим часом чорт підкрадався потихеньку до місяця і вже простягнув був руку, щоб схопити його; та враз смикнув її назад, ніби обпікшись, посмоктав пальці, подригав ногою та забіг із другого боку, знову відскочив і відсмикнув руку. Але ж, незважаючи на невдачі, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Підбігши, раптом він схопив обома руками місяць, кривляючись і дмухаючи, перекидав його з руки в руку, як мужик, що дістав голими руками жарину для своєї люльки; нарешті поквапно сховав до кишені та, начебто нічого й не було, побіг далі.

У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяць (...).

Та яка ж була причина зважитися чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба запросив дяк до себе на кутю, де будуть: голова; приїжджий з архієрейської півчої дяків родич, у синьому сюртуці, що брав якнайнижчого баса; козак Свербигуз і ще дехто. Де, крім куті, буде варенуха, перегнана на шафран горілка та багато всякої страви. А тим часом його дочка, красуня на все село, зостанеться дома, а до дочки напевне прийде коваль, силач і хлопець хоч куди, що був чортові осоружніший, ніж проповіді отця Кіндрата.

На дозвіллі коваль малював і прославився як найкращий живописець на всю околицю. Усі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем. Він був богобоязливою людиною та малював часто образи святих, і тепер ще можна знайти в Т... церкві його євангеліста Луку. Але тріумфом його майстерності була одна картина, намальована на церковній стіні, на якій зобразив святого Петра в день Страшного суду з ключами в руках, як той виганяв із пекла нечисту силу; переляканий чорт кидався на всі боки, передчуваючи свою загибель, а замкнені колись грішники били й ганяли його батогами, поліняками, усім, що під руку трапилося. У той час, як майстер працював над цією картиною і малював її на великій дерев’яній дошці, чорт з усієї сили намагався перешкоджати йому: штовхав невидимо під руку, хапав із горна в кузні попіл та обсипав ним картину; але, незважаючи на все, роботу було закінчено, дошку внесено до церкви й вправлено в стіну в притворі, і з того часу чорт заприсягся мститися ковалеві.

Одну тільки ніч залишалося йому блукати білим світом; але й цієї ночі він шукав способу зігнати на ковалеві свою злість. І для цього наважився вкрасти місяць, сподіваючись, що старий Чуб ледачий та вайлуватий, а до дяка від хати не так уже й близько: дорога йшла поза селом, повз вітряки, повз кладовище, обминаючи яр. Ще місячної ночі варенуха та горілка, настояна на шафрані, могли б заманити Чуба. Але в таку темряву навряд чи вдалося б кому стягти його з печі та викликати з хати. А коваль, що здавна не ладнав із ним, при ньому нізащо не наважиться прийти до дочки, дарма що дужий.

Як тільки чорт сховав у кишеню місяць, ураз по всьому світі стало так темно, що не кожний би знайшов дорогу до шинку, не тільки до дяка. (...)

(Переклад Анатолія Хуторяна)

Тим часом козак Чуб разом зі своїм кумом Панасом вирішували, чи йти в гості до дяка. Вийшовши надвір, вони помітили, що місяця немає. Чуб, опинившись у темряві, захотів полежати вдома на лежанці й покурити спокійно люльку. Та коли кум сказав, що можна залишитися вдома, Чуб твердо вирішив іти. Обидва куми подалися в дорогу.

Запитання та завдання

• 1. Коли розпочинаються події в повісті? Як цей день називають в Україні? Як святкують його українці?
• 2. Прочитайте виразно опис зимового вечора на початку повісті. Який настрій створює М. Гоголь? За допомогою яких художніх засобів?
• 3. Із чого розпочинаються надзвичайні події в повісті?
• 4. З якими героями ви познайомилися в цьому уривку? Як вони пов’язані між собою?
• 5. За що чорт вирішив помститися Вакулі? Чому М. Гоголь називає чорта «хитрим»?
• 6. Якою була вдача Вакули? Наведіть цитату на підтвердження своєї думки.
• 7. Чи цікаво вам дізнатися, що відбудеться далі? Чи є у вас якісь припущення щодо майбутнього перебігу подій?

* * *

Тепер погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня дочка. Оксані не минуло ще й сімнадцяти років, а вже мало не по всьому світу, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови було, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки не було ще ніколи й не буде ніколи на селі. Оксана знала та чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як красуня. (...)

