Історія України нового часу в сучасній шкільній освіті
Підручник як головний засіб будівництва держави
Свого часу Бісмарк відзначав, що для побудови держави найважливіше значення мають не сила зброї та військо, а шкільний учитель. «Залізний канцлер» мав на увазі об’єднання імперії німецьких вільних міст і князівств із Пруссією на основі спільного сприйняття минулого. Зробити це давала змогу висока загальнонімецька культура, яка була спільною і для мекленбуржця, і для пруссака, і для гессенця, і для баварця. Не було перешкодою й те, що деякі з німецьких регіонів (на відміну від України) мали майже тисячолітню державну історію. Німці спочатку створили культуру, згодом - свою велику Німеччину. Німецька імперська політика ставила перед собою й надзавдання: за слушної нагоди долучити до Великонімеччини не зовсім німецькі, германські та германізовані народи: австрійців, голландців, данців, понімечених поляків-сілезців, остзейських німців у Прибалтиці та ін.
Етніцизм німцям не шкодив, а ось культурно-політичний пангерманізм 20-30-х рр. XX ст. приніс Німеччині суцільні втрати. Після Другої світової війни вона втратила вже майже питомі, онімечені землі Східної Пруссії, Східної Померанії, Сілезії, Судет.
Визискувана нація завжди намагалася вибудувати власний культурний простір через національну історіографію. Молоді національні історіографії вступають у бій зі старими історіографіями державних (імперських) націй. Існує пряма залежність між розвитком історичної науки та рівнем економічного й культурного життя нації. Центральноєвропейські народи (чехи, поляки, угорці, румуни), порівняно з українцями, мають потужніші й розгалуженіші історіографічні школи, величезну за кількістю літературну продукцію з історії. Друга залежність - це тяглість державної традиції та рівень національної свідомості. Чим міцнішими є зв’язки з минулим, його засвоєння суспільством, тим вищі рівень усвідомленої відпорності народу та його громадянська активність. Ще одна аксіома - державні інституції, представники політичних партій у розвинених країнах тримають руку на пульсі власної історичної науки, оскільки розуміють: рівень мобілізації суспільства напряму залежить від поширення серед загалу постулатів національної історіографії. А для цього, власне, і слугує початкова й середня історична освіта.
Якби не існувало польської історіографії XIX - початку XX ст., годі було б говорити про відновлення польської державності в 1918 р. Польські історики виправляли помилки політиків, часто ставали біля керма політичних партій.
В Україні ситуація була куди гіршою. Польща, Чехія, Угорщина мали панівні верстви населення: землевласників і підприємців, в українців же цей прошарок був майже цілковито денаціоналізований. Тому значення істориків у розвитку нашої нації було набагато вагомішим: вони не лише писали, а й творили історію. Не завжди це було вдало, але вимріяла націю в Україні не земельна аристократія, а українська інтелігенція. У її середовищі з’явилися перші свідомі націонали, які потім, від часів Кирило-Мефодіївського братства, почали поширювати національну ідеологію серед народу. Відбувалося це через упровадження у свідомість широкого загалу культу Т. Шевченка, оскільки до школи наддніпрянські українофіли другої половини XIX ст. доступу не мали. Навіть у початкову школу шлях їм був заказаний. До 1917 р. підросійські українці не мали власного шкільного підручника і школи. Результат - поразка у визвольних змаганнях 1917-1921 рр. До речі, жодна країна в Європі, котра не мала власної школи, не перемогла у визвольній боротьбі після розпаду імперій. Підавстрійські українці в межах конституційної монархії Габсбургів таку школу мали, і не лише початкову, а й середню. Українські гімназії існували майже в кожному великому місті Галичини. У результаті Галичина після Першої світової війни найближче підійшла до побудови Української держави. Від кінця XIX ст. Західна Україна завжди була локомотивом національного розвитку України. І не в останню чергу тому, що в 1920-1930-ті рр. зберегла свою школу й історичну освіту. Галицька молодь училася за підручниками І. Крип’якевича.
У радянські часи українські підручники укладалися цілковито у фарватері російської радянської концепції, їхнє завдання полягало у вихованні імперської радянської людини - патріота великої держави 1/6 суходолу планети, на якій панує російська ідея. І лише після 1991 р. українці спромоглися створити власний комплекс підручників з усесвітньої та національної історії, що, попри всі неуникненні недоліки, зумовлені тривалим періодом духовного колоніалізму, стало безперечним здобутком нашої культури за роки незалежності. Свідченням правильності освітнього курсу є події Помаранчевої революції 2004 р. Духовне розкріпачення молоді, її державно-національний патріотизм виховані не в останню чергу сучасними українськими підручниками.
