Видатні історичні постаті України

Особистості що внесли значний вклад в становлення України

Козацька доба

Козацький період в історії нашої держави налічує 300 років. Початки його сягають у далеке XV ст., коли в умовах литовського, а згодом і польського поневолення українці мусили відстоювати свою самобутність, кордони і можливість дальшого розвитку як нації.

У документальних джерелах, історичній літературі зародження козацтва трактується по-різному. За однією з версій його попередниками були так звані бродники та берладники, що згадуються в давньоруських літописах під 1147-м і 1216 pp. і характеризуються як «руські біженці», «галицькі вигонці». Це було здебільшого населення степів, в основному втікачі, які мусили шукати порятунку від володарів за межами території України-Руси. їх спосіб життя, специфічна суспільна структура мало чим відрізнялися від тих, що майже через триста років були притаманні козацтву. Однак прямого наслідування тут не було, оскільки різними були і часи, і процеси, що визначали історичний поступ розвитку суспільства. Можна говорити лише про наступність явищ, і в цьому розумінні козацтво, безперечно, було «бродниками» пізніших часів, коли українські землі підпали під володіння Польщі та Литви — і в тих, і в інших умовах становище місцевого населення було підневільним.

Насамперед це виявлялося в обмеженні прав православних. Після Кревської унії 1385 p., яка зобов’язувала Ягайла прийняти католицизм, низку релігійних обмежень продовжив Гродненський сейм 1413 р. Наступ на православ’я 1 його прихильників тривав і в подальші часи.

Утискам піддавалися як українська шляхта, так і нижчі прошарки населення — дрібні власники, наймити, посполиті, що перебували на становищі підневільних. Шукаючи виходу, останні тікали на незалюднені території України — Порубіжні степи Брацлавщини, Уманьщини, Канівщини, Черкащини. Однак слідом посунула шляхта, феодали, які випросили у королів і князів грамоти на володіння цими землями і почали запроваджувати тут кріпаччину. Простому люду знову доводилося спускатися на низ Дніпра, у незаселені степи. Ватаги уходників (звідки й пішов термін «уходництво») осідали тут, полювали на звірину, ловили рибу, бортникували, видобували «сіль з озер і лиманів, закладаючи в балках, на островах і ярах зимовища, хутори, пасіки.

Михаль Литвин, автор твору «О правах татар, литовцев и москвитян», видрукованого близько 1550 p., писав: «Багато йдуть від влади батьківської, від роботи, неволі, покарань, боргів та інших неприємностей чи просто шукають більш вигідні заробітки і кращого місця. Пізнавши всі вигоди життя в низових місцях, вони вже ніколи не повертаються назад до своїх, скоро набувають ловкості і мужності і освоюються з небезпекою, полюючи на ведмедів і зубрів. Тому-то на Україні так легко набрати добрих воїнів».

Однак щоб вижити на новій території, прийшлим поселенцям Доводилося захищатися від нападів татар.

У той час Золота Орда почала занепадати, розколовшись, на окремі орди: Ногайську — над Доном; Буджацьку між гирлами Дністра і Дунаю, Кримську. З останньої виникло Кримське ханство, яке 1475 р. стало васалом Туреччини. Невдовзі все Чорноморське узбережжя України опинилося у татарських і турецьких руках. Загони Менглі-Гірея почали Нападати на українські землі -— руйнували й палили міста і поселення, забирали бранців і взагалі все, що можна було вивезти. 1482 р. татари навіть захопили і зруйнували Київ. У наступні роки вони нападали на землі Поділля, Волині, Холмщини, Полісся, Чернігівщини. На перешкоді їм стояли українські степові поселенці, котрі у перебігу постійної боротьби з навальниками виробили особливий тип воїна — відважного й хитрого, який добре володів різними видами зброї і способами партизанської війни. Ці|люди були сповнені вільним духом степів, духом протесту "проти всілякого примусу, духом волелюбності і свободи. їх почали називати «козаками». Слово це тюркського походження і означає вільну, незалежну людину. Знаходимо його вже у складеному 1303 р. невідомим італійцем словнику половецької мови. Зустрічається воно також у тюркських словниках та інших давніх документах.

На думку історика М. Максимовича, історично відомими в Україні козаки стають вже з 1471 p., коли Київське князівство перетворилося на воєводство.

Одна з перших звісток про українських козаків, що стосується 1489 p., міститься у «Всесвітній хроніці» (1551) польського історика Мартіна Бельського.

З документальних свідчень дійшла до нас скарга кримського хана Менглі-Гірея, надіслана ним 1492. р. великому князеві литовському Олександру Казимировичу, про те, що кияни й черкасці розбили під м-ком Тягинею (гирло Дніпра) турецький корабель. Козаків згадано і в привілеї, даному великим князем Олександром Києву у 1499 р. «Котрі козаки,— йдеться в ньому,— з верху Дніпра і з інших сторін ходять на низ до Черкас і далі, а що там здобудуть, з того всього воєводі досяте (десяту частину — Авт.) мають дати...»