Парубки ганялися за нею юрбами, але, утративши терпець, залишали один по одному вередливу красуню та залицялися до інших, не таких примхливих. Один тільки коваль був упертий і не кидав свого залицяння, дарма що й із ним поводились анітрохи не краще, ніж з іншими. Після того як батько пішов, Оксана ще довго чепурилася перед невеликим в олов’яній оправі дзеркалом і не могла намилуватися собою.

К. Лавро. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом»

— І чого люди говорять, нібито я гарна? — промовила вона тільки для того, щоб хоч щось сказати. — Брешуть люди, я зовсім не гарна. — Але свіже, жваве, по-дитячому юне личко, з блискучими чорними очима та невимовно привабливою усмішкою, що пропікала душу, майнувши в дзеркалі, ураз довело інше. — Хіба чорні брови й очі мої, — провадила далі красуня, не випускаючи дзеркала, — такі гарні, що вже схожих на них немає й у світі? Яка тут краса в цьому кирпатенькому носі? І в щоках? І в губах? Ніби гарні мої чорні коси? Ух, їх можна злякатися ввечері: вони, як довгі гадюки, переплелися та обвилися навколо моєї голови. Я бачу тепер, що я зовсім не гарна! — І, відхиляючи трохи далі від себе дзеркало, скрикнула: — Ні, гарна я! Ой, яка гарна! Диво! Яку радість принесу я тому, кому буду дружиною! Як милуватиметься з мене мій чоловік! Він нестямиться від радості! Він зацілує мене до смерті.

— Чудна дівчина! — прошепотів, увійшовши тихо, коваль. — З годину стоїть, видивляючись у дзеркало, і не надивиться, та ще й хвалить себе вголос!

— Еге ж, парубки, чи ж вам я до пари? Ви погляньте на мене, — вела вона далі, — як я плавно виступаю; у мене сорочка вишита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам довіку не бачити пишнішого галуна! Усього цього накупив мій батько, щоб одружився зі мною найкращий хлопець у світі!

І, усміхнувшись, вона обернулася та побачила коваля... Скрикнула й суворо зупинилася перед ним.

Коваль і руки опустив.

Важко сказати, що виявляло смагляве личко чарівної дівчини: і суворість у ньому було видно; і крізь суворість якесь глузування зі збентеженого коваля; і ледве помітна краска досади тонко розливалася по обличчю; і все це так перемішалося та таке було невимовно гарне, що поцілувати її мільйон разів — от усе, що можна було зробити тоді найліпшого.

— Чого ти прийшов сюди? — так почала Оксана. — Хіба тобі хочеться, щоб випровадила за двері лопатою? Ви всі майстри під’їжджати до нас. Умить пронюхаете, коли батьків немає дома. О, я знаю вас! Що, скриня моя готова?

— Буде готова, моє серденько, після свят буде готова. Коли б ти знала, скільки попрацював я коло неї: дві ночі не виходив із кузні; зате в жодної попівни не буде такої скрині. Залізо поклав таке, якого не клав на сотникову таратайку, коли ходив на роботу до Полтави. А як буде розмальована! Хоч усю околицю виходи своїми біленькими ніжками, не знайдеш такої! По всьому полю будуть розкидані червоні й сині квіти. Горітиме, як жар. Не сердься ж на мене! Дозволь поговорити, хоча б подивитися на тебе!

— Хто ж тобі боронить, говори й дивися!

Тут вона сіла на лаву та знову глянула в дзеркало й стала поправляти свої коси. Поглянула на шию, на нову сорочку, вишиту шовком, і тонке почуття самовдоволення з’явилося на вустах, на свіжих щічках і підсинилося в очах.

— Дозволь і мені сісти біля тебе! — сказав коваль.

— Сідай! — промовила Оксана, зберігаючи на вустах та у вдоволених очах те саме почуття.

— Чарівна, люба Оксано, дозволь поцілувати тебе! — промовив підбадьорений коваль і пригорнув її до себе, наміряючись поцілувати. Та Оксана відхилила щоки, що були вже на непримітній віддалі від губ коваля, і відіпхнула його.

— Чого тобі ще хочеться? Йому як мед, так і ложкою! Геть від мене, у тебе руки цупкіші за залізо. Та й сам ти пахнеш димом. Я думаю, геть мене забруднив сажею.

