Українська література. 7 клас. Авраменко

§ 34. Усе шкереберть у «Щоденнику Ельфа» Наталки Малетич

Про що ви дізнаєтеся?

• Що таке щоденник як літературний жанр?

• Де знаходиться річка Стрий і чому її так назвали?

• Чому Наталка Малетич називає дітей ельфами?

Наталка Малетич (1979 р.) народилася в м. Львові.

Письменниця, редакторка.

Найвідоміші твори: збірка оповідань «Щоденник Ельфа», «Привид, який не міг заснути», «Про Зайчика-Забудька та інші історії».

1. Коротко про Наталку Малетич.

Наталка Малетич — сучасна письменниця, яка створює книжки для дітей. Ось як вона пише про себе: «За освітою — українська філологиня, однак учителькою не стала. Зрозуміла, що то не моє, коли третьокласники на практиці в школі поцілили мені паперовим літачком просто в лоба. Тож із дітьми більше люблю дружити, аніж їх учити-повчати. Саме тому 10-річна донька Вікторія — моя найліпша подруга. І, до слова, ми з нею разом читаємо й обговорюємо багато дитячих книжок.

Коли не читаю книжки та не пишу про них, тоді щось вигадую сама. Донька любить читати мої казки й оповідання «свіженькими», ще з ноутбука, тому часто чую від неї перші відгуки. Саме для Вікторії було написано цикл казок, які вийшли друком чотири роки тому в книжці “Про Зайчика-Забудька та інші історії”. Люблю слухати класичну музику (найліпше — наживо), поезію в авторському виконанні, кататися з Вікторією на велосипеді та роликах, плавати, лежати в траві, збирати пожовкле кленове листя, дивитися на морський прибій і як тече річка. А ще — пекти тортики».

2. Коли все шкереберть...

Напевно, у кожного бувають дні, коли все не так, нічого не виходить, плани руйнуються на очах, життя перетворюється на суцільну чорну смугу. Так сталося і з Андріаном — головним героєм одного з оповідань книжки Наталки Малетич «Щоденник Ельфа». Хай там як, а після чорної смуги обов’язково буде біла. Чи не так? Про це ви дізнаєтеся, коли прочитаєте оповідання «Усе шкереберть. І в цьому є сенс».

Щоденник — слово багатозначне: 1) учнівський зошит для щоденних записів про задані уроки, отримані оцінки та для зауважень учителя / учительки; 2) щоденні записи індивідуального характеру про події, факти, враження від чогось; 3) щоденні записи наукових спостережень під час експедицій, досліджень і т. ін. З яким із цих значень ужито це слово в назві книжки Н. Малетич «Щоденник Ельфа»? На це запитання знайдете відповідь, прочитавши один із розділів цієї книжки.

Анотація. Усі діти — ельфи. Принаймні такими вони народжуються. А коли починається їхнє шкільне життя — тут уже прозорі крила мають набути сили, аби політ вирізнявся прикметами висоти, переможності, товариської підтримки й звичайного порозуміння з колишніми ельфами — батьками. Персонажі оповідань Н. Малетич ходять вулицями різних міст і вчаться в різних школах, і вподобання в них неоднакові, та все ж вони багато в чому схожі, коли прагнуть самостійності у вчинках чи потрапляють у халепу. І навіть якщо ви не вважаєте себе ельфом, книжка все одно про вас.

ЩОДЕННИК ЕЛЬФА

УСЕ ШКЕРЕБЕРТЬ. І В ЦЬОМУ Є СЕНС

Оповідання

1

Коли все летить шкереберть, у цьому насправді є сенс. Навіть якщо відразу ти його не бачиш, не розумієш чи не хочеш прийняти. Улітку я в цьому переконався.

У червні я мав поїхати в літній англомовний табір поблизу Лондона. Уже були готові всі документи та сформована група зі школярів нашого міста. Я тішився, бо мій друг Сергій і дівчина з паралельного класу, що подобалася мені, Злата також мали бути зі мною в таборі. Однак за день до нашого виїзду мій тато впав із риштування — він реставратор і працював над відновленням розписів у соборі — і дуже травмувався.

