Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ

Архімандрит Климентій, обвинувачений за віру

Відносини Української греко-католицької церкви та Організації українських націоналістів були дуже непростими. Обидві структури вважали своєю метою захист українців та забезпечення їм максимальних можливостей для самореалізації. Перша єдиним шляхом для цього бачила духовний розвиток особистості та нації, друга — активну боротьбу та збройне повстання.

Очевидно, в мирний час ці шляхи іноді видавалися взаємовиключними, що призводило часом до протистояння між націоналістами та діячами церкви. Натомість роки воєнного лихоліття, жорстока окупаційна політика спочатку нацистів, а згодом комуністів зблизила їх. Яскравою ілюстрацією цього є полиці в архіві СБУ: тут поруч зі справами на репресованих підпільників — справи репресованих священиків. На їхніх сторінках — інформація про контакти між керівництвом УГКЦ та Проводом ОУН у роки Другої світової, про спроби митрополита Андрея Шептицького залагодити конфлікт між двома крилами націоналістичного руху — мельниківцями та бандерівцями, про посередництво церкви у переговорах між польським та українським підпіллям у 1942—1944 роках, про матеріальну та медичну підтримку повстанців церквами та монастирями, про безпосередню участь окремих священиків у лавах УПА та підпілля.

Архімандрит Климентій Шептицький, 1930-ті рр.

В'язничне фото Климентія Шептицького, 1947 р.

Серед священнослужителів, яких радянська влада звинуватила у співпраці з ОУН, — архімандрит монахів-студитів Климентій Шептицький, рідний брат митрополита Андрея. За цим звинуваченням він був заарештований у 1947 році, попри те, що вже сорок років не займався політикою. Адже ще 1907 року молодий аристократ, доктор права, депутат австрійського парламенту Казимір Шептицький несподівано для багатьох полишив перспективну політичну кар'єру. У 1911 році він ще більше здивував галицький бомонд, подавшись у монахи під іменем Климентія.

Повернення радянської влади на Західну Україну в 1944 році не вселяло жодного оптимізму у місцевого населення. Усі надто добре пам'ятали пришвидшений курс «радянізації» 1939—1941 років, який вилився у вбивства та депортації сотень тисяч жителів цього краю, серед них багатьох священиків. Намагаючись завадити повторенню трагедії та з'ясувати наміри радянської влади, митрополит Андрей відправив делегацію представників УГКЦ безпосередньо до Москви. Наприкінці 1944 року, незважаючи на смерть митрополита, делегація на чолі з його братом Климентієм прибула до радянської столиці. Священики зустрілися з головою Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі Іваном Полянським, який запевнив, що жодних репресій чи утисків радянська влада не проводитиме.

Кримінальна справа Климентія Шептицького.

У Москві отець Климентій мав ще одну несподівану зустріч — із представниками НКВД. Офіцери радянської спецслужби (серед них Павло Судоплатов) запропонували, щоб церква виступила посередником у переговорах радянської влади з націоналістичним підпіллям.

Зустріч між представниками підпілля та церкви відбулася наприкінці січня 1945 року у храмі Святого Юрія. Повстанці відмовилися від переговорів із радянською владою, не вірячи в її запевняння щодо припинення репресій. Вони мали рацію: масштаби терору зростали з кожним днем, він був спрямований не лише проти підпілля, але й проти мирного населення. Незабаром мішенню репресій стала Українська греко-католицька церква. 11 квітня 1945 року заарештовано усіх її єпископів, інших священиків почали схиляти до «об'єднання» з Російською православною церквою.

Климентій, котрий після цих арештів, по суті, очолив церкву, закликав не коритися тиску влади. Він повернувся в Унівський монастир, настоятеля якого, Івана Шестюка, заарештували у вересні 1945 року. Тим часом наступ радянської влади на УГКЦ увінчався псевдособором у березні 1946-го, що оголосив про влиття уніатської церкви в Російську православну. Священики ліквідованої церкви постали перед вибором: або скоритися наказам влади, або ж наражатися на арешт, намагаючись їй протистояти.

Климентій належав до другої категорії, тому вже 30 травня 1947 року Управління МГБ у Львівській області підписує постанову про його арешт. Головними звинуваченнями проти священика була антирадянська діяльність та співпраця з ОУН. «Шептицький Клемент, — писав у постанові майор МГБ Божко, — був впливовою особою у формуванні націоналістичного руху і відіграв важливу роль у практичній боротьбі ОУН-УПА проти радянської влади». 5 червня в монастирі проведено обшук, внаслідок якого виявлено антирадянську літературу та плакати ОУН, наступного дня почалися допити старенького священика (на той час йому виповнилося 78 років!), які тривали майже півроку. За цей час отця як «особливо небезпечного злочинця» перевезли із внутрішньої тюрми МГБ у Львові до такої ж в'язниці у Києві.