Тут вона піднесла дзеркало й знову почала перед ним чепуритися.

«Не любить вона мене! — думав собі, похиливши голову, коваль. — Їй усе іграшки; а я стою перед нею, як дурень, та очей не зводжу. І все б стояв перед нею, і повік би не зводив із неї очей! Чарівна дівчина! Чого б я не дав, щоб дізнатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, вона й не думає ні про кого, милується сама собою, мучить мене, бідолашного, а я за журбою не бачу світу. Я її так люблю, як ні один чоловік на світі не любив і ніколи не любитиме».

— Чи правда, що твоя мати відьма? — промовила Оксана й засміялася. І коваль відчув, що всередині в нього все засміялося. Сміх цей начебто враз озвався в серці, тихо заграли жили, а разом із тим і досада запала йому на душу, що він не мав права поцілувати це милим сміхом осяяне личко.

— Що мені мати? Ти в мене і мати, і батько, і все, що тільки є найдорожчого у світі. Якби мене покликав цар і сказав: «Ковалю Вакуло, проси в мене всього, що тільки є найкращого в моєму царстві, усе віддам тобі. Звелю тобі зробити золоту кузню, і будеш ти кувати срібними молотами». — «Не хочу, — сказав би я цареві, — ні самоцвітів дорогих, ні золотої кузні, ні всього твого царства. Дай мені краще мою Оксану!» (...)

Оксана почала глузувати з хлопця, говорячи, що чекає на дівчат і парубків, з якими їй буде веселіше, ніж із Вакулою. Раптом почувся стукіт у двері та голос: «Відчини!» Коваль вийшов у сіни, маючи намір нам’яти з досади боки першому, хто нагодиться. Тим часом відьма та чорт дуже змерзли, тому влетіли через димар до просторої печі, а звідти — до хати.

* * *

Мати коваля Вакули мала не більше сорока років. Вона була ні гарна, ні погана. Важко й бути гарною в такі роки. Однак вона вміла так причаровувати до себе найстатечніших козаків, що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никифорович (звісно, коли дячихи не було вдома), і козак Корній Чуб, і козак Касіян Свербигуз.

А піде, бувало, Солоха на свято до церкви, одягнувши барвисту плахту з китайчатою запаскою, а поверх неї синю юпку з понашиваними ззаду золотими вусиками, та стане просто біля правого криласа, то дяк уже, далебі, закашлювався та примружував мимохіть очі в той бік; голова гладив вуси, закладав за вухо оселедець і говорив до ближчого сусіда: «Ех, добра жінка! Чорт — не жінка!» Солоха кланялася кожному, і кожний думав, що вона кланяється тільки йому. І, на похвалу їй треба сказати, вона так уміло обходилася з ними, що жодному з них і на думку не спадало, що в нього є суперник. (...)

Прихильнішою Солоха була до Чуба. Солосі не дуже подобалося, що її син Вакула закоханий в Оксану, дочку Чуба, бо якби вони одружилися, то все майно дісталося б синові. Її дуже цікавило його майно, тому вона почала робити так, щоб Чуб і коваль часто сварилися.

Розпочалася метелиця. Козак Чуб заблукав і не помітив, що повернувся до власної хати. Він постукав у двері. Вакула крикнув, щоб той забирався геть і вдарив Чуба. Козак вирішив, що потрапив до сусідів, і подався до Солохи.

Дівчата з мішками ввірвалися до хати Чуба, обступили Оксану. Крик, регіт і балачки приголомшили коваля. Усі наввипередки поспішали розказати красуні що-небудь нове, викладали з мішків і хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, яких устигли чимало вже наколядувати (...).

— Е, Одарко! — сказала Оксана, обернувшись до однієї з дівчат, — у тебе нові черевички. Ой, які ж хороші! Із золотом! Добре тобі, Одарко, у тебе є така людина, яка все тобі купує; а мені немає кому дістати такі гарні черевички.

— Не журися, моя люба Оксано! — підхопив коваль. — Я тобі дістану такі черевички, що мало яка й панночка носить.

— Ти? — сказала Оксана, швидко й згорда глянувши на нього. — Подивлюся, де ти дістанеш такі черевички, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця.

— Бачиш, яких захотіла! — закричала сміючись дівоча юрба.

— А так! — провадила далі горда красуня. — Будьте ви всі за свідків: якщо коваль Вакула принесе ті самі черевички, які носить цариця, то от вам моє слово, що вийду за нього заміж.