Дві концепції чи вимога домінування російськоцентризму?
У 90-ті рр. XX ст. з українськими підручниками воювали лише маргінали-комуністи. Після приходу до влади Партії регіонів ситуація кардинально змінилася. Регіонали зрозуміли необхідність ведення боротьби за настрої електорату, котрий з кожним роком неухильно поповнює лави симпатинів національно-державного спектра політичних партій.
Партія регіонів виконує в Україні функцію масової російської партії, атому, як провідник російського державного інтересу, має в особі північного сусіда вірного та впливового союзника. Росія, як у свій час і Німеччина зі своїм пангерманізмом середини XIX ст., іде хибним шляхом - будь-що утримати в орбіті свого домінування максимальну кількість неросійських територій. За царя на цю мету працювало слов’янофільство, згодом - євразійство та його жорсткий варіант - панросійство. Зрештою, російське політичне керівництво можна зрозуміти. Великодержавні амбіції більшою або меншою мірою мають усі значні держави світу - колишні метрополії: Велика Британія, Франція, Іспанія, Німеччина, США. Незрозумілим лишається лише одне: чому російськими інтересами в Україні переймається нібито українська політична сила?
Розмови про існування немовбито двох відмінних концепцій історії України в школі насправді не відповідають дійсності: немає двох концепцій, існує національна концепція історії, що ґрунтується на українській науковій схемі історичного процесу, виробленій традицією історіописання від Іпатського літопису, через монастирські й козацькі літописи, «Історію Русів», М. Максимовича, В. Антоновича, М. Грушевського до сучасної наукової школи. Та паралельно функціонує російська національна концепція історії на просторах Східної Європи, зокрема й України, що фактично не визнає або визнає лише частково існування українського тисячолітнього історичного процесу, окремого від російського. Ця концепція виводить свою традицію від Лаврентіївського літопису, через кипріанівську теорію «Москви - третього Риму», московські царські літописи, М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського, М. Покровського, Б. Грекова та М. Нєчкіну до сучасних російських істориків. Отже, ідеться про вибір не між двома українськими, а між українською та російською концепціями викладання історії в Україні.
Власне, критики сучасних підручників і виступають за викладання історії в школах за модифікованою й «підфарбованою», російською концепцією. Але оскільки відкрито про це сказати вони не хочуть, то вдаються до сумнівної ваги лицемірних евфемізмів, як-от: обстоювання переваг загальносвітових цінностей над вузьконаціональними; інтересів людини над інтересами держави; боротьби із ксенофобією, антисемітизмом і російсько-фобією; відстоювання історії народів, що населяють Україну перед історією лише української нації. Усі ці твердження цілковито неправдиві. Спробуймо розглянути їх, наскільки це дає змогу зробити формат видання.
Основні закиди прихильників панування російської схеми історичного процесу в Україні
Усі претензії критиків можна звести до п’яти груп питань. Розгляньмо їх по черзі:
1. Підручники сучасної школи є не національними, а націоналістичними. У них заведена жорстка ідеологічна схема, яка, як і в радянські часи, на перше місце ставить наперед задану схему, а нереальні історичні події.
Це звинувачення абсолютно голослівне й бездоказове. Жодний критик не наводить конкретних прикладів «націоналізму», а стверджує це голослівно. І це зрозуміло, оскільки в наших підручниках немає жодного націоналізму, не кажучи вже про фашизм і расизм (до такого договорився В. Колесниченко в газеті «Сегодня»). Ніде немає твердження або натяку, що українська нація є найкращою за антропологічними, культурними, політичними чи якимись іншими ознаками. Критики так званого націоналізму українських підручників продовжують радянську практику контрпропаганди, коли «українським буржуазним націоналізмом» кваліфікувалося вже саме визнання існування окремішнього українського історичного процесу. Сучасним нащадкам П. Валуева стояти на таких позиціях відверто вже не личить, суспільна думка не дозволяє критики з позицій сторічної давнини. Національне сьогодні є нібито цілком дозволеним і легальним, але якщо назвати національне націоналістичним, то виникає зовсім інший підтекст.
Риторичне запитання: а чи бувають підручники без ідеології? Хочемо ми того, чи ні, але історія як предмет виконує не лише освітньо-наукову, а й виховну функцію. Та чи достатньо підстав ставити на одну дошку тоталітарну ідеологію більшовиків, що впроваджувалася через уроки історії, і відкриту європоцентричну національно-демократичну концепцію сучасних українських підручників? «Радєтєлі» за вільну освіту насправді хочуть нав’язати сучасній школі свою ідеологічну систему цінностей, в основі якої лежать державний патерналізм, громадянська пасивність, командно-адміністративна й кланово-олігархічна системи економічного розвитку, панування російської ідеї та культури.
