Українська література у стислому переказі. 9 клас
Тарас Шевченко
(1814—1861)
Т. Шевченко народився в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії у родині кріпаків. Рано посиротівши, хлопець пішов на службу до дяка, щоб мати змогу вчитися у школі. Любив малювати, мріяв стати малярем, але ніхто з іконописців не взяв його за учня. Пан Енгельгардт, переїжджаючи до Петербурга, забрав із собою слуг, а серед них і Тараса. Випадково помітивши талант хлопця, пан віддає його в науку до майстра Ширяєва. Білими петербурзькими ночами юнак перемальовував античні скульптури в Літньому саду. Там Тарас зустрівся з художником-земляком І. Сошенком. Той зацікавився його долею, познайомив зі своїми друзями — видатними діячами культури, серед яких був і відомий художник К. Брюллов. Ці люди у 1838 році викупили талановитого юнака з кріпацтва.
Шевченко став вільним слухачем Академії мистецтв, зайнявся самоосвітою. 1840 року вийшла його перша поетична збірка «Кобзар», яка стала знаменною, знаковою подією в українській культурі і в усій історії нашого народу.
Після закінчення навчання Шевченко поїхав працювати у Київській археографічній комісії, познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому відомим ученим та письменником М. Костомаровим, вступив до Кирило-Мефодіївського братства. Невдовзі був заарештований. Основне звинувачення полягало не в участі в таємному товаристві, а в написанні сатиричних творів, спрямованих проти царського уряду, кріпаччини. Вирок був суворий — десять років солдатчини із забороною писати й малювати. Про ці роки поет писав: «Караюсь, мучусь, але не каюсь», бо найбільше вболівав за долю рідної України, покріпаченого народу.
Т. Шевченко є автором багатьох віршів, поем, прозових творів і кількох драматичних.
Помер у Петербурзі, був перепохований у Каневі на горі біля Дніпра. Став духовним батьком цілої української нації.
До Основ’яненка
Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла...
Вернітеся!» «Не вернуться! —
Заграло, сказало
Синє море. — Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, паша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того — Московщина,
Кругом чужі люде.
«Не потурай»,— може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, — був голосок,
Та позички з’їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло...
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
Коментар
Найбільшим болем Т. Шевченка була поневолена, пригноблена Україна, в минулому — Батьківщина славного запорозького козацтва. Поет думає над тим, як наштовхнути народ на думку про активніший опір, про неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-Основ’яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже «все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине...» Вірш починається романтичною картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Т. Шевченко називає Основ’яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються.
Кавказ
Кавказькі гори «засіяні горем, кров’ю политі» — там тривалий час іде війна. Споконвіку там орел карає Прометея, та не в змозі подолати мужнього титана: «Не вмирає душа паша, Не вмирає воля».
Ліричний герой звертається до Бога, питаючись, коли ж нарешті «прокинеться правда» й кати перестануть знущатися з людей: «Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! Встане воля!» А поки що «течуть ріки, Кровавії ріки!» Кавказькі гори политі кров’ю, бо там живуть волелюбні народи, які відчайдушно захищають свою Батьківщину. Тисячами там гинуть і царські солдати, яким ця війна зовсім не потрібна. А скільки сліз пролито! Їх вистачить, щоб утопити «всіх імператорів... з дітьми і внуками».
Ліричний герой поеми славить синів Кавказу — «лицарів великих» : «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!» Biн протиставляє вільному Кавказу, який не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію, в якій можуть лише навчити, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах, продавати чи програвати в карти своїх же братів — християн. І докоряє папству, що люблять вони «на братові Шкуру, а не душу!»
Зажерливі й багаті моляться Христу, б’ють поклони за крадіжку, кров, війну, щоб потім йому ж принести в дар украдені ними багатства.
Поет звертається до пам’яті свого друга Якова де Бальмена, який загинув на Кавказі, і «не за Україну, а за її ката». З обуренням він говорить про облудні твердження загарбників, ніби вони несуть просвіту темним і «диким» народам: «Все покажем! Тілько дайте Себе в руки взяти, Як і тюрми мурувати, Кайдани кувати... Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море».
Коментар
Отримавши звістку про загибель свого друга Якова де Бальмена у війні з кавказцями, поет гірко роздумує над цією безглуздою втратою життя за чужі загарбницькі інтереси. Він повністю на боці вільнолюбного кавказького народу, який захищає свою Батьківщину і страждає, як Прометей. Царський уряд прикривається тим, що несе просвіту диким народам. Але чого може навчити держава інших, коли сама гнобить свій народ, продає братів-єдиновірців і всі питання вирішує з допомогою кайданів та в’язниць?
Сон
Марку Вовчку
На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно, сповитеє, кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, погодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий —
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не папський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою-таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога,
Проснулася — нема нічого...
На сина глянула, взяла
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.