Дівчата повели із собою примхливу красуню.

— Смійся, смійся! — говорив коваль, виходячи слідом за ними. — Я і сам сміюся із себе! Думаю і не можу надумати, куди подівся мій розум. Вона мене не любить, та й бог із нею! (...)

Важливим художнім елементом «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» є національне українське вбрання. Письменник створив до повісті словничок, у якому із 131 слова 32 — назви предметів і деталей костюмів, тканин, крою. М. Гоголь використовує лише одну-дві деталі — і відразу читачі уявляють цілісний образ: намисто з коралів, вінок, стрічки; гаптована сорочка, смушкова шапка, свитка, які є типовими для українського національного костюма.

• Розгляньте ілюстрації (с. 117, 121), на яких зображено Оксану та Солоху. Знайдіть відповідні описи в повісті. Які елементи українського національного костюма ви можете назвати? Чим відрізняється вбрання Оксани та Солохи? Чим це можна пояснити (традиціями, віком, власним смаком)?

* * *

Чорт тим часом не на жарт розніжився в Солохи: цілував їй руки з такими вихилясами, як засідатель попівні, хапався за серце (...). Раптом почувся стукіт і голос кремезного голови. Солоха побігла відчиняти двері, а спритний чорт заліз у мішок, що лежав на долівці.

Голова, обтрусивши зі своєї шапки сніг, розказав, що він не пішов до дяка, бо розпочалася заметіль; а, побачивши світло в її хаті, завернув до неї, маючи намір перебути вечір із нею. Не встиг голова це сказати, як у двері загрюкало знов і почувся голос дяка:

— Сховай мене кудись, — шепотів голова. — Мені не хочеться зустрітися з дяком.

Солоха думала довго, куди заховати такого огрядного гостя; нарешті вибрала найбільший мішок із вугіллям; вугілля висипала в кадовб, і кремезний голова забрався в мішок.

К. Лавро. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом»

Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і розказав, що в нього не було нікого й що він сердечно радий цій нагоді погуляти трохи в неї і не злякався заметілі. (...)

Раптом у двері постукали, і почувся голос козака Чуба. Солоха сховала дяка в мішок. Та тільки-но гість завів із нею розмову, як у двері знову почали гупати. То повернувся Вакула. Чуб опинився в тому самому мішку, у якому вже сидів дяк. Побачивши посеред хати мішки, Вакула взявся віднести їх до кузні.

* * *

Голосніше й голосніше лунали на вулицях пісні та крики. Юрби народу побільшали ще й тому, що чимало прийшло із сусідніх сіл. Парубки жартували й казилися досхочу. Часто між колядками чути було яку-небудь веселу пісню, що її тут-таки встиг скласти хто-небудь із молодих козаків. А то раптом хтось із юрби замість колядки пускав щедрівку й ревів на все горло:

Щедрик, ведрик!

Дайте вареник,

Грудочку кашки,

Кільце ковбаски!

Регіт його винагороджував. Маленькі вікна відчинялися, і сухорляві руки бабусь, які самі тільки з поважними батьками залишалися в хатах, висувалися з вікна з ковбасою чи шматком пирога. Парубки та дівчата підставляли мішки й підхоплювали свою здобич. В одному місці парубки, зайшовши з усіх боків, оточували гурт дівчат: галас, гамір, той кидав грудкою снігу, той видирав мішок з усякою всячиною. В іншому місці дівчата ловили парубка, підставляли йому ногу, і він летів разом із мішком сторч головою на землю. Здавалося, цілу ніч ладні були провеселитися! І ніч, як на те, так розкішно жевріла! І ще білішим здавалося світло місяця від блиску снігу!

Коваль спинився зі своїми мішками. Йому почувся в юрбі дівчат голос і тоненький сміх Оксани. Усі жилки в ньому здригнулися; кинувши на землю мішки, аж дяк, що був на самому дні, заохкав, забившись, і голова гикнув на все горло, він подався з маленьким мішком за плечима разом із гуртом парубків, що йшли слідом за тією дівочою юрбою, звідки йому почувся голос Оксани.

«Так: це вона! Стоїть, як цариця, і блискає чорними очима, їй розказує щось показний парубок, мабуть, забавне, бо вона сміється. Та вона завжди сміється». Нібито мимохіть, сам не розуміючи як, коваль продерся крізь натовп і став коло неї.