2. Підручники нібито конструюють фальшиві міфи, факти довільно добираються до наперед заданого результату, перекручуються, спотворено трактуються. Ці трактування не відповідають історичній правді.
Про окремі, на думку авторів, невідповідності трактувань і реальної історії говоритимемо нижче, тут же подискутуємо про питання глобального порядку. Що таке міф і чи справді це так жахливо, як про це пишуть наші критики? Історія як текст - це суб’єктивне сприйняття минулого сучасниками під кутом зору панівної ідеології, суспільних ідей та уявлень. Тому теза про так звану об’єктивність в історії є недосяжним ідеалом, завідомо нездійсненним бажанням, від якого відмовилася вся світова історична думка ще із часів присмерку позитивізму О. Конта й Г. Спенсера, тобто щонайменше сто років тому. Говорити про якусь єдину правду минулого є великою наївністю або підступністю. Правдою історії іноді стає відверта неправда щодо спільнот, приречених сильними світу до зникнення.
Ніхто не заперечує цивілізаторської потуги англійців, висот їньої культури. Але під тиском цієї культури ледь не була знищена старіша й не менш знана у світі ірландська культура. То невже ж через пієтет до англійської культури ірландці у своїх підручниках не пишуть про різанину, яку вчинив Кромвель, про переслідування колонізаторами Шин-Фейну - аналога нашого ОУН, про масову міграцію до Америки внаслідок голодомору середини XIX ст., де протягом XIX ст. опинився кожний другий ірландець? Чи згадка про ці невеселі сторінки минулого так само є проявом ірландського расизму щодо англійців?
Чому «націоналізмом» є згадка про смертний голод українських селян у 1933 р.? Чому націоналізмом є нагадування про кількасотрічний експансіонізм царату? Чому фашизмом є український некомуністичний рух опору 1941-1945 рр.? Чи, можливо, цього не було в історії, і ми пишемо в підручниках про те, чого ніколи не траплялося? Хто підтасовує факти, автори підручників чи їх лукаві критики, котрі бачать лише одну сторону дійсності: фашистські табори, нищення євреїв і циган, Бабин Яр і Хатинь - і не бачать другого боку історичної правди: семи мільйонів голодних смертей українських селян, масових розстрілів усіх верств населення у 30-ті роки, послідовного нищення інтелігенції за сталінщини, 10% вивезеного до Сибіру населення Західної України і т. п.? А, між іншим, у наших підручниках пишеться і про те, і про інше. І не побачити цього може лише або сліпий, або дуже упереджений автор.
3. Наші підручники нібито принижують росіян, розпалюють національну ворожнечу, поширюють ксенофобські і навіть антисемітські настрої.
Це черговий міф недобросовісних критиків. Вони так само не наводять фактів, які свідчили б про правдивість цих звинувачень. Бо таких фактів не існує. Ніде, у жодному масовому підручнику, не написано, що український народ є вищим, кращим за російський або інші народи, які живуть в Україні. Так само не можна говорити про тенденційне підтасування фактів. У всіх підручниках підкреслено розмежування народного російського інтересу та державної російської політики, завдяки чому кожен росіянин привчається до думки, що не несе жодної моральної відповідальності за агресивну зовнішню політику Росії. Усі позитиви спільного минулого також не приховуються: із приєднанням України до Росії, хоч вона і втрачала риси самостійності, відпала небезпека агресії кочовиків на південних кордонах України. Підручники не заперечують, що через Росію Україна долучалася до здобутків світової культури у XIX ст. (освіти, університетів, науки), хоча вона і втратила власну систему освіти наприкінці XVIII ст., коли була закрита Києво-Могилянська академія.
Національне питання в підручниках розглядається відповідно до світових норм освіти, під кутом зору існування в Україні української політичної нації. Отже, етнічний росіянин в Україні є водночас політичним українцем, тож про будь-яку образу російської гідності не йдеться. Хіба лише тоді, коли росіянин в Україні відчуває себе політичним росіянином, який підпорядковується російським державним інтересам. Для проросійських політиків українці й досі - «унтерменші», які асоціюються із селом, шароварами й горілкою, але Боже збав назвати це расизмом, бо що «попові можна, то дякові зась».
4. Стверджується, що українські підручники нехтують європейським досвідом, національні цінності ставлять вище за загальносвітові, а інтереси держави - вище за інтереси людини.
