Українська література. 8 клас. Авраменко
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Український гумор
Валентин Чемерис
(Народився 1936 р.)
Валентин Лукич Чемерис народився 8 липня 1936 р. в с. Заїчинцях Полтавської області. Потім родина переїхала до м. Дніпропетровська (нині м. Дніпро), де майбутній письменник закінчив школу. Саме тут розпочалася творчість митця. Навчався в Літературному інституті імені О. М. Горького (м. Москва). Нині письменник живе в Києві, працює в редакції газети «Літературна Україна».
Свій творчий шлях В. Чемерис розпочав як сатирик-гуморист, хоча в його творчому доробку є й історичні твори, багато з яких перекладено іноземними мовами. Павло Глазовий назвав його «добрим вигадьком і штукарем», адже читати ці твори — одне задоволення. Письменник видав багато веселих збірок із гуморесками, пародіями й повістями. Одну з таких гумористичних повістей ви сьогодні почнете читати. Ви станете свідками подій, що розгортаються в селі Великих Чаплях: дружба й перше кохання, вірність і перший поцілунок, дуель і перше побачення. Усе це В. Чемерис приправив гумористичним соусом у повісті «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».
ВІТЬКА + ГАЛЯ, або ПОВІСТЬ ПРО ПЕРШЕ КОХАННЯ
Повість
(Скорочено)
Частина перша. ДУЕЛЬ
Ех, Вітько, Вітько!..
25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілятися на дуелі з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного ставка. Якраз отам, де три плакучі верби до самої води схилили свої довгі гнучкі віти, де колись Вітька потай від рибника витяг на вудку отакезного дзеркального коропа, котрого в нього потім украв кіт Васька...
Умови дуелі:
1) Дистанція — 12 кроків.
2) Зброя — вогнепальна.
3) Право першого пострілу — Вітька Горобець.
4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний.
Ой ти, перше кохання!..
Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день, Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору й неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:
— Ти його з ходу клацнеш!..
— А якщо він мене?.. — Вітька задумується.
— Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду, — зітхає в темряві секундант. — Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз — не минувати. — Секундант зневажливо спльовує й по-філософському закінчує: — Усі ми колись помремо!..
— Фе-е-дько-о-о! — зненацька лунає на вулиці. — Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!
— Мені пора, — зводиться Федько, підтягуючи штани. — На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.
— Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.
— Так належить, — розводить Котигорошко руками. — Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті й думати про даму свого серця.
— Фе-е-дько-о-о! — рознеслося знову по вулиці. — Та вже каша захолонула!..
— Іду-у-у! — кричить Федько й на ходу тисне Вітьці руку. — До ранку! Нікому ні слова!..
Вітька, залишившись сам, зітхає... Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з простреленими грудьми й над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. Ех, ліпше не думати таке проти ночі... Та все ж він стає в позу і з пафосом, — а це значить, що на все горло, — декламує, дивлячись на зорі:
В полдневный жар в долине Дагестана
С свинцом в груди лежал недвижим я;
Глубокая еще дымилась рана,
По капле кровь точилася моя...
— Вітька? — чується насмішкуватий батьків голос із-за тину. — Чого ти ото проти ночі виєш?.. Ану, марш спати.
Робити було нічого, і Вітька понуро поплівся до хати. «Ех, — думав він, — яке безкультур’я! Людина, можна сказати, смерті у вічі дивиться, а їм — чого виєш?»
— Іди молока вип’єш, — зустрічає мати в сінях.
Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А раптом це не дозволено перед дуеллю? Шкода, що Федька немає, він усе знає. Та голод бере своє. Вітька жадібно спорожняє кухоль холодного солодкого молока з хлібом і заходить до хати. Батько вже сидить біля печі та латає чоботи. Під вусом у нього мигнула ледь помітна іронічна посмішка й зникла.
«Добре, смійся, — думає Вітька, — побачимо, як ти завтра засмієшся, коли дізнаєшся...»
Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав. Та вчасно згадує наказ секунданта ходити всю ніч по хаті й думати про даму свого серця. Заходжується сонно крокувати з кутка в куток, натикаючись на стільці. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби на ногах утриматися.
— Та чого це ти швендяєш по хаті, як на цвіту прибитий? — кричить батько. — Ось не метеляй і не затуляй мені лампи!..
Заходить мати.
— Вітюньчику! — пильно дивиться на сина. — Що це з тобою? Чого ти такий зачумлений? Може, у тебе живіт закрутив, га? То я зараз піску нагрію та прикладу.
Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:
— Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію...
І Вітька Горобець, мужчина з життєвим стажем у чотирнадцять неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі, та так, ніби не йому завтра доведеться із зброєю в руках ставати до бар’єра та цілитися в Петра Білого й ніби не йому старший секундант Федько Котигорошко, витерши рукавом під завжди мокрим носом, подасть жахливу команду: «Вогонь!..»
І натисне Вітька на гачок, і вирветься з дула вогонь...
Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися в Гальку Козачок! Опам’ятайся, Вітько, доки ще надворі ніч і доки в тебе пісок на животі, бо завтра вже буде пізно... Візьми себе в руки, ти ж справжній мужчина, Вітько!..
Ну що з того, що Галька хитро поводила тебе за носа, а тоді безжалісно відхилила твоє перше кохання, гарячіше за найгарячіший вогонь, і надала перевагу іншому? Звичайно, радіти тут немає від чого, але й відчаюватися та ставати до бар’єра — теж... І взагалі, коли ти, Вітько, устиг закохатися в Гальку? Ну, подумай, коли? Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. А може, це сталося тоді, як вона вчила тебе свистіти? О, у свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця! Пам’ятаєш, якось ви йшли вулицею, а попереду вас дріботів дід Свирид і ніс двох здоровенних оселедців (у клятому сільмазі ніколи немає паперу!), а Галька заклала два пальці в рот і ніби ж легенько свиснула...
А діда Свирида так тіпонуло від того свисту, що оселедці — блись! — і шубовснули в калюжу. Що й казати, здорово вміла свистіти Галька, як була малою! Це тепер вона соромиться й згадувати про те своє вміння, а тоді — ого-го!.. На всі Великі Чаплі лунав її свист!..
А скільки ви з Галькою та Федьком Котигорошком, теперішнім твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани та сади; скільки груш, яблук, слив, абрикос, динь і кавунів переносили ви у своїх пазухах; скільки передрали гороб’ячих і сорочачих гнізд; скільки перекупалися в ставку; скільки переходили в школу, перехапали двійок; скільки билися й скільки мирилися; скільки десятків кілометрів переганяли м’яча з ганчірок; скільки порвали штанів і спідниць; скільки позбивали колін і подряпали облич; скільки збудували куренів із лободи; разом перекаталися на ковзанах і саночках; скільки переграли у війну, перемокли під дощами, перемерзли зимами; скільки перепадали з дерев, і скільки перечіплялися за машинами, і скільки шофери переперіщили вас шлангами; скільки шкір на вас облізло під сонцем, скільки ви мільйонів слів переказали, перекричали, переторохтіли, а ніколи ти й не думав, що в Гальку Козачок можна закохатися!
І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду ти побачив, що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, і такі привабливі, і такі бездонні, що просто диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися й не бачити їх?.. Як ти міг раніше не бачити, що в неї тоненька шия й маленькі груди, важкі коси й довгі, примхливо вигнуті брови, тоненька, немов вирізьблена, фігурка й чарівна усмішка, що вона вся струнка, весела й швидка, як вогонь на сухій соломі?
Ну, побачив, що вона гарна. Але нащо ж було так закохуватися? Щоб почалося твоє велике страждання? І до чого ж ти достраждався? До дистанції у дванадцять кроків? До команди: «Вогонь!» Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. Сопеш тепер із піском на животі, а що ти завтра робитимеш?.. Спи, мужчино чотирнадцяти неповних років, а ми розкажемо людям, як довело тебе перше кохання до забороненої законом дуелі...
Творчі муки Федька Котигорошка
Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були перший зубний біль і перше безнадійне кохання за формулою: «Він її любить, вона його — хтозна!» Із зубним болем він ще якось міг боротися: піти до фельдшера, і той таки вирве триклятого зуба. А куди поткнешся з другою хворобою, що саме прогресувала? Де, на якому клаптику землі є станція швидкої допомоги безнадійно закоханим? Принаймні у Великих Чаплях такої станції ще не було. І невідомо, чи скоро вона з’явиться. А мовчки страждати від палкого безнадійного кохання у Вітьки вже не було сили: мусив же він відкрити перед кимось свою наболілу душу, сподіваючись на пораду та бодай хоч співчуття.
І Вітька Горобець вибрав для цього Котигорошка. По-перше, вони були дуже близькі приятелі й рідко який день не зустрічалися. По-друге, Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі не схожі були один на одного. Вітька — високий, худий, з рідким білявим чубчиком — не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, він так швидко ходив, що маленький товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати. Федько вибирав книжки на свій смак і ковтав їх десятками. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман, від обсягу якого у Вітьки йшов мороз по спині. І хоч часто Федько не розумів прочитаного, але це не відбивало в нього охоти до читання. Особливо багато читав Котигорошко про кохання й уважав себе в цьому ділі знавцем-теоретиком. Отож до нього за порадою й надумав звернутися Вітька.
— Ти вмієш берегти страшну таємницю? — поцікавився Горобець.
— Та я!.. — Федько підтягнув штани, бо завжди доношував батькові й завжди вони в найважливішу хвилину намагалися недоречно з’їхати вниз. — Та я клянуся!.. Авторитетно! Сирою землею й рідною матір’ю, що мовчатиму як риба. Тьху, тьху, тьху!!! Та щоб мені з місця не встати, та щоб...
— Вірю, — обірвав Вітька потік страшної клятви й сказав з нарочито байдужим виглядом: — Так от, я покохав.
— Хі-і-і! — аж присів здивований Федько, і його осоружні штани поїхали вниз. — Оце здорово! І насправді?
Вітька похмуро кивнув.
— До могили?
— До могили.
— Хі-і-і... А як ти покохав? Свідомо чи активно? — Федько часто вживав у розмові вичитані слова.
— Узяв і покохав. Що ж тут такого? Для мене це дуже просто.
— От здорово, — усе ще не міг отямитися Федько. — А я ще й не додумався закохатися, а читати про це читав. А хто ж вона, дама твого серця?
— То не дама, а Галя Козачок.
— От диви-и-на!.. А ти ж їй хоч натякнув?
— Ще ні.
— Тю! А яка ж тобі вигода з кохання, якщо вона не знає? Треба негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено. А то висушить тебе любов, доведе до могили...
— Як же їй освідчитися? — поцікавився Вітька.
— Способи є різні: від ультиматуму до сліз.
Федько сунув палець у рот, як робив це в найважчі хвилини, і задумався. Думав він довго, а Вітька все чекав і чекав. Мовчанка затягувалася.
— Потрібна серенада! — нарешті твердо сказав Федько.
— Серена-а-да? — у першу мить аж злякався Вітька.
— Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе врятує тільки серенада!
Вітька мовчав, блимаючи білявими віями, поворушив губами, ніби пробував на смак, що воно за диво таке — серенада — і, зрештою, чесно признався:
— Але я н-не знаю, що це таке...
— О-о, серенада! — захоплено вигукнув Федько, ніби все життя тільки те й робив, що мав справу із серенадами. — Серенада — пісня пісень закоханих! Їх у всіх іспанських романах закохані своїм дамам співають. От! А ти що — гірший?
Вітька не хотів пасти задніх.
— Тільки де я візьму її? У нашому сільмазі серенад не продають.
— Напишемо, — коротко мовив Федько. — Серенада — це вірш. Не ликом же ми шиті. Зокрема — ти. Ти й мусиш створити вірша про кохання.
— Я ніколи не писав віршів! — жахнувся Горобець.
— Але ти маєш друга, котрий за тебе не те, що серенаду напише, у вогонь і воду за тебе піде! — з пафосом вигукнув Федько. — Будь спокійний! Матимеш свою власну серенаду. О, ми ще втремо носа всім іспанським закоханим! — І закінчив, ляснувши Вітьку по плечу: — Не блимай так перелякано, я тобі вірша-серенаду за годинку придумаю!
Горобець здивувався:
— Але ж я закоханий, а не ти.
Та на світі білому ще не було такої ситуації, з якої б не зумів викрутитися Федько Котигорошко.
— Ну й що ж? Поети про все пишуть. І навіть про те, чого й самі не знають. А вже з одним віршем якось упораюся. Аби у вірші-серенаді «серце билося», «кров вирувала». І щоб мені, чи пак тобі, голубе сизий, світ без неї немилим був і щоб я, чи пак ти, палав і благав її покохати тебе.
— Точно! — вигукнув вражений Вітька. — Ти грамотний. Як у душу мені заглянув.
— Дещо знаємо, — підтягнув Федько штани. — Ходімо кудись у холодок, і я тобі придумаю такий вірш, що Галя сама за тобою бігатиме.
Саме цього й хотілося Вітьці.
Котигорошко гайнув додому, схопив зошит та олівець, і приятелі подалися під грушу. Тут Федько ліг животом на траву, поклав перед собою зошит, сунув у рот олівець і задумався. Вітька не міг спокійно всидіти й, схопившись, закружляв навколо товариша, заглядаючи в зошит.
— Ну, скоро там?.. — запитав через кілька хвилин. — Чи ти заснув?
— Ти закохався, а хочеш, щоб я миттю про твоє кохання вірш придумав? У кожного поета повинні бути творчі муки.
— Чортів Жучок! — спалахнув Вітька. — Ще й кепкує!.. Пиши, бо я не витримаю...
— Витримаєш, — заперечив Котигорошко. — І раптом проспівав: «Дорогая Галю, я тебе кохаю!»
