Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Епілог

Десятого травня 2009 року пасажири поїзда Київ-Москва, який зупинився на паспортний контроль у Брянську, стали свідком дивної сцени. Російські прикордонники зняли з поїзда непоказного чоловіка років п’ятдесяти. Паспорт відібрали. Чоловіка оголосили персоною нон ґрата і не пустили в Росію, де він прожив майже усе життя. Причини не пояснювали, але незадовго до того на одному з провладних сайтів з’явилася стаття зі звинуваченнями в антидержавній діяльності на адресу московського бібліотекаря Юрія Кононенка — так звали цього пасажира. Зокрема, йому закидали нелегальне ввезення підривної літератури і випуск у Москві аудіокнижки на основі «Історії русів».

По останньому пункту Юрій Кононенко справді був винний. 6 жовтня 2007 року він організував презентацію аудіоверсії «Історії русів» у Бібліотеці української літератури, що поблизу станції «Ризька» одразу за кільцевою лінією московського метро. Аудіокнижку створив Віктор Марченко, професор фізики одного з московських вишів. Організатори презентації мали всі підстави для гордості: 1991 року цей твір було перевидано в Києві, в інтернеті викладено оригінальний текст і переклад Драча, а тепер «Історія русів» нарешті зазвучала живим голосом. Оголошення про презентацію з’явилося на московському сайті «Кобза», і мало хто з присутніх того вечора міг запідозрити, що в цьому є щось нелегальне або підривне. Вони помилялися.

Через кілька днів після презентації Юрія Кононенка звільнили з посади завідувача відділу бібліотеки. Почалася істерика у пресі, презентацію аудіокнижки наводили як приклад підривної діяльності Кононенка. Уродженець України Роман Манєкін, який після розпаду СРСР прийняв російське громадянство і став одним з чільних російських коментаторів української тематики і російсько-українських стосунків, звинуватив Кононенка в розпалюванні національної ворожнечі і відзначив його роль у створенні цієї аудіокнижки. Цитуючи «Происхождение украинского сепаратизма» Миколи Ульянова (1966), Манєкін заявляв, що «Історія русів» — це маніфест українського націоналізму. «Все, что казачество за сто лет гетманского режима наговорило, накричало на радах, написало в “листах” и универсалах — не пропало даром, — цитував Манєкін Ульянова. — ...Но уже давно выделился среди этих апокрифов один, совершенно исключительный по значению, сыгравший роль Корана в истории сепаратистского движения... Речь идет об известной “Истории Руссов”».

Незважаючи на протести, Юрія Кононенка так і не поновили на посаді і назад у Росію до сім’ї не пустили. Чи законно діяли російські правоохоронці? Невже він справді загрожував безпеці російської держави? Відповіді на ці питання, принаймні частково, залежать від того, чи вважати автора (або групу авторів) «Історії русів» пропагандистом українського націоналізму і ненависті до Росії, як це стверджували ті, хто вів кампанію проти Кононенка. У попередніх розділах ми вже продемонстрували, що це не так.

Коротка відповідь на це питання: автор «Історії русів» не був українським націоналістом і Росію не ненавидів. Модерного українського націоналізму ще не існувало. Аналіз тексту «Історії русів» та життєвого шляху людей шираївського кола показав, що «продюсери» та читачі «Історії русів» намагалися виторгувати козацькій старшині найкращі умови в рамках Російської імперії, а не поза нею. Розлога відповідь набагато складніша, з нюансами. Я спробую її сформулювати, розглянувши «Історію русів» у кількох ширших контекстах. Перший контекстуальний рівень — модерне націєтворення; другий — історія імперій та імперського прикордоння; третій — роль історичних міфологій у формуванні та функціонуванні національної ідеології.

«Історія русів» має складну будову і кілька смислових шарів, але добре вписується у класичні схеми розвитку модерних націй. Цей твір уперше з’являється в часи, коли, за схемою розвитку національних рухів Мирослава Гроха, український національний проект вступив у першу з трьох стадій — стадію збирання спадщини. 1818 рік — рік першого датованого списку «Історії русів» — виявився дуже важливим для українського національного руху. Того року Олексій Павловський видав першу граматику модерної української мови. Наступного року Микола Цертелєв надрукував першу збірку українських пісень, а Іван Котляревський, автор «Енеїди», написав перші українські п’єси. Протягом якихось двох років з’явилися великі літературні твори місцевим просторіччям, граматика цього просторіччя і збірка фольклору — важко уявити вдаліший момент для появи «Історії русів». Вона стала важливим історіографічним доповненням до літературного, лінгвістичного та фольклорного компонентів українського національного «пробудження».

