Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Народно-демократична революція 1956 р. та її придушення
Підсумки роботи XX з'їзду КПРС засвідчували повний провал та безперспективність сталінізму, а червневі (1956) події в Польщі викликали стурбованість у кремлівського керівництва за долю своїх сателітів у Східній Європі. Між тим в Угорщині назрівала глибока соціально-політична криза. У країні зростав демократичний рух, учасники якого вимагали здійснення докорінних змін у суспільстві. Так, у березні 1956 р. відомий філософ Д. Лукач створив дискусійний гурток ім. Ш. Петефі, на засіданнях якого представники творчої інтелігенції обговорювали теми банкрутства марксизму в Угорщині, свободи слова і преси в країні, відставки М. Ракоші. Ці та інші проблеми, обговорювані опозицією, відразу опинилися в центрі уваги угорського суспільства. У країні залунали вимоги термінової реабілітації всіх репресованих.
Після приїзду до Будапешта одного з кремлівських лідерів, А. Мікояна, на липневому (1956) пленумі ЦК УПТ з посади першого секретаря «за станом здоров'я» був усунутий М. Ракоші, а на чолі партії став Е. Гьоре. Однак і оновлене партійне керівництво виявилося нездатним запобігти кризі й розрядити незадоволення населення. Тим більше, що І. Надь так і не був відновлений у керівництві країни, а про нового партійного лідера угорці знали, що він не менш за попередника винен у здійсненні беззаконня. Однак під тиском зростаючої опозиції влада реабілітувала засуджених та страчених у 1949 р. політичних діячів. 6 жовтня 1956 р. в Будапешті відбулося урочисте перепоховання праху репресованих, яке перетворилося на грандіозну антикомуністичну маніфестацію.
Політична напруженість в угорському суспільстві продовжувала наростати. Так, Спілка письменників Угорщини 17 жовтня зажадала скликання з'їзду УПТ для оновлення керівництва партії. Важливим каталізатором подальших подій у країні стало загострення політичної кризи в Польщі. Студенти Будапешта готувалися провести акції солідарності з польськими антисталіністами. Головними вимогами молоді стали шістнадцять пунктів студентів Будапештського політехнічного університету: виведення радянських військ із території Угорщини; скликання позачергового з'їзду УПТ; переобрання керівництва партії; проведення відкритого судового процесу над «четвіркою» М. Ракоші та іншими винуватцями скоєних проти народу злочинів; повернення І. Надя на посаду глави уряду як гаранта здійснення реформ; проведення вільних парламентських виборів на багатопартійній основі; гарантування свободи слова і друку; демонтаж пам'ятника Сталіну в Будапешті. Економічні вимоги торкалися: перегляду планів розвитку країни з урахуванням природних умов; скасування завищених виробничих норм у промисловості та встановлення мінімуму зарплати робітникам; надання права на страйк; відміна обов'язкових державних поставок та підтримка дрібного виробника в сільському господарстві.
У Будапешті біля пам'ятника Ш. Петефі 23 жовтня зібрався багатотисячний натовп студентів. Одна частина маніфестантів рушила до парламенту, сподіваючись на зустріч з І. Надем, а інша попрямувала до будинку угорського радіо, щоб передати у прямому ефірі свої вимоги. Біля радіоцентру пролунали перші постріли, які стали тою іскрою, від якої запалало полум'я народного повстання.
Увечері 23 жовтня у центрі Будапешта зібралося майже сто тисяч жителів. Виступаючи біля парламенту, І. Надь запропонував вирішити всі нагальні проблеми шляхом переговорів з партійним керівництвом. Не викликав ентузіазму також і виступ по радіо Е. Гьоре. Тоді невдоволення натовпу спрямувалося на пам'ятник Сталіну, який було зруйновано.