Мама сказала, що тато не зможе сидіти та ходити, можливо, усе літо. З лікарні його випишуть не швидше, ніж за місяць.

— Не знаю, Андріане, чи тепер ти зможеш поїхати, дитино. Адже лікування дуже дороге, і тепер із пів року доведеться на моїй зарплаті протриматися, — сумно сказала мама, утираючи сльози.

Ми сиділи в кухні й пили чай, мама щойно прийшла з лікарні від тата. Я, звісно, був розчарований. Прощавай, поїздко. І Злата...

— А може, мені в якусь піцерію влаштуватися, підзароблю трохи, — запропонував я, щоб не показати мамі, що мене ця новина просто вбила.

— Та що ти, сину! Адже літо — відпочивай. Ще встигнеш напрацюватися після школи. Он тата в лікарні провідуватимеш, коли я на роботі, і вже йому веселіше. Знаєш, табір буде й наступного року. Дасть бог, таки потрапиш, — утішала мене мама, покуйовдивши чуба.

Я відсахнувся — невже мамі досі не зрозуміло, що я вже не мале хлопчатко? Та відразу ж і пошкодував, адже їй і так важко! Я обійняв маму, і вона плакала в мене на плечі.

2

Наступного дня я провів у мандри Сергія та Злату, які пообіцяли мені писати в чаті. Довго дивлячись услід автобусу, я думав, що все летить шкереберть. На душі було так погано, що я ледь не забув: маю ж провідати тата.

Ех, не люблю лікарень. Та й немає, певно, таких людей, що їх люблять. Чомусь мені видається, що час там застиг, як комаха в бурштині, і що всі хворі лежать там місяцями й ніколи не одужують.

Глибоко вдихнувши, прочинив двері в палату. У ній було чотири ліжка, та наразі тато був єдиним пацієнтом. Тато був дуже блідий. Його зламана нога на витяжці, загіпсовані руки та комірець на шиї не давали можливості рухатися. Однак тато всміхнувся, побачивши мене.

— Як добре, що ти прийшов, Андріане!

— Мама бульйону тобі смачного зварила. — Я став розкручувати термос, бо розумів, що питати, як тато почувається, просто немає сенсу.

Мені довелося погодувати тата з ложки — і то вперше в житті я когось так годував. Було трохи ніяково, адже звик із дитинства, що батьки сильні й що це вони завжди допомагають мені...

— Я от видужаю — поїдеш у табір наступного року, не журися, — пообіцяв тато між двома ложками.

— Та я не журюся, головне, щоб ти одужав.

У наступні дні я також навідувався до тата — годував маминими смаколиками й навіть поголив йому відрослу бороду! І виносив судно. Тато ніяковів — він ненавидів безсилля, удома навіть із грипом ніколи більше двох днів не лежав у ліжку. А тут...

Невдовзі в тата з’явилися сусіди — новоприбулі з усілякими переломами. Тепер він мав більше нагоди побалакати, бо раніше слухав зазвичай радіо на плеєрі.

Так минали дні. Удома я трохи бавився фотошопом, скачував і дивився фільми, сидів у фейсбуку та щодня навідувався в басейн. Тішили хіба що повідомлення від Сергія та Злати, однак невдовзі я перестав відписувати другові, хіба кількома словами.

Це сталося після однієї нашої розмови в чаті... Навіть не знаю, чи тепер про це згадувати. Але тоді мені здалося, що насправді все полетіло шкереберть, адже друг написав, що закохався в Злату. І навіть їй освідчився. І вона теж любить його...

«Радий за вас». А що ще я мав відписати?! Я ж не казав йому, як мені вона подобається... І їй не встиг... Аж тепер я знаю, що й у цьому був сенс.

3

Коли тато повернувся з лікарні додому, я також доглядав його, проте одного дня, після дзвінка бабці, тато сказав:

— Андріане, бабусі теж треба допомогти. Коли сінокіс, я завжди їжджу до неї, ти знаєш. Але цього року...

— Я не вмію косити, тату.