«Історія русів» ідеально вписалася в перший етап українського національного відродження не тільки часом своєї появи. Вимогам моменту прекрасно відповідав жанр цього твору. Автор не приховував наміру написати національну історію, яка звеличить народ-націю та її подвиги. Героєм свого твору він зробив руську, тобто малоросійську чи то пак козацьку націю. Множинність назв допомогла перетворити історію козаків, як політичного організму і корпорації, ототожнюваних з Гетьманатом, Україною і Малоросією, на історію окремої нації. За цим процесом стояв не тільки автор «Історії русів»: козацькі літописці XVIII століття вже писали про «козацький малоросійський народ», або й націю. Новизна «Історії русів» полягала не просто в наголошуванні національного елементу наративу, айв ототожненні народу-нації з етнічною групою у протиставленні до численних «інших».

На початку XIX століття дворянство північної частини колишнього Гетьманату зіткнулося з конкурентами, які мали виразну етнічну фізіономію. Крім старовірів-великоросів, які жили в цьому регіоні з початку XVIII століття, колишня козацька еліта після поділів Польщі запізналася зі шляхтою сусідньої Могильовської губернії та єврейськими торгівцями і підприємцями, які переселялися в Гетьманат на початку XIX століття. Автор «Історії русів» писав про «природных» малоросів, великоросів, поляків і євреїв і тим самим активно утверджував етнічну осібність свого народу. В результаті він створив класичний національний наратив: національні перемоги приписувалися героїчним вчинкам природних малоросіян, а поразки — диявольським підступам чужинців.

Але навіть це не робило стародубського автора модерним націоналістом. З одного боку, розглядаючи велико— і малоросів як окремі народи, що їх розділяють не тільки адміністративно-юридичні кордони Російської імперії, а й етнічність, він робив суттєвий крок уперед порівняно з такими попередниками, як Семен Дівович, автор «Разговора Великороссии с Малороссией)» (1762). 3 другого боку, шлях від станової до етнічної концепції нації він до кінця не пройшов. У соціальному плані руська нація «Історії русів» — це нація козацької старшини та їхніх нащадків-дворян, народні маси це поняття охоплювало вряди-годи. Автор «Історії русів» — перший у довгому шерегу українських інтелектуалів, які мусили якось дати раду релігійній та етнічній спорідненості українців і росіян, підкреслюючи водночас їхню окремішність. Він наголошував відмінності у той самий час, коли зробив спорідненість своєю головною зброєю — стверджував, що козаки мають першість перед великоросами у правах на руську спадщину, і присоромлював останніх за те, що ті не надають рівного статусу братам-малоросам.

Феноменальна популярність «Історії русів», якою захоплювалися такі літературні титани, як Кондратій Рилєєв, Олександр Пушкін, Микола Гоголь і Тарас Шевченко, пов’язана з двома особливостями твору. По-перше, з пропагованими чеснотами, серед яких були патріотизм і боротьба з іноземними гнобителями. По-друге, з історіографічним стилем, який підкреслював героїчні вчинки предків і тим самим апелював до чутливої на героїку епохи Романтизму. Жодному іншому історичному творові епохи не вдалося поєднати ці два чинники, а саме вони принесли «Історії русів» приголомшливий і неминучий успіх.

На текст працювало й те, що він видавав себе за автентичне і надійне джерело — його, мовляв, писали покоління ченців, а відредагували такі знамениті люди, як Кониський і Полетика. Жанр історичної містифікації давав авторові фору перед конкурентами — «Историей государства Российского» Миколи Карамзіна (1818) та «Историей Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського (1822). їхнім творам бракувало не тільки «вільнолюбних ідей», а й драматизму та деталей «Історії русів», автор якої не губився при дефіциті джерел. Зберігаючи маску автентичності, він міг додавати інформацію, вводити одних персонажів і підправляти інших. Він вкладає в уста своїх персонажів довгі промови, і ті висловлюють небезпечні політичні ідеї, звільняючи автора від відповідальності.