У ніч на 24 жовтня 1956 р. керівництво УПТ прийняло рішення про створення Військового комітету, запровадження комендантської години в Будапешті та воєнного стану по всій країні. Був обраний новий склад політбюро УПТ, а І. Надя призначили головою Ради міністрів. На підприємствах створювалися робітничі дружини. Угорське керівництво звернулося з проханням до радянського військового командування про допомогу.
НАДЬ ІМРЕ (1896-1958)
Народився в незаможній селянській сім’ї в м. Капошвар. Закінчив школу та гімназію. У 1912-1914 рр. працював на різних промислових підприємствах словацьких міст та Будапешта. У 1914 р. призваний до австро-угорської армії, воював на Італійському та Східному фронтах. У 1917 р. - у російському полоні. З початку 1918 р. - член РКП(б). У 1918-1919 рр. - служба в Червоній армії. У 1919 р. - активний учасник розбудови та захисту Угорської радянської республіки. У вересні 1919 р. - еміграція до Радянської Росії. У 1919-1921 рр. - служба у Всеросійській надзвичайній комісії. У 1921 р. - повернення до Угорщини (КПУ). З 1921 р. - член Компартії Угорщини. 1921-1927 рр. - на підпільній партійній роботі. У 1927-1930 рр. - арешт та ув’язнення. У 1930 р. - еміграція до СРСР. У 1930-1933 рр. - працює в Міжнародному аграрному інституті, захищає кандидатську та докторську дисертації, служить в інтернаціональному полку при генштабі Червоної армії. У 1933 р. - повернення до Угорщини. У 1933-1940 рр. - на підпільній партійній роботі. У 1941 р. - еміграція до СРСР. У 1941-1944 рр. - член закордонного бюро КПУ, редактор радіостанції ім. Л. Кошута. У 1944 р. - повернення до Угорщини. У 1944-1945 рр. - міністр сільського господарства. У 1945-1946 рр. - міністр внутрішніх справ. У 1948 р. - голова Народної асамблеї (парламент). У 1950-1952 рр. - міністр заготівель. У 1952-1953 рр. - професор Будапештського університету ім. К. Маркса. У 1953-1955 рр. - голова Ради міністрів. У 1956 р. - інтернований. У червні 1958 р. страчений.
На вулицях Будапешта точилися збройні сутички між підрозділами урядових військ і міліції та загонами повстанців. До ранку 24 жовтня останнім вдалося захопити радіостанцію, телеграф, арсенали зі зброєю, декілька автобаз тощо.
Вранці 24 жовтня в Будапешті біля державних установ були розміщені радянські війська. У виступі по радіо І. Надь наголошував на необхідності владнати всі проблеми мирними засобами, що стане запорукою «широкої демократизації суспільного життя та продовження будівництва соціалізму». Наступного дня на площі перед парламентом знову зібрався багатотисячний натовп. Невдовзі з дахів навколишніх будинків розпочалася стрілянина, в результаті якої було вбито та поранено декілька десятків угорців і радянських військових.
Події «кривавого четверга» стали переломними. Відтепер не тільки керівництво УПТ, а й співробітники держбезпеки перетворилися на об'єкт народного гніву. Змінилося й ставлення до радянських військ, поява яких викликала в багатьох мадярів почуття приниження національної гідності. Водночас зростала невіра в можливість здійснення реформ. Масові акції протесту досить швидко переросли у справжнє народне повстання. В країні розпочалося створення нових органів влади: робітничі ради на підприємствах, революційні - в установах, солдатські - у військах. Повстанські загони формувалися зі складу студентів, інтелігенції, службовців та військових. 31 жовтня був створений «революційний комітет оборони Угорської Республіки» на чолі з генералом Б. Кіраєм.
Першим секретарем УПТ 25 жовтня 1956 р. став Я. Кадар. Усунення Е. Гьоре було сприйняте як перемога реформаторських сил та як можливість для мирних демократичних перетворень. Однак зміни у вищому ешелоні влади ще не означали автоматичного припинення збройних сутичок та дій прихильників виходу з кризи силовими методами. З іншого боку, радикальні елементи на вулицях стали здійснювати самосуди над працівниками органів держбезпеки.