— Не кажи: не вмію, а кажи: навчуся, — пожартував тато. — Ти ж знаєш, не святі горшки ліплять.

Перспектива поїхати на кілька тижнів у село мене не тішила: я бував там хіба на Різдво та Великдень, коли ми гостювали в бабусі, а в усіх інших випадках уникав таких поїздок, як тільки міг. Хоча дошкільням майже по пів року жив у бабусі — від середини весни до середини осені.

«Дитина асфальту», — зітхала мама, коли я вкотре викручувався, аби не їхати з ними до бабці на вихідні.

— Бабця там не впорається без підмоги. Ти хлопець дужий, можеш і перевертати траву — а то треба робити по кілька разів, щоб як слід підсохла, — вивів мене із задуми тато. — А косити сусід допоможе.

— Терпіти не можу туди їздити, — буркнув я.

— Квасолька залишиться без сіна, а бабця без молока, — дорікнув тато.

— Та поїду я, поїду, — буркнув я і пішов складати наплічник.

Кажу ж, коли вже шкереберть, то таки все відразу. У табір не поїхав, тато хворий, Злату в мене з-під носа найкращий друг поцупив. А тепер іще село край світу...

4

Насправді, село в нас дуже мальовниче. Адже в Карпатах не може бути негарно. Щоправда, мобільник там із перебоями працює та й інтернету в бабці немає. Проте все це видалося мені не надто важливим, коли я вийшов з автобуса й подався ґрунтовою дорогою поміж шелестких ялин, а тоді через поле з різнотрав’ям до дерев’яної бабусиної хати. Вона так зраділа! Я навіть не міг пригадати, коли ще бачив її такою втішеною.

— Боже ж, а виріс як! — усе примовляла вона, наливаючи мені в смішне горнятко «з носиком» тепле молоко. — Пригадуєш, ти з нього ще маленьким пив. Я досі думаю, як так час пролетів — як одна мить!

— Дякую, бабцю. Я тепер не дуже люблю молоко, — скривився, однак ковтнув кілька разів, аби бабусю не образити.

— Нічого, хоч потроху пий, сили набирайся. У Квасольки — найсолодше у світі молоко.

Цілий вечір бабця розпитувала мене про тата і маму, а я, сидячи на ґанку, розповідав, не зводячи очей із багряного сонячного диска, що поволі зменшувався, а тоді пірнув за гору. Небо ще трохи палало, а потім якось різко, майже вмить, стемніло, і на землю опустилася ніч. Де-не-де в розкиданих на пагорбах хатах світилися латки вікон — село невелике, молоді небагато, а старші люди вкладаються з курми, як каже бабця, і встають із сонцем.

Ніч була неймовірно зоряна й духмяна — запах скошеної трави став сильнішим, коли впала роса. «Упали роси на покоси», — думав я, засинаючи, і чомусь не міг пригадати ані слова більше із почутої колись від бабці пісні.

5

— Агов, герою, обгориш на сонці! — задерикувато гукнув хтось у мене за спиною.

Я озирнувся, обпершись на граблі, якими перевертав сіно. Засмагла чорнява дівчина, спортивна й струнка — у панамці, обрізаних джинсових шортах і легкій жовтогарячій сорочці з ледь підкоченими рукавами, насмішкувато зиркала на мене із сусідського поля, войовничо вимахуючи граблями. Схоже, вона була ліпший спец із перевертання сіна, ніж я...

— Не згорю, — буркнув я.

Але футболку одягнув. Поглядаючи крадькома на дівчину, я не знав, як із нею заговорити. Не гукатиму ж отак, щоб пів села слухало. Вона теж більш не озивалася, а згодом подалася до хати.

6

По обіді, насмалившись на сонці й перевернувши все сіно двічі, я вирішив податися до річки. Шкода, у мене тут немає велосипеда, а то б швидше доїхав, а так довелося хвилин двадцять плентатися під палючим сонцем, поки поміж ялин і ліщини з’явився кам’янистий білий берег і блискітки річки.