Взірцем історичного наративу для стародубського автора служать не історичні твори Михайла Ломоносова, Василя Татіщева, Михайла Щербатова чи Івана Болтіна — всі вони покладаються на сухі літописи, а тому здаються нудними читачам романтичної епохи. Він бере приклад з неросійських зразків. Зокрема, з козацьких літописів початку XVIII століття — їхні автори наслідували гуманістичну історіографічну традицію, любили героїчні історії та сцени битв, а мотиви і почуття дійових осіб пояснювали, вкладаючи в їхні уста вигадані промови. На кінець XVII століття у Західній Європі традиції гуманістичної історіографії майже відмерли, але на східній окраїні континенту збереглися і повернулися, якраз коли Романтизм відродив інтерес до героїчних вчинків та пристрасних промов. На автора «Історії русів» вплинула також французька історіографія Просвітництва і раннього Романтизму. Він знав твори Вольтера, якого не раз цитував, і прекрасно орієнтувався в історії козаків Жана-Бенуа Шерера. Російський переклад «Літопису Малоросії» Шерера став предтечею «Історії русів» у плані мови, літературного стилю, трактування окремих подій і, не останньою чергою, певних політичних ідей.

Ідеї та літературні прийоми Просвітництва і раннього Романтизму проточувалися на сторінки «Історії русів» не тільки через твори західних істориків і письменників. Анонімний автор був обізнаний з тогочасним російським політичним і літературним дискурсом, що формувався під сильним впливом французьких філософів, і знав твори перших російських романтиків, наприклад «Громвал» Гавриїла Каменева і «Марьину рощу» Василя Жуковського. Крім західних впливів на «Історії русів» позначилися й місцеві джерела, що підкреслювали чесноти патріотизму та станові права і свободи. Всі ці чинники долучилися до того, що «Історія русів» наголошувала боротьбу за національну свободу, опір тиранії, важливість права, віру в розум як керівний принцип історичного розвитку.

Важлива роль нації в «Історії русів» — добрий приклад симбіозу ідей дореволюційної французької історіографії з місцевою традицією козацького літописання. «Літопис Малоросії» Шерера являв собою радше історію нації, аніж соціального стану чи держави. Так само й «Краткое описание о козацком малороссийском народе» Петра Симоновського (1765). Те саме давала «Історія русів»: стара нація козацької старшини стала нацією малоросійських дворян, добре ознайомлених не тільки з останніми західними тенденціями, а й з глибокими інтелектуальними традиціями своєї батьківщини.

Крім історії модерного націєтворення, користь для розуміння «Історії русів» та її епохи дає імперський контекст. Він допомагає пояснити особливості «Історії русів», що їх пропущено, маргіналізовано або хибно витлумачено у працях дослідників пам’ятки, які послуговувалися винятково національною парадигмою. Як ми вже переконалися, «Історію русів» було створено в середовищі спадкової старшинської еліти, прекрасно інтегрованої в Російську імперію. Ця еліта переймалася втратою традиційних прав та привілеїв і хотіла покращити умови входження в імперський політичний та соціальний простір. Імперія розширювалася, колишнє прикордоння перетворювалося на серцевину країни, старі внутрішні кордони зникали, тому просвітницький проект централізації і стандартизації вимагав скасування особливих прав і привілеїв, що їх мали окремі стани-корпорації і території. Опір цьому проекту — суть «Історії русів». Обидві сторони дискусії говорили мовою Просвітництва, але використовували її по-різному: одні підкреслювали раціональність та імперську централізацію, інші навпаки — права та свободи колишніх підданців, які тепер перетворювалися на громадян.

Політичний, соціальний і культурний дух централізаторської імперії не міг не вплинути на ряд важливих особливостей «Історії русів». Наприклад, на мову, якою написано цей твір, тобто російську мову української еліти кінця XVIII — початку XIX століття. Вона відрізнялася від мови столичних літературних салонів і була сильно позначена військово-бюрократичною лексикою (ознака імперського досвіду козацької еліти) та українським просторіччям (притаманним старшинському оточенню та козацькій історіографічній традиції). Дедалі більший вплив російської мови, помітний в «Історії русів», свідчив про нову культурну ситуацію в Гетьманаті, де проявлялися всі ознаки культурно-колоніальної ситуації. Російська мова «Історії русів» (на відміну від української мови «Енеїди» Котляревського) пов’язувала спадкову козацьку еліту з російським імперським ядром, але відділяла її від власного народу. Вона ідеально відповідала політичній та культурній програмі старшини — інтегруватися в імперію. Російська мова сприяла фантастичному успіхові «Історії русів» і в малоросійського дворянства, і в російського читача, але вони по-різному інтерпретували цей текст. Перші розуміли і засвоювали національну ідею твору, а другі передусім бачили в «Історії русів» важливий історичний інструменту боротьбі за лібералізацію самодержавного режиму.