У ті часи козаки мешкали здебільшого на Півдні Київщини — в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Поділлі і набули вже такого авторитету, що створили своє іррегулярне військо, яке, за задумом уряду, мало захищати кордони. Воно складалося з загонів, очолюваних самими старостами. Такі з них, як черкаський староста (провідник і організатор козаччини) Євстахій Дашкевич і Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський, пізніше стали й першими козацькими гетьманами. Вони очолювали походи козаків на Крим, Білгород (Аккерман) та інші татарські міста. А іноді, замирившись з татарами, разом виступали проти Москви. Очолювали козацькі загони і барський староста Бернат Претвич, і черкаські — Семен Полозевич, Криштоф Кмітич та Богдан Глинський, і самі київські воєвода Юрій Пац та Дмитро Путятич.

Вже за П. Лянцкоронського, переконавшись у вигідності використання козацьких сил у боротьбі проти турків і татар, польський король Сигізмунд І на Петраковському сеймі (1518) надав козакам деякі вольності, призначив річну грошову платню і дозволив селитися на Дніпровських порогах і вище.

Пороги являли собою утворений самою природою ру-біж, за яким починалася козацька вольниця — державна влада сюди не доходила. їх було дев’ять:. Кодацькйй, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський (Будило), Лишній і Вільний. Далі йшли плавні, що отримали у народі назву «Великий луг». «Січ — мати, а Великий луг — батько, отам треба й умирати» — казали козаки.

На Дніпрі та його пониззі розкинулися численні острови: Хортиця (Велика й Мала), Великий, Томаківка, Базавлук та ін. На них та обох берегах Славутича і оселялися козаки, засновуючи окремі городки (городці),, або засіки (січі), які слугували водночас укріпленнями. Декілька таких укріплень утворювали кіш — своєрідне об’єднання запорозьких козаків. Слід зазначити» що процес концентрації козацтва супроводжувався постійним зростанням числа «городців» для захисту від татар і зберігання та первинної обробки продукції промислу. У згадуваній вже «Всесвітній Хроніці» М. Бельський свідчив: «Ці люди постійно зайняті ловлею риби на низу, там же сушать її на сонці без солі. Пробувши тут літо, розходяться на зиму по ближчих містах, як, наприклад, Київ, Черкаси та ін., полишивши на острові, у надійному місті на Дніпрі човни і кількасот чоловік на коші, як вони говорять, при стрільбі, оскільки мають у себе і гармати, захоплені у турецьких укріпленнях, і відбиті у татар». З цієї розповіді випливає, що до 40»х pp. XVI ст. у козаків за порогами вже існувала певна організація — кіш, а ті, що перебували, на коші, складали Його озброєний гарнізон. Таким чином; заснування козацького коша за порогами слід вважати не чим іншим, як утворенням Запорозької Січі. Це відбулося не раптово, а у перебігу боротьби з тими, хто зазіхав на козацькі володіння, і самою природою. Виживали сильні й витримані. Так проходив відбір того типу козака — витривалого, спритного, мужнього, чесного,— який і увійшов у народну свідомість як козацький лицар.

Знаменно, що Мартін Бельський не лише повідомив про існування першого козацького коша за Дніпровими порогами, а" й вказав місце його знаходження. Це острів приблизно у 60 км на південь від Хортиці, «називаємий Томаківкою, на якому частіше всього живуть низові козаки і який служить їм, по суті, найміцнішою фортецею на Дніпрі» (нині м. Марганець Дніпропетровської обл.)..

У цей час козацтво не лише набувало певного політичного і військового значення, а й формувалося в певну організовану суспільну верству, правовий суспільний інститут.-Дедалі більше виявляється поділ козацтва, на городове і запорозьке. Однак поділ цей був багато в чому формальний і здійснювався за такими зовнішніми ознаками, як місце проживання, спосіб життя і діяльності. Загальні ж військові функції були основними як для перших, так і для других. На початку XVI ст. роль військового чинника дедалі більше підносилася у зв’язку з активізацією зовнішньо; політики Кримського ханства і Московської держави. Вважаючи себе «божію милостю великим государем всєя Русі», Іван III проголосив себе і наступником спадщини всієї християнської Русі, у тому числі й українських земель. Проти цього виступили Литва і Польща. Таким чином боротьба з Литвою, а потім і Річчю Посполитою стала на довгі роки основою союзу Москви з Кримським ханством. Виконуючи царську волю та керуючись власними інтересами, кримські татари посилили напади на землі України, проникаючи аж до Києва і далі й не лише завдаючи великої матеріальної шкоди, а й ослаблюючи Польсько-литовську державу у воєнному плані. Крім того, союз з Москвою робив можливим звільнення Кримського ханства від васалітету Туреччини.