Насправді наші підручники намагаються наслідувати європейський досвід, хоча, звісно, цілковитого знака рівності між українським підходом і підходом, наприклад, німецьких, польських або французьких підручників поставити не можна. І це річ виправдана, адже Україна і традиційні «історичні» нації розв’язують відмінні суспільні завдання. Цим націям не загрожують втрата незалежності й асиміляція, вони не знають, що таке національний нігілізм, укорінена меншовартість, амбівалентна свідомість, за якої, образно кажучи, тіло людини перебуває в Україні, а душею та розумом вона живе в околицях Москви. Але й казати, що космополітизм є головною цінністю європейських підручників, що європейці нехтують національною схемою історії, абсолютно невиправдано. В інтегрованих підручниках Німеччини й Польщі на національну історію відводиться понад 60% місця, а події світової історії висвітлюються під кутом зору їхнього державно-національного інтересу. Особа розглядається як частина колективу, і не існує жодного протиріччя між висвітленням історії суспільства та індивіда. Звичайно, підручники наших західних сусідів більш олюднені та антропоцентричні. Але це говорить не про принципову суперечність європейських та українських підручників, а показує шлях удосконалення для останніх. При тому, що в Німеччині кожна земля має свій підручник, нікому не спадає на думку викладати моменти загальнонімецької історії під кутом зору, скажімо, баварського сепаратизму. Хоч деякі землі й мають на це більше підстав, ніж, приміром, Донбас, оскільки пережили багатовікову окремішню історію на рівні етносу та його культури.
5. Українська історія в підручниках, кажуть критики, - це лише історія українського народу, в них нічого немає про історію росіян, поляків, угорців та інших народів України. Наголос у змістовному наповненні підручників зроблено на історії українського державотворення й національно-визвольного руху.
І це твердження є цілковито недобросовісним. Основний підручник з історії, навіть із суто технічних причин, не може містити спеціального курсу з історії всіх меншин, які компактно проживають в Україні. Для цього існує факультативний курс краєзнавства. До речі, окремі регіональні підручники краєзнавчого спрямування існують у багатьох регіонах України. Але основний шкільний курс мусить з однакових позицій висвітлювати історію як Київщини, так і Луганщини. Неприпустимо, щоб Центр України навчався за українсько центричними книжками, а Південь і Схід - за проросійськими підручниками. Це неможливо навіть як припущення. Наслідок такого підходу - розкол України. Чи не цього бажають наші критики? Не можна по-різному, залежно від регіону, оцінювати Українську революцію 1917-1921 рр. або діяльність ОУН-УПА. Ключовою проблемою історії в школі будь-якої держави є визначення місця своєї політичної нації у світовій історії. Без держави не може бути ані економічного, ані культурного її поступу.
Що вимагає корекції в наших підручниках?
Будучи дуже далекими від думки про ідеальність наших підручників, зазначимо, що їх варто багато й докладно доопрацьовувати. За умов збереження концептуальної спрямованості історичної освіти, на наш погляд, варто звернути увагу на такі моменти в підручниках, які вимагають доповнення і корекції:
1. Історія України не повинна обмежуватися лише територією України. Тривалі українські впливи відчували й російські столиці, у них піднімався український рух (освітній вплив XVII-XVIII ст., петербурзький журнал «Основа» 1861-1862 рр., московська та петербурзька українські громади XIX ст.), а також краківська, варшавська та віденська українська громади.
2. Українська історія - це не лише історія українських мас. Треба засвоювати, як своє, життя й діяльність у XIV-XX ст. численної руської шляхти на Волині, Поділлі, Київщині та в Галичині.
3. На більшу увагу заслуговує інтелектуальне життя України, яке варто розглядати в контексті головних світових течій суспільної думки XIX - першої половини XX ст.
4. Мало місця приділяється висвітленню історії української політичної еміграції 1920-1980-х рр. у Європі та Північній Америці.
5. У підручниках майже не згадуються українські етнічні землі за межами теперішньої державної території (Зелений, Сірий, Малиновий клини в Росії, Бразилія, Канада, США і т. п.).
6. Недостатньо висвітлюється повсякденна історія, історія побуту.
7. Під кутом зору національної схеми історії варто було б подати й історію життя в Україні неукраїнських етносів. Неупереджене висвітлення цієї проблеми покаже, що теза про уявний антагонізм українців і росіян є абсолютно надуманою.
У наші дні часто цитують прислів’я: «Не хочеш годувати власну армію - годуватимеш чужу». Перефразовуючи цей вислів, скажемо: «Хочеш забуття українського імені, учи своїх дітей за чужими підручниками».