Важко, а то й неможливо зрозуміти також головні історичні аргументи «Історії русів» поза імперським контекстом. Автор заявляв претензії на фундамент історичної ідентичності імперії — саму назву і спадщину Русі. Він не просто називав козаків руським народом, а й викладав історію своєї батьківщини (у назві твору — Малої Росії) яко частину загальноросійської історії. Такий підхід було заявлено в передмові до «Історії русів», відповідна течія домінувала в українській історіографії все XIX століття. її представники, від Дмитра Бантиша-Каменського до Миколи Маркевича і Миколи Костомарова, намагалися вписати історію України в загальноросійський контекст. Відкидаючи назву «Україна» та наголошуючи руське походження і першість козаків, анонімний автор намагався покінчити з тим, що Малоросію підпорядковують Великороси. Він озвучував від імені своєї нації заявку на києво-руську історію і підкреслював, що назву Русь та руську історію у козаків украли — цим він не підривав імперський наратив, а перегравав його з метою поставити свій народ у центрі імперського міфу.

Отже, козацька Русь на сторінках «Історії русів» переважає Великоросію в історичному плані; мало того, вона більш російська, ніж самі росіяни. Ця думка працювала на політичну і соціальну програму спадкової старшинської еліти і відповідала домінантному курсу в російській історичній уяві того періоду: Київ і Наддніпрянщину уявляли колискою російської держави і нації, а жителів цього регіону вважали єдиним справжнім прикладом російськості, не зіпсованим часом та іноземним впливом. Те, що українські козаки в «Історії русів» — це справжні руси, або росіяни, спантеличувало наступні покоління читачів, які жили в епоху ексклюзивістських національних ідентичностей і мусили якось узгоджувати руську термінологію автора зі словами про осібний характер козацької нації.

Через свою амбівалентність «Історія русів» стала стартовою точкою багатьох історіографічних екскурсів, які приводили до різних національних наративів. Вона добре працювала і в імперському (загальноросійському та малоросійському), і в українському національному історіографічних дискурсах, залежно від того, як особливості тексту виділяли окремі дослідники. Випади анонімного автора проти поляків вважали доказом його російськості, а з того, що він відкидав назву «Україна», робили висновок, що він вірив у єдність руської нації. І навпаки: глорифікацію козаків і огуду на адресу царських підданців-великоросів вважали ознакою української ідентичності автора.

Як видно з тексту «Історії русів» та нашої розповіді про стародубську групу «незвичних підозрюваних», автор трактату навряд чи був принциповим противником імперій чи імперського правління як такого. Він зберігав лояльність до правлячої династії, але водночас боронив права і привілеї козацької нації. Промовиста ілюстрація — авторський вибір героїв і негідників. Найпозитивніший персонаж «Історії русів» — гетьман Богдан Хмельницький. Козацька еліта після поразки 1709 року відродила справжній культ Богдана, гетьман став ідеальним символом лояльності до імперії та непорушності прав і привілеїв, наданих козацькій державі російськими царями. Гетьман Іван Виговський, який по смерті Хмельницького повстав проти царя, навпаки, став одним з найбільш негативних персонажів наративу. Автор трактує права і привілеї, отримані Виговським від поляків, особливо під час Гадяцьких статей, з повагою, ба навіть із захопленням, але самого гетьмана засуджує.

Що стосується Івана Мазепи, автор висловлює свою позицію дуже неохоче, Мазепа у нього ні герой, ні зрадник. Мазепинську дилему розв’язує історія Павла Полуботка — він помирає, захищаючи права своєї нації, але не повстає проти царя. Незалежницькі заклики Мазепи не знайшли розвитку в історіографічній та політичній думці і лишилися латентною загрозою імперії. Безпосередня мета автора була інша — виторгувати в імперської влади якнайвигідніші умови. Тому його критика адресувалася не Петру І чи Катерині II, а царедворцям на зразок батуринського ката Олександра Меншикова.

Якщо стародубський автор або група співавторів справді були лояльні до імперії і просто хотіли для своєї нації кращих умов, то навіщо їм ховатися за прізвищами двох українських знаменитостей минулого століття? Традиційна відповідь на це питання — «вільнолюбний» характер наративу, який конфліктував з панівними ідеологічними тенденціями в імперії, негативний портрет великоросів, м’яке потрактування «зрадників» на зразок Івана Мазепи і двозначне ставлення до російських монархів. Усе це схоже на правду, але ховати своє ім’я автора спонукали не тільки і не стільки політичні ризики. «Історія русів» — продукт містифікації. Автор удавав, ніби твір написано в монастирі, і прикривався особою Кониського не тільки щоб приховати сліди, а й щоб легітимізувати свій твір і надати йому авторитетності, яку навряд чи могло забезпечити його власне ім’я.