Все це визначило особливе місце українського козацтва як важливого чинника у боротьбі з Кримським ханством.

Розуміючи це, великий князь литовський ще взимку 1523/24 р. доручив прикордонним старостам Семену Полозевичу і Криштофу Кмітичу завербувати на державну службу 2-тис. козацький загін і розташувати залогами проти татар. 1533 р. Євстафій Дашкевич подав пропозицію до польського сейму: збудувати на пониззі Дніпра ряд козацьких фортець для оборони України. Він же разом з Предславом Лянцкоронським організував чи не перший козацький полк, що складався з 3—4 сотень, з яким 1534 р. розбив татарську орду під Заславлем на Волині. ..

Дальша постійна загроза з боку кримчаків обумовила необхідність не лише тіснішого згуртування козацьких сил, а й побудови на шляху агресорів сильного укріплення. Це було здійснено черкаським і каневським старостою — князем Дмитром Вишневецьким, майбутнім козацьким гетьманом. Відомий дослідник Д. Яворницький у «Історії запорозьких козаків» пише про нього: «Князь Дмитро Іванович Вишневецький, справжній козак по натурі і знаменитий вождь свого часу, був потомком волинських князів Гедиміновичів, народився у православній вірі, мав у себе трьох братів Андрія, Костянтина і Сигізмунда і був володарем багатьох помість у Кременецькому повіті, якими є: Вишневець, Підгайці, Окимни, Кумнин, Лотрина та ін. На історичній сцені Вишневецький вперше став відомим з 1550 p., коли призначений був польським королем у старости Черкаського і Канівського повітів».

Пройнявшись повагою, до козацтва, Вишневецький прагне згуртувати його в єдиний військовий організм і спрямувати проти татарських навальників. З цією метою на початку 50-х pp. він зводить замок-фортецю на о. Мала Хортиця, з якого на чолі козацьких загонів здійснює напади на ханські володіння. Замок-фортеця став справжньою Запорозькою Січчю, прототипом майбутніх січей на Запорожжі. Щоб зміцнити його, Вишневецький 1557 р. звертається за. допомогою до польського короля Сигізмунда Августа, проте той допомогти, одначе, не зміг. «А що стосується замку, побудованого тобою,— відповідав король,— і твоєї послуги, виявленої нам, то така послуга приємна нам, тому що ти влаштував задля нас, господаря, замок на потрібному місці, і саме таки замок, де була б безпечна обережність для утримання лихих людей-шкідників з забезпеченням панств наших...»

Побудована Вишневецьким фортеця стає на довгі роки форпостом Польсько-Литовської держави на південних рубежах України.

На той час за порогами зосередилась велика кількість українських козаків. Тогочасний польський хроніст М. Бельський писав: «Не було їх раніше так багато, а нині їх збирається вже до кількох тисяч; особливо вони помножились останнім часом і часто туркам і татарам немалу шкоду чинять».

Після Хортиці Запорозька Січ знаходилася почергово на о. Томаківка (60-ті pp. XVI ст. — 1593 р.), р. Базавлук (1593—1639), Микитиному Розі (1638—1652), р. Чортомлику (1652—1709), p. Кам’янці (1709—1711), в Олешках (1711-1734), на p. Підпільній (1734—1775). Коли 1775 р. Запорозька Січ була ліквідована Катериною II, частина козаків перенесла її у гирло Дунаю, де вона існувала під назвою Задунайської (1775—1828).

Січ являла собою укріплену фортецю, всередині якої знаходився майдан із церквою та стовпом для покарань. Навколо майдану стояли довгі хати — курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, зброярня, кухня. Кожен курінь мав назву міста, з якого прийшли козаки: Батуринський, Іракліївський, Канівський, Корсунський, Полтавський, Переяславський та ін. Бувало, що в Січі налічувалося до 38 куренів. Однак не всі козаки жили у Запорожжі, частина селилася за межами й займалася різними промислами. Загальна кількість козаків у Січі сягала 20 тис.

На Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій. Верховними органами влади були військова рада (або коло) та куренні сходки. На козацьких радах обиралася старшина, вирішувалися політичні та військові питання. Першою особою на Запорожжі був курінний отаман, який обіймав кіш і якому належала військова, адміністративна та судова влада. Другим за рангом був військовий суддя. Документацією на Січі відав писар. Реалізацію рішень, ухвалених кошовим чи військовою радою, здійснював осавул, а на випадок війни й обозний, що відав боєзапасами і провіантом. Кожен курінь обирав курінного отамана.

На раді обиралися й гетьмани.

