Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ

ГУЛАГ. Кінець імперії терору

«И черный флаг с кровавой полосой

Укажет путь нам в праведной борьбе!»

Гімн Норильського повстання.

Активна діяльність діячів українського визвольного руху чи культурного відродження в радянські часи найчастіше переривалася арештом та довголітнім ув’язненням у таборах. Їх, молодих, сповнених енергії та творчих задумів, поглинав та поступово перетравлював створений комуністами монстр під назвою ГУЛАГ. Його становлення відбувалося паралельно із закріпленням радянської влади на теренах колишньої Російської імперії. І це не дивно, адже табірна система була невід’ємною складовою функціонування СРСР, інструментом для усунення із суспільного життя і цілковитої ізоляції «соціально шкідливих елементів».

Географія імперії, де вистачало віддалених, важкодоступних і цілковито незаселених територій, надала більшовикам унікальний шанс для реалізації експерименту зі створення «правильного» суспільства. Всі, хто не вписувався в комуністичні уявлення про правильність, мали доживати віку в диких, незасвоєних теренах, рабською працею наближаючи побудову світлого майбутнього для решти людей. Ця решта не мала жодного контакту з висланими, але повинна була знати, що вони десь мордуються у важких умовах і таке може чекати кожного.

Перші більшовицькі табори постали майже відразу після захоплення червоними влади, а саме в 1918 році. У міру закріплення радянської адміністрації поступово творилася і розросталася система місць утримання в'язнів та спеціальні установи керування ними. В 1930 році в структурі каральних органів для цього створено Управління таборами, згодом перейменоване в Головне управління — ГУЛАГ, назва якого тепер не потребує перекладу на жодну із мов. Необхідність створення такої структури для влади була очевидною, адже станом на початок 1930 року в ув'язненні перебували 250-300 тисяч осіб.

Табір «Інтауґоль».

Проте це був лише зародок ГУЛАГу, кількість «підопічних» якого протягом наступних двадцяти років зростала швидше, ніж у дуже динамічному місті. На початок 1935 року вона перейшла мільйонну межу, притому, що пік сталінських репресій був іще попереду. За дев'ять місяців періоду Великого терору (з 1 липня 1937 до 1 квітня 1938 року) число в'язнів ГУЛАГу збільшилося більш ніж на 800 тисяч і перевищило 2 мільйони.

Швидкі темпи зростання перервала німецько-радянська війна у 1941 році. Радянський Союз, який у результаті блискавичної війни зазнав небачених військових втрат, терміново потребував поповнення. При цьому в армію для захисту країни, яка зламала їхні долі, призвали «ворогів народу». До кінця першого року війни в'язничу робу на солдатську шинель змінили майже півмільйона осіб.

Ті, хто були визнані недостойними захищати, залишилися в таборах і пережили чи не найважчі роки свого життя в ГУЛАГу. Радянська влада, яка стояла перед реальною загрозою колапсу, в момент, коли зовнішній ворог опинився біля воріт столиці, залишила внутрішніх ворогів на поталу голоду та холоду. Смертність у таборах різко зросла і становила в 1942 році близько чверті середньорічної кількості ув'язнених.

Навіть жінки не були звільнені від важкої каторжної роботи у таборах.

ГУЛАГ надолужив свої втрати вже після війни, коли СРСР міг знову зосередити всю увагу на внутрішньому протистоянні. Саме перше повоєнне десятиліття стало періодом найбільшого розвитку таборів — на початок 1953 року їх нараховувалося 166. Ще рік перед тим, у 1952-му, встановлено рекорд кількості ув'язнених у Радянському Союзі: понад 2 мільйони 8оо тисяч. Серед тих, хто поповнювали табори, — значна частина учасників збройних антирадянських рухів, що не вщухали вздовж усього західного кордону СРСР. Згодом саме вони, колишні повстанці та партизани, стали причиною того, що, здавалося б, нездоланна імперія ГУЛАГ спочатку дала тріщину, а потім і завалилася.