Коментар
Тяжка кріпацька доля, а найважче — жінці, матері, якій доводилося у жнива брати маленьке дитя із собою. Що могла дати бідна кріпачка своїй дитині? Хіба що ласку, пісню. Та помолитися за неї, за її долю. Тільки уві сні вона могла мріяти про те, що її син стане вільною, щасливою людиною, матиме своє поле і радісно працюватиме на ньому, заведе сім’ю, діточок. Але мрії залишаються мріями, а дійсність — жорстокою дійсністю. Усього кілька хвилин перепочила, а вже треба йти жати, щоб виконати норму й не заробити покарання від панського наглядача.
Вірш пройнятий щирим співчуттям до героїні, її мрії близькі й самому поетові, якому теж довелося хлебнути кріпацької долі в дитинстві.
Сон
(комедія)
У кожного своя доля і свій шлях широкий. Один зводить кам’яні мури, інший руйнує, хто намагається загарбати чужу країну, хто оббирає ближнього, а хто потайки «гострить ніж на брата». Дехто вдає із себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає, щоб комусь «запустити пазурі в печінки». Інший будує розкішні храми і вихваляється своєю любов’ю до «отечества», з якого між тим «кров, як воду точить». А всі мовчать, «як ягнята», паче так і треба, чекають раю на тім світі. Треба схаменутися, бо всі — і багаті й бідні — «Адамові діти».
Так думав оповідач, повертаючись напідпитку з бенкету. Ліг спати, і приснився йому дивний сон.
Здається йому, що летить сова, а він — за нею. Летить і прощається зі світом, своїм краєм, де мучаться в неволі люди.
Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилася чарівна картина «повитої красою» країни, що «зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає!» Але в тім раї «латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сипа кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають!»
Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. У ріднім краї немає щастя, то треба його пошукати деінде. Полетівши за совою, оповідач потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру), де кругом «бори та болота», а людей немає. Коли чує — під землею брязкіт кайданів. Це каторжники добувають золото для ненажерливого царя. Але серед злодіїв і розбійників — «цар волі», декабрист, що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись своїх ідей.
І знов оповідач летить над містами, бачить ряди муштрованих солдат — москалів. Долітає до великого міста на болоті, де скрізь «церкви, та палати, та пани пузаті». На честь царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей-землячок вимагає хабаря за те, що проведе потайки до палацу. Оповідач стає невидимим і сам потрапляє до царських палат. Дивується, що цар високий, сердитий, а цариця «тонка, довгонога, мов опеньок засушений», зовсім не така, як її зображують придворні художники. За царями йшло панство, намагаючись стати поближче до коронованих осіб — «може, вдарять Або дулю дати благоволять...» Сердитий цар дав ляпаса найстаршому придворному, той — нижчому чину, той — далі, аж поки бійка не вийшла з палацу на вулиці. Але все це сприймалося, як царська милість. Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитися столицю, яку було збудовано такою дорогою ціною — на кістках тисяч і тисяч людей, особливо українських козаків. Побачив пам’ятник Петру І (тому, що «розпинав пашу Україну») від Катерини II (яка «докопала вдову сиротину»).
Зійшло сонечко, й оповідач помітив трудовий Петербург. Серед чиновників, які поспішали на службу, він побачив чимало своїх земляків, які зреклися рідної мови, деруть хабарі й зневажають свій народ.
Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Він побачив там сердитого, як ведмідь, царя, що гримав на придворних.
Усі від його крику провалилися під землю, він залишився сам — безпорадним, нікчемним, мов кошеня. Це здалося оповідачеві таким чудним, що він засміявся. Цар так зикнув на оповідача, що той аж перелякався і... прокинувся.
Коментар
Т. Шевченко використав форму сну, щоб показати широку панораму життя в Російській імперії, де народи живуть у неволі, придушується все вільнолюбне. Він різко розкритикував систему царської влади й особисто коронованих осіб, в державі яких життя — ніби кошмарний сон. Саме за цю поему Шевченко дістав суворе покарання — десять років солдатчини в далеких козацьких степах із забороною писати й малювати.
Катерина
І
Не кохайтеся, дівчата, з москалями, бо вони — чужі люди, лихо з вами зроблять та й покинуть. Підуть у Московщину, а збезчещена й покинута дівчина гине, гинуть із горя та сорому і її батьки.
Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля (офіцера царської армії), «як знало серденько», ходила до нього в садочок, поки не занапастила свою долю. Про неї по селу пішла «недобра слава», але вона, засліплена коханням, на це не зважала. Москалі вирушили в похід, коханий обіцяв дівчині повернутися, одружитися й зробити «московкою».
Дівчина тяжко переживала розлуку, чекала та виглядала милого. Лише вночі виходила по воду до криниці. Через півроку народила сипа. Люди неприховано почали сміятися з покритки (жінки, яка народила дитину поза шлюбом) та її батьків.
Москалі повернулися з походу іншим шляхом.
II
Сидять за столом зажурені Катрусині батьки. Мати докоряє дочці, питає, де ж її пара, де весілля. Хай іде собі в Московщину і не говорить добрим людям, що в неї є мати. Хіба ж для того ростила її, щоб вона так осоромила батьків? І виганяє її з дому, хоч знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати.
