Російська революція 1917 року: Новий погляд
6. “Квітневі тези” В. Леніна
Більшовики вийшли з соціал-демократії і тому називали себе соціалістами. Однак більшовицький соціалізм не був схожий ні на “неусвідомлений” соціалізм тих верств населення, які співчували радам, ні на соціалізм західноєвропейського зразка, до якого тяжіла російська революційна демократія. В.Ленін обрав для своєї партії особливий шлях який уперше був намічений у “Квітневих тезах”.
Антанта не давала згоди на пропуск у Росію політичних діячів з екстремістськими поглядами. Тому В.Леніну довелось досить довго залишатися у Швейцарії. Проблему розв’язав керівник лівої фракції у швейцарській соціал-демократії Ф.Платтен. Через німецьких соціал-демократів він домовився з кайзерівським урядом щодо проїзду російських емігрантів через територію Німеччини з Швейцарії в Швецію. Емігранти у складі 30 осіб, серед них лідери більшовиків В.Ленін і Г.Зінов’єв, у супроводі трьох німецьких офіцерів прибули в Стокгольм у запломбованому вагоні і 16 квітня досягли російської столиці.
Тези “Про завдання пролетаріату в даній революції” були покладені в основу доповіді, з якою В.Ленін двічі виступав 17 квітня - в Таврійському палаці на зборах більшовиків, а потім на зборах більшовиків і меншовиків - учасників Всеросійської наради рад робітничих і солдатських депутатів. Нарада закінчилася в день приїзду Леніна в Петроград, і тому він міг побачити усіх периферійних керівників своєї партії.
Ленін бачив, що більшовики поступово “сповзають” на позиції есеро-меншовицького блоку. У цьому не було нічого дивного, оскільки лідери блоку проводили прагматичну, пристосовану до реалій життя політику. Взяти хоча б ключове питання про війну. Перед Всеросійською нарадою рад відбулася окрема нарада більшовицьких делегатів, щоб виробити спільну позицію з питань порядку денного. Зібралося понад 120 осіб - представники від 40 місцевих організацій РСДРП(б) і 30 об’єднаних організацій РСДРП, Бюро ЦК РСДРП(б), Петербурзького комітету більшовиків та ін. У прийнятій резолюції говорилося: “тільки дійсний перехід влади в руки пролетаріату і революційної демократії знаменував би зміну імперіалістичного характеру війни”. З цієї тези випливав такий “практичний” висновок: “звернутися до народів всіх воюючих країн із закликом повстати проти їх гнобителів, винних у братовбивчій війні”. На Всеросійській нараді керівник більшовицької групи Л.Каменев зняв цей проект резолюції і змусив групу проголосувати за есеро-меншовицьку резолюцію.
Десять тез, що містилися у двох доповідях Леніна і були надруковані в газеті “Правда” 20 квітня 1917 року, відомі в історії як “Квітневі тези”. Це - один з ключових документів у віковій історії КПРС. Він виключав більшовиків з табору революційної демократії і ставив їх у революції на окреме місце. Тому на аналізі “Квітневих тез” слід зупинитися детальніше.
У питанні про війну, з якого починалися тези, В.Ленін висунув гасло: “Ні найменшої поступки “революційному оборонству”. Щоб добитися припинення війни, повчально підкреслював він, треба розв’язати питання про владу. Не можна досягнути демократичного миру без повалення влади капіталу, без переходу державної влади в руки пролетаріату і біднішого селянства.
Менше, ніж за рік історія зло посміялася над цими повчаннями. Влада тоді вже опинилася нібито в руках пролетаріату і біднішого селянства, тобто в його власних руках. І Ленін змушений був давати згоду на підписання сепаратного мирного договору у Брест-Литовську - договору, за його власними словами, “ганебного”, “паскудного”, “грабіжницького”. Ще треба було дякувати кайзеру за те, що він обмежився договором, а не окупував усю Росію.
Друга теза характеризувала становище в країні: “Своєрідність поточного моменту в Росії полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії в силу недостатньої свідомості і організованості пролетаріату, - до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідніших верств селянства”12.
У цій тезі конкретизувалася розроблена Леніним концепція переростання буржуазно-демократичної революції в революцію соціалістичну. Оскільки вождь більшовиків вважав себе марксистом, він повинен був визнати, що в Росії через економічну відсталість можлива тільки буржуазна революція. Однак ще у 1905 році він став стверджувати, що здійснити і завершити буржуазно-демократичну революцію повинні в цій країні не буржуазія з лібералами, а пролетаріат у союзі з багатомільйонним селянством.
