Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ

Звіт архіву США. Як Тінь Гітлера трансформувалася в тінь КГБ

10 грудня гою року Національний архів у Вашингтоні підготував звіт для Конгресу США з промовистою назвою «Тінь Гітлера. Нацистські воєнні злочинці, американська розвідка і холодна війна». Історики Річард Брайтман та Норман Года, опираючись на розсекречені документи, звинувачують американські спецслужба повоєнного часу у покриванні ними нацистських злочинців. Повідомлення архіву привернуло увагу й українських науковців, адже серед нацистських злочинців, які користувалися опікою американських спецслужб, названий відомий діяч українського визвольного руху Микола Лебедь.

Поява звіту в час, коли в Україні тривають інформаційні бої довкола минулого, в епіцентрі яких український визвольний рух 1920—1950-х років, очевидно, лише додасть олії у вогонь суперечки. Історичні дискусії є неминучим і корисним суспільним явищем, проте в Україні останнім часом вони мають надто специфічний характер, адже часто грішать залежністю від політики чи навіть геополітики.

Українські спроби переосмислити власну історію, відкрити її невідомі сторінки, зокрема через розсекречення архівів КГБ, наштовхнулися не лише на нерозуміння з боку сусідньої Росії, але й на її рішучу протидію. Найвищі високопосадовці останньої (включно з президентом і прем'єром) неодноразово виступали з публічними заявами, намагаючись, часом доволі грубо, корелювати погляди українців на минулі події. Прихід в Україні до влади проросійської команди Віктора Януковича призвів не лише до різкої зміни офіційних оцінок минулого, але й до закриття архівів та навіть до вилучення певних фрагментів із підручників історії.

Схоже, в Україні услід за Росією почався процес реабілітації радянського режиму, відродження старих комуністичних стереотипів під виглядом «нових історичних оцінок» певних осіб чи явищ. Це чи не найбільшою мірою стосується боротьби Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. У протистоянні з ними, що тривало понад десять років після Другої світової війни, радянська влада використовувала не лише великі військові сили, але й масштабну пропагандистську кампанію. Головним моментом інформаційної боротьби було зображення українських повстанців як колабораціоністів нацистів. Наслідки цієї пропаганди відчутні досі не лише у суспільній свідомості багатьох українців, але й роботах професійних істориків, попри те, що на сьогодні відкрито великі масиви українських, радянських та німецьких документів, які розповідають про антинацистську боротьбу ОУН та УПА.

Микола Лебедь, один із керівників українського визвольного руху.

Одним із таких прикладів рецидивів пропаганди КГБ та ігнорування українських архівних документів є частина звіту, підготовленого істориками Національного архіву США (NARA). Микола Лебедь, один із чільних діячів ОУН, Річардом Брайтманом та Норманом Годою зарахований до нацистських злочинців не вперше. У звіті під назвою «Американська розвідка і нацисти» («US Intelligence and the Nazis»), який подавався як завершальний у роботі спеціальної міжвідомчої групи істориків в 2005 році, про Лебедя читаємо в статті «Нацистські колаборанти. Що знало ФБР».

Історики переконують читача, що американські спецслужби співпрацювали з «нацистським злочинцем» Лебедем, послуговуючись такою логікою:

ОУН — профашистська організація, союзник нацистів, брала участь у масовій ліквідації євреїв.

Микола Лебедь був членом і одним із керівників ОУН.

ЦРУ співпрацювала з Лебедем у післявоєнний період.

ЦРУ, зокрема в особі Лебедя, покривала нацистських злочинців.

Головне навантаження цієї логічної конструкції зосереджене на першій позиції, тож вона повинна бути найбільш обґрунтованою, опиратися на солідну джерельну базу, в тому числі на документацію самої ОУН. Натомість у списку використаних матеріалів не знаходимо жодного такого документа, а лише покликання на роботи Філіпа Фрідмана та Джона Армстронга, опубліковані в 1950-ті роки (Армстронг, до речі, критикував тезу про колабораціонізм ОУН, особисто знав і з симпатією ставився до Миколи Лебедя, якого, очевидно, не вважав нацистським злочинцем). Натомість величезний масив документів та досліджень, оприлюднених за останніх двадцять років, опинилися поза увагою авторів. Мова йде про публікації, які спростовують звинувачення ОУН у колабораціонізмі, де, серед іншого, подано факти фальшування чекістами історії ОУН з метою компрометації Організації. У 2008 — на початку 2010 року Україна відкрила архіви КГБ, і навіть якщо архіви КГБ в Росії досі таємні, то української їх частини науковцям достатньо, аби робити певні висновки.

На жаль, автори звіту NARA не бачили чи не захотіли звернути увагу на ці публікації, тож не дивно, що їхні опінії дуже схожі на ключові тези радянської пропаганди кількадесятилітньої давності. Тому у звіті 2010 року під назвою «Тінь Гітлера» Лебедь удруге фігурує серед нацистських воєнних злочинців. Інформація про нього подана поруч із матеріалами про особистого секретаря Гітлера Гетрауда Юнге, гауляйтера Артура Грейзера, муфтія Єрусалима Хадж Аміна ель Хусейні, найвищих керівників гестапо, серед них і самого Адольфа Айхмана. Виглядає, що за задумом авторів лише саме включення Миколи Лебедя в компанію всесвітньовідомих нацистів та антисемітів мало би переконати читача, що йдеться про беззаперечного колабораціоніста та нацистського злочинця.