Це більш-менш поширена практика в епоху раннього Романтизму, багату на історичні й літературні підробки. У контексті дедалі гострішого конфлікту між імперською і національною ідентичностями підробки служили інструментом перерозподілу історичного простору, в якому домінували імперії. Давнє мистецтво містифікації стало одним зі способів підкріпити престиж бездержавних націй у конфлікті з набагато потужнішими імперськими конкурентами.

«Історія русів» мала всі ознаки національної містифікації. Її справедливо порівнювали з такими класичними взірцями жанру, як балади Осіана, написані Джеймсом Макферсоном у 1760-х роках, та історичні підробки Вацлава Ганки, які з’явилися в габсбурзькій Богемії на початку XIX століття. Рішення автора «Історії русів» написати твір імперською мовою відображало не тільки колоніальний статус української культури в Російській імперії, а й загальну європейську практику продукування національних містифікацій. Макферсон опублікував Осіана англійською і заявляв, що це переклад з ґельської. Він зробив зворотний переклад на ґельську тільки після того, як з’явилися сумніви в автентичності його текстів. Ганка надрукував свої «знахідки» і мовою «оригіналу», і в німецькому «перекладі». В усіх трьох випадках твори адресувалися домінантним «іншим» англо—, німецько— і російськомовним елітам і читачам у територіальному ядрі імперії. Спочатку мова збила імперський загал з пантелику. Російські читачі захоплювалися «Історією русів» і не зразу помітили антиросійські настанови твору, так само й англійці умлівали від Осіана і тільки згодом розшифрували його прошотландську мораль.

Суть усіх цих трьох містифікацій однакова: шотландська, чеська і козацька руська нації не поступалися, а то й перевершували домінантні імперські нації в культурному й історичному плані. Але ця вищість обмежувалася винятково сферою культури. Політичного виклику цілості імперії тут не було. У своїх історичних творах Макферсон підтримував англійсько-шотландську унію (1701). Так само й у текстах Вацлава Ганки не було якоїсь антиімперської програми. Ці автори боролися не за національну незалежність, а за те, щоб відповідні національні еліти отримали краще місце в імперській культурній ієрархії, і саме для цього перетлумачували історію та перегравали культурні стосунки.

Подібно до творів Макферсона і Ганки, «Історія русів» з’явилася в епоху культурного піднесення, жвавого інтересу до колекціонування історичних артефактів і збереження місцевої спадщини. Містифікації тієї епохи були відчайдушною спробою зберегти (неодмінно величну) місцеву традицію, інакше, мовляв, приречену на загибель. Українські антиквари 1810-х років, як і їхні шотландські колеги 1760-х, нарікали на брак історичних джерел і сумували за втраченими рукописними скарбами. Вони сподівалися на диво, на те, що знайдеться національний Гомер, і щось таке справді сталося. Мрії реалізувалися у формі «підробок-реконструкцій» — нових літературних та історичних текстів, які охоплювали, здавалося, втрачені частини національного наративу. «Підписи» Осіана в Шотландії і Кониського в Україні легітимізували ці твори, давали їм потрібний авторитет і привертали увагу. Мало хто ставив під сумнів легітимність цих містифікацій, хіба що критики належали до нації, яка нічого не вигравала від таких підробок. Англійські та ірландські автори викрили самозванство Макферсона до того, як його «літературний злочин» визнали шотландці. Так само «Історію русів» ненадійним історичним джерелом першими оголосили росіяни.

Романтизм зробив появу «підробок-реконструкцій» не тільки можливою, а й бажаною, до певної міри навіть легітимною. Означення «підробка» й «підробник» подобаються читачам і часто фігурують на обкладинках книжок, присвячених містифікаціям кінця XVIII — початку XIX століття. Але вони потребують уточнень, інакше не дають правильного уявлення про культурну роль цього явища.

Попит на «обман» існував у всій Європі, мало того, виробництво містифікацій активно підтримували. Единбурзькі друзі й покровителі фінансували експедицію Макферсона в Хайленд для збирання «шотландського» фольклору. Вацлав Ганка, публікатор Краледворського і Зеленогорського рукописів, знайшов тепле місце у Празькому національному музеї, заснованому чеськими аристократами. Маєтки багатих стародубських поміщиків, причетних до «Історії русів», стали стартовим майданчиком цієї містифікації — саме звідси вона почала свій тріумфальний шлях.