Відстоюючи демократичні традиції свого устрою, козаки говорили: «Волю маємо за найціннішу річ, тому що бачимо — рибам, птицям, а також звірям і всякому створінню є вона мила».

Запорозьке козацтво являло собою неоднорідну масу, що складалася і з старшин, і з рядового козацтва (сіромах, черні та ін.), однак при наявності соціальної диференціації тут існувала виборна система органів влади, що й дало підставу К. Марксу назвати Січ «християнською козацькою республікою».

Запорозька Січна чолі з кошем стала зародком української державності. З нею підтримували зв’язки уряди багатьох країн — Криму, Молдови, Австрії, Трансільванії, Росії, Венеції, Швеції. Козацтво стало основою Війська Запорозького, яке брало активну участь у народних повстаннях.

Розуміючи значення козацтва як у воєнному, так і су-спільно-державному плані, литовські князі, а потім польські королі намагалися використати його у власних цілях, підпорядкувати своїй владі і контролю. З цією метою вже 1572 р., за часів гетьмана Івана Свірговського, польським урядом був запроваджений так званий «козацький реєстр», в який записувалися прийняті на королівську службу козаки, що вважалися реєстровими і, на відміну від інших;, користувалися певними привілеями (винагородою за службу, звільненням від податків тощо). За короля Стефана Баторія козацький реєстр нараховував до 1000 козаків, а згодом і більше.

Польські магнати, шляхта, католицьке духовенство гальмували в Україні розвиток культури, мови, освіти, насаджували католицизм. Особливу роль у цьому відіграла Брестська унія 1596 p., яка, поставивши на меті зрівняння української церкви та її духовенства з. латинським духовним станом у Польській державі, спричинила розкол українського народу, протистояння й жертви.

Умови економічного та релігійного життя в Україні призвели до рішучих протестів народних мас, які переростали у збройні виступи і повстання. Наприкінці XVI ст. одне з таких, повстань очолив Криштоф Косинський,. гетьман реєстрового козацтва. Воно почалося в грудні 1591 р. Повстанці захопили Білу Церкву — резиденцію місцевого старости. Незабаром під їх ударами впали Трипілля і Переяслав. Протягом 1592—1593 pp. повстання вийшло за межі Подніпров’я. Польський уряд за допомогою великих воєнних сил подавив його, одначе здобутий досвід не пропав, він став у нагоді під час нового повстання 1594 р. під проводом Северина Наливайка на Брацлавщині. Козацька біднота, селяни й міщани Правобережної України завдали ряд поразок польським загонам, оволоділи Брацлавом, Баром, Вінницею, але виявилися безсилими перед добре організованим об’єднаним військом Речі Посполитої. Самого С. Наливайка, який потрапив у полон завдяки капітуляції козацької реєстрової верхівки, після страшних тортур було страчено у Варшаві.

Повстання під керівництвом К. Косинського і С. Наливайка започаткували цілу епоху національно-визвольних змагань українського народу проти польсько-шляхетського панування, епоху боротьби, у якій формувалася ідея незалежного розвитку в межах прадавніх українських земель. Важливим було й те, що ці повстання виявили гостре невдоволення населення запроваджуваною в Україні Брестською унією, зумовили виконання козацтвом ролі оборонця православної віри.

Особливо виявилася ця роль у наступні роки за гетьманування Петра Сагайдачного. Саме за його безпосередньою ініціативою 1620 р. було відновлено в Україні православну ієрархію, майже цілком захоплену католиками: та уніатами, саме за Сагайдачного козацьке військо стало важливим політичним чинником, який впливав на хід суспільного розвитку і на відносини з Польщею. Зрештою все це зумовило і той важливий факт, що саме козацькі частини під проводом Сагайдачного відіграли вирішальну роль у Хотинській битві 1621 p., допомігши польській армії розгромити турецькі війська. Слід зазначити, що за Сагайдачного король змушений був визнати, що «козаки вважають себе окремою Річчю Посполитою».

У наступні роки боротьба українського народу з польсько-шляхетським поневоленням посилилася. У 30-х pp. XVII ст. відбулися масові селянсько-козацькі повстання під керівництвом Марка Жмайла, Тараса Федоровича (Трясила), Івана Сулими, Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні, Карпа Скидана. Вони, відзначалися як величезним розмахом і участю в них широких народних мас (селян,,запорозьких і реєстрових козаків, жителів міст), так і спільністю платформи боротьби, одним з лозунгів якої була «боротьба за віру християнську і золоті вільності наші, які ми з кров’ю заслужили». У ті часи це означало збереження української народності в умовах політики колонізації та покатоличення, яку проводила в Україні Річ Посполита.