Річка Стрий тече з гір, звиваючись і часто змінюючи русло. Якщо спостерігати за нею з траси, можна її бачити то по праву руку, то ліворуч. Як я був малим, тато щоразу, коли ми мандрували до бабусі, розповідав мені легенду про річку, досить таки моторошну.

Над витоком річки височіє гора Явірник, названа так, бо на ній росте багато яворів. Колись у давнину люди ходили через ту гору в Тухлю, Славське та Лавочне ярмаркувати. Якось один чоловік, прикупивши солі, повертався додому й, натомившись, сів собі відпочити біля підніжжя гори. Неподалік пас худобу його небіж та й запитав: «Що несете, стрийку?»

Ю. Ясінська. Ілюстрація до оповідання Н. Малетич «Усе шкереберть. І в цьому є сенс»

А той візьми й пожартуй: «Золото, синку». Хлопець узяв те за чисту монету й, зазіхнувши на неіснуюче золото, убив стрийка. А коли розв’язав торбу, то побачив сіль. Наляканий, він викопав могилу й поховав чоловіка. Ще не встиг як слід засипати землею, як із могили почало бити джерело. От його й назвали Стриєм. А з роками струмок став справжньою річкою.

Страшнувата така легенда, але річка — гарна: часом буває тихою і спокійною, а буває бурхливою та каламутною після дощів. Зараз вода жебоніла в ній лінькувато, ніби її також зморила спека.

Скинувши одяг, я зайшов у воду, яка за два десятки кроків сягнула мені грудей. Була прохолодна, але в таку спеку — то просто супер. Вирішив перепливти річку впоперек і вивчити протилежний берег.

Виявилося, що річка не така вже й сумирна, як видається на перший погляд із берега. Я гріб з усіх сил, та відчував, що течія потроху відносить мене вниз. Я вийшов на берег метрів на сімдесят нижче від того рівня, де лежали мої речі. Нічого, потім повернуся за ними. Я приліг на березі, хоч і було мулько та пекло в плечі розжарене на сонці каміння.

— Знову засмагаєш, Андріане?! — мене хтось невдовзі гукнув.

Я розплющив очі (задрімав, виявляється) і побачив на протилежному березі... сусідку. Звідки вона знає, як мене звати? Певне, у бабці спитала. Поки я собі розмірковував, дівчина скинула одежу й, сяйнувши засмагою та червоним спортивним купальником, пірнула у воду. Потім випірнула, стала пливти. Невже теж на цей берег? Смілива...

Плавчиня з неї була не надто вправна, чи просто сили бракувало. Я зауважив, що течія, яка раптом видалася мені значно бурхливішою, зносить її все далі. Якоїсь миті голова дівчини зникла під водою. Тоді з’явилася. Знову зникла. Не схоже, що вона пірнає. Я кинувся в річку й поплив.

— Тримайся! — гукнув, коли побачив, як судомно й перелякано вона б’є руками по воді. У цьому місці явно було глибше, принаймні годі було сягнути ногами дна. «Пам’ятайте, той, хто тоне, може схопити вас за руки чи за шию, а цього не можна допускати» — раптом пригадалися мені слова тренера з плавання. Тож я підплив до дівчини зі спини й обхопив її однією рукою попід пахву. Вона відкашлювала воду та важко дихала, поки я тягнув її до берега, гребучи другою рукою. Урешті ми на березі знесилено попадали на каміння. Дівчина тремтіла й досі кашляла. Я, не маючи чим її зігріти, просто... обійняв.

— Дякую, — тихо мовила. — Судома схопила...

— Нащо було лізти на глибочінь? — буркнув я, відводячи погляд від гарного обличчя.

— Я хотіла припливти до тебе, ми ж дружили маленькими, не пам’ятаєш?

— Маринка?!

— Ну, упізнав нарешті, — усміхнулася вона.

Ех, як я міг упізнати в цій мокрій русалці з блискучим волоссям до талії колишню малявку з вічною булькою під носом і смішненькими куцими хвостиками?

7

Літо буває прекрасним. Без інтернету й англомовного табору. Без Сергія і Злати. Без телика, компа й басейну. І хоч удома татові доводиться вчитися ходити заново, він таки одужує. Тато, як і мама, тішиться, що я захотів залишитися в бабці аж до осені. Бабця щаслива, що я п’ю молоко.