Вітька з несподіванки аж присів.
— Здорово. А головне — точно!
Минуло ще кільканадцять нестерпних хвилин, і врешті Котигорошко прочитав такий вірш:
Дорогая Галю,
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься.
В жилах кров вирує
І любов мою нуртує.
Світ мені не милий,
І не милі ріки.
Сам стаю я не свій,
Ти моя навіки,
Я навіки твій.
— Ну, як? — звівся Федько на ноги. — Якби я ще помучився трохи й щоб Галя мені подобалася, то я й не такий вірш склав би.
— Здорово! — радів Вітька. — Тільки чому ти написав, що мені не милі ріки?
— А з чимось же я повинен римувати слово «навіки», — пояснив Федько. — Не бійся, поети часто так роблять. От тільки треба, мабуть, поставити Галине прізвище, щоб не нарватися на якусь іншу Гальку. І в кінці ще додати: як покохаєш мене, то я носитиму тебе на руках.
— Е, ні, — запротестував Вітька. — Я не хочу.
— Бо дурний. Це тільки так говориться. Жінкам дуже подобається, коли обіцяють на руках носити. Ти зобов’язаний їй обіцяти золоті гори, а там що буде.
— Е, ні, — знову запротестував Вітька. — Брехати я не буду. Золотих гір не хочу обіцяти, бо в мене всього десять копійок. Як кохає, то хай кохає з десятьма копійками.
Вітька повертів у руках аркуш паперу, знизав плечима.
— І що я мушу робити з цією серенадою?
— Тю! — здивувався Федько. — Та це ж простіше простого. Ти мусиш її проспівати. На даному етапі! І діло в шляпі, як казав наш завмаг, коли продав із-під прилавка фетрові капелюхи.
Вітька нічого не міг уторопати:
— Але де співати?
— Та вже ж не біля контори колгоспу чи сільради! — вигукнув Федько. — Ясно, що біля Галиної хати. Під самісіньким вікном, щоб серенада її за саме серце взяла... І будь здоров! Це ж простіше простого.
— Ти так говориш, ніби сам щовечора тільки те й робиш, що співаєш серенади, — здивувався Вітька.
— Дещо можемо! — гордо сказав Федько. — Та ти не дрейф! Головне — почати... Як ото в опері: а-а-а... Потягнув, а далі воно тебе саме потягне й поведе.
— Куди? — оторопів Вітька.
— Ну... — на мить розгубився Федько, але швидко знайшов вихід, — туди, куди треба.
Вітька почервонів:
— Але ж я навіть співати не вмію.
— Це вже гірше, — зітхнув Федько.
Вітька потупцявся, та нараз, щось згадавши, ляснув друга по плечу:
— Брешу!.. Я можу співати: «Чижик-пижик, де ти був?»
Федько досить авторитетно зауважив:
— З таким репертуаром даму свого серця не завоюєш... Чижик-пижик... Сам ти чижик! Серенаду про любов треба співати, а не про чижика... Ти ж не милостиню просиш, а серце дами своєї завойовуєш!
— Ех!.. — вихопилось у Вітьки. — Пропала моя любов! І це все через твою серенаду! Написав таку, що й не заспіваєш!
— Та хто ж знав, що ти не тямиш співати! — виправдовувався Федько. — Тобі ведмідь на вухо наступив, а я винен.
— «Знав», «знав»!.. — передражнив його Вітька. — Опинився я з твоєю серенадою, як рак на мілкому!
Федько рішуче підсмикнув штани й бадьоро сказав:
— Не падай духом. Щось зараз придумаємо. Бо що б там не було, а Галю Козачок треба завойовувати. Покоряти на даному етапі, як каже наш міліціонер. Зрештою, ти ж не в колгоспній художній самодіяльності будеш виступати, а в Галі під вікном. До того ж соловейки в бузку будуть тьохкати — допоможуть. Кажу тобі, не вішай носа, у закоханих, я читав, і серця співають... І потім... Он дядькові Свириду не те що ведмідь на вухо наступив, а слон. А коли вип’є, то так співає, що Грицько Причепа відразу ж за свисток хапається й біжить селом, як на пожежу... А якщо п’яні співають, то закоханим і сам Бог велів!
Вітька нервово пересмикнув плечима.
— При чому тут Бог, коли я закохався?
Цього й Федько не знав. Але відчайдушна рішучість, як завжди, не покидала його.
— Вище голову, Вітько!.. Я допоможу тобі співати!
— От здорово! — Вітька на радощах аж обняв Федька, та враз і охолов. — Слухай, Жучок, а сам ти співати вмієш?
— Ну... не вмію, — забурмотів Котигорошко. — Не пробував ще... — І, стукнувши кулаком себе в груди, вигукнув: — Та заради тебе я готовий на все! Навчуся! Не святі горшки ліплять... Що, у мене рота немає? Та я... — Федько не на жарт розійшовся. — Коли хочеш, як Карузо, заспіваю! Авторитетно клянуся сирою землею!
— Ур-ра! — вигукнув зраділий Вітька. — Я тобі вірю! Починаймо! Сьогодні ж підемо до Галі під вікно!
— Стривай, — спинив його Котигорошко, — до співів потрібна ще й гітара, сомбреро й місячна ніч.
І куди тільки техніка дивиться!..
Перші два завдання Федько вирішив швидко: гітару «позичив» у своєї сестри-бібліотекарки (зняв гітару зі стіни, де вона висіла, і до слушного часу переховав її в клуні, засунувши в стару бочку), сомбреро... Із сомбреро вийшла невеличка затримка. Федько довго метикував, де б цю штуку знайти, або хоч щось підходяще, котре б могло замінити сомбреро... На обережне Вітьчине: «А може, і не треба?..» Федько рішуче запротестував:
— Ще що придумав! Сомбреро — найголовніший убір закоханих! Без нього й серенада не серенада, а просто так, бренькання на гітарі. Балачки безвідповідальні й не хвилюючі! І до того ж ти мусиш покорити її за одним рипом.
— Так уже й з ходу? — засумнівався Вітька.
— А чого ж його довго воловодитися ночами та горло дерти? — щиро здивувався Федько. — Прийшов, проспівав, переміг, як казав хтось із полководців. І готово! А без сомбреро — ні-ні! Треба з’явитися до Галі в усій красі!
Заради тієї краси Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида й, роблячи вигляд, що він щось загубив на вулиці, закрутився біля тину... На городі в діда Свирида стояло опудало, а на тому опудалі був бриль. Отакезний солом’яний, з великими крисами, прямо іспанське сомбреро! Тепер таких брилів із житньої соломи ніхто вже у Великих Чаплях не плете, бо в магазині скільки хочеш капронових, та ще й з дірочками, щоб продувало вітерцем...
«А для чого якомусь там опудалу така розкішна сомбрера? — міркував Федько, присипляючи свою совість. — Страхатиме горобців і без бриля, а Вітьці на відповідальне побачення позаріз треба... та, зрештою, я не краду бриль, а тільки позичаю...»
Перелізши через тин, Федько миттю «позичив» в опудала бриль, щасливо з ним вибрався на вулицю й побіг додому радий, що тепер уже нарешті можна починати операцію «Серенада».
Правда, потрібна була ще місячна ніч, а її вже не позичиш ні в сестри, ні в діда Свирида.
І, як на гріх, після обіду пішов дощ, та не просто пішов — негода, по всьому, затяглася надовго. Приятелі зустрілися з мокрими чубами й зовсім кепськими настроями. Як же тепер співати, коли й у рот дощу наллє!
— Не міг підождати хоч би день, — бурчав Федько на адресу дощу. — Так уже йому приспічило поливати Великі Чаплі! Таку операцію нам зірвав!
Вітька з ненавистю позирав на сльозливі хмари, котрі й не думали розходитися над Великими Чаплями, Федько сердито підсмикував мокрі штани.
— У такий відповідальний момент пішов! Не міг іншого часу вибрати!
Минув ще один день, дощ не вгамовувався. Власне, і не дощ, а мжичка... Сіє й сіє... І ні кінця їй, ні краю!
— Дідька лисого на такому дощі заспіваєш серенаду, — бурчав Федько.
Вулицею лопотіла зграйка мокрих, забрьоханих хлопчаків. Утікаючи від дощу, вони на всю вулицю виспівували:
Дощику, дощику,
Припусти!
На бабині горщики,
На дідові капусти!
— Ей, ви! — крикнув Федько до хлоп’яків. — Я вам дам: припусти! Тут і так відповідальне побачення зривається через цю юшку.
І на третій день не випогодилося...
А тут Федькова сестра почала бідкатися, де це, мовляв, зникла її гітара, і чомусь надто підозріло позирала на Федька, і той посилено сопів, уникаючи зустрічатися з нею поглядом... Далі — гірше... Дід Свирид, накинувши на голову й плечі мішок замість плаща, ходив по селу й питався, чи ніхто не бачив, яка це трясця потягла з опудала бриля, котрого він виплів ще в молодечі роки, коли підбивав клинці до своєї баби Параски.
А небо й не думало розпогоджуватися, Федько по кілька разів на день переховував бриля й гітару, боячись, щоб хто не зірвав Вітьці відповідальну серенаду, та все бурчав:
— І куди наша техніка дивиться?.. Пора вже давно навчитися керувати дощами. От колись буде... Закохався ти, приміром, у Галю, натискуєш кнопку...
— Де кнопку? — не второпав Вітька.
— Ну... не важливо де, — відмахувався Федько. — Не перебивай. Де треба, там і поставлять кнопку. Так ось, ти натиснеш її, а тебе й питають: чого треба? А ти й кажеш: так і так... Я сьогодні хочу співати Галі Козачок серенаду, прошу прислати у Великі Чаплі пристойну місячну ніч... І все. І будь здоров. І є тобі місячна ніч. Бери гітару, сомбреру і — співай.
— Коли то буде, — зітхнув Вітька, — Галя до того часу ще в когось закохається... Тоді скільки не натискуй кнопку — діла не буде!
— Та-ак... техніка в нас ще відстає, — по-діловому сказав Федько й підсмикнув штани. — Доведеться чекати з моря погоди.
Та нарешті на п’ятий день дощі вгамувалися.
Ще кілька днів чекали місячної ночі, бо Федько авторитетно заявив, що без місяця не те... Серенада, мовляв, не так бере за серце.
Довелося чекати саме тієї ночі, котра, за підрахунками Федька, повинна була взяти за живе.
Одного вечора вигулькнув молодик. Щоправда, такий собі, маленький, бліденький...
Федько довго критично його розглядав і нарешті махнув рукою:
— Підійде!..
Серенада
І ось та мить настала.
Опівночі, як уляглося село й перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею та спинилися біля очеретяного тину, з-за якого визирав розквітлий бузок і сповнював усе навколо звабливими пахощами. За тином біліла причілкова стіна, двоє темних вікон мирно позирали на вулицю, не підозрюючи ніякої халепи... Над селом світився молодик, і від дерев, тинів і хат падали довгі, чорні тіні... тиша... тільки чути, як десь на ставку невгамовно кумкають жаби...
— На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жаб’яче кумкання, — резонно зауважив Федько, — але стерпимо... ти, Вітько, не клюй тільки носом і не позіхай на всю вулицю. Ти повинен не позіхати, а від любові трепетати, — рішуче підсмикнув штани. — Можна починати!..
— Як це п-починати? — аж заїкнувся від хвилювання Вітька.
— Не прийшли ж ми сюди всю ніч позіхати, — здивувався Федько й смачно позіхнув. — Починай, як і кожний співак починає: розкривай поширте рота.
Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Свирида з’їхав йому на лоба, а потім і на плечі...
— Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав, — порадив Федько, — трохи завеликуватий, та нічого... І гітару візьми як треба.
— Так я ж гра-грати не вмію, — в останню мить згадав Вітька.
— Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди, — знайшов вихід Федько. — Хто опівночі буде дослухатися, як ти граєш. Головне, аби в тебе душа співала! Аби серце грало!..
Вітька нерішуче провів рукою по струнах, ті в різнобій загриміли, ніби скаржилися на щось...
— Давай, давай, — підбадьорював його Федько. — Та ближче до бузку підійди, а я за твоєю спиною заховаюся... Та сміливіше, сміливіше рота розкривай на даному етапі. Галя міцно спить, поки розбудиш, треба добряче погаласувати!
Вітьчина рука смикалася на струнах, але серенада, як на ту біду, геть-чисто вилетіла з голови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:
— Дорогая Галю, я тебе кохаю... — з-за спини підказував Федько. — Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми всю ніч тут проволоводимося!
Вітька зажмурився і — наче з мосту у воду стрибав — щодуху загорлав:
Дорогая Галю,
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься...
— Тю, тю! — злякано закричав позад нього Федько. — Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет!
Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під тином скільки було сили:
В жилах кров вирує
І любов мою нуртує...
— Ніжніше, задушевніше, на даному етапі, — корегував Федько спів свого друга. — Ти ж не граків лякаєш на городі, щоб кукурудзиння не висмикували, а даму свого серця з хати викликаєш!
Вітя спробував було ніжніше, але вийшло голосніше.
Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака... та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою серенаду. Зненацька рипнули двері й на ґанок хтось вийшов.
— Галя вибігла... — прошепотів Федько. — Таки взяло... тепер не підкачай... Піддай сердечного жару... Щоб вона, як лід на сонці, розтала...
Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару:
Світ мені не милий,
І не милі ріки.
Сам стаю я не свій,
Ти моя навіки,
Я навіки твій...
Раптом почувся хриплий крик:
— І яка це трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому позакладало! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! Я в хаті не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на погибіль!..
