Відповіді на екзаменаційці питання з дисципліни - Історія Україна
38. Сатиричне розкриття порядків айстро-угорської імперії в оповіданнях Леся Мартовича («Винайдений рукопис про руський край», «Хитрий Панько», «Квіт на п’ятку»).
Основною темою творів Л.Мартовича є нужденне життя трудового українського селянства Галичини в умовах його соціального й національного поневолення, викриття антинародного політичного устрою Австро-Угорщини, панівних верств та їх прислужників.
Зробити з селян „народ” (в Стефаник) – силу свідому, соціально активну, здатну перебудувати світ на нових началах – мета, якій присвятив своє життя і творчість Л.Мартович. Всіма доступними способами він допомагав селянам позбутися таких негативних рис, як інертність, егоїзм, індивідуалізм, пасивність. В оповіданнях Л.Мартовича відтворено поступове усвідомлення селянами свого підневільного становища, намагання протистояти несправедливості й кривді, боротися за свої права, визволитися з соціального ярма ("Лумера",1891, "Винайдений рукопис про руський край",1897). Великою мірою завдяки Л.Мартовичу українська література в основній своїй масі відходить від змалювання селянина як безголосого страдника, від ідилічного зображення чеснот мужика. Концепція людини в ці роки включає в себе розуміння складної взаємодії світла і тіней. Поступово утверджується підхід до змалювання життя в усіх його складнощах і суперечностях. Почався рух проти "ідолопоклоніння" перед народом.
Період становлення Мартовича як письменника, можна вважати, завершується оповіданням "Винайдений рукопис про руський край"(1897). У ньому відображений висновок про українського селянина, чиєю пасивністю живе і процвітає деспотизм. Тут вперше Л.Мартович виступив сатириком щодо народу (селянства), не побоявшись сказати страшну правду про рабську звичку до послуху, аж до втрати людської подоби. Ніколи – ні до, ні після – критика слабких сторін селянства не досягала такої сили. Можливо, саме тому оповідання не вдалося опублікувати за життя сатирика. Своєрідним співвідношенням образів Л.Мартович розкриває різке протиріччя між потенційними можливостями і фактичною роллю народу в суспільно-політичному житті. Цим твором Л.Мартович розраховував безпосередньо вплинути на селянство, прагнучи розбудити приспану силу народу до активної боротьби. У "Винайденому рукописі про руський край" Л.Мартович довів до високої досконалості найяскравіші риси сатиричної манери, дав підсумок художніх пошуків за вісім літ (від "Нечитальника", 1889) і зробив нові художні відкриття, які могли народитися тільки в той час, безпосередньо в процесі роботи над втіленням складного по ідеї і гострого політичною спрямованістю задуму. Трудність втілення пояснюється стремлінням сатирика висловитися у формах, розрахованих на сприйняття більш широкого кола читачів, ніж, скажімо, "Нечитальник". Це зіграло свою роль в творчому генезисі казково-фантастичних образів, а також у виборі фігури наратора-літописця. Маска літописця дозволила Л.Мартовичу провести свої ідеї в наївній і тому найбільш популярній і переконливій формі. Це оповідання – важливий етап в літературній еволюції сатирика. В ньому бачимо опанування Л.Мартовичем тією вільною сатиричною формою, яка органічно охоплювала і сучасний, і історичний матеріал, поєднувала із звичайними прийомами реалістичного письма гіперболу, фантастику, сарказм, пародію і т.д. "Винайдений рукопис про руський край" – підсумок ідейно-творчого розвитку сатирика, що знаменував собою перехід його сатири у вищу фазу зрілості - "Мужицьку смерть" і "Забобон". Це оповідання – казка-алегорія, стилізована під давні письмові пам’ятки. За ідейним спрямуванням – це їдка сатира, політичний памфлет, що своїм викривальним змістом скерований проти тогочасного устрою та пасивності і затурканості народних мас. Композиційно оповідання складається із двох частин – „переднього слова” автора-перекладача і тексту опублікованого ним документу. Мартович використав художній засіб обрамлення : давши на початку твору вступне слово, що стосується літопису і має характер ділового пояснення, наприкінці розповіді він вкладає дуже важливі коментаторські оцінки в уста літописця, від імені якого ведеться розповідь. Форма літописного древнього документа знадобилась Мартовичеві для того, щоб спроектувати сатиричне світло на реальні суспільні відносини у тогочасному середовищі. Ці відносини розкриті за допомогою алегоричних образів-типів, за посередництвом езопівської мови. Мартович показав з усією відвертістю протилежність та ворожість паннусів і поппусів до робочої скотини – муссікусів. Опис життя останніх, їх праці, звичаїв хоч і подано в алегорично-казковій формі, але з виразним реалістичним підтекстом: автор розповідає про тяжкі і безрадісні дні муссікуса. Мартович показує способи, за допомогою яких провадяться визиск і експлуатація трудового люду: податки, горілка, релігія, культура, рекрутчина. Зриваючи маску добропорядності з тогочасного суспільства та глибоко співчуваючи знедоленим і пригнобленим, Мартович бичує рабську психологію муссікуса-селянина, дошкульно висміює його пасивність, покірливість та забитість. .
«Хитрий Панько» — оповідання Леся Мартовича, було написане, орієнтовно, в 1900 році, та вперше вийшло друком в газеті «Громадський голос» на початку 1901 року в М 4 (ст. 26 — 31) і М 5 (ст. 34 — 37), а уже 1903 році ввійшло в збірку «Хитрий Панько і інші оповідання», як заглавне оповідання.