Твердження про “особливий шлях Росії” і революційні потенції селянства Ленін запозичив у народників та їх спадкоємців - есерів. Різниця полягала лише в тому, що народники та есери, коли говорили про робітників, селян або трудову інтелігенцію, мали на увазі якраз робітників, селян і трудову інтелігенцію разом із вільно створюваними ними організаціями - радами, профспілками, фабзавкомами, кооперативами і селянськими союзами. Ленін, використовуючи ту саму термінологію, мав на увазі не класи і верстви російського суспільства разом з їхніми організаціями, а тільки свою власну партію - “авангард пролетаріату”. В суспільно-політичному житті він не знаходив місця для інших “авангардів пролетаріату”. Він дозволяв жити й діяти тільки тим радам, спілкам, комітетам або організаціям під іншими назвами, які перебували під впливом і контролем його партії. Щоб забезпечити такий вплив і контроль, у країні мала бути запроваджена диктатура ленінської партії, побудованої, як відомо, на засадах “демократичного централізму”, тобто з цілковитим підпорядкуванням нижчих інстанцій вищим. Щоб диктатура виглядала пристойно, її треба було відповідним чином назвати: демократична диктатура пролетаріату і селянства, а на етапі соціалістичної революції-диктатура пролетаріату. “Демократичний централізм”, “демократична диктатура” - на таких оксиморонах трималася вся ленінська теорія революції. Оксиморон - це поєднання непоєднуваних за змістом слів (гарячий сніг, живий труп тощо).
Написане у попередньому абзаці є настільки важливим для розуміння мутації Російської революції в комуністичну і взагалі для історії України XX століття, що доцільно протягнути нитку від досить абстрактних для сучасного покоління реалій 1917 року в 1987-1988 роки, які залишаються на пам’яті у кожного. Тоді з’явилися дивні терміни: “неформальні організації”, “неформали”. Йшлося про організації будь-якого діапазону - від філокартистів до Народного руху, які під час виникнення і функціонування не одержали компартійного благословіння. А воно, як всі пам’ятають, давалося тільки після позитивних висновків КДБ і спеціалізованих урядових інстанцій. Всі організації в Радянському Союзі були формальними, але так їх не називали, поки не з’явилися неформальні. Поява неформальних організацій стала можливою тільки в умовах ліквідації компартійної диктатури. Коли останній генсек, не усвідомлюючи всіх наслідків своїх починань, ліквідував державний статус КПРС у пошуках ефективних перебудовних рішень, він розвалив партію, державу і країну.
Повертаючись до розгляду “Квітневих тез”, слід зауважити, що третьою тезою В.Ленін прописував своїй партії “режим вичікування”. Він навіть не згадував про спроби лівого флангу більшовиків пропагувати негайне утворення уряду з партій революційної демократії. Думаю, що це пояснювалося не тільки безперспективністю таких спроб в умовах, коли більшовицькі депутати становили незначну меншість у радах. Головним, як показали дальші події, було інше: Ленін не бажав утворювати уряд на рівних з меншовиками та есерами. Він прагнув вивести свою партію з табору революційної демократії і забезпечити їй самостійне місце в палітрі політичних сил з тим, щоб у слушний час прийти до влади не в коаліції, а самостійно. Адже диктатура несумісна з багатопартійністю.
Ленін мав намір вичікувати, як розвиватимуться події і куди заведе союз революційної і ліберальної демократії в опанованій радами країні. Тому суть третьої тези формулювалася у вигляді гасла: “Ніякої підтримки Тимчасовому урядові”. Про негайне повалення уряду не йшлося.
Четверта теза ленінського документу настільки важлива, що варто її процитувати майже повністю:
“Роз’яснення масам, що Р.Р.Д. (ради робітничих депутатів - авт.) є єдино можлива форма революційного уряду і що тому нашим завданням, поки цей уряд піддається впливові буржуазії, може бути лише терпеливе, систематичне, наполегливе, пристосовуване особливо до практичних потреб мас, роз’яснення помилок їх тактики. Поки ми в меншості, ми ведемо роботу критики і вияснення помилок, проповідуючи в той же час необхідність переходу всієї державної влади до Рад робітничих депутатів, щоб маси досвідом позбулися своїх помилок”’'3.
“Ми - в меншості”, - говорив Ленін, але в наведених тут словах відчувається упевненість у тому, що більшовики оволодіють радами. Ради і більшовики однаковою мірою прагнули знищити великих власників, їм було по дорозі. Меншовиків та есерів охоплював жах, коли вони дізнавалися про підпали і грабунки маєтків селянами, які ненавиділи поміщиків звіриною ненавистю. Навпаки, більшовики розпалювали класову ненависть. Законослухняні робітники і селяни чекали поліпшень в своєму житті від уряду, але не могли дочекатися і повертали свої погляди в бік більшовиків. Ось чим пояснювалася ленінська тактика вичікування. Ось чому більшовики висували гасло “Вся влада - Радам!” навіть тоді, коли ради були есеро-меншовицькими.
Уважно вчитуючись у “Квітневі тези”, ми не знаходимо тієї сили, яка повалила самодержавство - рад солдатських депутатів. Це не випадково. Ради солдатських депутатів були організаціями мобілізованих на війну селян і робітників. В рамках марксистської теорії їх ніби не існувало. Проте ради солдатських депутатів і солдатські комітети користувалися найпильнішою увагою більшовиків. Тільки більшовики створювали озброєні загони бойовиків при радах робітничих депутатів (“Червона гвардія”) і військові організації (“воєнки”) РСДРП(б) на фронтах та у великих тилових гарнізонах. Для встановлення диктатури потрібна військова сила.