— Тю! Та це ж баба Хівря! — злякано крикнув Федько. — Ми переплутали хати й бабі серенаду співали! Тікаймо!..
Г-гав!!
Прожогом кинувся собака й зайшовся таким несамовитим гарчанням, що Вітьку й Федька наче вітром здуло. Вони тільки полопотіли холошами... Аж біля Фединої хати отямились і довго відхекувалися та прислухалися до собачого гавкоту, що здійнявся в селі...
— І треба ж було... — бідкався Федько. — Галя живе через три хати від баби Хіврі. І як ми переплутали двори? Пропала серенада ні за цапову душу!
— Це ти винен! — накинувся на нього Вітька. — Не роздивився як слід... Починай, починай! Рота роззявляй... От і роззявив... Для баби Хіврі!
— Що з воза впало, те пропало, — махнув Федько рукою. — Добре, хоч гітари не загубили... Жаль, звичайно, серенади, та, як каже голова колгоспу, на помилках ми всі вчимося. — І, смачно позіхнувши, додав: — Ходімо спати, а завтра щось придумаємо. Кажуть, ранок вечора мудріший... — І тут його наче струмом ударило: — Стривай, Вітько! Ідея! Для чого нам горло дерти, співаючи серенади, та ще під тином у баби Хіврі? Давай відішлемо поштою вірш у газету, його надрукують — от Галя й дізнається, що ти її кохаєш! Га? Здорово?
Так і домовилися. (...)
1. Вислів двічі не вмирати, а раз не минувати цитує
- А Вітько
- Б Галя
- В Федько
- Г дід Свирид
2. Про своє вміння свистіти соромиться згадувати
- А Федько Котигорошко
- Б Вітька Горобець
- В Галя Козачок
- Г Петро Білий
3. Установіть відповідність.
Предмет |
Власник (власниця) |
1 бриль 2 гітара 3 кабакова каша |
А Федько Котигорошко Б Вітька Горобець В сестра Федька Г дід Свирид |
4. Чим захоплювався Федько Котигорошко, що аж «йшов мороз по спині»? Чи допомагає це захоплення йому в житті?
5. Чому Вітька відкрив «свою наболілу душу» саме Федькові Котигорошку? Чи обов’язково це робити? Невже важко в собі тримати такі почуття?
6. Прочитайте уривок про дружбу Галі, Вітьки та Федька, починаючи зі слів: «А скільки ви з Галькою та Федьком Котигорошком, теперішнім твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани та сади...» Чи свідчить цей уривок про те, що ці підлітки — справжні друзі?
7. Валентин Чемерис широко використовує в повісті фразеологізми на зразок: заткнути за пояс, як на цвіту прибитий, тримати язик за зубами. Яку роль ці стійкі сполуки відіграють у творі?
8. Чому ідея із серенадою провалилася? Невже в наш час романтика вже не в моді?
9. Сучасні підлітки можуть скористатися можливостями мобільного зв’язку й мережі Інтернет, аби запросити дівчину на побачення й навіть освідчитися їй у коханні. Який спосіб розвитку стосунків вам видається кращим, ефективнішим — цифрові технології чи живе спілкування?
10. Який момент твору вам найбільше сподобався? За допомогою яких засобів автор створює комічні ефекти?
11. Перекажіть епізод, проілюстрований на с. 218. Наскільки вдало, на вашу думку, зроблено ілюстрацію? Словесно «домалюйте» деталі.
12. Виразно прочитайте за ролями розмову Вітьки й Федька, у якій вони обговорюють план із серенадою.
- 1. Випишіть у робочий зошит портретні характеристики Вітьки Горобця, Федька Котигорошка й Галі Козачок.
- 2. Прочитайте до кінця першу частину повісті В. Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».
Київська газета вірша про любов до Галі не надрукувала, оскільки країну зараз цікавлять інші теми, наприклад боротьба з довгоносиками, які точать урожай... Від Федька Галя випадково дізналася, що Вітька в неї закоханий. Потім Федько з Горобцем склали записку із запрошенням на побачення. Галя просить Федька, аби той передав товаришу, щоб він сьогодні о п’ятій годині «наніс візит»...
На Голгофу!
І пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок, як на страту. Ой, та й довга ж дорога! Ну, візьми себе, Вітько, у руки. Усі ми, смертні, пройшли й пройдемо по цій дорозі. Одні раніше, інші пізніше, одні сміливо, інші — ледве ноги тягнучи. В одних ця дорога з гороб’ячий скік, а в інших тягнеться через багато земель, і вони блукають по ній десятки років. Але йдуть. Іди й ти, білявий хлопчику! Що вдієш, уся чоловіча половина роду людського приречена пройти по цій дорозі. Тож будь мужчиною, Вітько, не треба так хвилюватися й губитися! Звичайно, тут ще бабуся на двоє ворожила, не знаєш, що тебе чекає — чи Голгофа з хрестом, чи Едем із райськими садами...
Ну, сміливіше, Вітько! Оглянься, у цю гамлетівську для тебе хвилину — «бути чи не бути» — за тобою покірно котиться вірний Федько.
Він також намагається підняти твій настрій.
— Ві-і-тько, ну хіба так можна? — докоряє він, ідучи слідом. — У тебе такий вигляд, як у Саливона, коли його з мішком дерті спіймали. А ти ж несеш візит дамі свого серця!..
— Вертайся! — не обертаючись, каже Вітька. — Далі я сам піду. Що буде, те й буде.
— Та я ще хоч трішечки...
— Кажу, вертайся!..
— Ну, гляди ж, Вітько! Повертайся з щитом або на щиті!
Сів Федько край дороги, підпер голову руками й, дивлячись услід Вітьці, важко зітхнув: «Ой, прийдеться ж колись і йому йти по цій дорозі на свою Голгофу чи у свій Едем!.. — І у Федька аж похололо всередині. — Яка тільки доля нещасна в мужчин, — сумно думає він, — і чого дівчата не йдуть до нас самі?..»
Кажуть, що на перше побачення летять на крилах кохання, і ще кажуть, що в ту ніч тьохкають соловейки й звабливо сяє красень місяць. Може, воно й так. А тільки Вітька не летів, а ледве ноги тягнув, бо, видно, зовсім відмовили йому крила. Ніби ж і сміливий хлопець, а так розгубився! І, як на гріх, жодний соловей не тьохкав. Лише на телефонному стовпі сиділа стара скуйовджена ворона з двома пір’їнами у хвості й так недоречно каркала, як недоречно каркають усі ворони на світі.
Вулиця довга, пряма, і там, у кінці, Галина хата з голубими півниками на причілку. Вітька притишує ходу, щоб хоч трохи відтягти вирішальну хвилину, як раптом хата з голубими півниками сама починає рухатися йому назустріч.
Ні, немає вже назад шляху, тільки вперед!
Хата з голубими півниками наближається все швидше, швидше. Ось уже пропливають кущі бузку, посаджені колись руками Галі, ось уже пливуть різьблені ворота, ось уже пливе хвіртка... Ну, сапни повітря, хлопчику, і заходь. Дивися, для тебе відчинена хвіртка. Ну, сміливіше!..
Та ноги несуть його далі...
Він уже минає хвіртку, як раптом дзвінке, веселе:
— О! Уже й на нашій вулиці орли літають!..
І на воротях — Галя. Ні, не Галя, а ясне сонце. І Вітька в першу мить зажмурюється від дівочої усмішки.
— Добривечір! — гойдається Галя на воротях. — Дозвольте поцікавитися, куди це ви путь-доріженьку тримаєте і які думи оповили ваше ясне чоло?
— Та-а... — зам’явся Вітька. — Я... е-е... прогулююся. Свіжим повітрям дихаю.
— А я й не знала, що біля мого двору таке свіженьке повітрячко!
О Галько! Та хоч не вбивай хлопця так одразу й так наповал! Ну, дай же йому опам’ятатися, пожалій його.
— Залітай, орлику! — ще ширше відчиняє Галя хвіртку. — А я думала, що ти замість себе Федька пришлеш.
Тягнучи ноги, Вітька заходить у двір. Нічого поки що не бачить.
— Дихай, орлику, свіженьким повітрям, — ласкаво запрошує Галя. — У дворі воно ще свіжіше. Тільки не стій так рівно, а то мені аж страшно стає. Сідай.
Вітька сідає на лавочку й усе ж залишається рівним і високим. Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.
— Яка сьогодні гарна була погода, — нарешті каже він.
— Авжеж, гарна, — згоджується дівчина. — Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошту рознесла, думала, згорю на сонці.
І тут тільки Вітька помічає, що у дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори; нічні фіалки вже починають несміло розкривати свої ніжні пелюстки...
— Ти лю-любиш квіти? — чомусь пошепки питає хлопець.
— Лю-люблю, — також пошепки відповідає дівчина.
Вітька скошує очі й бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує традиційні дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках із ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці...
Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху й ще чогось невловимого, від чого радісно стискається серце, з напіввідкритим маленьким ротом — і хлопець мало не задихається... Яка ж вона гарна!.. Куди він раніше дивився, куди?.. О сліпець!.. О великий сліпець!.. І добре, що хоч учасно прозрів!
«Пора вже зітхати», — спохвачується хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Потім скоса дивиться на дівчину. Подіяло чи ні? Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. Тоді Вітька вдруге зітхає, ще натужніше, але Галя, як і раніше, не помічає. А вже за третім разом Вітька передав куті меду й гикнув.
— Ти, мабуть, удавився? — сполошилася Галя. — Одразу б і сказав, а то так страшно зітхаєш. Давай я стукну по спині.
І Галя заходилася тарабанити хлопця кулачками по спині, і це ніби зовсім пробудило його.
— Галю!.. — наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі, у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь. — Галю...
— Що, хлопчику? — Галя покуйовдила його білявий чубчик. — Скажи Федьку, щоб більше не писав таких посланій, я все-таки ще хочу жити.
— Галю... Я... — Вітька наважився і взяв її за руку. — Я...
Дівчина ніби й чекала цього.
— Ой, забула! — схопилася. — Мені ж треба повну діжечку води натягати. Ой, дасть мені мама, як прийде. Може, ти хоч відеречко витягнеш, орлику?..
— Та я! — зривається на ноги Вітька. — Для тебе хоч цілий океан!
— Мені не океан, а діжечку, Вітюньчику.
Так і сказала: «Вітюньчику». Та хто ж на Вітьчиному місці після такого слова не буде носити воду? Та після такого слова можна всі океани долонями вихлюпати! Вітька хапає відро та мчить до колодязя.
— Діжечка біля сараю, Вітюньчику! — кричить навздогін Галя. — Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!..
Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означає в порівнянні зі словом «Вітюньчик»? І Вітька заходився з такою енергією й таким запалом носити відра, що й землі під ногами не чув. Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав, чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже з-за воріт виглядає й пошепки запитує:
— Ну, як?
Удвох робота пішла значно жвавіше. Федько витягував відра високим скрипучим журавлем, удвох виважували його на зруб, Вітька виливав у «діжечку». Так витарабанили й вилили ще п’ятнадцять відер води.
— Я й не підозрював, що кохання таке важке, — зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро.
Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір упурхнула Галя й весело заторохтіла:
— Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра на рандеву, я буду рада-радісінька!..
Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся.
Спали хлопці як мертві. Вітька всю ніч бурмотів: «Тягни, тягни, Федько, та не хлюпайся!..»
О зміюко лукавая!!!
Другого вечора Вітька рубав дрова в Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши на своє друге побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки й спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?
— Спасибі тобі, Вітюньчику! — заторохтіла, даючи хлопцеві сокиру. — А я думала, що замучусь із клятими дровами. Ти справжній мужчина, Вітюньчику!
І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо й затанцював там від радощів! Подумати тільки! Галя назвала його справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова?
Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Вітька того не помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав. Сокира так і гуляла в руках, як іграшка, дзвеніла й, здавалося, теж співала.
Незчувся, як у двір зайшов Федько з кувалдою й двома клинами в руках.
— Як ти здогадався взяти? — здивувався Вітька.
— Бачив учора, що в неї дрова не рубані, — коротко відповів той.
Робота закипіла. Вітька наколював чурбаки, ставив клин, і хлопці по черзі гупали кувалдою так, що чурбаки із дзвоном розліталися по всьому дворищу.
— Га-ах! — кричав Федько, опускаючи кувалду. — Кохання — штука серйозна!
— Ге-ех! — підтримував його Вітька. — Учися, колись і тобі доведеться. Ніде ти не дінешся!
Ось тут і сталося...
Федько саме підняв над головою кувалду, щоб добре розмахнутися. Вітька сидів і тримав клина. Удар затягувався.
— Та бий, чи ти заснув? — крикнув Вітька. Удару не було.
Вітька звів голову та здивовано кліпнув очима. Федько стояв, як дерев’яний, високо над головою тримаючи кувалду, і дивився кудись убік. Вражений Вітька встав, глянув і собі... остовпів. Закам’янів на місці. Занімів! Спершу не повірив власним очам. Городом ішла Галя, його Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда й боягуз, хвалько та брехун, якого Вітька терпіти не міг. І до нього так привітно всміхалася Галя, його перша любов...
Вітька ворухнув похолоділими губами та не спромігся й слова сказати. Федько все ще непорушно стояв і високо над головою тримав кувалду. Був схожий на скульптуру молотобійця в Парку культури і відпочинку. Його погляд наче приріс до того городу. І в ту ж мить Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю...
— О зміюко лукавая!!! — нарешті повернув язиком у пересохлому роті.
