Усі художні твори української літератури. ІI семестр. 11 клас. Голобородько
«Під чужим небом». Еміграційна література
Євген Филимонович Маланюк
(1897-1968)
Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 р. в Новоархангельську на Херсонщині в родині українських інтелігентів. Спочатку навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому політехнічному інституті.
1914 року юнак подав документи до Київської військової школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті. 1917 року перейшов у розпорядження полковника Мішковського, який під час встановлення гетьманської влади в Україні став керівником оперативного відділу Генерального штабу (побачене тоді відбилося на творчості Є. Маланюка).
1920 року разом з Армією УНР (Української Народної Республіки) Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих українських частин. 1922 року разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримавши диплом інженера. Працював за фахом у Польщі.
1925 року в Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», 1926 року в Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929 року Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк». Упродовж 1930-1939 рр. в Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата». 1945 року Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький український рух), 1949 р. — переїхав до США.
У 1951-1966 рр. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).
1958 року Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».
16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.
Найголовнішою ідеєю, що проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була ідея української державності. Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду країни, як відродити українську державність.
Євген Маланюк
УРИВОК З ПОЕМИ
Je suis un fils de cette race...
E. Verhaeren
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий правправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана —
Тих отаманів курінних,
Що під гармати революцій
Уміли кинуть п’яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.
Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.
Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.
Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти!
Хай згинуло, хай загуло —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скориться.
Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!
Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.
Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той —
Та враз підвівсь, і запалав,
І з серця кров’ю крикнув Гонта.
...Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Народ мій — в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.
5.6.1924
НАПИС НА КНИЗІ ВІРШІВ
Напружений, незломно-гордий,
Залізних імератор строф —
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Позаду — збурений Батурин
В похмурих загравах облуд, —
Вони ж металом — morituri —
Сурмлять майбутньому салют,
Важкі та мускулясті стопи
Пруживий одбивають ямб —
Це дійсности, а не утопій
Звучить громовий дифірамб.
Ось — блиском — булаву гранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мий, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
04.01.1925