— А, Вакуло, ти тут! Здоров! — сказала красуня з тією самою усмішкою, що мало не зводила Вакулу з розуму. — Ну, багато наколядував? Е, який маленький мішок! А черевички, які носить цариця, дістав? Дістань черевички, вийду за тебе заміж! — І, засміявшись, побігла з гуртом дівчат.

Як укопаний стояв коваль на одному місці.

— Ні, не можу; несила більше... — промовив він нарешті. — Але, боже ти мій, чому вона така з біса гарна? Її погляд, і мова, і все, ну, от так і палить, так і палить... Ні, немає вже снаги перемогти себе! Час покласти край усьому, пропадай душа, піду втоплюся в ополонці, та й згадуй як звали!

Рішучим кроком він пішов уперед, наздогнав гурт, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом:

— Прощай, Оксано! Шукай собі якого хочеш жениха, мороч, кого хочеш, а мене не побачиш більше на цьому світі.

Красуня була ніби здивована, хотіла щось сказати, але коваль махнув рукою і побіг геть.

— Куди, Вакуло? — кричали парубки, бачивши, як біжить коваль.

— Прощайте, браття! — кричав у відповідь коваль. — Дасть бог, побачимося на тому світі, а на цьому вже не гуляти нам разом. Прощайте, не згадуйте лихом! Перекажіть отцю Кіндратові, щоб одслужив панахиду по моїй грішній душі. Свічок перед іконами Чудотворця та Божої Матері, каюся, не обмалював через мирські справи. Усе добро, яке є в моїй скрині, на церкву! Прощавайте!

Проговоривши це, коваль кинувся знову бігти з мішком на спині.

— Він збожеволів! — говорили парубки.

— Пропаща душа! — побожно пробурмотіла бабуся, що проходила повз. — Треба піти розказати, як коваль повісився!

(Переклад Анатолія Хуторяна)

Запитання та завдання

• 1. Якою змальовує М. Гоголь Оксану? Що в її зовнішності та поведінці привернуло вашу увагу?
• 2. Прочитайте в ролях діалог Оксани та Вакули. Як розкрито в ньому ставлення персонажів одне до одного?
• 3. Якими були почуття Вакули до Оксани? Наведіть цитату на підтвердження вашої думки.
• 4. Що пообіцяв Вакула Оксані? Чому він це зробив?
• 5. Які прояви реального та фантастичного світу уособлювала в собі Солоха? Чому односельці казали про неї: «Чорт — не жінка!»?
• 6. Які події відбуваються з козаком Чубом та іншими персонажами на Святвечір?
• 7. Чому Вакула не святкував Різдва разом із хлопцями та дівчатами? Що було в нього на душі?
• 8. Які українські різдвяні звичаї зображає М. Гоголь? Чи брали ви участь у колядуванні? Розкажіть про свої емоції на Святвечір. Чи співзвучні вони святковій атмосфері «Вечорів...»?

* * *

Коваль, пробігши кілька вулиць, спинився передихнути. Він вирішив попросити поради в запорожця Пузатого Пацюка. Струснувши мішком, у якому був чорт, Вакула пішов до Пацюка. Коваль не без побоювання відчинив двері й побачив Пацюка, що сидів на долівці та їв юшку з галушками. Коли коваль спитав, як шукати чорта, Пацюк відповів: «Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима». Вакула вибіг із хати.

Мороз пішов поза шкірою в коваля; перелякавшись і збліднувши, він не знав, що робити, уже хотів перехреститися... Але чорт, нахиливши свій собачий писок йому до правого вуха, сказав:

— Це я — твій друг, усе зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки хочеш, — пискнув він йому в ліве вухо. — Оксана буде сьогодні ж наша, — прошепотів він, нахиляючи свій писок знову до правого вуха.

Коваль стояв, роздумуючи.

— Згода, — сказав він нарешті, — за таку ціну готовий бути твоїм!

Чорт сплеснув руками й почав із радості галопувати на шиї коваля. «Тепер уже попався коваль! — подумав він собі. — Тепер я віддячу тобі, голубчику, за всі твої малювання та небилиці, що ти вигадував про чортів! Що тепер скажуть мої товариші, коли дізнаються, що найпобожніший на все село чоловік у моїх руках?» Тут чорт засміявся з радості, згадавши, як дражнитиме в пеклі все хвостате кодло, як лютуватиме кривий чорт, якого вважали між ними першим на вигадки.