Наприкінці жовтня 1956 р. І. Надь розпочав реорганізацію уряду на багатопартійній основі й фактично перейшов на бік повсталого народу. Він підписав укази про припинення вогню, про призначення нових органів влади на місцях, про вивід радянських військ із Будапешта, про амністію, про відновлення національного герба та національного свята 15 березня, про розпуск органів держбезпеки. Усі ці заходи були схвалені представниками СРСР - А. Мікояном та М. Сусловим. У зверненні керівництва УПТ від 26 жовтня вказувалося на необхідність створення на «ширшій національній основі» нового уряду та проведення переговорів з СРСР про стан двосторонніх відносин і умов виведення радянських військ після наведення в країні порядку. Водночас оголошувалась амністія для учасників збройного протистояння.
30 жовтня розпочався вивід радянських військ із Будапешта, а уряд СРСР виступив із заявою про повагу до суверенітету Угорщини. У цей же день уряд І. Надя переїхав до парламенту й оголосив про створення національної гвардії для підтримки громадського порядку в країні. Виступаючи по радіо, Я. Кадар заявив, що багатотисячна УПТ «перетворилась на порох від першого ж натиску революції, виродилася в результаті сліпої та підступної політики сталінської банди М. Ракоші в інструмент деспотизму й національного поневолення». Пролунав заклик до створення нової партії, яка раз і назавжди «очиститься від злочинного минулого та будуватиме соціалізм, відкинувши некритичне копіювання закордонного досвіду».
Відхід радянських військ надихнув повстанські сили на штурм Будапештського міського УПТ, після захоплення якого всі його захисники були розстріляні. На вулицях столиці розпочалося справжнє полювання на партійних функціонерів та співробітників органів держбезпеки.
На становище в країні впливали зовнішні фактори. Так, президент США Д. Ейзенхауер все більше схилявся на бік американських «яструбів», які наполягали на необхідності силового втручання в угорські події. У цих умовах радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим готувалося надати народній Угорщині «інтернаціональну допомогу». Рішення про радянське військове вторгнення (операція «Вихор») було прийнято в ніч на 30 жовтня.
1 листопада 1956 р. угорський уряд, дізнавшись про розпочате вторгнення на територію країни радянських військ, прийняв рішення про розпуск УПТ, органів держбезпеки, про вихід Угорщини з ОВД та «вічний нейтралітет». Водночас було декларовано й відмову від односторонньої орієнтації на СРСР, висловлено прагнення інтеграції Угорщини до західноєвропейських економічних структур. У своєму виступі по радіо Я. Кадар не тільки підтвердив прийняті рішення, а й закликав угорців до захисту завоювань «славної революції» та суверенітету країни.
У парламенті 2 листопада розпочалися радянсько-угорські переговори про виведення радянських військ із країни. Однак 3 листопада угорська урядова делегація була заарештована.
Вранці 4 листопада по радіо (з території радянського Закарпаття) виступив Я. Кадар, який оголосив про створення «революційного робітничо-селянського уряду Угорщини». Новостворений уряд відразу звернувся до радянського військового командування про надання допомоги для «розгрому контрреволюції» та порятунку «соціалістичного ладу» в Угорщині.
На світанку 4 листопада радянські війська увійшли до столиці та інших угорських міст. У Будапешті розпочалися запеклі бої, у ході яких майже 15 тисяч угорських повстанців чинили опір переважаючим силам вторгнення. Командувач повстанських сил генерал Б. Кірай звернувся до керівництва НАТО з проханням про надання військової допомоги. Опір повстанських загонів тривав ще майже дев'ять днів.
Так було придушене народне антикомуністичне повстання в Угорщині. У боях з радянськими військами загинуло майже З тис. угорців, а понад 19 тис. було поранено. Радянські втрати становили понад 2 тис. вбитих та поранених.