Після придушення козацько-селянських повстань польський уряд видав у січні 1638 р. так звану «ординацію Війська Запорозького реєстрового», згідно з якою було скасовано виборність старшини й ліквідовано козацький суд. Число реєстрових козаків обмежувалося 6 тис, а всі виключені з реєстру мали ставати кріпаками. Замість гетьмана на чолі війська наставлявся польський комісар, а посади полковників і осавулів заміщалися виключно шляхтою. Це було великим ударом по козацтву, і

Необхідно зазначити, що в ці часи козацького протистояння пануванню Речі Посполитої в Україні відбувалися важливі процеси у духовному житті — формувалася самобутня українська культура. В XVI—XVIII ст. виникла мережа шкіл, які розгорнули діяльність під опікою братств: Львівського, Київського, Луцького, а також в містах Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі та ін. Значна роль у розвитку освіти в Україні належала Києво-Могилянській колегії. Розвинулися книгодрукування, літописання.

Однак у цілому життя народу залишалося надзвичайно важким. Вкрай загострилися соціально-економічні й політичні суперечності, ставши, передумовою Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. На терені Європи з’являється, хоч і ненадовго, суверенна Україна з усіма атрибутами політичної й економічної влади. Цей період життя і боротьби українського народу, названий «Хмельниччиною», за своїм розмахом і значенням був одним з найважливіших для долі України, у її боротьбі за незалежність. Саме у Визвольній війні народ відстояв своє право на етнічне існування, вступив у новий, етап політичного й духовного розвитку. Внаслідок повалення польсько-шляхетської влади в Україні докорінно змінилося соціально-політичне становище всіх верств населення. Воля і блискучий адміністративний талант Хмельницького дозволили йому залучити до загальної справи визволення й побудови держави представників усіх станів й ідеологічних течій — старих реєстрових козаків Джеджелія, Нестеренка, Топігу, Шумейка, багату козацьку верхівку Валевича, Сомка, шляхетські родини Виговських, Нечаїв, Гоголів, також шляхтичів Богуна, Кричевського, Демовича-Креховецького, Ждановича, Гуляницького, Немирича та колишнього королівського пажа Мрозовецького, Пізніше з них вийшли відомі воєначальники, дипломати, державні діячі. У кровопролитних боях з польським військом Богдан Хмельницький зумів сформувати й викувати боєздатну, до суті, непереможну армію, яка виграла майже всі битви визвольної війни. Однак, як відзначав український історик Дорошенко, «найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя ;е взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату». Традиція староруської княжої державності, ідея Великого князівства Руського і революційне походження нової Української держави, військовий характер її устрою та адміністрації, реальна влада гетьмана і персональний" авторитет Богдана Хмельницького — все це відбилося на формуванні влади. Українську державу Богдан Хмельницький розумів як правонаступницю Київської Русі. Так, підкреслюючи, що мир з Польщею можливий лише за умови визнання нею незалежної Української держави, він заявив: «И они б мир с нами учинили на том, что им, ляхам в Литве, до нас, Запорожского Войска, и до Белой Руси дела нет. И уступили бы мне и Войску Запорожскому всей Белой Руси по тем границам, как владели благочестивые великие князи, а мы в подданстве и в неволе быти у них не хотим». Як бачимо, Хмельницький, чітко окреслюючи принцип проведення кордонів, добре усвідомлював право на землі княжої Русі як спадщину країни. Гетьманську посаду він прирівнював до посади руського князя: «Правда то єсть, жем лихий і малый чоловік, але мі то Бог дав, тем єсть єдіновладцем і самодержцем руським».

Саме з позицій незалежності Української держави і була укладена угода з Росією 1654 p., яка згодом стала судьбоносною для України й мала неабияке значення для самої Росії, ^означившись на стосунках двох країн.

Після смерті Богдана Хмельницького зовнішньо-і внутрішньополітична ситуації в Україні ще більше ускладнились. Це було обумовлено і наслідуванням гетьманської влади, і. прагненням російського уряду повністю підкорити Україну своїй владі, ревізувати договір 1654 р. Не даремно в українській історії цей Період отримав назву «Руїна».

Він охоплює гетьманування Юрія Хмельницького (J657-), Івана Виговського (1657—1659), друге гетьманування Юрія Хмельницького (1659—1663), Павла Тетері (І663—1665) і, нарешті, третє гетьманування Юрія Хмельницького (1677—1681). Різні то були люди, різними були Ї|НІ долі і різний внесок для блага України. Якщо відкинути гетьманування Ю. Хмельницького, який, на жаль, не унаслідував батькової вдачі і не зміг протистояти розбурханим хвилям обставин, то наступне гетьманування І. Виговського у головних рисах слідувало політиці Б. Хмельницького, спрямованій на забезпечення самостійності України. Одначе обставини змусили його спрямувати орієнтацію на Польщу. У зв’язку з цим варто згадати кроки, царського уряду щодо ревізії договору 1654 p., які яскраво виявилися, зокрема, у шістьох вимогах до новообраного гетьмана: «1) Щоб лише 12 тисяч реєстрових козаків було; 2) щоб уся інтрата (податки) йшла цареві; 3) щоб над кожним полком стояв полковник московитин і старшина була московська; 4) щоб по смерті козаків їхні діти були царськими підданими; 5) щоб молодий Хмельницький із скарбами був відісланий (до Москви); 6) щоб київський митрополит залежав від московського патріарха і там у Москві висвячувався; також, щоб за царським привілеєм зостав на цьому уряді...»