Звіт Національного архіву США, 2010 р.

Тексту передує факсимільна копія документа 1952 року. Підпис під нею вказує: «ЦРУ намагалося захистити лідера українських націоналістів Миколу Лебедя від кримінального розслідування Служби з питання імміграції та натуралізації». В контексті даної книги читач може дійти до висновків, що американська спецслужба намагалася рятувати свого підопічного від відповідальності за участь у нацистських злочинах. Натомість зі змісту самого документа бачимо, що Служба імміграції розслідувала участь Миколи Лебедя у вбивстві в 1934 році міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, відповідального за жорстоку антиукраїнську політику.

Поданий далі у звіті 2010 року матеріал про Лебедя є збільшеною версією тексту 2005 року. Тут, як і в попередній публікації, головна увага зосереджена на фактах його повоєнної співпраці з американськими спецслужбами. Хоча цього разу американські історики намагалися залучити ширше коло джерел щодо опису періоду Другої світової війни, коли Лебедь мав би проявити себе як нацистський злочинець, вони все одно проігнорували першоджерела.

У тексті з'явилася інформація про арешти та вбивства німцями українських націоналістів за підготовку антинімецького повстання. Автори доходять висновку про складні стосунки між німцями та українським визвольним рухом. Очевидно, що ці взаємини не могли бути простими, адже після співпраці 1939—1941 років (яка, до речі, тривала лише на кілька тижнів довше, ніж співпраця СРСР із Третім Райхом) настав період збройного протистояння, який тривав до кінця німецької окупації України. Брайтман і Года, зокрема, згадують і про спроби гестапо арештувати чи знищити самого Миколу Лебедя. Могли б ще додати ув'язнення його дружини Дарії та півторарічної доньки Зоряни в нацистському концтаборі Равенсбрюк. І, врешті, поставити самі собі питання: чи є підстави ставити цю людину в один ряд із Айхманом і бездоказово називати нацистським злочинцем?

Копія листа ЦРУ до Служби еміграції США, 1952 р.

Для вивчення питання діяльності Миколи Лебедя доцільно використати зокрема й унікальні матеріали з його архіву, який, до речі, зберігається в Гарвардському університеті. Тут також можна ознайомитися з тисячами документів ОУН та УПА 1940—1950-х років, які висвітлюють їх ідеологію, ставлення до різних національних груп, боротьбу з німецькою окупацією, причини і перебіг польсько-українського конфлікту в 1942—1947 роках.

Відповідно, можна буде послуговуватися не фрагментами цитат із рішень конференцій Організації українських націоналістів, як це зроблено у звіті NARA, а зацитувати повністю, що дозволить не лише історикам, а й читачам робити обґрунтовані висновки. Наприклад, однією з тез, на підставі якої ґрунтується висновок про начебто антисемітську політику ОУН, є наведений авторами витяг з рішення Другого великого збору ОУН у квітні 1941 року: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні».

Натомість повністю рішення Збору ОУН щодо євреїв звучить так: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлююючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог».

Листівка гестапо про розшук Миколи Лебедя, 1941 р.

Микола Лебедь і курсанти розвідувальної школи перед висилкою в Україну, 1951 р.

Уважний дослідник, прочитавши повний текст, зробить інші висновки. Перша частина тези є констатацією поширеної в той час опінії про участь єврейства в утвердженні радянської влади. У другій же частині наголошується, що ОУН поборює лише тих євреїв, які беруть активну участь у діяльності більшовицької адміністрації на Україні, при цьому зазначено, що основним ворогом є комуністичний режим, а не будь-які нації. Тут також сформульовано негативне ставлення до антиєврейських погромів, зокрема як таких, що мають за мету лише відвернути увагу від головного ворога українців — СРСР.

Щоб ширше обґрунтувати ідеологічну платформу ОУН, зокрема щодо політики співжиття з національними меншинами, наведу ще цитати керівників визвольного руху з 1930 та 1944 років. Ще в 1930 році один із головних ідеологів українського націоналізму Микола Сціборський писав: «Єдиним дороговказом при вишукуванні шляхів відношення державної влади до меншостей має бути засада: нормальне співжиття суспільства та окремих його національних складників і співпраця всіх на благо Української держави [...]. Поруч із тим конче треба виразно вказати жидівству, що наш державницький рух не бачить ніяких підстав та користей в обмеженні правного положення жидівства на Україні. Навпаки, завданням влади буде дати жидам рівноправне положення й можність виявляти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та іншої діяльности».

А в 1944 році ще один із чільних діячів Йосип Позичанюк наголошував: «В програмі [ОУН] не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме в боротьбі за Українську Державу».

Як бачимо, питання змісту політики ОУН щодо національних меншин зокрема і щодо дотримання прав людини загалом потребує аналізу джерел. А джерела щодо цієї та багатьох інших тем не дозволять об'єктивному історику називати український повстанський рух колаборантським. Між іншим, серед документів в Гарвардському університеті — копії публікацій про «нацистського злочинця» Микола Лебедя, підготовлені не без участі КГБ у 1970—1980-ті роки.

Можливо, ми побачимо новий аналіз діяльності Миколи Лебедя та ОУН авторства колег-істориків із США, у підготовці якого буде використано зокрема й названі документи в Гарвардському університеті. Можливо... А наразі, покликаючись на авторів звіту, тиражується інформація про одного з керівників українського антинацистського руху опору як про колаборанта і злочинця, оживляючи тіні КГБ та старі комуністичні міфи.