Історія України нового часу в сучасній шкільній освіті
Російське місто проти українського села
Однією з головних проблем для розвитку українського руху в другій половині XIX ст. була відсутність масової підтримки цієї ідеї серед міських мешканців. Будь-який національний рух у Східно-Центральній Європі поширювався з головних міст Польщі, Чехії, Хорватії, Угорщини, Румунії тощо. В Україні українці так і не змогли опанувати місто ані в Галичині, ані в Наддніпрянській Україні. Особливості модернізаційного процесу в нас були такі, що збільшення населення в містах відбувалося головним чином за рахунок приїжджих із російських територій або переселенців неукраїнських етнічних груп. Складалася парадоксальна, на перший погляд, ситуація: зі зростанням національного дискурсу в культурі ставало пропорційно менше етнічних українців у містах.
Яскравий приклад - Київ. На час розширення міських меж у 1830-х рр. автохтонне населення становило тут лише третину. Українське населення скупчувалося лише на Києво-Подолі - у старому магдебурзькому місті, де мешкало трохи більше 10 тис. міщан. Печерськ був містом російського офіцерства, вояків та чиновників, Липки населяли польська й російська аристократія та німецька колонія, російське чиновництво переважало й у Старому Києві. На півсоттисячне населення Києва середини XIX ст. власне українців було десь 15-17 тис. осіб. На кінець того самого століття питома вага українського населення впала ще більше, і на 200 тис. мешканців українців було менше 20%. На момент революції 1917 р. півмільйонний Київ мав лише до 100 тис. етнічних, але не політичних (свідомих) українців. Робітничий клас найбільших київських заводів переважно був російським за походженням. Українці працювали передусім в обробній промисловості. Власниками капіталів так само були переважно російські та єврейські капіталісти.
У всіх регіонах України кількість українського населення, як правило, не досягала 30% населення. Польський елемент переважав на Західній Україні. Єврейське населення було більшим за українське в середніх і малих містах. Так, Бердичів був «єврейською столицею» підросійської України. У ньому із близько 70 тис. населення кількість євреїв становила понад 40 тис. осіб. У таких містах як Львів, Луцьк, Житомир, ба навіть Одеса, досить значним був відсоток польського населення. У Києві перед революцією мешкало близько 40 тис. поляків. Тобто на двох українців припадав один поляк. Водночас у соціальному сенсі вплив польського елементу навіть переважав український.
Найбільш українськими містами були маленькі провінційні повітові центри на Лівобережжі: Прилуки, Пирятин і Лубни. Але вони не були промисловими містами, а населення їх у соціальному й побутовому сенсі мало чим відрізнялося від сільської людності. Там мешкали ті самі селяни й козаки, які живилися хліборобською працею. Але наявність гімназій і невеликого чиновницького елементу сприяла швидшій, ніж на селі, модернізації політичних настроїв. Не випадково саме ці міста стали осередками Революційної української партії, майже половина членів якої походила з Прилуччини й Лубенщини. Ці регіони дали найактивніших діячів української революції - братів Шеметів, М. Міхновського, В. Леонтовича, М. Порша, А. Жука, В. Дорошенка та ін.
Український рух не мав можливості спертися на український капітал та українське робітництво. Кооперація на Наддніпрянщині, на відміну від Галичини, робила лише перші кроки, середній клас, дрібні промисловці теж не мали українського національного сантименту. За таких умов українство не могло скористатися такою поширеною в Чехії формулою підтримки національного товаровиробника, як «свій до свого по своє», за допомогою якої чехи витіснили зі свого ринку німецьку буржуазію. У підросійській Україні відбувався зворотний процес - масове зросійщення українських за походженням дрібної буржуазії, купецтва й інтелігенції. Саме цим можна пояснити малий вплив українських гасел на міське населення української столиці. Остання в добу визвольних змагань радо підтримувала А. Денікіна, але з підозрою й неприхильно ставилася до Центральної Ради та Директорії С. Петлюри. На відміну від сусідніх народів Східної Європи, українці на 1917 р. не встигли «відвоювати» в росіян місто, а тому і програли в революції.
Протягом усього XIX і початку XX ст. село й місто в Україні нагадували дві несполучні між собою судини, які жили в різних культурно-суспільних традиціях. Міське населення перебувало під ментальним впливом російських столиць, село існувало в стихійній українській народній традиції, яку не захопила хвиля капіталістичного розвою та нових духовних течій доби. Село й місто перебували в не завжди відчутній назовні ворожості, яка вихлюпнулася анархістським повстанським рухом у 1918-1920-х рр. Обидві ці сили виявилися неготовими підтримати українську державність, бо працювали не на сполучення, а на розрив. Особливості сприйняття міськими мешканцями українських постулатів бачимо на прикладах художньої творчості М. Булгакова та К. Паустовського - типових представників дореволюційної київської інтелігенції.
Характерним показником слабкості українських симпатій в місті може слугувати історія з установленням у Києві пам’ятника Т. Шевченкові до сторіччя з дня його народження. Проти його встановлення виступили майже всі найбільші домовласники Києва. На петиції проти такого вшанування пам’яті «сепаратиста» підписалося більше тисячі власників київських садиб, які контролювали майже весь міський бюджет. Не стільки Петербург, скільки Київ став на заваді здійснення цього проекту. Причому серед підписантів ледь чи не половину становили етнічні українці.