Від його голосу й Федько очунявся, кувалда тихо вислизнула з рук, грюкнулася додолу. Проте ще якусь мить тримав руки над головою, а потім повільно опустив їх. Повернув до Вітьки посіріле обличчя:
— Ба-бачив?.. — запитав заїкаючись. — Ба-бачив, я-ак ду-дурнів у-учать?.. Нам со-сокиру в руки да-дала, а сама з Пе-петром Бі-білим... За-закривай кра-крамничку та буд-демо змоту-у-ватися зві-звідси...
— У-у-у, змія!!! — важко дихав побілілий Вітька. — Отак зрадити? Отак обмануть? Отак круг пальця обвести? Як сліпе кошеня... А я ще воду носив, дрова рубав!..
А Федько вже отямився й стояв на диво спокійний.
— У житті, Вітько, як на довгій ниві, — підсмикнув штани. — Може ще й таке трапитися, бо жінки на все здатні.
Федько знову був Федьком: флегматичним, спокійним, добродушним і вайлуватим. Підхопив кувалду та клини, ще раз глянув на город.
— Ну, ходімо, поки нам нової роботи не знайшли. На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося.
Вітька вискочив із двору, наче окропом ошпарений. Тепер він уже спізнав усього: перше кохання, перше побачення й першу зраду.
— Це ще пхі! — філософствував Федько, несучи кувалду й клини. — Он у дядька Гаврила було вже троє дітей, як він застав свою Мелашку біля стіжка з кіномеханіком... ото була історія! Кіномеханік рачки поліз від того стіжка й цілий місяць кіна не крутив... то що й говорити. А згадай козака Чаплю. Цей ще більше постраждав, бідолаха, через жінок...
Що мав на увазі Федько Котигорошко, згадуючи козака Чаплю, ми зараз повідаємо. Кажуть, що на місці нинішніх Чапель був колись хутір запорозького козака Данила. Добрий був козак Данило: не боявся ні меча, ні дикого коня, ні косоокого яничара! І не знав би й горя веселий козак Данило, якби не його осоружний ніс, довгий і гострий, наче дзьоб. Хто наділив козака таким недотепним носом, ніхто не знав, а тільки прозвали Данила через той ніс Чаплею. Спершу хоробрий козак Чапля не горював ні від носа, ні від прізвиська. Коли він налітав із Сагайдачним на Кафу громити яничар, то довгий і недоречний ніс аж ніяк йому не заважав. Та й самі яничари звертали увагу лише на його шаблюку.
І все було б добре, якби Чапля, на свою біду, не закохався в дочку шинкарки, красуню Оксану. Сунувся хоробрий козак Чапля до красуні, а та в крик:
— Ой леле!.. Такий ніс на свято ріс, а ти його, козаче, у будень носиш!
Чапля погорював трохи, визнав за краще вдарити з тилу й атакувати шинкарку, щоб з її допомогою вкоськати непокірну Оксану. Але виявилося, що штурмувати Кафу було легше. Правда, шинкарка спершу мовби й не заперечувала проти сватання Чаплі, а лише сказала:
— Ніби й не поганий ти козак, Даниле, і хутір добрий маєш з усією живністю, а хто тебе знає, що в тебе на мислі? Поживемо — побачимо, що ти за їден, а тоді вже й віддам Оксану.
Повеселілий Чапля захотів показати себе з усіх боків. Знав, що шинкарка понад усе цінувала тих козаків, котрі днювали й ночували в її шинку. Отож Чапля й унадився в шинок. І чим більше він пив із приятелями й чим більші компанії із собою водив, тим привітнішою до нього робилася шинкарка. І коли за літо Чапля завоював її симпатії, то виявилося, що свататися до Оксани вже не було рації: хутір поплив за борги прямісінько шинкарці в руки. І назвала вона той хутір Чаплі, на згадку про довгоносого невдаху, і віддала його своїй Оксані в придане, коди та одружувалася з молодим сотником...
— Он як воно, Вітько, було! — торохтів дорогою Федько. — Хутір пропав за цю любов, козака жінки вкрутили! А ми ж тільки дрова рубали їй, і вкрутити нас, самокритично кажучи, нічого не коштувало! Ех, нещасливе наше село на кохання із самого початку.
— Уб’ю! — раптом стис Вітька кулаки.
— Кого? — повернувся до нього Федько. — Коли Галю, то дарма. Чи ж винувата дівчина, що ми з тобою такі капловухі вродилися? Петро й води не носив, і дров не рубав, а, бач, одразу ж у город! А ми кувалдами гепали. Ні, коли бить, то, по-моєму, треба Петра. І побити добряче, щоб не посмів до Галі й у двір заходити. Може, ще й удасться його відігнати. Бо жінки, як казав дядько Гаврило, визнають того, хто їх укрутить.
— Я готовий! — сказав Вітька, засукуючи рукави. — Я йому покажу Галю! Він мене запам’ятає!
— Підожди, не гарячися, тут треба добре обміркувати. Можна Петра застукати в темному місці й...
— Я не злодій, щоб кидатися до нього вночі, — перебив його Вітька. — Якщо битися, то вдень і по-чесному. Що козак Чапля зробив своєму супернику-сотнику?
— А що б же? — здвигнув Федько плечима. — Не цілувався ж. На герць його викликав. І билися вони на шаблюках!
— Оце по-чесному й по-козацькому! — загорівся Вітька. — Я теж Петра викличу на герць.
— Тобто на дуель? — задумався Федько. — Я читав, як на дуелі б’ються, і знаю правила. Оце буде по-благородному. А коли хочеш і зовсім бути благородним, то бери мене своїм секундантом.
— А зброя де?
— Ну, шаблюк ми не дістанемо, а самопалів можна. Я ще підчитаю в Пушкіна про дуель, і Петрові боком вилізе Галя Козачок!..
От вам і все!
...А в автора опустилися руки. Усе!
Автор чесно виконав свій обов’язок і, як умів, розповів про те, як перше кохання Віті Горобця привело його, Вітю Горобця, до першої і, думаємо, останньої дуелі.
Пора вставати, Вітю. Твій час настав.
А ти все ще спиш із гарячим піском на животі, закоханий мій мужчино чотирнадцяти неповних років.
Ти спиш останній раз перед дуеллю, спиш і...
І сниться тобі похоронна процесія, і духовий колгоспний оркестр, спалахуючи проти сонця міддю, грає траурний марш... Усе село проводжає тебе, Вітя Горобець, в останню твою путь!
Плаче за труною Галя, побивається: ой, на кого ж ти, мовляв, мене покидаєш?..
«Не знаю», — гірко думає Вітя й кріпиться з останніх сил, щоб і собі не розплакатися. Не гоже покійнику на своїх похоронах плакати.
Усі плачуть... Федя плаче й навіть Грицько Причепа на даному етапі рукавом сльози витирає.
А голова колгоспу, схилившись над тобою, сумно каже:
— Шановний товаришу Горобець! Радимо вам спати спокійно й вивчати в сні класиків!
І тебе опускають у яму.
— Н-не-е хо-о-очу-у-у!!! — зненацька кричиш ти.
— То вставай, як не хочеш! Чого ти репетуєш, як тітка Марфа, коли в неї гроші на базарі витягли, — хтось каже голосом Федька Котигорошка. — А потім вона прийшла додому й знайшла гроші в себе під подушкою, у панчосі...
— Е-е... Г-га-а?! — Вітька закричав і схопився. — Що?
— Чого ти як самашедший кричиш? — Федько аж відскочив. — Уставай, пора вже...
— Що?.. Га?.. — важко дихав Вітька. — Мене вже вбили?
— Ще ні, — утішає Федько й, підтягнувши штани, оптимістично закінчує, — але можуть... У тебе все, як кажуть, ще попереду... отож протри очі й ходімо на поле бою. — Подумавши, радить: — Коли будеш через поріг переступати, високо піднімай ноги, щоб, бува, не спіткнувся... Є така прикмета: хто спіткнеться перед дуеллю, того неодмінно вгепають!
Вітька не хоче, щоб його вгепали, тому, високо піднімаючи ноги, старанно переступає через поріг і жмуриться від ласкавого вранішнього сонця.
— Який гарний ранок, — зітхає він.
— Як завжди перед смертю... — по-філософському каже Федько. — Трохи не забув... Виходячи з хати, не озирайся, бо потім не повернешся назад... Носа не вішай і йди з гордо піднятою головою. Коли раптом що... ну, вгепають тебе, усі будуть казати, що він ішов із гордо піднятою головою у свою останню, так сказать, путь!
І вони пішли. На поле бою.
Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою, Федько Котигорошко, підтримуючи в пазусі самопал, котиться за ним слідом і важко зітхає. Вітька на ходу роздивляється село й теж зітхає. Гарне ж яке рідне село! Усе в яворах. А на левадах — верби. Сади вишневі, яблуневі всюди... Сорока десь безтурботно скрекоче, граки галасують... то там, то тут поважні, солідні лелеки на хатах стоять і ґречно, з гідністю на світ білий дивляться... Надивляється Вітька, може, більше він і не побачить уже Великих Чапель?
Федько позад нього шморгає носом.
— Ти чого? — не обертаючись, питає Вітька.
— Жа-жалко... — пхикає Федько. — А раптом тебе вгепає Петько? Він такий, що на все здатний.
— Будь мужчиною, — радить Вітька. — Якщо й загину, так на полі бою, як і подобає справжнім мужчинам!
— Я збережу про тебе світлу па-пам’ять у серці, — Федько витирає сльози й умить стає по-діловому зібраним. — Значить, так... Давай швидше, бо Петька ще подумає, що ми злякалися...
Друзі наддають ходу.
— Ех, і буде ж зараз стрілянина! — Федько аж руки від задоволення потер, радий, що така важлива подія, як дуель, не обійдеться без його, Фединої, участі. — Недарма ж я всю ніч самопала готував! — Спльовує й авторитетно заявляє: — Баб-бахне, будь здоров! Або Петьку, або тобі добряче перепаде!.. Поживемо, як кажуть, побачимо.
Вітька без особливого ентузіазму додає:
— Поживемо — побачимо, кого бабахне.
Дуель
25 липня 1964 року. Сім годин ранку.
Самопали вже заряджені.
Секунданти уточнюють останні деталі дуелі.
Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі ставка й стараються не дивитися один на одного. Їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка. Цього разу агресії на їхні гнізда ніби ніхто не замишляє.
— Увага! — урочисто вигукує Федько й рвучко підсмикує штани. — Через дві хвилини ви будете стрілятися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петрові Білому зробить Вітька Горобець...
— Ти не заговорюйся! — перебиває Вітька свого секунданта. — Він для мене не суперник. Він просто нечесна людина, і все!
— Ще б пак! — закопилює Петро товсту рожеву губу й презирливо спльовує. — Наче я винуватий, що ти гепав кувалдою!
— Замовкни! — потрясає Вітька самопалом і від ненависті аж танцює. — Ти зараз одержиш усе, що хотів!..
— Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися, — заспокоює старший секундант. — Дотримуйтеся правил дуелі. Я пропоную вам у цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.
— Пішов ти к чорту зі своїм мирінням! — вигукує Вітька. — Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться від Галі!
— Ніколи у світі! — чвиркає Петро й береться руками в боки.
— Не забувай, що я перший стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!
Секунданти роздали супротивникам по коробці сірників.
— Дуелянти-и-и! — на високій ноті затяг Федько. — До бою приготуйся! Дуелянти звели самопали й націлили один на одного... Ще мить — і...
— Юрку! — звернувся Федько до Петрового секунданта. — Ану, відійди подалі від Петра, щоб, бува, і тебе не садонуло!..
Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, і пішов у секунданти тому, що був винен Петру п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.
— Такий прудкий довго житиме, — похитав головою Федько.
— Стійте! — раптом закричав Петро й теж почав зеленіти. — А хіба ви на-наспра-а-вді?.. Хі-хіба це не гра?
— A-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? — пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника. — Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..
— Вогонь! — крикнув Федько й, упавши на землю, обхопив голову руками. Че-е-ерк!..
Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчиного самопалу. Ще секунда — спалахне запал і тоді...
Вітька звів голову, глянув на Петра й... нікого не побачив. Петро нісся до села в хмарі куряви точнісінько так, як писав колись Лермонтов:
Гарун бежал быстрее лани,
Быстрей, чем заяц от орла,
Бежал он в страхе с поля брани...
— Боягуз! — застогнав Вітька й у ту ж секунду відчув, як його руку із силою рвонуло вгору... Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем ударив Вітьці в обличчя. Щось із силою дзизнуло його по зубах...
Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний від пороху самопал лежав долі й усе ще димів. Гостро пахтіло порохом.
Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув — і до ніг випав почорнілий від пороху зуб...
— На кий чорт здалася така дуель? — здвигнув він плечима. — Усі повтікали, а я собі зуб вигатив.
— Уже? — схопився з піску Федько. — Тобі голови не відірвало? Ану, покажи... ой-ой, який же ти чорнющий, як у сажі...
Федько покрутив Вітьчину голову й, переконавшись, що вона на місці, захоплено вигукнув:
— Ну й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.
— Чому самопал розірвало? — накинувся Вітька на свого секунданта.
— Н-не знаю, — почервонів Федько. — Просто так...
— Не бреши! Ти насипав пороху більше, ніж треба.
— Ну, дві мірки всипав, — похнюпився Федько. — Я хотів, щоб ти переміг. А воно...
— А воно так нечесно, — спльовував Вітька й порох, і кров. — Могло ж усі зуби повибивати.
— А де ж Петро? — озирнувся Федько. — Уже в раю?
— Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвалько заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя його покохала!
— Але ж ми бачили їх разом? — розгублено кліпав Федько.
— Тут щось не те. Галя не могла покохати такого боягуза! — азартно доводив Вітька й відчував, що від цього йому трохи легшає.
— Вітько!!! — жахнувся Федько. — Тікай!..
Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний Етап, і немилосердно свистів. Цього вже не було передбачено умовами дуелі.
— Федьку!.. Бігом! Щоб твоєї й ноги тут не було!
— А ти?
— Мені однаково...
— Я теж не тікатиму. Це неблагородно...
Проте прожогом кинувся на другий край ставка, де були густі зарослі молодого вербняка.
— Сті-ій!!! — загаласував Причепа. — Стій, на даному етапі, бо стрілятиму!..
Щоб дати змогу секундантові втекти, Вітька повільно побіг у протилежний бік, перечепився, упав. Доки він зводився, підбіг захеканий Причепа й схопив його за руку.
— Та не свистіть так дуже, — набурмосився Вітька, — бо мені аж у п’яти шпигає.
— Я ось тебе свисну по потилиці! — важко хекав Причепа. — Що це твориться?.. До чого ми... дожилися... на даному етапі?.. У Чаплях дуель. Заборонена ще при царю дуель! Із-за якогось... дівчиська... Два дурні, не досягти паспортного віку!..
— А ви не смійте згадувати Галю! — наїжачився Вітька. — З мене питайте, я головний зачинщик!
— Спитаємо, голубе, спитаємо! — запевнив Причепа. — Подумати тільки! Вони стрілилися! І де? У Чаплях! У моїй дільниці, де навіть самогонників немає! Та це ж, на даному етапі, добре, що зубом відбувся. А коли б голову... відірвало? Як я мав би реагувати? На даному етапі? Скласти акт про дуель? Прикласти до нього твою дурну голову? Як речовий наочний доказ? Дивіться, мовляв, до чого Причепа дослужився? За двадцять років! Бездоганної служби! У лавах міліції! На даному етапі!
— Ну, ведіть уже, чи що, — буркнув Вітька. — Бо мені набридло вже стояти... на даному етапі.
— Постоїш, не до молодої тебе конвоюватиму. Значить, так. Ти арештований. За користування забороненою дуеллю. Мусиш іти рівно, на даному етапі. Крок уліво, крок управо — увижається втечею. У такому випадку я змушений буду застосувати зброю. Ясно? — і Причепа красномовно ляснув себе по кобурі.
— Ясно, — похнюпився Вітька.
— Кроком руш, дуелянт!..
Арешт
Широкі дубові двері, оббиті хрест-навхрест металевими шпугами, розчинилися з противнющим скреготінням. Вітька переступив поріг. Двері з тим же скреготінням зачинилися. Бранець постояв кілька хвилин, звикаючи до темряви, а тоді, нагледівши в кутку солому, присів, задоволено простягнувши ноги. Від пострілу, арешту крутилася голова, болів вибитий зуб, і, що найгірше, — настрій був нікудишній.
«Ось і скінчилося моє кохання, — з гіркотою думав Вітька. — Тепер запруть мене в тюрму — і будь здоров!»
Двері знову заскрипіли й упустили... Петра Білого, Вітьчин суперник стояв і безпорадно кліпав очима, звикаючи до темряви.
— Що, і тебе спіймали? — озвався Вітька.
— Я сам прийшов.
— Ти ж і боягуз!.. Аж противно...
— Я не боягуз, я з повинного прийшов. А повинну голову не січуть. Це все ти винуватий, — Петро схлипував. — Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти...
— А чого ж ти погодився?
— Так я думав, що це гра якась.
— Було б не лізти до чужої дівчини.
— Та я Гальки й бачити не хочу!
— Ах ти ж боягуз нещасний! Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? — схопився Вітька із стисненими кулаками. — Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?
— Полов...
— Що-що?
— Кажу, що полов кукурудзу, — витирав сльози Петро. — Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки — і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти...
Вітька від несподіванки впав на солому й розреготався на весь сарай:
— Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..
— А ти дрова рубав.
— Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! От Галя здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не треба. І виполов?
— Виполов. Вона прийшла й каже: «Дякую. Тепер ти можеш іти додому». Ну, я й пішов.
— Ти, Петре, дурний, як сто пудів диму! Чого ж ти не сказав цього? Так ми б і не билися. А тепер...
Знову заскрипіли двері. Зайшов Причепа. Двері залишив відчиненими. Сам сів на стільці біля виходу.
— Ну, як справи, дуелянти, на даному етапі? — весело запитав він, оглядаючи хлопців. — Я бачу, один уже сміється. Це добре. Хоча гріхи ваші тяжкії... Ну й спека сьогодні... Ху!..
Причепа розстебнув пояс із кобурою і поклав її біля стільця, потім скинув сорочку та повісив на цвях. Залишився в одній майці, полегшено зітхнув:
— У-уф-ф-ф! Аж легше стало. Ну й клята спека. А тут ще й ви, дуелянти. Розмордувало вас, на даному етапі, у таку спеку!
Причепа (у майці зовсім не схожий на грізного міліціонера) пошкріб волохаті груди, позіхнув, зручно вмостився на стільці.
— Ось що, шановні. Приконвоював я вас, на даному етапі, не для того, щоб у жмурки з вами в оцьому сараї гратися. Хоча й спека, дідько її бери, а доведеться мені прочитати вам лекцію на тему «Що таке єсть заборонена законом дуель, що таке єсть кохання й що таке єсть дурні». Регламент, на даному етапі, дві години. Для виступу в дебатах — 15 хвилин. Заперечень не буде?
— Не буде, — пирхнув Вітька, бо йому починав подобатися Причепа. — На виступ у дебатах можна вже записуватися?
— Грицьку Семеновичу? — пролунало знадвору. — Вас можна?
— Не дадуть, на даному етапі, і лекцію прочитати, — звівся Причепа. — А ви готуйтеся до бурних дебатів. — І вийшов, щільно причинивши за собою двері.
Вітька неуважно глянув услід Причепі й від несподіванки аж свиснув... Біля стільця лежав пояс із кобурою...
У Вітьки ростуть крила
Одним стрибком Вітька опинився біля стільця й тремтячими руками схопив кобуру.
— Значить, так, — звернувся він до посірілого Петра. — Я зараз прочитаю Причепі лекцію на тему «Що таке зброя і як нею користуються». Витягую револьвер, зводжу курок і стаю біля дверей. Причепа, нічого не підозрюючи, відкриває і...
— Стрілятимеш? — аж позеленів Петро й почав гикати: — И-ик!..
— Та слухай, боязлива твоя душа! Я вискакую й наставляю на Причепу револьвер: «Стій! Руки вгору!» Даний Етап їх піднімає... Я йому кричу: «Кроком руш до сарая! Крок уліво, крок управо вважається втечею, і я змушений буду застосувати зброю...»
Петро тихо охнув і, немилосердно гикаючи, поповз до соломи й став поспішно зариватися.
— Ех, ти! — сплюнув Вітька й рішуче розстебнув кобуру.
І — відсахнувся. Якби з кобури із сичанням виповзла гадюка, Вітька так не розгубився б, як розгубився, побачивши в грізній кобурі грізного сержанта Причепи... кусень хліба та два помідори. Достиглі, соковиті помідори книші. Вітька нічого не міг утямити. Як? У кобурі кусень хліба з помідорами? Та що ж це, зрештою, — кобура для револьвера чи господарська сумка?
— Н-н-ну, що та-там? — з-під соломи озвався Петро. — И-и-ик!..
— Нічого, — спокійно озвався Вітька. — Револьвер, виявляється, дуже смачний, особливо з помідором.
Петро недовірливо виглянув із соломи.
— Вилазь уже, дам і тобі.
Вітька розділив порівну хліб, помідори й мовчки протягнув Петрові. Невдалі дуелянти в одну хвилину впоралися з хлібом, і Вітька лише сумно зітхнув:
— Шкода, що в нього така мала кобура.
Зненацька за глухою стіною сараю почувся сердитий крик Причепи й розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло.
Вітька здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа ввів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько розмазував по обличчю сльози й шморгав носом.
— Ось вони, твої дуелянти, — бушував Причепа, — яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу! Тепер повний ансамбль. Для тебе, Федьку, на даному етапі, доведеться прочитати лекцію на тему «Що таке підкопи з метою звільнення арештованих і як вони розцінюються згідно з карним кодексом». Ич, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етапі!
— А нащо ж ви заперли Вітьку? — насупився Федько й на всяк випадок сховався за Вітьчину спину. — Я прокопав би дірку, якби вас не понесло за сарай... Так, ніби іншого місця для цього немає...
— Ти мені ще будеш указувать? Куди мені бігати, на даному етапі? — посварився Причепа, і тут його погляд упав на розстебнуту кобуру. — Хлопці, хто лазив... до кобури?.. Де ви поділи...
— Ми ваш «револьвер» з’їли, — пирхнув Вітька. — Шкода, що мала кобура... На даному етапі.
— Отакої!.. — розгубився Причепа. — А що ж я обідатиму?
І в цю мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сараю. На порозі з’явилася Галя Козачок.
— Вітюньчику?! Ти живий?! — крикнула вона радісно.
І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець. Скільки житиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися угору, упали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе й припала губами до його обпеченої щоки.
— Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! — не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях. — Ой, та який же ти замурзаний, дуелянтику мій!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, умиєшся, дурненький Вітюньчику!
І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку із сараю. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.
— Лекція відміняється, — першим порушив мовчанку Причепа. — На даному етапі, прибув новий лектор...
Федько встав і, повертаючись до Петра, сказав:
— Отаке воно життя!.. Хто за дівчатами не стріляє, той і не виграє... Ну, Петре, зроби, на даному етапі, дяді міліціонеру ручкою й біжи додому.
І, підсмикнувши штани, Федько покотився із сараю, не забувши прихопити із собою свою лопату. Біля колодязя він усівся на камінь валун, підпер голову руками й зачудовано спостерігав, як Галя метушилася біля Вітьки, як вона щось весело щебетала йому, сміялася й хлюпала на Вітьку чистою холодною водою.
Вітька радісно вмивався й відчував, як від тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною все ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але росли ті крила, від яких людина ставала крилатою. (...)
1. Галя називала Вітьку
- А орлом
- Б сонцем
- В Жучком
- Г вороном
2. Флегматичний, спокійний, добродушний і вайлуватий — характеристики
- А Петра Білого
- Б Вітьки Горобця
- В міліціонера Причепи
- Г Федька Котигорошка
3. Установіть відповідність.
Репліка |
Герой (героїня) твору |
1 Ми ваш «револьвер» з’їли. Шкода, що мала кобура... На даному етапі. 2 Для тебе..., на даному етапі, доведеться прочитати лекцію на тему «Що таке підкопи з метою звільнення арештованих...». 3 Виполов. Вона прийшла й каже: «Дякую. Тепер ти можеш іти додому». Ну, я й пішов. 4 Дотримуйтеся правил дуелі. Я пропоную вам у цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися. |
А Галя Козачок Б Петро Білий В Вітька Горобець Г Причепа Д Федько Котигорошко |
4. Перечитайте діалог Вітьки з Галею на початку першого побачення. З чого видно, що впевненіше почувається Галя? Зачитайте рядки, у яких дівчина іронізує.
5. Навіщо Вітька під час побачення зітхав? Чи зрозумів він, що це була помилка?
6. Яке завдання Галя дала Вітьці? Чи повинна це робити дівчина під час першого побачення?
7. Опишіть стан Вітьки й Федька, коли вони побачили Галю з Петром Білим. Що ви відчували в цей момент?
8. Як учинив Вітька, коли побачив Галю з Петром? Що б ви зробили на його місці?
9. Як вирішив помститися Вітька Петрові Білому? Чи розумно це?
10. До кого виявляє симпатію Галя — до Вітьки чи Петра? Підтвердіть свою думку конкретним прикладом із твору.
11. Якби вам довелося ілюструвати одну зі сцен повісті, то яку ви вибрали б? Чому саме цей епізод?
12. Виразно прочитайте за ролями розмову Вітьки з Петром Білим і міліціонером Причепою.
- 1. Прочитайте до кінця повість В. Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».
- 2. Випишіть у робочий зошит фразеологізми, які є засобами творення комічного.
Частина друга. ГОЛУБА КУНИЦЯ
Скільки буде двічі по два?
Ручний годинник у Вітьки Горобця, звісно, ще не водився. Біжачи на побачення, він, за порадою Котигорошка, прихопив хатній будильник. І хоча він був дещо завеликий — кишеня відстовбурчувалася, — але, як гаряче запевняв Котигорошко, це суща дрібниця. Головне, що Вітька завжди скаже точний час, коли про те раптом запитає Галя Козачок.
А поки що будильником користується сам Горобець: раз по раз заклопотано зиркає на нього. Сім годин... П’ятнадцять хвилин на восьму... Галі не видно. Невже не прийде? Але ж обіцяла. І начебто з радістю. Чи, може, тільки так здалося?.. Вітька все кружляє й кружляє між вербами. На ньому нові (сині в смужечку) штани й жовті рипучі черевики. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. На голові — бокс (таки домучив клятий Левонтій!), білявий чубчик непокірно стовбурчиться.
Хлопець мріє про ту щасливу мить, як між вербами з’явиться Галя. От якби їй хто-небудь погрожував. Ну, звичайно, не смертельно, а так, у міру, щоб Вітька міг себе як слід показати. Приміром, сікається до дівчини злющий собака. Вітька відважно йде на того злюку грудьми й рятує кохану... Собака? Теж знайшов небезпеку. Та Галю всі чаплівські собаки знають як облуплену, бо в кожний двір пошту розносить!