Якраз після війни до таборів уперше потрапив особливий, небачений досі контингент. Не вчителі, колгоспники, письменники, художники чи актори, яких радянська влада робила терористами і диверсантами, а люди, котрі насправді зі зброєю в руках воювали проти неї. Звичний для охоронців прийом — віддати «контриків» (тобто засуджених за політичними статтями) на поталу кримінальним в'язням — перестав працювати. Колишні вояки, здатні постояти за себе, силою та організованістю швидко ліквідували домінування кримінальних. «Тепер убивства відбувалися частіше, ніж утечі в їхні найкращі часи, — писав Олександр Солженіцин. — Вони вчинялися впевнено та анонімно: ніхто не йшов здаватися зі скривавленим ножем; і себе, і ніж берегли для іншої справи. В улюблений час — о п'ятій годині ранку, коли бараки відчинялися поодинокими наглядачами, що йшли собі відчиняти далі, а в'язні ще майже всі спали, — месники у масках тихо входили у намічену секцію, наближалися до потрібної вагонки та неухильно вбивали зрадника, котрий щойно прокинувся та дико верещав, або навіть ще сплячого».

Давши собі раду з «братами» по нещастю, сили спрямовано на боротьбу з адміністрацією таборів. У червні 1945 року група ув'язнених вояків УПА копальні «Покришкін» на Колимі напала на охорону табору та знищила її. Колишні партизани, які знову отримали до своїх рук зброю (автомати, кулемети, гранати), залишили зону. У погоню за втікачами кинуто війська, і за 50 кілометрів від табору відбувся бій, в якому всі бунтівники загинули.

Табірний пункт біля копалень ім. О. Матросова, Колима.

Полковник УПА, командир Воєнної округи «Буг» Василь Левкович. Відбув 25 років ув'язнення у таборах.

Через два роки, в травні 1947 року, у Воркуті на станції Хановей — нове заворушення. Знову проти повсталих, які встигли озброїтися, виставлено переважаючі війська, знову загибель усіх у бою. Такі бунти із захопленням зброї на Колимі та у Воркуті продовжувалися в наступних 1948 та 1949 роках, попри постійне жорстоке придушення їх радянською владою.

Повстання були лише зовнішнім виявом перелому ситуації в ГУЛАГу після війни. Внутрішніми, невидимими для більшості, змінами стало створення і діяльність підпільних організацій. Члени ОУН принесли з собою не лише дух непокори, але й навички конспіраторів, які дозволили їм продовжити свою діяльність навіть у таборах. У 1947 році досвідчений підпільник та зек зі стажем Михайло Сорока (перебував в ув'язненні з 1940 року) став засновником і керівником однієї з найвідоміших таких організацій — «ОУН-Північ». Ця підпільна структура зуміла налагодити зв'язок не лише між різними таборами, але навіть з Україною.

Для боротьби з «бацилою» спротиву радянське керівництво вирішило в 1948 році створити спеціальні табори, де мали утримуватися політичні в'язні — «особлаги». Але таким чином СРСР досяг протилежного результату: небезпечної концентрації своїх активних супротивників. Повстання у трьох таких таборах — Речлагу (Воркута), Горлагу (Норильск), Степлагу (Караганда) — стануть початком кінця табірної системи.

ГУЛАГ був невід'ємним елементом тоталітарного режиму, створеного Сталіним. Тому смерть «вождя народів» у березні 1953 року струсонула як радянську імперію, так і її потворну модель — імперію терору ГУЛАГ. 27 березня 1953 року газета «Правда», яка постійно інформувала жителів СРСР про боротьбу з ворогами народу, помістила несподіване оголошення про амністію. За кілька тижнів на волю вийшло більше мільйона в'язнів, переважно засуджених за дрібні проступки, господарські зловживання чи крадіжки. Таким способом радянське керівництво намагалося зняти напругу в суспільстві, яку важко було не відчути після смерті Сталіна.

Група політв'язнів на лісоповалі. У центрі стоїть (сьомий зліва) Віктор Харків, командир Воєнної округи УПА «Башта».