Не дивно, що автори містифікацій враховували не тільки культурні потреби свого народу, а й історичні інтереси та вподобання своїх меценатів. Макферсон придумував давні (і, зайве казати, фальшиві) родоводи своїм шотландським покровителям. Франтішек Палацький, ще один клієнт щедрих богемських аристократів і батько чеської національної історіографії, «довів» безсумнівне богемське походження свого покровителя графа Каспара Марії Штернберга. На цьому тлі епізоди «Історії русів» — наприклад, вигадана генеалогія Худорб чи різного роду сімейні перекази стародубської шляхти — не виглядають такою вже екзотикою.

Важко не помітити певних паралелей між стародубськими поміщиками, які сприяли створенню і поширенню «Історії русів», та богемськими аристократами, які брали участь в культурних справах і створили сприятливі умови для підробок Вацлава Ганки. Обидві ці групи стали жертвами імперських реформ, розпочатих «освіченими тиранами» XVIII століття і продовжених їхніми наступниками. У чеському випадку це реформи імператриці Марії Терези та її сина Иосифа II; в українському — новації Катерини II, Павла І та Олександра І. Обидві імперії скасовували старі регіональні права і привілеї землевласницької еліти та підривали її соціально-економічну базу, намагаючись покращити долю селян-кріпаків. Мало того, конкуренти з часом відтіснили чеську й українську еліти, колись дуже впливові при віденському і петербурзькому дворі. При габсбурзькому дворі у першій половині XVIII століття богемців потіснили італійці. Українці втратили вплив при російському дворі після смерті князя Безбородька. Невдахи мусили повернутися додому і об’єднатися з місцевими патріотами, які завжди опиралися імперській централізації.

Звісно, між цими двома елітами існували суттєві відмінності. Богемські аристократи мали набагато кращі позиції, були куди заможніші і почали націєтворчу діяльність раніше за шляхтичів-козаків. Вони створили національні інституції (деякі існують понині) і тим самим заклали академічні й культурні підвалини модерної чеської нації. Козацька аристократія та шляхта була набагато слабшою, а її внесок у націєтворення, принаймні спочатку, набагато скромнішим. Місцеві дворяни не розбудували жодної інституції і не брали бібліотекарями чи архівістами у свої маєтки людей калібру Палацького — вони чекали цього від імперії. Але їм вдалося скористатися незавершеністю централізації в Росії. У Габсбурзькій імперії місцеве урядування забрали в аристократії і передали імперським чиновникам, а в Російській імперії дворяни й далі контролювали центри місцевої влади, протидіючи через них наступу Петербурга. «Історія русів» почала свій тріумфальний похід у широкий літературний світ з благословення предводителя місцевого дворянства.

Особливо важливий для нас момент — чеське і українське дворянство одностайно захоплювалося місцевою історією: у чеському випадку — Королівством Богемія, в українському — козацьким Гетьманатом. Обидві групи великою мірою покладалися на вигадані історії і долучилися до становлення модерних національних ідентичностей. В обох випадках перехід до нової ідентичності відбувався на тлі кризи старої станової ідентичності. Це було особливо помітно в Гетьманаті. Як завважила Лія Ґрінфелд про російську національну ідентичність, «національність вивищила кожного члена нації і давала майже абсолютну гарантію від втрати цього статусу [...]. Дворянство можна було відібрати, [...] національність — ні. Націоналізм забезпечував людині якийсь мінімум безумовної гідності, на який вона завжди могла розраховувати». За цією логікою, колишній козацькій старшині, чий дворянський статус імперська влада ставила під сумнів або скасовувала, нічого не лишалося, як озброїтися національним наративом, утіленим в «Історії русів». На відміну від чеського дворянства, козацька старшина не мусила якось узгоджувати свою станову ідентичність з національною, — обидві були козацькими, обидві закоріненими у величному минулому, яке тільки й чекало на те, щоб його відкрили. «Історія русів» вдало поєднала і поставила на службу цьому амбітному проекту просвітницький культ розуму і щедру уяву епохи Романтизму.

Національні містифікації кінця XVIII — початку XIX століття дали сильний поштовх до створення модерних національних ідеологій. Подібно до відпрацьованих ступенів ракети (якщо розвивати образ, вжитий Іваном Драчем стосовно «Історії русів»), містифікації можна було відкинути, щойно вони виконали свою функцію. Політ ракети тривав, її траєкторія більше не залежала від надій і сподівань тих, хто спроектував перший ступінь. Що б там автори історичних містифікацій не думали про імперії, національні міфології, запущені з їхньою допомогою, в кінцевому підсумку підважували і руйнували імперську владу.