Зазначимо: царський уряд прагнув реалізувати ці пункти упродовж усіх послідуючих років.

Немало горя принесла Україні й російсько-польська війна 1654—1667 pp. За Андрусівським перемир’ям Лівобережна Україна залишалася під Росією, Правобережна ж переходила до Польщі. Київ підпадав під російський протекторат на 2 роки, що, однак, став постійним. Запорозька Січ потрапляла під спільну протекцію Польщі й Росії. Все було зроблено без жодного урахування волі й думки українського народу. З цього часу суспільно-політичний розвиток цих частин України відбувався відокремлено. І навіть гетьмани були різні — правобережні й лівобережні. Гетьманами Правобережної України були Павло Тетеря (1663—1665), Степан Опара (1665), Петро Дорошенко 1(1665—1676), Михайло Ханенко (1669—1674) та ін., які боролися за Україну то під прапорами Туреччини, то під штандартами Польщі і які, однак, не змогли довести своєї справи до кінця. Прикладом самовідданої боротьби була діяльність гетьмана Петра Дорошенка, онука Михайла Дорошенка, котрий пройшов школу військового і дипломатичного мистецтва у Богдана Хмельницького. Прагнучи створити незалежну Українську державу, яка б в етнографічних межах включала Перемишль, Галич і Львів, він обрав протурецьку орієнтацію, однак після тривалої боротьби з російськими військами змушений був капітулювати. 1699 р. Польща знову встановила своє панування над Правобережною Україною й відновила тут тяжкий соціальний ї національний гніт. Панщина, що доходила до 4—5 днів на тиждень, численні повинності й натуральні данини спричиняли масове розорення селян, занепад ремесел, промислів і торгівлі. Місцеве населення насильно окатоличувалося й полонізувалося, в офіційних установах замість української запроваджувалася польська мова.

Народні маси вели непримиренну боротьбу проти польсько-шляхетського поневолення, піднімалися на повстання. Одним з таких було селянсько-козацьке повстання 1702 р. під проводом Семена Палія. Воно тривало майже два роки і було нещадно придушене польськими військами.

На Лівобережній Україні гетьманами були Іван Брюховецький (1663—1668), Дем’ян Многогрішний (1668— 1672), Іван Самойлович (1672—1687), Іван Мазепа (хоча й перебував на Лівобережній, але був гетьманом всієї України) (1687—1708), Пилип Орлик (гетьман України в еміграції) (1710—1742), Іван Скоропадський (1708—1722), Данило Апостол (1727—1734) і, нарешті, останній-з них, також гетьман України, Кирило Розумовський (1750— 1764).

За їхнього правління Лівобережна Україна зазнала як відносної автономії, так і її ліквідації, повне підкорення Росією. Царизм, здійснюючи тут централізацію державного апарату й посилення соціального і національного гніту, 1722 р. утворив Малоросійську колегію на чолі з бригадиром Вільяміновим, метою якої були нагляд за діяльністю гетьмана і його уряду, зміцнення в Україні адміністративної влади російського самодержавства. Це призвело до поступової ліквідації автономії України. Після смерті гетьмана І. Скоропадського (1722) Петро І заборонив вибори нового гетьмана і управління Україною повністю прибрала Малоросійська колегія. Однак у наступні роки, коли загострилися російсько-турецькі відносини, знову постало питання про Допомогу козаків, зумовивши необхідність відновлення гетьманщини (1734). Втім указом Катерини II від 10 (21) червня 1764 р. гетьманство було скасоване остаточно.

За часів Гетьманщини Україна пережила чимало зрушень і потрясінь. Це й запровадження кріпосного права, І скасування Київської православної митрополії та підпорядкування її Московській патріархії, і перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII у ході Північної війни, що спричинилося до страшного свавілля в Україні військ Петра І, і ліквідація Запорозької Січі (спочатку Петром І 1709 р., а у 1775 р. остаточно Катериною II), і заборона української мови, і, нарешті, перетворення України у Малоросійську губернію та запровадження тут загальноімперського адміністративного устрою.