Горобець підбирає небезпеку більш серйозну. Хлопцеві так хочеться втнути щось героїчне, щось таке лицарське. Безперечно, на очах у дівчини. Щоб побачила, який він сміливий і відважний. От якби на леваду вискочив лев... О!.. Лев — підходящий об’єкт для Вітьчиного лицарства. Кинувся б тоді хлопець на царя звірів, мов той витязь у тигровій шкурі... Або на леваду вибігає чорна пантера. Або ведмідь, наприклад. Чи, на гірший випадок, снігова людина... А що?
За хвилину на мирній леваді клекотіли жахливі битви. На Галю зграями кидалися леви, підступно повзли чорні пантери, рикали тигри, важкою ступою сунули африканські слони, звивалися бразильські пітони, скрадалися дивізії кощеїв, ескадрильями налітали баби-яги, повзли семиголові гідри; на беззахисну дівочу голову обрушувалися урагани й тайфуни, під ногами в неї провалювалася земля, а в небо шугали вулкани, і, користуючись бідою, з ножами в зубах повзли ще й пірати!
Левада гуркотіла, ревла, вила, гула, стугоніла, тріщала, тряслася... Непереможний Вітька Горобець, мов той демон, носився в скаженій круговерті й виносив Галю на руках... Виносив трохи злякану, але цілу-цілісіньку.
— Добрий вечір, орлику!..
Горобець здригнувся й застиг. У вухах ще ревіло побоїще, перед очима маячили леви, тигри, пантери, кощеї, пірати, слони, і він ледве розгледів за ними Галю. Вона підходила до нього, струнка й висока, у білому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо.
— Здрастуй, Галю, — опам’ятався нарешті хлопець.
— Пробач, я трішки затрималася. Заледве встигла рознести сьогоднішню пошту. Стільки листів і газет!..
Ходили поміж вербами, і Вітька розгублено мовчав, бо не знав, як поводитись і що говорити. Галя, схиливши голову набік, задумливо перебирала в руках квіти.
— Кажуть, дощ буде... — нарешті видавив із себе хлопець і тут же покартав себе: «Теля! Не міг нічого кращого придумати. Теж мені бюро погоди. І квітів не здогадався принести. Осел! Справжнісінький осел!»
Дівчина ледь помітно усміхнулася, промовчала. З її тонких, рухливих пальців сипалися на біле плаття червоні пелюстки півоній...
Вітька безпомічно озирнувся. О, де та грізна небезпека, котра загрожувала б його коханій?.. Щоправда, Галя — дівчина не з лякливих. Сам Причепа колись потиснув їй руку й подякував за відвагу. Він тоді їхав велосипедом мимо колгоспної ферми, звідти вискочив бугай Кордебалет. Бугай задрав хвоста, роги до землі і як зареве та навперейми... Звісно, Причепі нічого не лишилося, як тільки кинути велосипед і оперативно видряпатися на телефонний стовп. Правда, як він ухитрився без кігтів зафурчати аж до самих фарфорових чашечок, навіть сам начальник райміліції не знає.
Коли Галя з’явилася на вулиці, Причепа вже сидів на стовпі й так оглушливо свистів звідти, що аж дроти гули. А Кордебалет у відповідь люто ревів і все бив лобом у стовп, розгойдуючи його разом з Причепою. Проте відважний міліціонер не здрейфив, а продовжував немилосердно свистіти, як він згодом казав, — «для підтримки порядку».
— Як тобі не соромно дядю на стовп заганяти! — з докором підійшла Галя до бугая. — Ану, геть звідси, бо дядя Причепа всі чашечки поскручує. Кому сказала?.. Як візьму хлудину, то знатимеш мене!..
На превеликий подив Причепи, Кордебалет скорився. Востаннє трахнув об стовп і понуро пішов до ферми, а його вигляд так і говорив: «Ех, завжди ці жінки лізуть не у свої справи».
Миттю зсунувшись на землю, Причепа обтрусився, сховав у нагрудну кишеню свисток, поправив кобуру, міцно потиснув Галі руку й сказав:
— Ось так повинне наше населення допомагати працівникам міліції в повсякденній роботі!
Отака була Галя.
А зараз їй ніяка небезпека не загрожувала. Навколо було мирно й буденно. Жінки вистелили на леваді полотно, галасували, ганяючи м’яча, діти, а над селом займалися вечірні дими. Пахло миром, вечоровим спокоєм, затишком. Сонце втомлено котилося до горизонту. Ні, не передбачалося небезпеки. Не везло Вітьці Горобцю, не везло...
— Вітю! — раптом озвалася дівчина тоненьким голоском. — А скільки буде двічі по два?
Вітька від здивування трохи не спіткнувся.
— Двічі по два? — кліпав білявими віями, і його голубі очі аж потемніли від подиву. — Та чотири. Чого це ти питаєш про це?
— Щоб почути твій голосок, — відповіла дівчина та й затулила сміхотливі вологі губи пломеніючими півоніями...
«Казбек»
І тоді Вітька заговорив.
Заторохтів швидко, запально, гаряче, ковтаючи слова та стріляючи ними з кулеметною швидкістю...
З його уст так і сипалися десятки історій, одна однієї цікавіша, одна однієї неймовірніша. Змінювалися континенти й країни, острови й ріки, народи й епохи, звичаї та закони. Ганнібал і Македонський, Сагайдачний і Майн Рід, Галактика й середні віки — усе змішалося й пливло перед спантеличеною дівчиною. Вітька опускався в океанську глибінь і знаходив там не одну, а цілих три зниклі Атлантиці!, з океану шугав аж на Марс і зривав покривало таємничості з нього, не переводячи подиху, хапав сонце й миттю розбирав його по шматочках...
І все торохтів, торохтів, торохтів...
Але це — у думках. А вголос, як не силкувався, а все ще не міг нічого путнього видавити із себе.
Ішли вузькою звивистою вуличкою, що вела з левади в центр села до клубу. Вітька був радий, що вірний Федько таки роздобув для нього карбованця, і він тепер купить Галі квиток, як справжній мужчина.
А поки що хлопець елегантним жестом (принаймні так йому здалося) витяг із кишені коробку «Казбеку». Він не курив і терпіти не міг їдкого тютюнового диму. Але всезнаючий Федько авторитетно заявив, що всі закохані неодмінно смалять цигарку за цигаркою в усіх романах, повістях, кінофільмах, бо диміння — то ознака благородного хвилювання. Вітька Горобець змушений був погодитися й потягти в батька коробку «Казбеку».
Подавивши в собі огиду до тютюну, запалив цигарку, затягнувся й хрипло закашляв.
— Вітю! — здивувалася Галя. — Ти куриш?..
— Тягну, — відповів недбало й прикусив губи, бо кашель так і рвався з грудей.
— По-моєму, не ти її, а вона тебе тягне, — заперечливо похитала головою Галя.
Вітька знову затягнувся й забухикав ще дужче, а в горлі ніби пройшовся хто рашпілем.
«Як закохані цю гидоту смалять? — кусав губи, аби хоч трохи стримати кашель. — Якщо ще раз потягну, то, мабуть, упаду серед вулиці».
Та більше тягти не відважився. Тихцем за спиною викинув недокурену цигарку й сапнув свіжого повітря. Трохи полегшало.
Та не зробив після того й десяти кроків, як позаду почувся відчайдушний жіночий вереск:
— Рятуйте!!! Якась трясця підпалила!!!
Вітька сполошено оглянувся. Біля двору бігала язиката Пріська Деркач, прозвана в селі за довгий язик «тиліхвоном», і, б’ючи об поли руками, щодуху лементувала:
— Пужар!.. Горю!.. Тушіть!..
А над сухим очеретяним тином вився голубий димок і вже вибивалися вгору червонясті язички.
Роздумувати було ніколи.
— Я — зараз! — крикнув Вітька до Галі й метнувся в Прісьчин двір. — Відро у вас є?.. Вода?..
— Пужар!.. Горю!.. Тушіть!.. — не чуючи й не бачачи нічого, галасувала Пріська.
— Відро, кажу, у вас є? — закричав Вітька. — Та не робіть, бабо, паніки, бо й хата згорить.
Доки знайшов відро та витяг з колодязя, над тином витанцьовувало полум’я. А на селі вже гудів гул, хряпали двері, дзенькали відра, і по сухих грудкуватих дорогах панічно торохтіли підводи.
— Пужар!.. Горю!.. Тушіть!.. — не змовкала Пріська, і її лемент долітав до найвіддаленіших закутків, будоражачи все село.
Пожежу загасили швидко. Тину згоріло мало, щось метрів з півтора, а решту рятівники в поспіху розтяглії й розкидали по вулиці й навіть ринули було валяти тин у Прісьчиної сусідки.
Коли все притухло й лемент ущух, а дядьки й тітки галасливо вмивалися біля колодязя, примчала пожежка. Дужі хлопці-молодці, аби не везти води назад, облили на всякий випадок Прісьчину хату й задоволені поїхали догравати в доміно.
Тільки тоді Галя розшукала в натовпі Вітьку.
— Ой, який же ти замурзаний! — сплеснула руками. — І вуха в сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь.
«Ех, — тяжко думав хлопець, — раз трапилося показати себе, та й те, коли сам підпалив бабі Прісьці тин. Треба ж було кинути цигарку. Чого доброго, міг півсела з димом пустити»...
І везе ж ото людям!
Коли зайшли до клубу, докручувалася добра половина фільму. Довго в пітьмі шукали вільного місця. Вітька, водячи Галю за руку, волів, щоб те місце не скоро віднайшлося. На екрані щось тріщало, ревло, стріляло й кричало, а Вітька все водив і водив за собою Галю, міцно стискуючи маленьку руку. Його штовхали: «Куди прешся на голови?!» А хлопець нічого не бачив і не чув, тягаючи за собою покірну дівчину, доки їх силоміць не посадили.
Аж тоді передихнув і глянув на екран. Безстрашний лицар, молодий і дужий, ефектним випадом шпаги проколював бородатого жахливого пірата. Потім він спустився в трюм і невдовзі виніс на палубу юну красуню принцесу, полонянку морських розбійників.
Ніжно голубіло море, тріпотіли білі паруси, поволеньки танув у голубизні пороховий дим. Навколо валялися порубані пірати, а юна принцеса ніжно обнімала за шию хороброго лицаря й дивилася на нього, як віруючий дивиться на божий лик: захоплено, віддано.
«І везе ж ото людям!.. — мучився Вітька, заздрячи кінолицарю. — А тут ні одного тобі пірата, немов крізь землю провалилися...»
Губи лицаря-визволителя жадібно потяглися до трепетних уст принцеси. Ось-ось вони мали злитися в довгому щасливому поцілунку. Галя соромливо опустила голову, ніяково зиркнула на екран з-під пухнастих вій: і хотілося дивитися, і соромилася...
Уся зала принишкла в очікуванні того поцілунку.
І раптом у Вітьчиній кишені голосно задеренчав будильник.
— Цить!.. — зашипів зніяковілий хлопець і поспіхом стис спітнілою рукою кишеню, немов хотів заткнути будильнику невчасно розкритого рота. Але той, дриґаючись у руці, усе деренчав і деренчав, ніби хто проколював його шпагою.
Поцілунок був зірваний. Натомість, певно від голосного деренькотіння на екрані заворушився один з недобитих розбійників...
У залі знявся репет обурення:
— Хто там дзвонить?!
— Заткніть йому горлянку, бо всі пірати повстають!!!
Будильник, розкрутивши всю пружину, нарешті стомлено затих із почуттям чесно виконаного обов’язку. Герої нарешті поцілувалися. Але ефект був уже не той, і враження було зіпсоване. Це відчули, очевидно, і самі герої, бо чомусь зробилися в’ялими й байдужими, а на екрані поспішно вискочив «Кінець».
Ой співали цвіркуни, заливалися...
Вони йшли, побравшись за руки, а куди — і самі не знали. Простували просто так, як просто так ходять ночами закохані. їм було хороше гуляти вдвох під рясними зорями, хороше було триматися за руки й слухати невидимих цвіркунів. У серпневій темряві, теплій і лагідній, мільярди цих «невгамовних рицарів ночі» творили найсвітлішу симфонію літа. Невидимі музики були всюди, під кожною травинкою, і здивована, оглушена ніч аж розколювалася від їхньої нестримної дзвінкої радості.
І сталося чудо: якийсь особливо меткий і голосистий цвіркун заспівав у Галиних косах. Він співав, заливався, він тріщав, кричав у дівочому волоссі, і Галя стояла зачарована, приголомшена, боячись ворухнутися, навіть кліпнути віями, притискала руки до грудей, аби стримати серце, аби воно билося не так бентежно й лунко, аби не сполошило цвіркуна.
І Вітька застиг зачарований, трепетний і теж боявся дихнути й жмурився, боячись радісними блискучими очима стривожити співака. Відчув себе найщасливішою людиною. Розумів, що не кінолицарю треба заздрити, а хай той лицар заздрить йому, Вітьці Горобцю, бо не в його принцеси, а в Галі Козачок заливається цвіркун, і не принцеса, а Галя — найчарівніша дівчина у світі.
Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.
— Я й не знала, що ти так гарно смієшся, — шепотіла дівчина.
А Вітька відповідав їй, що він найщасливіший у світі, бо найкраща дівчина планети Земля йде поруч з ним.
З луків пахли зів’ялі, звечора скошені трави, з полів тягло запахом хліба й стерні. Незчулися, як дійшли до ставка. На березі таємничо шуміли верби й осокори, сходив червонястий мідний місяць, а другий плив у ставку. Десь скидалися сонні коропи й чути було, як крапала червоняста від місяця вода.
Стояли на тому місці, де зовсім недавно відбулася дуель і де гримів постріл кохання.
Вітька спрагло зазирав у темні дівочі очі, мов у пречисту криницю, і бачив у них і червонястий місяць, і білі зорі, і себе, і навіть бачив, як скидалися у ставку сонні коропи, а з них тихо крапали червонясті краплі... Незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вогників-губ...