Політзеків амністія не зачепила, тому влада, замість того, щоби отримати спокій, викликала бунт та повстання. Цього разу найбільші за історію існування табірної системи СРСР. Табірне керівництво, відчуваючи наростання незадоволення серед в'язнів, вирішило посилити репресії. Навесні 1953 року почастішали випадки жорстокого побиття політзеків і навіть розстрілів охоронцями. Таким чином не просто сіяли страх, але й брутально ліквідовували потенційних організаторів бунтів. Крім того, адміністрація спробувала використати давній «заспокійливий засіб» проти політичних — кримінальних в'язнів.

21 травня 1953 року за вказівкою начальника генерала Семенова до другого табірного відділення Горлагу переведено озброєних ножами бандитів. Вже незабаром у таборі сталася кривава різанина з їхньою участю. Інші в'язні відповіли організованим протестом — не виходили на роботу, допоки присланих убивць не ізолювали. Але й після цього протистояння не припинилося. Через кілька днів, 25-26 травня, охорона двічі стріляла по ув'язнених — були кілька вбитих та поранених. Власне, ці розстріли, чи то вияв нервовості охоронців, котрі відчували наростання протесту, чи то спроба йому запобігти, стали безпосереднім поштовхом до повстання, яке увійшло в історію під назвою Норильського.

Поступово страйки охоплюють один за одним табірні відділення, тут створюються комітети, що перебирають на себе керівництво подальшим протестом. Через тиждень, 5 червня, у повстанні беруть участь вже 6 табірних відділень і понад 16 тисяч в'язнів. Гаслом бунтівників стало бандерівське «Воля або смерть!», а прапором — чорне полотнище з червоною смугою. Та це й не дивно, адже серед керівників повстання були колишні члени ОУН. Один із них, Степан Семенюк, згодом писав: «Ми пам'ятали наказ Проводу ОУН: продовжувати боротьбу за волю України й інших поневолених народів скрізь і за будь-яких обставин».

Євген Грицяк, один із керівників Норильського повстання.

Адміністрація намагалася придушити протест у зародку, проте з незначними результатами. Ще в перший тиждень у 2-й табірній зоні заарештовано близько 50 організаторів бунту. Однак цей успіх адміністрації навчив повсталих, які тепер організували власну охорону, почали виробляти холодну зброю і були готові до активного спротиву. 30 травня в'язні 5-ї зони відбили штурм озброєної охорони.

Крім холодної зброї, повсталі почали використовувати зброю інформаційну. У таборі обладнали типографію, яка виготовляла листівки із закликом до солдатів не брати участі в придушенні повстання та інформувала місцеве населення про боротьбу. Для їх поширення використовувалися... повітряні змії. Ось як описує це один із керівників повстання Євген Грицяк: «Листівки розкидалися по місту в дуже оригінальний спосіб. Для цього було виготовлено сім паперових зміїв, які, підіймаючись угору, несли з собою до 300 листівок кожний. Листівки підв'язувалися під змія скрученими в трубку і перев'язаними ниткою. З-під нитки звисав запалений ватяний ґніт. Коли змій підіймався на свою висоту, ґніт догоряв і перепалював нитку; тоді листівки розсипалися в усі боки. А далі вітер розносив їх по всьому місту і навіть далеко поза його межі».

Повстанці висували як конкретні вимоги щодо умов праці та побуту в'язнів, перегляду справ і покарання охоронців, винних у надуживанні владою, так і загальні — припинення політики репресій. Радянська влада, зрозумівши, що не в силах зупинити розростання протесту, вирішила піти назустріч в'язням. 5 червня 1953 року в Норильськ із Москви прилетіла комісія МГБ СРСР під керівництвом полковника М. Кузнецова.

Табірний цвинтар. У таких могилах, без імен та хрестів, ховали в'язнів.

«Ми успішно скористалися з нагоди, — згадує Євген Грицяк, — вперше перед московською комісією поставили ряд ультимативних вимог. Ми не просили Москву змилуватися над нами, не благали, а вимагали, і не тільки стосовно себе. Ми вимагали заміни усієї нелюдської системи гноблення і застерігали, що продовження політики терору неможливе, що ми будемо боротися проти цієї системи усіма доступними методами».