Одначе і за цих важких умов в Україні не припинялося суспільно-політичне життя, визрівала думка про державність. Тут розвивались книгодрукування і освітня справа, архітектура й мистецтво. В історії цього періоду залишилися славетні імена Феофана Прокоповича і Стефана Яворського, літераторів-літописців Самійла Величка і Григорія Грабянки, композиторів Дмитра Бортнянського і Максима Березовського, живописця Дмитра Левицького і архітектора Івана Григоровича-Барського, філософа Григорія Сковороди та ін.

Яскравою пам’яткою правової думки-стала перша українська конституція Пилипа Орлика. Складена і прийнята 1710 р. вона ще раз засвідчувала наявність у ті часи виразної концепції самостійної й незалежної соборної Української держави, яка відкидала Переяславську угоду 1654 р. і підготувала ідейно дії проти царського самодержавства.

Окреме місце в історії України складали N Слобідська Україна, або Слобожанщина, правобережні й західноукраїнські землі, Закарпатська Україна, Буковина, які в силу політичних та економічних обставин жили своїм життям.

Ще до XVI ст. лишалася незаселеною велика область, що лежала на схід від теперішньої Полтавщини і обіймала території цілої Харківської губ. та кількох південних і південно-західних повітів Курської та Воронізької губ. Вона отримала назву Слобідська Україна — від слова «слобода», яким називалися поселення, засновувані тут українськими селянами і козаками, зокрема учасниками повстання 1638 р. під проводом Якова Острянина. Того року після поразки повстання він привів 865 сімей на берег Сіверського Дінця, біля впадіння в нього р. Чугуєвки, де було поселення Чугуїв,. Поза хвиля масового заселення цієї території розпочалася після поразки військ Богдана Хмельницького під Берестечком у 1651 p., коли до покинутих місць стала повертатися польська шляхта. Тоді ж переселенці з м-ка Ставиці Білоцерківського полку заснували над р. Псьол м. Суми. А 1654 р. сотник Харко з 37 родинами заснував Харків. Виростали й інші міста: Лебедин, Охтирка... Скоро ця територія була заселена настільки, що стала надійною опорою царського уряду в захисті Російської держави від нападів кримських і ногайських татар. У 50-х pp. XVII ст. тут було сформовано п’ять козацьких слобідських полків: Острозький, Охтирський, Сумський, Харківський, Ізюмський. Полкова старшина, яка на відміну від Гетьманщини обиралася тут на довічний строк, здійснювала і-адміністративні, і судові функції. Полки не мали спільного керівництва — гетьмана, як на Лівобережній Україні, і підлягали спочатку Розрядному, а потім Посольському приказам та губернаторам — так було вигідніше російському урядові проводити свої порядки. 1726 р. полки перейшли у відання Військової колегії. На перших порах жителі Слобожанщини користувались відносною свободою. Тут розвинулися хліборобство, скотарство, вирощували виноград, тютюн; усе продавалося в Росію, за кордон. Згодом це стало невигідно Російській державі, і власті, як і в Гетьманщині, почали обмежувати автономію. 1732 p., після здійснення реформи полків її було скасовано взагалі.

Уряд використовував слобідських козаків у всіх своїх походах: на Персію 1724 р., на Польщу 1733 р., на Крим 1736 р., на Молдову 1739 р. та ін. Вони будували Кизикерманське укріплення над Дніпром у 1697 p., Ладозький канал у 1719 p., фортеці на кордоні з Персією у 1728 p., Українську лінію у 1730 р. Селяни і рядове козацтво, обурені несправедливостями й тягарами, повставали, брали участь у селянській війні під проводом Степана Разіна 1667— 1671 pp., Булавінському повстанні 1707—1709 pp. та ін.

З ліквідацією у 1765 р. козацького самоврядування і розформуванням слобідських полків були утворені уланські та гусарські полки; козаків позбавили привілеїв і перетворили на військових обивателів, а старшину зрівняли у правах з російським дворянством.

У цей же період (1752) у Південній Україні — на Правобережжі Дніпра в районі pp. Інгулу, Синюхи, Великої Висі, на території Запорозької Січі царський уряд, утворює нову адміністративну одиницю — Нову Сербію. З Австрії в Україну емігрувало 218 сербів і угорців на чолі з полковником І. Хорватом, які прагнули позбутися утисків уряду. З метою створення бар’єра з поселень, що мав покласти край нападам татар і запорожців., уряд і поселив їх в означеному районі. Скоро сюди приїхали нові поселенці - серби, болгари, волохи, греки, а 1754 р. переселили багато українських козаків з Лівобережжя. Поселення ці мали військову структуру і були сформовані в окремий полк, який прямо підлягав київському генерал-губернатору. 1764 р. їх було ліквідовано, а Територія увійшла до утвореної того ж року Новоросійської губ. Окрім поселян Нової Сербії до неї увійшли Слов’яно-Сербія, Українська лінія, 13 сотень Полтавського полку і дві Миргородського. Адміністративним центром Новоросійської губ. стало м. Кременчук.