К. Лавро. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом»

— Ну, Вакуло! — пропищав чорт, так само не злазячи із шиї, ніби боячись, щоб той не втік. — Ти знаєш, що без контракту нічого не робиться.

— Я згодний! — сказав коваль. — У вас, я чув, розписуються кров’ю; стривай же, я дістану з кишені цвяха! — Тут він заклав назад руку — та хап чорта за хвіст.

— Бач, який жартун! — закричав сміючись чорт. — Ну, годі, кинь уже пустувати!

— Стривай, голубчику! — закричав коваль. — А ось це як тобі видасться? — При цьому слові він поклав хреста, і чорт зробився такий тихий, мов ягнятко. — Постривай же, — сказав він, стягаючи його за хвіст на землю, — знатимеш ти в мене, як під’юджувати на гріх добрих людей і чесних християн. — Тут коваль скочив на нього верхи й підняв руку, наміряючись перехрестити.

— Змилуйся, Вакуло! — жалібно простогнав чорт. — Усе, чого тобі треба, усе зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!

— Ага, ось яким голосом заспівав, проклятий? Тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз-таки на собі! Чуєш? Лети, як птиця!

— Куди? — промовив смутний чорт.

— У Петербург, просто до цариці!

І коваль обімлів... почуваючи, як піднімається в повітря. (...)

Щоб забрати покинуті ковалем мішки, колядники побігли по санчата. Кум Чуба, що повертався тією дорогою додому, побачив мішки й прихопив один із них. Він сподівався розжитися різдвяними подарунками. Коли ж дружина відібрала в нього «здобич», з’ясувалося, що в мішку ховаються Чуб і дяк. Останній мішок Вакули колядники привезли до Оксани. Коли з нього виборсався зніяковілий голова, до хати ввійшов Чуб. Прикро вражений витівками Солохи, козак Чуб дав собі обіцянку більше до неї не залицятися.

* * *

Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився та вже став навіть кепкувати із чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він знімав із шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно піднімав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Усе було ясно у височині. Повітря в легкому сріблястому тумані було прозоре. Усе було видно; і навіть можна було помітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися купкою, гралися в піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, побачивши коваля, що мчав верхи; як летіла, повертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки що з’їздила, куди треба, відьма... Багато ще погані зустрічали вони.

Усі, хто бачив коваля, на хвилину спинялися подивитися на нього, і потім знову мчали далі своєю дорогою. Коваль усе летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні. Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся конем, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці. Боже мій! Стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали із чотирьох боків; будинки росли й ніби піднімалися із землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулились і тиснулися попід домами, що обнизані були плошками, і їхні величезні тіні миготіли по стінах, сягаючи головою до димарів і дахів. (...)

К. Лавро. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом»

Вакула за допомогою чорта знайшов у Петербурзі знайомих запорожців і попросив їх узяти його до цариці. Вакула був вражений величчю та красою палацу. До козаків вийшли цариця і Потьомкін у гетьманському вбранні. Один із запорожців виступив наперед і попросив не притісняти козаків, адже вони зробили для цариці багато послуг. А коваль попросив показати йому, із чого зроблені її черевички. Цариця подарувала Вакулі свої найкращі черевички й почала розпитувати козаків, як вони живуть на Січі. Вакула наказав чортові виносити його звідси.

* * *

Ще швидше наостанку ночі чорт мчав із ковалем назад. І вмить опинився Вакула коло своєї хати. У цей час проспівав півень.

— Куди? — закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що хотів утекти: — Стривай, приятелю, ще не все: я ще не подякував тобі.

Тут, схопивши хворостину, оперіщив він його три рази, і бідний чорт кинувся бігти, як мужик, що його тільки-но відшмагав засідатель. Отож замість того, щоб обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог людського роду сам був обдурений. Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно й проспав аж до обіду. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже високо. «Я проспав утреню та обідню!» — подумав він.

(...) Обережно витяг він черевички й знову здивувався з дорогої роботи й дивовижної пригоди минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся в те саме вбрання, що добув у запорожців, вийняв зі скрині нову шапку... із синім верхом, яку не надівав ще жодного разу, відколи купив, ще бувши в Полтаві; вийняв також новий барвистий пояс; поклав усе це разом із нагайкою в хустку й подався просто до Чуба.

