Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Угорщина в роки Першої світової війни

В умовах кризи 1914 р. угорський прем'єр-міністр І. Тіса досить зважено підходив до оцінки небезпечного становища. Всіма засобами він показував, що уряд не прагне до будь-яких територіальних придбань для королівства на Балканах, оскільки країна і так занадто перенасичена немадярським етнічним елементом. Навпаки, своєю головною метою уряд І. Тіси вважав необхідність збереження Угорщини в існуючих кордонах. Прем'єр був також переконаний у тому, що саме завдяки Габсбургам можна запобігти загрозі розчленування Угорського королівства, а військовий союз із Німецькою імперією дозволить зовсім відвернути цю загрозу.

У червні 1914 р. І. Тіса фактично залишався єдиним діячем у правлячій верхівці Австро-Угорщини, який був противником представлення Сербії неприйнятного для неї ультиматуму, оскільки вважав ситуацію несприятливою для початку війни. На його думку, Сербію варто було лише «провчити», оскільки будь-який анексіонізм міг викликати невдоволення з боку великих держав або загрожував спробою створення «триалістичної» монархії. І. Тіса розумів, що на Румунію як на союзника розраховувати не варто (у випадку конфлікту вона буде прагнути до захоплення Трансільванії), а Болгарія ослабла. Втім, впертість угорського прем'єра вдалося подолати зусиллями Франца Иосифа і Вільгельма II.

Сербія відмовилася виконувати одну з десяти умов, пред'явлених їй в ультиматумі - вільний пошук слідчими органами монархії терористів на сербській території. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Уряд Росії 31 липня заступився за Сербію і розпочав часткову, а потім загальну мобілізацію. У свою чергу Німеччина 1 серпня оголосила Росії війну, яка відповіла тим же. У наступні дні, виконуючи свої союзницькі зобов'язання, у війну вступили інші великі держави. Війна з місцевого конфлікту перетворилася на світову.

На початку війни правлячі кола Угорського королівства сподівалися не тільки посилити свою присутність на Балканах, а й загальмувати розгортання національних рухів у цьому регіоні. Правляча НПП та всі інші угорські партії, не порушуючи «національної єдності», одностайно схвалили урядовий курс на війну. Засвідчуючи вірність монархії, словацькі та румунські політичні сили припинили свою діяльність. По всій Транслейтанії було розгорнуто галасливу шовіністичну пропаганду проти «підступної Сербії» та агресивної Росії, запроваджено воєнний стан, лютували військово-польові суди, створювалися концентраційні табори.

Економіка Транслейтанії була швидко перебудована на воєнні рейки, однак уже через кілька місяців після початку війни країна стала поступово занурюватися в кризовий стан: бракувало палива й сировини, а сільгосппродукти вивозилися до Ціслейтанії; було регламентовано виробництво і споживання; встановлено максимум цін на збіжжя й борошно; запроваджено карткову систему.

Якщо на першому етапі війни навіть опозиційні сили в парламенті повністю підтримували уряд І. Тіси, то вже навесні 1915 р. ситуація змінилася. Так, СДПУ стала виступати з вимогами поліпшення умов праці й життя, розширення політичних прав громадян, а також за припинення війни. Почастішали антивоєнні виступи інших опозиційних сил. Ці виступи стали поєднуватися з акціями протесту національних рухів у Трансільванії, словацьких, хорватських та інших землях королівства. У парламенті все частіше порушувалося питання про становище в країні та на фронтах. Так, лідери соціал-демократії робили заяви про те, що в країні національна ідея зовсім втратила свій зміст, оскільки перетворилася на ідеологію панівних класів. Вони натякали на безроздільне панування в парламенті НПП та диктаторські нахили її лідера і прем'єра І. Тіси.