На відміну від Лівобережної України, де суспільно-національне життя, хоча й уражене царським абсолютизмом, продовжувало існувати, а в галузі культури навіть розвиватись, на Правобережжі, знесиленому й зруйнованому постійними війнами, розпочалася колонізація з боку Польщі, під владу якої воно знову потрапило після 1711 —1712 pp. Шляхта і магнати відновили панщину, насильно покатоличували й полонізували населення. Ще 1696 р. сейм прийняв постанову про запровадження в судах і діловодстві польської мови замість української, а на Поділлі офіційні записи почали вестися латиною. Як і раніше, більшість міст, сіл, містечок, земель і угідь перебували у володінні магнатів Потоцьких, Браницьких, Любомирських. Їм належала монополія на помел зерна, винокуріння, продаж селітри, дьогтю тощо. Панщина сягала 300 днів на рік. Козацтво було скасовано тут постановою сейму ще 1699 p., і відродження його було заборонено назавжди, Та повстання не вщухали. На початку XVIII ст. широкого розмаху набрав гайдамацький рух, активно підтримуваний селянами. Виник він на Волині і невдовзі охопив всю Україну. Гайдамаки діяли на зразок партизанських загонів — нападали й руйнували шляхетські маєтки, корчмарів, лихварів. Вершиною руху, стала Коліївщина — велике народно-визвольне повстання під проводом представника запорозького козацтва Максима Залізняка, яке вибух л о 1768 р. і охопило майже всю Київщину й Брацлавщину,- Поділля, Волинь, Прикарпаття. До повстанців приєднався із своїми козаками сотник надвірної охорони магнатів. Потоцьких Іван Гонтa. Водночас діяли гайдамацькі загони С. Неживого, Л. Журби, І. Бондаренка та ін. У червні — липні 1768 р. спільними зусиллями польського та царського військ повстання було жорстоко придушене. М. Залізняка піддали тілесному покаранню й заслали на каторжні роботи до Нерчинських рудників «довічно». Мученицьку смерть прийняв І. Гонта. Одначе гайдамацький рух на Правобережній Україні і в Галичині тривав і в наступні роки, виявляючись зокрема у виступах опришків на Прикарпатті, Закарпатті й Буковині. Опорним її центром стали Карпатські гори, куди тікали розорені, покривджені польські, молдавські й угорські селяни, , бідні міщани. Опришківські загони нападали на поміщиків, орендарів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, й захоплене майно роздавали бідноті. Рух опришків з тих часів тривав постійно до Хмельниччини і пізніше, досягши найвищого піднесення у ЗО—40-х pp. XVIII ст. під проводом О. Довбуша.

Не менш складні соціальні процеси відбувалися і на Закарпатті, східну частину якого 1526 р. загарбали турки, а північно-західну — Австрія: А після айстро-турецької війни 1683—1699 pp. за договором, підписаним на Карловецькому конгресі, до Австрії відійшла й південно-східна частина Закарпаття. Саме закарпатці одними з перших підтримали у 1703 р. національно-визвольну війну угорського народу під керівництвом Ференца Ракоці.

«Вічний мир», укладений між Росією і Польщею 1686 p., окрім того, що остаточно залишав за Росією Лівобережну Україну з Києвом, Черніговом, Запорожжям та іншими містами і землями,’ урівнював у правах католицьке й православне населення Польщі, визнаючи за Росією право захисту православних. І коли за часів Катерини II частина шляхти виступила проти такого рішення, російський уряд направив у Польщу свої війська. За ініціативою прусського короля Фрідріха II 1772 р. відбувся перший поділ Польщі. Австрія захопила Галичину і Буковину, Пруссія — Помор’я, Росія — частину Білорусі до Мінська і частину латиських земель, які входили до Лівонії.

1796 р, під приводом припинення поширення «революційної зарази», народженої французькою революцією, російські війська вступили у Польщу. Відбувся її другий поділ. До Росії відійшли Центральна Білорусь з Мінськом, Правобережна Україна. Пруссія отримала частину Великої Польщі до Гданська, частину земель по Варту і Віслу.

1794 р. патріоти під керівництвом генерала Тадеуша Костюшка, який прагнув зберегти суверенітет Польщі, підняли повстання. Катерина II подавила його. О. Суворов здобув Варшаву. Польська держава капітулювала 1795 p., що зумовило третій її поділ. Пруссія отримала Центральну Польщу з Варшавою, Південну Польщу з Любліном і Краковом. До Росії відійшли решта Волині та Литва, Курляндія і Західна Білорусь.

Таким чином, під владою Російської Імперії, за винятком Галичини та Буковини, опинилися всі українські землі. Боротьба за державність і суверенітет України була майже на століття придушена царським урядом.