Проте влада була готова лише на поступки щодо умов ув'язнення. Тому почалася покрокова ліквідація повстання — з допомогою зброї та водометів, один по одному захоплювалися табірні відділення, заарештовувалися керівники бунтівників. Таким чином, на початок серпня вдалося придушити опір в 1-му, 2-му, 4-му, 5-му та 6-му таборах. Натомість тривав протест у 3-му, більшість в'язнів якого становили українські та прибалтійські націоналісти.

4 серпня 1953 року розпочався штурм 3-го табору, останнього оплоту Норильського повстання. В операції взяли участь солдати, цивільні комуністи та комсомольці Норильська, спеціально мобілізовані для придушення бунту. За різними підрахунками, під час боїв загинуло від 50 до 150 в'язнів. Радянській владі після понад двох місяців нарешті вдалося зірвати червоно-чорний прапор повстання, який майорів над табором.

Але це був лише початок. Ще під час подій у Норильську спалахнуло інше повстання — у Воркуті, яке тривало з 19 липня до 1 серпня 1953 року. Очевидно, навчені гірким досвідом Норильська, чекісти цього разу діяли швидко — вже в перший день повідомили міністра внутрішніх справ СРСР Сергія Круглова. Через п'ять днів з'явилося рішення за його підписом, яким задовольнялися деякі вимоги повсталих: 9-годинний робочий день, дозвіл писати листи рідним раз на місяць, можливість побачень із ними. Таким способом влада намагалася зупинити розростання протесту, поки він не набрав ширших форм.

Проте керівники спротиву наполягали на продовженні боротьби. «Авторитети бандерівського угрупування, — доповідали керівництву табору агенти, — ведуть розмови, в яких ідеться, що вони добилися мало і потрібно активніше добиватися скорочення термінів або звільнення, які треба вимагати шляхом масової відмови від роботи». На десятий день, попри поступки, які гарантувало радянське керівництво, на роботу не вийшло понад 12 тисяч в'язнів. Тому 31 липня та 1 серпня почався штурм непокірних таборів, у результаті якого, за документом МВД, загинули 53 в'язні і 138 дістали поранення. Майже половину серед загиблих, згідно з цим же документом, становили молоді чоловіки віком від 20 до 30 років.

В'язні Норильська. Праворуч сидить Степан Семенюк, один із керівників повстання.

Після придушення небезпечних повстань весни—літа 1953 року сотні в'язнів були заарештовані як організатори, тисячі переміщені в інші табори. Проте «бацилу бунту» вбити не вдалося, і тиша, яка протягом кількох місяців панувала в ГУЛАГу, була оманливою. Для утримання спокою в березні 1954 року ЦК КПРС прийняв рішення «Про покращення роботи виправно-трудових таборів ГУЛАГу з перевиховання в'язнів». Ним, зокрема, закріплено ряд поступок ув'язненим, на які Кремль змушений був піти після Норильського та Воркутинського повстань. Проте це не спинило небезпечного бродіння в таборах.

Наростання напруги відчувалося, зокрема, в таборах Степлагу, близько 50 % якого становили українські націоналісти і понад 20 % — прибалтійські. Для боротьби з ними використовувався звичний набір засобів — залякування, «випадкові» розстріли і, нарешті, знову привезення в табір кримінальних злочинців. «Перед першотравневими святами [1954 року. — Авт.], — пише про це Солженіцин, — господарі привезли 650 злодіїв, частково побутовиків (в тому числі багато малолітніх). “Прибуває здоровий контингент!" — злорадно попереджали вони П'ятдесят Восьму [тобто засуджених за політичними статтями. — Авт.]. — Тепер не поворушитесь. А до привезених злодіїв казали: “Ви в нас наведете порядок!”». На подив адміністрації, кримінальні не лише не стали «наводити порядку» з політичними, але й приєдналися до них під час повстання.

Герш Келлер, колишній вояк УПА, один із керівників Кенгірського повстання.

А почалося воно з того, що 15 травня 1954 року охоронець Калімудін випустив автоматну чергу в колону ув'язнених, вбивши 18 осіб та ще зз поранивши. Крім того, було побито близько 40 в'язнів, деяких безпідставно кинуто в ізолятор. Увечері 16 травня група на чолі з членом ОУН Віталієм Скіруком напала на ізолятор, розгромила його і звільнила ув'язнених. Так розпочалося Кенгірське повстання, яке тривало 42 дні.