Відомий діяч угорського радикального руху О. Яси у своїх публікаціях виступав не тільки проти війни, а й запропонував програму вирішення національного питання. Почастішали виступи лідера Партії незалежності графа М. Карої, у яких він вимагав розширення демократичних прав, загальних таємних виборів та припинення війни без анексій і контрибуцій. У парламенті відверто засудив війну один із лідерів селянського руху Н. Сабо.

Тим часом події 1916 р. на фронтах затяжної війни дедалі більше ускладнювали становище Угорщини. Так, вступ у війну Румунії на боці Антанти з її зазіханнями на Трансільванію та Північну Буковину вже безпосередньо загрожував королівству. В опозиційних колах зростали антинімецькі настрої, а деякі політичні діячі почали зондувати можливості укладення сепаратного миру з країнами Антанти.

У червні 1916 р. М. Карої вийшов з Партії незалежності і створив власну «Партію незалежності й 1848 року». Він заявив в угорському парламенті, що бездіяльність рейхсрату¹ ставить під сумнів саме існування дуалістичної монархії, тому Угорщина потребуватиме самовизначення. Угорська опозиція в цих умовах стала вимагати встановлення контролю над урядом і військовим командуванням, оскільки Угорщина фактично перетворювалася на заручницю політики Відня. Прихильники М. Карої вимагали відставки І. Тіси і створення коаліційного уряду. У програмних документах опозиції містилося прагнення до миру задля територіальної цілісності королівства, лунали вимоги відновлення національної армії, угорського банку й митниці, запровадження загального рівного виборчого права.

Вторгнення румунської армії в серпні 1916 р. до Трансільванії поклало край атмосфері невизначеності. У Державних зборах пролунали вимоги відкликати з фронту додому угорські військові підрозділи, а у вересні 1916 р. розпочалися зовнішньополітичні дебати, під час яких пролунало невдоволення підпорядкуванням Німеччині. У листопаді після смерті Франца Иосифа від нового імператора Карла IV практично всі угорські політичні сили чекали прийняття рішення про припинення війни. Дійсно, у грудні на його вимогу уряди Центральних держав виступили з пропозицією про припинення війни, однак вона була відкинута лідерами країн Антанти.

¹ Рейхсрат - законодавчий орган дуалістичної Австро-Угорщини, діяльність якого під час війни була заборонена.

Імператор Карл IV висловив готовність і до певних внутрішньополітичних перетворень. Прагнучи подолати міжетнічну ворожнечу різних народів дуалістичної монархії, монарх усе більше схилявся до федеративного переустрою держави. Так, невдоволення населення Транслейтанії він прагнув подолати шляхом здійснення реформи виборчої системи.

Проте становище в Угорщині продовжувало погіршуватися, оскільки її громадяни потребували миру. Втрати армії становили більше половини мобілізованих - понад 2,1 млн (780 тис. убитих та пропалих безвісти; 743 тис. - поранених та 615 тис. - військовополонених). Пропозиції стосовно мирних переговорів з Антантою, з якими виступив у березні 1917 р. імператор Карл IV, залишилися безрезультатними. Лютнева революція в Росії ще більше загострила суспільно-політичну кризу в королівстві, посилився рух змученого надмірною експлуатацією селянства, ширились виступи проти національного гноблення й мадяризації.

У червні 1917 р. угорська опозиція на чолі з М. Карої та СДПУ, очолювана Ш. Гарбаї, створила політичний блок, який виступив за впровадження загального виборчого права і встановлення миру без анексій та контрибуцій. У цьому ж місяці вимушений був піти у відставку уряд І. Тіси, з яким у королівстві пов'язували вступ у війну. Новий коаліційний кабінет очолив представник Партії конституції граф М. Естергазі. Але вже в серпні його змінив підстаркуватий Ш. Векерле, упертий прихильник двоєдиної монархії та союзу з Німеччиною.

Під впливом антивоєнних настроїв солдати австро-угорської армії відмовлялися воювати за незрозумілі й чужі їм інтереси, а зростаючий антимілітаризм перетворювався на рішучі акції протесту проти участі у кривавій різанині. У містах Транслейтанії відбувалися численні мітинги, демонстрації, страйки та інші акції спротиву політики продовження війни.