Поширення і рецепція «Історії русів» — типовий приклад формування, реконструкції і модифікації національних міфологій. «Історія русів» допомогла націоналізувати козацький міф, коріння якого можна простежити до початку XVII століття, коли православні ієрархи Речі Посполитої шукали підтримки козаків у боротьбі з пропагованою Римом і поляками церковною унією. Вони вихваляли козаків, яко нащадків київських князів, захисників від турецької напасті, вірних синів православної церкви. У XVIII столітті козацький міф набув нових ознак. Літописи тепер писали не православні ченці, а гетьманські канцеляристи, вони на перше місце ставили боротьбу козаків з польською владою і добровільний союз гетьманів з московськими царями. Козацька старшина перетворилася з військової еліти на станову корпорацію і потребувала козацького міфу для захисту прав і свобод, отриманих їхніми козацькими пращурами від російських монархів. Привілеї надано було козацькому війську, і наскільки нащадки зберігали козацьке ім’я та пам’ять про козацькі заслуги, настільки вони могли розраховувати і на збереження своїх привілеїв.

«Історія русів» звела докупи всі нитки козацького міфу. На сторінках цього твору козаки поставали нащадками києво-руських князів, мужніми оборонцями батьківщини від польського гноблення, вони заслуговували на особливе ставлення з боку російської держави, бо добровільно пішли під руку царя і воювали за імперію. Як ми вже побачили, за цим стояло бажання виторгувати якнайвигідніші умови інтеграції козацької еліти в Російську імперію. Саме для цієї мети трактат розвивав наявну вже в літописах XVIII століття думку, що козаки — це окрема нація; автор намагався реабілітувати дії української сторони до і після Полтави та підкреслював етнічну й культурну близькість руської нації козаків і великоруської нації царів. У своїй новій формі козацький міф цілком задовольняв вимоги моменту: пам’ять про Хмельницького запевняла владу в лояльності, а привид Мазепи нагадував про потенційне повстання проти імперії і ніби спонукав імперську владу визнати дворянський статус нащадків козацької еліти.

«Історія русів» зробила козацький міф привабливим для нового покоління українських інтелектуалів, але не могла довго контролювати їхню інтерпретацію цього міфу. Члени Кирило-Мефодіївського братства спершу прийняли козацький міф в оригінальній «історієрусівській» конфігурації, але невдовзі переформулювали його по-своєму. Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко підкреслювали егалітарність козацтва. Дехто з цих інтелектуалів заперечував елітистські настанови «Історії русів» і вбачав у них поміщицький консерватизм. Наступне покоління українських активістів реабілітувало «Історію русів» як пам'ятку української політичної думки, але знову модифікувало закладений у ній козацький міф. Михайло Драгоманов вважав «Історію русів» першим проявом української ліберальної ідеології і доводив, що козацтву були притаманні демократичні інституції і практики, що поєднувало Україну з Європою і відрізняло від самодержавної Росії.

Російська революція 1917 року надала старому історичному міфу нового значення. Козацтво тріумфально повернулося в українську політику 1918 року — Всеукраїнський з'їзд хліборобів проголосив Павла Скоропадського гетьманом, а козацька символіка і традиції мали легітимізувати його владу. Елітистська версія козацького міфу, репрезентована «Історією русів», на короткий час перемогла егалітаристську. Однак соціалісти — лідери української революції — не збиралися здавати козацький міф класовим ворогам. Наприкінці 1918 року стався заколот, і гетьмана Скоропадського усунули від влади. Переворотом керував Симон Петлюра, колишній літератор та редактор. Тепер його називали верховним отаманом — цей титул апелював до козацької військової традиції. До цього міфу вдалися навіть більшовики: вони створили загони червоних козаків, але загравали з козацтвом недовго.

Радянська влада підозріливо ставилася до козаків та козацької історії, вона вбачала тут паралелі із заможним селянством, яке опиралося сталінській колективізації, а в українському випадку козаки ще й символізували місцевий націоналізм. Наприкінці 1930-х років влада реабілітувала Богдана Хмельницького: спершу його вважали представником ворожих правлячих класів, а потім він зайняв помітне місце в радянському пантеоні завдяки своїм антипольським заслугам та ролі у «возз'єднанні» України з Росією. Однак решту козацької міфології радянський історичний наратив згодом відкинув. На початку 1970-х років, коли надто самостійного Петра Шелеста, керівника республіканської компартії, усунули з посади за націоналістичний ухил та ідеалізацію козацтва, дослідження козацької історії фактично опинилися під забороною. 1990 року козацький міф тріумфально повернувся у публічну сферу. Прекрасним приводом для цього стало святкування 500-ліття українського козацтва. Саме тоді повернулася до широкого читача й «Історія русів».