Його перебіг досить схожий на інші — відмова виходити на роботу, поступове розширення ареалу, спроби адміністрації заспокоїти повстанців частковими поступками (зокрема, було оголошено про засудження на чотири роки тюрми охоронця Калімудіна). Як і в інших повстаннях, в Кенгірі створено підпільний керівний центр, який контролювали українські націоналісти. Вже через кілька днів після початку бунту міністр внутрішніх справ СРСР Круглов доповідав керівництву, що «масовою непокорою керують засуджені оунівці». Серед керівників спротиву — досвідчений підпільник та організатор політв'язнів Михайло Сорока, а також Герш Келлер, єврей за національністю, заарештований 1944 року за участь в українському підпіллі.

Наприкінці червня стало зрозуміло, що задовольнити в'язнів частковими поступками не вдасться. Тому радянське керівництво вирішило піти на штурм повсталих таборів. Очевидно, повстанці очікували на таке завершення і готувалися до нього. Згідно з документами слідства, в таборі знайдено 1 577 металевих прутів і пік, 291 ніж зразка «фінки», 68 саморобних шабель, 36 саморобних гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 саморобних вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, понад 20 кілограмів товченого скла, 2 113 одиниць інших видів гостро ріжучих і металевих предметів. Проти цього «арсеналу» радянська влада виставила 1 600 озброєних солдатів, три пожежні машини з водометами та... 5 танків Т-34.

Михайло Сорока, один із керівників Кенгірського повстання.

26 травня о четвертій ранку комісія МВД востаннє запропонувала повсталим здатися. Після цього розпочався кривавий штурм. «Побачивши танки, в'язні жіночого табору, — згадує колишній арештант Варконі, — щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень жінок і дівчат узялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкості й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно солдати кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного». Під час цієї операції, на думку дослідниці Лесі Бондарук, вбито та поранено близько семисот осіб.

Степан Семенюк виступає на відкритті виставки «УПА. Історія нескорених» в головному корпусі СБУ на Володимирській, 33 (колишня штаб-квартира КГБ, Короленка, 33). Вони таки перемогли.

Кенгірське повстання, як і попередні, було придушено. Але це означало не кінець руху опору, а кінець ГУЛАГу — він уже ніколи не оговтається від завданих ударів і почне швидко валитися. Після повстань у 1953—1954 роках ліквідовано особливі табори для політв'язнів, у 1955 році започатковано загальну реформу місць тримання, до 1957 року припинила існування велика кількість таборів, нарешті, в 1960 році ліквідовано сам ГУЛАГ.

За тридцять років через нього пройшло майже 30 мільйонів в'язнів. Табори для політичних існували і після 1960 року, через них перейшли тисячі людей, останні з яких вийшли на волю аж у 1989-му. Проте табірна система СРСР вже ніколи не повернула собі сили, яку мала за часів ГУЛАГу.

Зрощення цієї табірної імперії з цілою імперією СРСР було настільки міцним, що повстання 1953—1954 років позначилися не тільки на долі в'язнів, але й на житті всіх мешканців країни. Радянське керівництво в 1956 році на XX з'їзді КПРС змушене було засудити злочини доби сталінізму, взяти курс на лібералізацію суспільних відносин. Настала «відлига», плодами якої в Україні стали «шістдесятники», дисиденти, самвидав, а отже, новий етап боротьби.

Р. S. Попри важливість історії табірних повстань, вона досі є маловідомою. Щойно в 2008 році з'явився документальний фільм Михайла Ткачука «Загадка Норильського повстання» (до речі, відзначений Шевченківською премією). У 2009 році інформація про ці повстання внесена до шкільної програми з історії (звідки вона була вилучена наступного року міністром Дмитром Табачником), а у 2011 році історик Леся Бондарук захистила кандидатську дисертацію на тему «Український рух опору в радянських таборах у 1940—1950-х роках». Тож правда про українських героїв, які поставили крапку в існуванні ГУЛАГу, дуже повільно, але повертається до нас.