І здригнулася планета Земля...
Коли з клітки вискакує лев
У се відбулося так.
І ніч була збентежена, і планета не спала, і тополі стартували в небо, і рясний зорепад феєрверком вітав чистоту першого поцілунку.
Усе було саме так.
Щоправда, у ту мить, як здригнулася планета й народився перший поцілунок, біля ставу пролунало здивоване та вражене:
— Хі-і! Оце так Ві-і-тька-а! Ну й дає!..
І вдруге здригнулася планета Земля, а разом з нею й закохані. І відскочили одне від одного так стрімко й так рвучко, немовби їм під ноги впала й люто засичала індійська кобра.
І від того стрибка враз заніміли цвіркуни, а червонястий місяць, злетівши вгору, побілів з переляку, і все навколо засяяло-засвітилося білим дивом-видивом.
Кобри ніде не було, а метрів за десять від закоханих, залитий місячним сяйвом, стояв і привітно й добродушно всміхався... Федько Котигорошко. У першу мить Вітька хотів було розкричатися й кинутися на приятеля з кулаками та, глянувши на його безгрішну й сяючу усмішку, стримався.
— Ти чого тут? — сердито запитав. — Хто тебе просив?
— Та так, прогулююсь, — відповів Федько з таким незалежним виглядом, немов тільки й робив, що гуляв ночами біля ставка. — Проходжу мимо, дай, думаю, подивлюся, як воно тут уночі: романтично чи прозаїчно?
Галя весело сміялася, а Вітька сердито супився й щось бурмотів собі під ніс швидко, запально.
— Ну чого ти белькочеш, як дідів Свиридів індик? — добродушно запитав його Федько. — Так, ніби мені не можна чудової літньої ночі провітритися біля ставка. Ще Гоголь сказав, що я не знаю української ночі...
Лише тепер Вітька побачив, що мирний і добродушний Федько мав незвичайний вигляд: за поясом у нього стирчала сокира, в одній руці він тримав вила-трійчата, а в другій — великий кухонний ніж.
— Федюшенько, ну куди це ти так екіпірувався? — сплеснула Галя руками, і луна ляснула над ставом. — Чи не пірати часом замишляють набіг на Великі Чаплі?
— Кажу, прогулююсь, — неохоче почав Федько, але не стримався й випалив: — О восьмій вечора передавали по радіо, що з пересувного звіринця в Одесі вискочив лев і його вже три дні не можуть спіймати. Вам ясно ситуацію?
— Так де ж та Одеса, а де Чаплі? — засміялася Галя. — Тисяча кілометрів.
— Еге, — недовірливо відповів Федько. — Говори, теревень! Хто знає, що стукне звіряці в голову. Візьме та й прибіжить у Великі Чаплі, злющий і голоднющий, а вас тут безвідповідально носить ночами біля ставка — не вчуєте, як і лев з’явиться. Ні, ви вже собі цілуйтеся, а я постою на варті. Закохані, відомо, нічого не бачать і не чують...
З цими словами Федько всівся під вербою.
Удруге поцілувати Галю Вітька вже не відважувався. Кляв працівників звіринця, що так необачно проморгали в Одесі лева.
Довелося під охороною Котигорошка повертатися в село.
Дарунок
— На даному етапі, ви вже навіть поцілувалися, а ти досі не підніс їй жодного дарунка, — з докором похитав головою Федько Котигорошко. — Ну, куди ж воно годиться, га?
— Що ж я повинен їй дарувати? — з подивом запитав Горобець.
— Купи з півкілограма цукерок, — мрійливо облизав губи Котигорошко. — Тільки не подушечок чи барбарису, а тих, що сорок копійок сто грам. Або печива чи плиточку шоколаду «Оленка». Словом, на даному етапі, ласощів треба піднести. Щоб любов укріпити. — І щиросердно додав: — Не скупій, як Кіндрат Печериця, його за це й жінка з хати вигнала. Дівчата дуже люблять, коли їх пригощають. Хоч і утратно, а що вдієш? Усі закохані так роблять, не ти перший, не ти останній.
— А де я грошей візьму? — скривився Вітька.
Приятелі зітхали. Усе гроші та гроші. І коли вже без них можна буде обійтися? І раптом Котигорошко, щось пригадавши, ляснув себе по лобі:
— Дурень я! Забув!.. Зараз я дістану тобі дарунок. І солодкий, і дешевий.
У діда Свирида поспіли сливи.
У того самого діда Свирида, котрого в селі дражнили «Кісточкою». Бо не міг старий спокійно дивитися, як пропадають сливові чи вишневі кісточки. Де, бувало, не знайде кісточку, — обов’язково, крекчучи й лаючись, підбере й у кисет сховає. А, не дай Боже, побачить, як хто їсть фрукти й викидає кісточки, то й зовсім розкричиться.
— Що це ти, бісів сину, кісточки де попало жбурляєш?! Га?.. Думаєш, кісточці не болить, що ти її кинув? Ти ж її, шалапуте, на смерть прирікаєш! А з неї деревина отакенна виросте, годуватиме тебе, непутящого, плодами. Дай сюди, кажу, кісточку!..
— От чудило! — казали про діда. — На кісточках звихнувся!
А дід, знай, ходить по городу та довбе пальцем ямки та втикує туди принесені кісточки. І стільки їх навтикає восени, що весною увесь город від пагінців — як зелена щітка. А коли вони підростали, старий бігав по селу, хапав за поли першого стрічного й благав:
— Зробіть ласку, візьміть хоч один пагінець! Прошу вже вас, бо глушаться, дери його батько! Пропаде ж деревина ні за понюх тютюну. А ви пересадите, щепу зробите, отакезна вам слива виросте. Вік потім не об’їстеся слив, дери його батько, коли я брешу!
Кращого садка, як у діда, не було.
Про сливи ж і говорити не доводиться...
Прийшов Федько Котигорошко й переліз через верболозний тин...
Сливи висіли густо, апетитно, ледве тримаючись на пожовтілих хвостиках. Були вони м’які, запашні й такі солодкі, що губи злипалися. Куди тому шоколаду до цих слив!
Це Федько затямив давно.
Узагалі Котигорошко був проти того, щоб лазити по чужих садках, але, по-перше, сливи були дуже солодкі, а по-друге, у Вітьки Горобця бракувало грошей на шоколад.
Федько вже нашматував їх півпазухи, як з хати вигулькнув дід Свирид:
— А куди ж ти ото сливи трясеш, шалапуте окаянний! А щоб тебе трясця трясла й не переставала! — І закричав на все село: — Лови його! Переймай! Хапай! Хоч кісточки мені поверни, дери його батько!..
Зрозуміло, що після такого репету Федько, незважаючи на свою вайлуватість і неповороткість, вилетів із садка, мов куля з рушниці. Під акомпанемент крику: «Держи його!!! Лови його!!!» — понісся вулицею, не бачачи ні землі, ні неба, і на сусідній вулиці з усього розгону налетів на комірника Сидора Гуску.
— Носить тебе нечиста сила! — сердито вилаявся комірник, з трудом утримавшись на ногах після удару. — Щоб тебе, вітрогоне, за тридев’ять земель так несло!..
І раптом з комірникових штанів і пазухи так і сипонуло зерно!..
Федько, зопалу не розібравши в чому річ, заверещав не своїм голосом і хотів було тікати, аж де не візьмись — Грицько Причепа:
— Що за крик, на даному етапі?
А з переляканого комірника, мов з розірваного лантуха, усе сипалось і сипалось зерно. Ойкаючи, він хапався то за штани, то за пазуху, але зерно текло, як вода.
— Товаришу Котигорошко! — урочисто вигукнув Причепа. — Від імені радянської міліції дозвольте, на даному етапі, подякувати вам. Ви затримали крадія!
— Потім, потім з подякою, — скромно відмахнувся Федько й, підтримуючи руками пазуху з потовченими сливами, шмигнув у бокову вуличку.
Принишк у бур’яні, не дихаючи.
Народні прислів’я про кохання
У ніч на 25 серпня 1964 року доля Галі Козачок була вирішена. Хоча вранці дівчина, наче й не було нічого, з’явилася на пошті, а по обіді з товстою сумкою на боці вже снувала по вулицях і дворах і хоч була вона весела й привітна, доля її, повторюємо, була вирішена. Недарма Федько, обклавшись книжками й зошитами, просидів усю ніч у сараї, багатозначно сказавши перед цим на Галину адресу: «Ну, постривай, ти в мене дострибаєшся!» На ранок генеральний план наступу на Галину незалежність і волю було вироблено в цілому, а за деталями Федько помчав до Вітьки Горобця.
Той ще мирно спав, і Федько стягнув його за ноги.
— Уставай, бо маю важливу справу, — термосив його за плечі. — Так можна все своє щастя проспати.
— Ми... — забурмотів Вітька й ледве розплющив очі. — Ну чого ти причепився до мене ні світ ні зоря? Знову в Одесі тигряку випустили?
— Слухай уважно, — по-змовницьки зашепотів Федько. — Я перечитав усі народні прислів’я про кохання і ось: «Любов сильніше смерті».
— Ну правильно, — позіхнув Вітька, тручи очі. — Тільки чого ти мене розбудив? Для чого мені твої прислів’я?
— А як же ти будеш любити Галю, не знаючи скарбів народної мудрості? — захвилювався Котигорошко. — От, приміром, стоятимеш із Галею і — зітхай. А зітхнеш — одразу ж і народну мудрість: «Хто кохає, той за тим і зітхає». Або погляне на тебе Галя, а ти їй знову народну перлину: «Як гляне — серце в’яне». Але це ще не все. Я таке вичитав у народній мудрості, що ти ахнеш і за голову візьмешся!
Вітька насторожився:
— Ну, що там ще?
Федько урочисто витер під носом, підсмикнув штани й випалив одним духом:
— Ти повинен з Галею одружуватися!
— Що ти сказав? — стрепенувся Вітька.
— Не я сказав, а народна мудрість, — поправив Федько. — Слухай уважно: «Коли любиш — так женись, а не любиш — відступись!»
Вітька був приголомшений, украй здивований і вражений. Навіть його білявий чубчик настовбурчився здивовано й вражено.
— Ого! — урешті вигукнув Горобець. — Виходить, я можу одружуватися?
— Не можеш, а зобов’язаний! — упевнено відповів Котигорошко. — Народна мудрість з цього приводу ясно говорить: любиш — женись, а не любиш — відступись. Що ж тут неясного? Як не любиш і не хочеш женитися, дай, мовляв, другому дорогу. Не сиди, як собака на сіні: сам не гам і другому не дам.
— Я Галі нікому не віддам!
— Ну от! — розцвів Федько. — Ти її любиш — ти й мусиш на ній женитися. А то Галя хтозна-що про тебе подумає. Любить, навіть поцілував раз, а женитися не хоче. Ні, треба негайно брати хлібину й іти свататися.
Вітька ввібрав голову в плечі й злякано глянув на Федька:
— А гарбузяки вони того... не піднесуть? У них уродили...
— Та що ж вони — дурні? — аж обурився Федько. — Можна подумати, що ми йдемо до них грошей позичати. Ти скажи, був я в тебе секундантом?
— Був.
— От. А сватом і сам Бог велів мені бути. Іншого виходу в тебе немає, хоч і вмри тут. З коханням не жартують, ще давні мудреці казали.
— Так я ж із Галею ще про це не говорив, — завагався було Вітька.
Але Федько швидко розвіяв його сумніви.
— Але ж ти її вже раз поцілував? Я навіть свідком був. І потім — у кіно водив. Хіба цього не досить? Потім, сват для чого, по-твоєму? І потім... Та що й говорити! Я так зроблю, що Галя й писнути не встигне, як буде засватана. О! А там уже, як голова колгоспу казав: хоч і буде каяття, та не буде вороття. Бо коли засватана, то хоч-не-хоч, а заміж іди. Народна мудрість з цього приводу ясно говорить: засватана — як продана!..
— Хай буде по-твоєму, — згодився Вітька.
— О, це інша річ! — повеселів Федько. — Чую голос справжнього мужчини Великих Чапель. І доки ти не передумав — біжу в сільмаг за хлібиною, потім ще раз перечитаю, що там свати про куницю співають, і...
І, не договоривши, Федько покурів до сільмагу, діючи по принципу: куй залізо, поки гаряче.
Турецький охотник
І сталося диво дивнеє в чотирнадцяте літо Галі Козачок року 1964, дня двадцять п’ятого, місяця серпня.
Прикотився в дівочу хату маленький і товстенький весільний сват з білою хлібиною в руках, купленою в сільмазі за двадцять дві копійки, та й став на порозі. О, скільки сватів отак перестояли, скільки гарбузів на дурничку переносили й скількома рушниками були перев’язані та скількома чарками призапрошені! Тож сміливіше, хлопче, не ти перший, не ти останній із славного-преславного племені сватів.
Починай, Федьку, усе одно автор не має часу читати лекцію «Сватання і роль сватів в історії людства». Хай уже іншим разом, а ти починай!..
— Здрастуйте... — тріпнув Федько чорним чубчиком.
Соломія Кіндратівна, Галина мати, низенька рухлива жінка років сорока, кинула на прибулого веселим чистим оком і співуче, м’яко відповіла:
— Здрастуйте, добрий чоловіче.
Гість відразу ж її поправив:
— А я вам не добрий чоловік.
— Овва!.. — сплеснула мати повними руками. — А хто ж ти, коли не добрий чоловік? Прямо не відаю, чи й до столу запрошувати.
— A-а, Федько! — відклала Галя книжку. — Проходь, чого ж ти стоїш, хати нам не засидиш.