Передумовами, які спонукали письменника навернутися до цієї глибоко соціальної тематики були повязані з тогочасною ситуацією в Галичині. Так 6 жовтня 1900 року у Львові відбулися великі збори (зібрання-віче) селян Східної Галичини, в яких зголосилися взяло участь. а потім й приїхали біля 1000 чоловік. Тодішні газети нарекли те зібрання - «парламент руських хлопів». Саме та був вперше обраний Крайовий хлопський (селянський) виборчий комітет, до складу якого ввійшов і Лесь Мартович. Цей виборчий комітет звернувся 20 жовтня із закликом до «хлопів і робітників руської землі» обрати таких депутатів (послів), які б «повалили» парламент, що спирався на привілеї, та на пануванні одних класів над іншими, і у спілці поміж всіма ними мали намір домоглися безпосередніх, загальних і рівних прав для голосування. Так сталося, що Лесь безпосередньо був учасником цих подій та дуже активна втягнувся у той виборчий процес.
Виступи перед селянами, пропагандистські поїздки-розїзди по окрузі та боротьба за обрання депутатами виразників народних інтересів, все це дало Лесеві Мартовичу багатий матеріал для сатиричного викриття тих виборів, які, в ті часи, завжди супроводжувалися підкупом виборців, насильством над їх волею та шахрайством. І розпочату тему "виборності" ще казкою «Іван Рило», він вдало продовжив в наступному своєму творі про хлопа Панька.
Своєрідність оповідання досягається небуденністю конфлікту. Антиподом позитивного героя виступає не якийсь конкретний персонаж, а австро-цісарська держава з її злодійське-брехливою конституцією і «паперовими» законами.
Оповідання має класичну побудову сюжету з усіма його компонентами. Експозиція знайомить нас з головним героєм. Акцент зроблений не на зовнішні прикмети, а на психологію. Настрій Панька складний і суперечливий. Він охоплений радістю і страхом. Радів, що «вибрали його громадяни виборцем на посла до віденської ради», боявся не виправдати довір'я громади. В собі Панько був упевнений: «Уже ж я знаю за громаду постояти! Коли громада мені таку честь повела, то я за неї хоть у вогонь!»
Боявся якихось невідомих причин, незнаних перешкод. Адже він вперше голосує. Вперше віч-на-віч зустрінеться з ворогом, деякі звички якого він «теоретично» знає. Знає про останні криваві вибори. Знає, що можуть відібрати у нього картку до голосування, підкупити, арештувати, бити. Про все це наказали йому читальники ще вдома, а руський (український) адвокат у місті підтвердив. Та ніщо не зупиняло Панька. Сповнений рішучості і твердого наміру виконати почесне доручення громади, Панько опинився коло будинку повітової ради. Тут починається зав'язка конфлікту, в якому «теоретичні» знання технології проведення австрійських виборів збагатилися особистою «практикою». Зустріч Панька з «рядовими лицями» нагнала ще більше страху. Сили були явно нерівні, тому «перший раунд» закінчився повною капітуляцією Панька. Вигнаний і побитий, він «стояв на одному місці покірно, як жебрак перед панською хатою». Довелось Панькові скинути чоботи і, ранячи затерплі від холоду ноги і руки, перелазити паркан висотою в півтора хлопа. Напруга душевних і фізичних сил Панька досягає кульмінації, що завершується «щасливою» розв'язкою: «майнув Панько до сіней і побіг босими ногами по камінних сходах, аби виконати австрійським законом запоручений акт вільних виборів».
Образ Панька — новий в українській літературі. Розвинене почуття громадського обов'язку виділяє його серед інших — бідних, чесних, пригноблених, покірно-податливих, трагічно-нещасливих, або, в кращому випадку, здатних на миттєвий вибух пасивного протесту, як Юсип («Раз мати родила» Марка Черемшини) чи Федір («Палій» В. Стефаника). Панько стає на прю зі зграєю визискувачів народних і виходить переможцем. Тому важко погодитися з думкою, що «Панько смішний в першу чергу своєю впертістю — будь-що він мусить виконати свій обов'язок. Йому для цього не вистачає хоробрості і рішучості, він багато разів до всього приміряється (...) І наполегливість саме такої людини виглядає смішною».
Нічого комічного в самому образі і смішного в упертості і наполегливості Панька немає. Це не тупа впертість Грицька і Семенихи («За межу»), Семена Заколесника («Ось носи моє!») чи селян із «Стрибожого дарунка».
Панькова впертість зумовлена благородною метою: чесно виконати обов'язок перед громадою. Поведінка і вчинки Панька — гідні подиву і захоплення. Бідний чоловік, для котрого грудка сиру — святочний делікатес, не тільки не лакомиться на легкий заробіток при виборах («А п'яткою він мене не загулить (...) Най він собі купить мотузок за ту п'ятку»), а й готовий понести матеріальні збитки: «Най уже коштує, а голос треба віддати», — каже він Іванові з готовністю відкупити шапку за свої гроші, якщо її пошкодить жандарм.
Та й боязким його не назовеш. Старий, виснажений, беззбройний чоловік проти фізично здорових, професійно підготовлених катів, озброєних жандармів, котрі перебувають до того ж під могутнім захистом держави і права, знайшов все-таки вихід. Панькові жертви — моральні приниження, фізичні побої — виправдані. За громаду ж!
Оповідання Мартовича, в яких головними героями виступають прості люди, зворушують глибоким ліризмом, щирим поетичним словом, душевною красою. Не випадково один з дослідників творчості письменника О. Назаріїв назвав Мартовича народником у найкращому розумінні цього слова. «Крізь «гіркий сміх» автора всюди пробивається його глибока, щира любов до знедоленого і пригніченого злиднями, темнотою та безправ'ям українського народу, сердечний біль з-за хиб і пороків героїв його оповідань, скорботна печаль з приводу негативних рис сільського життя».