Катерина благає простити її. Потім, взявши дитину, виходить із хати, прощається з батьківською оселею, розуміючи, що навіки. Бере на згадку трохи рідної землі. Довго ще про неї пліткували в селі, але вона того вже не чула.
ІІІ
Йде Катерина з немовлям, розпитуючи дорогу в Московщину. На ній латана свитина, на плечах торбина, а в руках — ціпок. Ніхто її не чекає й не вітає, часом доводиться ночувати з дитиною і під типом. Шляхом зустрілися чумаки. Переборюючи сором, попросила милостиню. Та не для себе — заради дитини.
Настала зима, а Катерина все в дорозі. Зустріла якось москалів, питала про свого Івана, а ті лише посміялися з неї. Під лісом побачила курінь, попросилася на нічліг.
IV
Свище по лісу завірюха. Лісник вийшов оглядати свою дільницю, але повернувся. І сказав, що йдуть дорогою москалі. Катерина, боса, невдягнена, кинулася з хати. У старшому впізнала свого коханого. До нього — а він знати не хоче, жене геть. Катерина спочатку благала, щоб не кидав, хоч наймичкою взяв, потім попросила сипа взяти. Побігла за дитиною, повернулася, а офіцера вже немає. Сказала з відчаєм солдатам, щоб передали дитину старшому, поклала її на шлях і кинулася в ополонку. Москалі байдуже пройшли повз. Плач немовляти почули лісники й забрали його.
V
Сліпий кобзар ішов до Києва й зупинився перепочити. Його маленький поводир куняв на сопці. Старий співав псалми, йому давали хто бублика, хто гроші, дівчата задивлялися на гарне хлоп’я.
Їхала шляхом карета, а там пан із сім’єю. Пані покликала Івася й дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина. Карета рушила, а жебраки помолилися й пішли собі далі.
Коментар
Поема «Катерина» — один із найпопулярніших у народі творів. У ньому зображено трагічну долю дівчини-покритки, яку вигнали з дому. Вона пішла шукати свого москалика і навіть зустріла його, але той відцурався і її, й сина. У численних ліричних відступах поет закликає дівчат бути обачними, слухатися батьків, берегти свою честь і добре ім’я, бо ніхто їх потім не зрозуміє й не пожаліє.
Наймичка
Пролог. У неділю на світанку в полі похилилася молодиця, пригортаючи дитину та оплакуючи свою долю.
Є у неї багата рідня, та довелося покинути рідну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка.
І
На багатому хуторі жило немолоде подружжя. Були у них і достаток і злагода, тільки дітей не мали й дуже через це журилися.
Якось у неділю старі раптом почули плач дитини. Вибігли до перелазу, а там — сповите дитя. Дуже зраділи, подякували Богові, взяли його. Знайшли кумів, охрестили Марком.
Минув рік. Старі доглядали хлопчика, як рідного сина. Аж ось прийшла на хутір гарна молодиця, стала проситися до них у найми.
Настя з Трохимом, порадившись, вирішили взяти наймичку, бо їм самим було вже важко і по господарству поратися, і малого Марка няньчити.
Наймичка зраділа. Була в роботі невсипущою, все встигала, а найбільше за дитиною доглядала, піклувалася, як про рідну. Старі тільки дивувалися та раділи, а Ганна вночі тайкома плакала й долю свою кляла. Уранці малий Марко простягав до неї рученята й мамою звав.
Пройшло чимало літ. Не стало вже баби Насті, Марко виріс, став чумакувати. Старий вирішив одружити Марка. Запитав поради у наймички. А та сказала, що хай парубок сам це вирішує. Розпитали та й заслали старостів. Почали готуватися до весілля. Трохим попросив Ганну бути весільною матір’ю, а та навідріз відмовилася й пішла в цей час до Києва на прощу.
У Києві не вистачило Ганні грошей, то найнялася до міщанки воду носити. Купила в печерах Маркові й невістці святі подарунки. На хуторі прийняли її радо. Тричі ходила наймичка в Київ на прощу. Повернувшись учетверте, відчула, що занедужала. Усе розпитувала, чи скоро Марко повернеться. І дід Трохим, і Катерина не відходили від неї. Нарешті й Марко приїхав, усім подарунки привіз. Попросила наймичка, щоб залишили їх із Марком самих, та й відкрила свою таємницю: «Прости мене! Я каралась весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати». Почувши це, Марко зомлів, а як опритомнів, мати була вже нежива.
Коментар
У поемі «Наймичка» Т. Шевченко продовжує тему зведеної дівчини, покритки, долі дитини-байстряти. На відміну від Катерини, героїні однойменної Шевченкової поеми, Ганна знайшла в собі сили подбати про свою дитину. Вона підкинула сина бездітному багатому подружжю, а через рік пішла до них наймичкою. Усе життя була поряд із дитиною, терпіла страшні душевні муки, але не могла назвати Марка сином. І призналася у своєму материнстві тільки перед смертю. Її материнська самовідданість гідна великої поваги, хоч, за звичаями тих часів, таких матерів-покриток лише засуджували, сміялися з них.