— А я вам і не Федько, — насупився гість, переступаючи з ноги на ногу. Проте до столу пройшов і зупинився, як укопаний. — Не Федько я...
— А хто ж ти такий? — Соломія Кіндратівна вдала, ніби не впізнає хлопця, котрого минулого літа застукала під грушею з повного пазухою речових доказів.
— Охотник я турецький, — буркнув Федько. — Так, ніби по мені не видно...
— О-о, здалеку пташка до нашої стріхи прилетіла! — похитала головою мати. — А я думаю, де ж я тебе раніше бачила?.. А воно в Турції. Правду кажуть, гора з горою не сходиться, а людина... То куди ж оце, охотничку, путі, тримаєте?
— За голубою куницею йду!
— Ох ти ж, Боже мій! — охнула мати, опускаючись на лавку. — Невже ото з Турції аж у Чаплі за голубою куницею?
— За нею, — кивнув Федько головою. — Я, значить, із землі турецької. Випала в нас пороша. Пішов я, значить, шукати звіриного сліду. От іду та й іду собі, сліду катма, коли це навстріч мені князь. «Ей ти, охотнику, — каже він, — поможи мені, бо не сплю, і не їм, і спокою не маю. Трапилася мені голуба куниця — красна дівиця. Пособи мені спіймати тую куницю. Десять городів тобі дам, тридев’ять кладів золота».
— Багатий, — прокоментувала Соломія Кіндратівна. — Та хоч би ж слово своє стримав, бо й мідяка в нього потім не випросиш.
— Пішов я по сліду, — торохтів Федько, уходячи в роль і нічого не бачачи й не чуючи навколо себе. — По всіх городах був, у Туреччині всі усюди виходив, усі царства облазив — ніде не видно голубої куниці. — Федько розвів руками й тяжко зітхнув: — Немає, мов крізь землю вона провалилась! Дери його батько, як дід Свирид каже. Кажу князю: «Треба іншу куницю шукати». А князь і слухати не хоче. «Мені, — каже, — тільки Галю Козачок, бо іншої куниці й даром не хочу». Пішов я, значить, удруге по сліду та й напав. У ваш двір слід мене привів, у вашій хаті голуба куниця сховалася. І кажу я вам: віддайте за нашого князя та вашу голубу куницю!
Сват змовк, стомлено сопучи та спідлоба чорними очима поблискуючи.
— Вік живи — вік учись, — по хвилі озвалася Соломія Кіндратівна. — Скільки живу, а й не відала, що в моїй хаті та голуба куниця знаходиться.
— Та он же вона перед вами, — ткнув Федько пальцем у розгублену й зніяковілу Галю й на всякий випадок уточнив: — Дочка ваша.
Галя так знітилася, що не знала, що й діяти. Жарт це чи серйозно?.. Ах, яка там серйозність, звичайно, жарт. Але чому при матері? А втім, коли Вітька відважився з-за неї на дуель іти (їй і досі заздрять усі чаплівські дівчата), то чому б і не пожартувати зі сватанням? А гарно виспівує цей Федько. Що він язикатий — знала, але щоб так складно небилиці плести... А щоки горять... Ах, які капосні щоки, так і горять, горять... Ну й утнув же Федько!..
— То що ж ти відповіси, голуба кунице? — звернулася до неї мати. Запитувала серйозно, навіть суворо. Але Галя бачила в глибині її променистих очей, що пірнули в сітку зморщок, нестримний сміх. — Чому мовчиш? Було б раніше сліду не лишати, а тепер треба щось турецькому охотнику відповідати. Людина до нас аж із Турції йшла. Неблизький світ.
— Облиш свої витівки, Федьку! — випалила дівчина й почервоніла так, що, здавалося, ще мить — і згорить на очах у турецького охотника.
— Гарні мені витівки! — аж обурився Федько. — Буду я заради жартів купляти в сільмазі білу хлібину за двадцять дві копійки, коли є й за шістнадцять.
— У Турцію дорога далека, то білий хліб не завадить, — розсудила мати. — А що ж це ви, охотнику, забули сказати про вашого князя? Чи, може, він такий незугарний, що вам ім’я називати його ніяково? То ми йому від воріт поворіт.
— Та це Вітька Горобець! — відповів Федько. — Він, правда, не князь, але хлопець — о! То віддасте за нього свою куницю?
— Як вам, свате-охотнику, і сказати? — задумалася мати. — Не хочеться аж у Турцію свою дочку віддавати. Далеко дуже.
Федько заспокоїв:
— У вік техніки живете. Реактивні он літають.
— Квитки дорого, — стояла на своєму Соломія Кіндратівна. — І потім, шановний старосто, застукали ви нас зненацька. Тому вибачайте, але не можемо у вас білий хліб узяти й вас рушником пов’язати.
— Та що ж тут голову ламати?.. — нервував сват. — Усе й так ясно. Я ж не корову у вас купую. Народна мудрість ясно з цього приводу говорить: любиш — так женись!..
Мати спершу ніби й погодилася.
— Воно-то й так... Але народна мудрість говорить: поспішиш — людей насмішиш. А ви самі бачите, як розгубилася наша куниця. Дайте нам часу гарненько обдумати ваші слова.
— І довго ж ви будете думати? — Котигорошко невдоволено засопів. — Чи ви думаєте, що мені так легко аж із Турції до вас бігати?
— Та років так через десяток і прибіжіть.
— Тю! Та за десять років вони можуть і розлюбитися, — вигукнув Федько. — Он дядько Стратулат п’ятнадцять років із своєю Стратулатихою жив, а й то сказала: «Забирай свої речі — і на всі чотири боки!» Дядько Стратулат забрав своє майно — два чемодани пляшок — і поніс у ларьок, щоб на квиток на автобус уторгувати.
Виряджаючи свата, Соломія Кіндратівна в сінях щось насипала йому в кишеню.
— Від куниці, — шепнула, покуйовдивши сватів чубчик. — Заходь, Федюшо, не гордися.
І довго із сінешнього порога проводжала його затуманеними очима та все шепотіла:
— Думала, дитина... А вона вже куниця...
«Вітька + Галя»
Стояли під явором, похнюпивши голови, мов ті полководці, котрі щойно програли важливу битву.
— Усе? — безнадійно перепитав Вітька й пересмикнув гострими плечима. — Та не тягни, Жучок!..
— На даному етапі — усе, — безнадійно розвів Федько руками. — Але будь мужчиною, Вітько. Ну, розумію, фіаско... Та Наполеону гірше прийшлося під Ватерлоо, і то витримав. Або згадай Байду. Турки його гаком за ребро чіпляли. Або візьми...
Вітька зітхнув: історія була поганим бальзамом для нього.
— І не зітхай так, — уболівав Федько. — Моя бабуся каже: півсвіту скаче, а пів — плаче. Що поробиш, ми потрапили в ту половину, що хникає. Але в нас не все ще втрачено. Ми й через десять років своє візьмемо. А що таке десять років? Пхі — і все, коли брати в історичному масштабі.
— Добре, що хоч гарбуза не піднесли.
— Еге! А гарбузового насіння для чогось насипали повну кишеню, — і Федько витяг жменю пузатеньких смажених кабачків. — Пригощайся, іншого виходу в нас немає.
— А що це означає? — насторожився Вітька. — Коли гарбуз — зрозуміло, а гарбузове насіння?..
— Я теж усю дорогу ламав над тим голову.
— І що?
— У світовій літературі, на жаль, не згадується про подібні випадки, — сумно зітхнув Федько. — В історії теж... В енциклопедії — мовчання. Але мені здається, гарбузового насіння мені для того насипали, щоб ми з тобою полузали й гарненько подумали. Кажу тобі, не вішай носа. Наполеону під Ватерлоо, зрештою, і кабачків ніхто не давав.
Сват із молодим лузали й думали. Кабачки були смачні. Безперечно, Федько має рацію. Наполеону під Ватерлоо було гірше. Отже, носа нічого вішати. Та, власне, йому й не відмовили прямо, а попрохали зачекати. Десять років — час величенький, але що вдієш. Треба зачекати. Справжня любов усе життя чекає.
— Еге! — раптом сказав Котигорошко, уважно розглядаючи явір. — Еге! — повторив він, мацаючи кору.
І з цими словами витяг із кишені складений ножичок.
— Ти що надумав? — стривожився Вітька.
— Те, що закохані роблять, — спокійно відповів Котигорошко й видряпав на корі «Вітька + Галя». — От, — задоволено мовив, упоравшись із своїм ділом. — Для історії. Так би мовити, для майбутніх поколінь. Хай читають. Хай заздрять. А то тільки й знають: «Ромео + Джульєтта».
— Для чого ти псуєш дерево? — образився Вітька.
Але Федько діловито перебив:
— А ти хочеш ніякого сліду в історії не лишити? Ні, так не годиться. Хай усі знають: «Вітька + Галя». Хто після цього посміє до Галі підсокирюватися? Галі ми зайвий раз доведемо, що вона всього лише твій плюс і ніякого самостійного значення не має. «Вітька + Галя», або Повість про перше кохання. От!
Федько, незважаючи на поразку, був явно не в міру балакучий, сповнений енергії. Він би й на небі написав оте «Вітька + Галя», та шкода, що не має підходящої драбини.
— Чого тобі сумувати? Сказано, «Вітька + Галя» — і ніде твоя куниця від тебе не дінеться! — А потім подумав і закінчив: — Як не будеш, звичайно, ґав ловити!..
Гарячий пісок — ліки універсальні
І сниться Вітьці Горобцю дивний сон.
Біжить куниця — голубі іскри розсипає.
Біжить степами, ярами, лісами, а він — за нею. А голубі іскри так і сиплються, і куниця аж спалахує дивним голубим сяйвом. А він — за нею.
День біжить...
Два біжить...
Три біжить...
І вже на десятий день здоганяє голубу куницю. Ось-ось схопить її... І тільки руки простягнув, а тут хтось як крикне:
— А куди ж ти ото руками?! Ич, який швидкий!..
— Я десятий день уже біжу! — кричить Вітька.
— А десять років ти б не хотів за куницею бігти?
— І побіжу! — уперто кричить Вітька. — Хоч і двадцять років!
А позаду пихтить Федько та хникає:
— Вітько-о, я закохався...
Вітька застиг, як укопаний:
— І ти, Брут?.. І в кого?..
— Не знаю... — Федько задумливо гризе насіння гарбузове. — Ще не знаю в кого, але відчуваю, що закохався.
— Щось мені душно, — каже Вітька.
...Уві сні він так голосно кричав і так безладно розмахував руками, що зовсім сполошив матір.
— Мабуть, у нього гарячка, — швидко встановила діагноз. — І добігається ж, вітрогон!..
А ліки в матері були універсальні, од усіх хвороб гамузом, будь то біль у животі чи перше невдале сватання: гарячий пісок. Нагріла його швиденько, у торбинку засипала — і синові на живіт поклала, по доброті своїй не відаючи, що синові ще десять років бігти степами, бігти ярами, бігти лісами за голубою-голубою куницею...
Чи здожене він колись голубу куницю?.. Поживемо — побачимо. Усе можливо на білому світі, на даному етапі, то чого ж його носа вішати, як сказали б у подібному випадку Федько Котигорошко та Грицько Причепа.
Пісок, особливо коли він гарячий, — теж річ корисна.
Спи, Вітько, справжній мужчино Великих Чапель, спи з піском на животі, набирайся сил. І не сумуй. Мав рацію Федько: ти ж не Ромео. І твоя Джульєтта мирно спить у цю ніч і, мабуть, як і ти, з нетерпінням чекає, доки спливуть десять років. І вона буде прибігати у твої сни голубою куницею, швидкою, як вітер, і бентежною, як прекрасна казка.
1. Міліціонер Причепа мав звичку вживати словосполучення
- А доведеться прочитати лекцію
- Б заборонена законом дуель
- В на даному етапі
- Г що таке підкоп
2. Соломія Кіндратівна — мама
- А Галі
- Б Петра
- В Вітьки
- Г Федька
3. Установіть відповідність.
Назва частини |
Подія |
1 «Казбек» 2 «І везе ж ото людям!» 3 «Ой співали цвіркуни, заливалися...» 4 «Турецький охотник» |
А пожежа у дворі тітки Пріськи Б перший поцілунок біля ставка В робота з прислів’ями про кохання Г дзвінок будильника під час кіносеансу Д спроба Вітьки засватати Галю Козачок |
4. Якому герою (героїні) повісті ви найбільше симпатизуєте? Чому?
5. Які почуття ви переживали під час читання частини «Турецький охотник»? Чи шкода вам було Вітьку?
6. Доведіть, що Галина мама повела себе мудро й делікатно, коли Федько Котигорошко прийшов «за голубою куницею».
7. Як, на вашу думку, складуться стосунки Вітьки й Галі в майбутньому?
8. Який момент у творі кульмінаційний? Перекажіть його.
9. Охарактеризуйте композицію повісті «Вітька + Галя...» (прокоментуйте принцип поділу на частини; визначте позасюжетні елементи, особливості сюжету).
10. Чого навчає повість В. Чемериса «Вітька + Галя...»?
11. Перекажіть епізод, що переданий ілюстрацією (с. 241). Чому, на вашу думку, ми вибрали для ілюстрації саме цей момент повісті?
12. Складіть і запишіть по одній пораді героям повісті (Галі, Вітьці, Федьку й Петру), щоб легше було виходити із складних і незручних життєвих ситуацій.
- 1. Напишіть невеликий твір-роздум на тему «Які проблеми дорослішання В. Чемерис порушив у повісті “Вітька + Галя...”?» (1 с.).
- 2. Підготуйте буктрейлер до повісті В. Чемериса «Вітька + Галя...» (за бажанням).
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України