А я... Ну, не знаю, як і сказати, бо коли розповідаєш про такі речі, то вони чомусь видаються смішними та банальними...

Ми з Маринкою ходили нині до лісу по чорниці, або, як кажуть тут, у горах, яфини. Вона збирала в пластикове відерце, а я — у долоню, з якої потім годував Маринку, як пташа.

У нас були сині від яфин руки, лиця, зуби та язики. У нас був яфиновий перший поцілунок, такий, коли забуваєш, що вмієш дихати...

Я лежу в росянистому духмяному сіні просто неба й шукаю поміж зірками Чумацький Шлях.

Коли до губ лишається пів подиху,

Коли до губ твоїх лишається пів кроку,

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко... —

лунає в моїх навушниках пісня Чубая.

Це так дивовижно, що все може скластися неймовірно чудово, хоча спершу думаєш, що все летить шкереберть...

До речі...

Про який щоденник ідеться в назві книжки Н. Малетич? Щоденником називають не тільки учнівський зошит для записів про задані уроки й отримані оцінки, а й літературний жанр — щоденні записи індивідуального характеру про події, факти, враження, почуття, настрій тощо. Останнє оповідання (а їх у книжці 19) написане у формі щоденника. Веде його дівчинка, у якої велетенські вуха-локатори... Вона через них потерпає, особливо на уроках фізкультури, коли вчителька вимагає збирати волосся у вузол. Радимо прочитати книжку «Щоденник Ельфа» — ви знайдете в ній відповіді на запитання, якими зазвичай переймаються люди вашого віку.

3. Завдання.

1. У композиції оповідання «Усе шкереберть. І в цьому є сенс» НЕМАЄ

• А легенди про річку Стрий
• Б міфу про Чумацький Шлях
• В цитати з бабусиної пісні
• Г уривка з пісні Чубая

2. НЕПРАВИЛЬНИМ є твердження («Усе шкереберть. І в цьому є сенс»)

• А Квасолька — бабусина корова
• Б Андріан — «дитина асфальту»
• В Маринка — мокра русалка
• Г Явірник—притока річки Стрий

3. Увідповідніть художній засіб із прикладом.

Художній засіб	Приклад
1 епітет 2 метафора 3 порівняння	А «яфиновий перший поцілунок» Б «годував Маринку, як пташа» В «небо ще трохи палало» Г «поле з різнотрав’ям»

4. Ельф — у давньогерманській міфології — доброзичливий дух природи, який нібито жив у повітрі, землі, горах і т. ін. Чому, на вашу думку, Н. Малетич називає дітей ельфами?

5. Знайдіть і прочитайте перший абзац сьомого розділу. Які зміни відбулися з Андріаном? Що стало поштовхом до переоцінки підлітка?

6. Хто оповідач у творі? Дайте йому / їй характеристику.

7. Доведіть, що події оповідання «Усе шкереберть. І в цьому є сенс» відбуваються в наш час.

8. Гра «Так — ні».

• 1. Злата зрадила Андріана.
• 2. Андріан посварився із Сергієм.
• 3. Андріан улаштувався в піцерію, щоб підзаробити.
• 4. З Маринкою Андріан знайомий змалку.
• 5. Андріан любить Квасольчине молоко.
• 6. Це літо Андріан провів без інтернету.
• 7. Оповідання складається із семи розділів.

9. Доберіть заголовки до всіх розділів оповідання «Усе шкереберть. І в цьому є сенс», запишіть їх.

10. Домашнє завдання.

Напишіть стислий переказ оповідання Н. Малетич «Усе шкереберть. І в цьому є сенс», передавши зміст кожного розділу двома-трьома реченнями.

Подумайте й розкажіть

• На які роздуми наштовхнуло вас оповідання Н. Малетич «Усе шкереберть. І в цьому є сенс»?

• Чи маєте бажання прочитати решту оповідань книжки Н. Малетич «Щоденник Ельфа»?

• Чи є у вас щось спільне з Андріаном?