Чуб вирячив очі, коли ввійшов до нього коваль, і не знав, із чого дивуватися: чи з того, що він воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що вирядився таким чепуруном і запорожцем. Та ще більше здивувався він, коли Вакула розв’язав хустку й поклав перед ним новісіньку шапку й пояс, якого ще не бачено було на селі, а сам упав йому до ніг і сказав благальним голосом:

— Змилуйся, батьку, не гнівайся! Ось тобі й нагайка: бий, скільки душа забажає, у всьому каюся; бий, та не гнівайся тільки! Ти ж колись братався з моїм покійним батьком, разом хліб-сіль їли й могорич пили.

Чуб не без таємної втіхи бачив, як коваль, що нікому на селі у вус не дув, згинав у руці п’ятаки й підкови, як гречані млинці, той самий коваль лежав тепер коло його ніг. Щоб ще більше підтримати гідність, Чуб узяв нагайку й ударив його тричі по спині.

Κ. Лавро. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом»

— Ну, буде з тебе, уставай! Старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було між нами! Ну, тепер кажи, чого тобі хочеться.

— Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб трохи подумав, подивився на шапку та пояс, шапка була чудова, пояс теж не поступався перед нею, згадав зрадливу Солоху й сказав рішуче:

— Добре, присилай сватів!

— Ой! — скрикнула Оксана, переступивши поріг, побачивши коваля та втупивши з подивом і радістю в нього очі.

— Поглянь, які я тобі приніс черевички! — сказав Вакула. — Ті самі, що носить цариця.

— Ні, ні! Мені не треба черевичків! — говорила вона, махаючи руками й не зводячи з нього очей. — Я і без черевичків... — Далі вона не договорила та зашарілася.

Коваль підійшов ближче, узяв її за руку; красуня й очі опустила. Ще ніколи не була вона такою дивовижно гарною. Захоплений коваль тихо поцілував її, обличчя дівчини ще більше зашарілося, і вона стала ще кращою.

* * *

Проїздив через Диканьку блаженної пам’яті архієрей, хвалив місце, де стоїть село, та, їдучи вулицею, спинився перед новою хатою.

— А чия це така розмальована хата? — спитав преосвященний у вродливої молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей.

— Коваля Вакули! — сказала йому, кланяючись, Оксана, бо це була саме вона.

— Славно! Славна робота! — сказав преосвященний, розглядаючи двері та вікна. А вікна всі були обведені кругом червоною фарбою; а на дверях усюди були козаки на конях із люльками в зубах.

Та ще більше похвалив преосвященний Вакулу, коли дізнався, що він додержав церковного покаяння та пофарбував задарма ввесь лівий крилас¹ зеленою фарбою із червоними квітками. Це, проте, ще не все; на стіні збоку, як увійдеш у церкву, Вакула намалював чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього, а молодиці, як тільки розплакувалось у них на руках дитя, підносили його до картини й говорили: «Он бач, яка кака намальована!» — і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину й тулилося до лона своєї матері.

¹ Крилас — підвищене місце в церкві для хору, читців із правого та лівого боку від середніх дверей вівтаря.

(Переклад Анатолія Хуторяна)

Запитання та завдання

• 1. До кого Вакула звертається за порадою? До якого світу — реального чи фантастичного — належить козак Пацюк? Що він сказав Вакулі?
• 2. Прочитайте в ролях діалог Вакули та чорта? Як чорт намагається спокусити Вакулу? Чи вдається це йому?
• 3. Які надзвичайні події відбуваються з ковалем далі?
• 4. Як М. Гоголь описує Петербург? Чи зберігається в цьому описі тепла святкова атмосфера Різдва?
• 5. Що вражає Вакулу в Петербурзі? Як проявляється його вдача під час перебування в місті?
• 6. Коли Оксана зрозуміла, що кохає Вакулу? Чи вплинуло на її рішення вийти за нього заміж те, що він привіз їй черевички?
• 7. Розгляньте ілюстрації К. Лавра до повісті «Ніч перед Різдвом». Чи вдалося, на вашу думку, художнику відтворити вдачу персонажів, передати святкову атмосферу твору?
• 8. Що утверджує М. Гоголь у повісті? Якою є її головна думка?