Незважаючи на гостру історичну полеміку, яка й далі точиться в українському суспільстві, козацький міф — єдиний компонент історичної пам’яті, який лишається недоторканим на рівні масової свідомості. У політичному плані козацький міф у сучасній Україні відрізняється від його репрезентації в «Історії русів». Тепер його головна функція — утверджувати історичну унікальність і незалежність України. Відповідно, він підкреслює інші моменти козацького минулого, не ті, що підкреслювала «Історія русів». У своїй сучасній інкарнації козацький міф відкинув антипольські й антиєврейські теми і не підкреслює більше культурну спорідненість із Росією. Однак багато елементів традиційної міфології лишилося, як-от популярність Богдана Хмельницького і глорифікація інших козацьких ватажків, зокрема Івана Підкови і Северина Наливайка. Козацький міф, що його український національний проект запозичив з «Історії русів» на початку XIX століття, лишається важливим компонентом української історичної та національної ідентичності.

Розвиток і модифікація козацької міфології засвідчує, що не всі національні традиції було «винайдено» будителями XIX століття. Як показав Ентоні Сміт, історичні міфи можуть бути адаптовані до різних обставин і набувати різного смислу в різних контекстах. Вони долають вибудувані дослідниками уявні кордони між модерними та домодерними націями. Козацький міф, уперше створений і пропагований в інтересах православної церкви і руської нації XVII століття, у XVIII столітті став наріжним міфом малоросійської нації, а звідти успішно перебрався в епоху модерного націоналізму. Роль у цьому процесі «Історії русів», перехідного тексту між домодерним і модерним націоналізмом, показує, що коли йдеться про історичні наративи, при переході від одного до іншого не відбувається революційних змін. Цей перехід потребує часу і відбувається поступово.

На завершення повернімося до справи Юрія Кононенка. Вважати «Історію русів» проявом модерного українського націоналізму чи підозрювати, що популяризація цієї книжки загрожує стабільності російської держави, — очевидний анахронізм. Але російським урядовцям здавалося інакше. Восени 2010 року було прийнято рішення ліквідувати громадську спілку Федеральна національно-культурна автономія українців у Росії, віце-президентом якої був Юрій Кононенко. В останні дні грудня того року московська міська влада закрила Бібліотеку української літератури в Москві, хоча українське посольство запевняло, що в бібліотеці немає жодної забороненої чи підривної літератури. Російську владу очевидно лякав привид Помаранчевої революції 2004 року в Україні. Вона побоювалася, мабуть, що тримільйонна українська діаспора може перейнятися «заразними» ідеями київського майдану. «Історія русів» знову попала в історію. Впродовж усього XIX і XX століття ця пам’ятка асоціювалася (справедливо чи ні — інша справа) з ідеями громадянських свобод і утвердженням української ідентичності, і от на початку нового тисячоліття ситуація повторювалася.

Не варто, однак, представляти повними невігласами російських чиновників, які приймали рішення про переслідування Юрія Кононенка. Напередодні перепису населення 2010 року група місцевих патріотів у Ростові-на-Дону оприлюднила відеокліп, який агітував населення регіону називатися в анкетах «козаками». У цій реп-пісні йшлося про унікальну роль козаків на південному кордоні Росії, їхню величну історію і самобутню мову. І вся ця культурна окремішність опинилася тепер під загрозою, застерігали співаки. «Нас уважают на Кавказе и в Центральной России», — співали представники нової козацької нації. «В эру красного террора теряли силу. Из миллионов казаков остались сотни тысяч. Возрождаемся из пепла, скрипят могилы... У нас забрали наше право называться народом. Расказачивали, жгли, лишали славы. Тысячелетнюю историю сменили крестьянами. [...] Заслуги наших мореходов свели на нет. Кто знает, что Дежнёв казак, и с ним Ермак и Берингов. [...] В ком бурлит казачья кровь — национальность: казак!.. Наш национальный язык — балачка и гутор... Культурой нашего народа восхищалась Европа...».

Невже на горизонті завиднілася нова козацька нація? Принаймні ясно, що ці співаки цілком оволоділи азами творення історичних міфологій, а інші націєтворчі рухи можуть послужити їм джерелом натхнення. 2000 року Павло Роберт Маґочій, професор кафедри україністики Торонтського університету й інтелектуальний лідер русинського руху (цей рух вважає населення Закарпаття і суміжних регіонів Польщі і Словаччини не українцями, а окремою русинською національністю), надрукував збірку статей під назвою «Of the Making of Nationalities There Is No End» («Творенню нових національностей немає кінця»). Схоже, що тему нових національностей — руської, русинської чи козацької — справді не закрито. А отже, ця книжка, можливо, не тільки про минуле.