З четвертої тези випливала ще одна ленінська новація, прямо в ній не названа: поняття “двовладдя”. Революційна демократія ставилася до рад як до громадських організацій, покликаних контролювати державну владу. Навпаки Ленін розглядав ради як державну владу, а співробітництво між Тимчасовим урядом і радами - як двовладдя.
Есеро-меншовицький блок передав владу, яку він мав завдяки контролю над радами, Тимчасовому урядові. Цим він виключив можливість двовладдя, яке загрожувало країні анархією. Поки меншовики та есери контролювали ради, не було й мови про двовладдя.
Ленінська стратегія революції полягала в тому, щоб заволодіти радами зсередини, після чого скинути уряд ліберальної демократії і поставити свій - радянський. Обираючи таку стратегію, більшовики турбувалися не про ради, а про себе. Захоплення контролю над радами було одним з елементів диктатури. Здійснюючи її, ленінська партія мала намір доручити радам справи поточного управління на всіх рівнях - від управління державою до місцевого самоврядування. Доручити радам означало доручити самим собі. Більшовики не збиралися залишити в радах представників інших партій. Влада радянських органів повинна була перетворитися на органічний елемент диктатури.
Маючи на меті цей задум, В.Ленін формулював п’яту тезу таким чином: “Не парламентарна республіка, - повернення до неї від Р.Р.Д. було б кроком назад, - а республіка Рад робітничих, батрацьких і селянських депутатів по всій країні, знизу доверху”14. Ця теза суперечила ідеї скликання Установчих зборів, яка відбилася навіть у більшовицькій партійній програмі.
Установчі збори повинні були створити парламентську республіку, спираючись на волю населення, виявлену шляхом вільних демократичних виборів. А п’ята теза ленінського документу заперечувала суверенне право народу на формування органів влади. Вона віддавала цю функцію радам, які були класовими організаціями і утворювалися волевиявленням порівняно незначної частки населення. З цим волевиявленням теж виходило не все як слід. Намір більшовиків контролювати ради вимагав втручання в процедуру виборів. Партія, яка здійснювала диктатуру за допомогою радянських органів влади, не могла дозволити собі підірвати її, пустивши на самоплив формування персонального складу рад. Ось який підтекст приховувався за заявою Леніна про переваги радянської республіки перед демократичною. Радянська республіка була потрібна більшовикам, а не народу.
“Квітневі тези” Леніна не відразу були сприйняті і схвалені в самій більшовицькій партії. Про це навіть в радянській історіографії говорилося досить багато. Лідери партій революційної демократії висловлювалися проти них у гострій формі, але вони не осягнули всієї небезпеки, яка корінилася в чеканних формулюваннях цього стислого документу. Тим менше вони розуміли підтекст, який випливав зі сформульованих положень.
Друга половина “Квітневих тез” (з шостої по десяту) формулювалася настільки туманно, що опоненти майже не звернули увагу на неї. Туманність формулювань була не випадковою. В.Ленін викладав у цій частині той план дій, який мав бути реалізований після завоювання рад і встановлення в країні більшовицької диктатури.
У другій половині “Квітневих тез” накреслювалися комуністичні соціально-економічні перетворення, які мали бути здійснені радянським урядом Росії. Ніхто не знайшов би в них ані грана соціалізму в західноєвропейському розумінні слова. Ідея комунізму була несумісною з приватною власністю на засоби виробництва. Вона означала відмову від товарно-грошових відносин, ринкового обміну виробленої продукції і капіталістичних методів господарювання. Вона означала також, що більшовики мали намір ліквідувати дрібну приватну власність десятків мільйонів селян, ремісників і кустарів, щоб позбавити їх економічної незалежності. Жодна з суспільних верств тогочасної Росії, не виключаючи пролетаризованих селян (які марили про ділянку поміщицької землі з живим і мертвим реманентом) не була б захоплена таким “соціалізмом”. Якраз через це положення “Квітневих тез” формулювалися завуальовано.
В.Ленін поставив у “Квітневих тезах” вимогу, щоб партія була названа не соціал-демократичною, а комуністичною. Вимога була реалізована у березні 1918 року VII партійним з’їздом. Йшлося також про прийняття нової, комуністичної програми партії. Друга програма РКП(б) була прийнята у березні 1919 року VIII партійним з’їздом. Показово, що у “Квітневих тезах” ставилася вимога про створення “держави-комуни”. Ленін уже бачив свою партію не стільки урядовою, скільки державною. Якщо державна партія мала намір стати комуністичною, країна теж мусила стати такою. Отже, привид комуністичної революції навис над Росією уже в квітні 1917 року, за рік до її початку. Проте тоді ніхто не міг його розгледіти. В країні не існувало людей, навіть в партії більшовиків, які могли б уявити собі довгострокові наслідки ліквідації класів і приватної власності на засоби виробництва. Ідея будівництва комунізму в дрібноселянській країні поки що визрівала лише в головах невеликої групки більшовицьких вождів.