Отець Климентій мужньо тримався на допитах і рішуче відкидав будь-які звинувачення у співпраці з підпіллям, наголошуючи, що він не займається політикою. Та слідчі добре підготувалися, маючи на руках інформацію від раніше допитуваних священиків та монахів.

Отже, вони змусили отця Климентія визнати, що в монастирі переховувалися повстанці (їхня криївка була виявлена 17 січня 1946 року), що монахи надавали медичну допомогу пораненим, а один із них, Матковський, відав монастирською аптекою і систематично надавав підпільникам ліки. Двоє інших, Тимчина і Кіндратович, підтримували зв'язок із упівцями, а згодом перейшли в підпілля. Ще один монах-студит, Роман Хомин, ще за німецької окупації перейшов до УПА, став капеланом старшинської школи і загинув у бою з радянськими військами. Сам отець Климентій переховував у себе націоналіста Василя Кархута, який був лікарем і також допомагав важкопораненим воякам УПА.

Намагаючись «навісити» на архімандрита якомога більше звинувачень, слідчі наводили йому свідчення, вибиті під час допиту у настоятельки Якторівського жіночого монастиря. Вона розповіла, що монахині надавали постійну медичну допомогу повстанцям, випікали для них хліб та влаштували інтернат для їхніх дітей на території монастиря, і, найголовніше, що про все це було відомо архімандриту.

Обвинувальний висновок Климентія Шептицького.

Отець Климентій не заперечував цих «звинувачень», однак називав їх не політикою, а своїм християнським обов'язком. При цьому він не видав жодних прізвищ живих священиків чи підпільників, невідомих слідчим, а лише під тиском фактів підтверджував здобуту ними інформацію.

Проте головним обвинуваченням Климентія Шептицького була не допомога повстанцям, а спроби зав'язати контакт із Проводом ОУН. Спочатку він твердив, що робив це лише задля виконання місії, взятої в Москві, — організації переговорів підпілля з радянською владою. Проте згодом, під тиском наведених даних, які слідчі почерпнули з протоколів інших допитаних, змушений був визнати: головною метою спроб зв'язатися з керівництвом підпілля було скористатися можливостями ОУН для передачі у Ватикан інформації про знищення радянським режимом греко-католицької церкви. Незважаючи на намагання Климентія Шептицького, цього зробити не вдалося, принаймні радянським спецслужбам так і не стало про це відомо.

Натомість під час перебування архімандрита в ув'язненні в 1949 році на Захід потрапило «Звернення Воюючої України до всієї української еміграції». Тут, зокрема, звучав заклик: «Відкрий перед усіма народами цю країну, в якій задушена релігія, збезчещена церква, закована свобода сумління, потоптана не тільки християнська, але й загальнолюдська мораль... Розкажи про знищення Української Автокефальної і Греко-Католицької Церков, про помордованих і засланих українських єпископів, священиків і вірних. Роз'ясни чужинцям, що теперішня російська православна церква не має нічого спільного з вільною церквою і є емведівською агентурою».

Окрім керівників українського визвольного руху, це звернення підтримав також голова катакомбної УГКЦ, наступник Климентія Шептицького отець Микола Хмільовський. Обидва підпілля, націоналістичне та церковне, об'єднали свої зусилля, аби донести до світу правду про ситуацію в Україні.

Пам'ятник Андреєві та Климентію Шептицьким у Прилбичах, 2011 р.

Тим часом 15 січня 1948 року слідчі прозвітували про завершення слідства, а через тиждень ними було підготовлено обвинувальний вирок за статтями 54-1 та 54-2 Кримінального кодексу — зрада батьківщині. 28 лютого відбулося засідання особливої наради («особого совєщанія») МГБ, яке присудило отцю Климентію 8 років ув'язнення в сумновідомій Володимирській тюрмі.

«Високий, худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, обличчя та очі привітні, спокійні, — описує Шептицького в тюрмі його співкамерник, член ОУН Іван Кривуцький. — У розмові нічим не нагадував монаха, більше світську освічену людину... Він був малоговіркий, зайвого слова ніколи не сказав. Відповідав чи розповідав лаконічно і ясно. Ходив тільки з палицею, навіть по камері...»

Старий, хворий та немічний священик не відбув повного терміну покарання — 1 травня 1951 року о 21-й годині тюремні лікарі констатували його смерть. Климентій Шептицький похований поміж іншими в’язнями Володимирської тюрми десь на в’язничному цвинтарі — могила його невідома.

Через сорок років після смерті радянська влада, що його замордувала, за кілька місяців до власного кінця реабілітувала священика, визнавши Климентія Шептицького несправедливо засудженим. Не забули про нього й добрі люди — у 1996 році архімандрит Климентій Шептицький отримав звання «Праведник народів світу» за порятунок євреїв у період Другої світової, а в 2001 році, під час візиту до Львова Папи Римського Івана Павла II, був беатифікований.