Звістка про Жовтневий (1917) переворот у Росії та прихід до влади більшовицької партії активізувала національно-політичний рух в Угорщині. Так, на стотисячному мітингу, організованому соціал-демократами 25 листопада 1917 р. в Будапешті, була прийнята резолюція солідарності з російською революцією та більшовиками, від угорського уряду вимагалося негайного припинення війни на умовах радянського «Декрету про мир». З'їзд СДПУ невдовзі вирішив, у випадку відмови влади виконати ці умови, вжити всіх заходів для її усунення.

Австро-Угорщина разом із своїми союзниками по Четвірному союзу 15 грудня 1917 р. підписала перемир'я з Радянською Росією, а у Брест-Литовську почалися переговори про умови сепаратного миру. Водночас програми завершення війни, запропоновані на початку 1918 р. британським прем'єром Д. Лойдом Джорджем та президентом США В. Вілсоном, були сприйняті габсбурзькою верхівкою як ознака певної зацікавленості у збереженні цілісності дуалістичної монархії.

Хвиля страйків у різних містах країни, учасники яких вимагали виходу Австро-Угорщини з війни, завершилася проведенням загального. Так, починаючи з 18 січня 1918 р. упродовж трьох днів страйкували десятки тисяч робітників багатьох провідних підприємств країни. У Будапешті не виходили газети, не працював міський транспорт, а на антивоєнному мітингу 20 січня зібралося понад сто тисяч страйкуючих. У Каторі на початку лютого спалахнуло повстання матросів військово-морської бази австро-угорського флоту.

Січневі події та бурхливі виступи різних соціальних верств спричинили в Угорщині політичну кризу, в результаті якої «Партія незалежності й 1848 року» вийшла з коаліційного уряду. У лютому 1918 р. від імені угорської влади залунали застереження стосовно необхідності протидії новим акціям протесту, які готуються особами, що повернулися з російського полону, в Будапешті та в інших індустріальних центрах королівства.

У Брест-Литовську між УНР та Центральними державами 9 лютого 1918 р. був підписаний мирний договір, згідно з яким в Україні та країнах Четвірного союзу скасовувався воєнний стан, обумовлювалися кордони, звільнювалися окуповані території, встановлювалися дипломатичні відносини. Уряд УНР зобов'язався здійснити до Німеччини й Австро-Угорщини (до кінця липня) поставки продовольчих товарів та промислової сировини. Переговори між Радянською Росією та Четвірним союзом завершилися 3 березня 1918 р. підписанням Брестського мирного договору, який складався з чотирнадцяти статей та чотирьох додаткових угод. Угода передбачала визнання більшовицьким урядом УНР та підписання мирного договору з нею; повну демобілізацію російської армії та роззброєння військових кораблів; виплату радянським урядом компенсації за утримання російських військовополонених тощо.

На початку весни 1918 р. боротьба проти політики існуючого режиму в Угорщині розгорнулася з новою силою. Влада вимушена була вдатися до репресій проти учасників революційного руху. Так, у березні 1918 р. уряд запровадив надзвичайний стан, який мав покласти край масовому дезертирству з армії. Утікачам виносили смертні вироки, але й це не допомагало. Антивоєнний рух у країні посилювався в результаті повернення з російського полону 300 тис. угорських військових, майже половина з яких вже до середини літа 1918 р. повернулася на батьківщину.

Наприкінці березня 1918 р. в Москві була створена «угорська група РКП(б)» на чолі з Б. Куном, яка проводила активну роботу серед угорських військовополонених, щоб залучити їх до лав Червоної армії, та готувала ґрунт для створення в Угорщині комуністичної партії.

Після підписання Брестського миру та договору з Румунією австро-угорське військове командування змогло зосередити свою увагу на протидії силам Антанти на італійському фронті. Однак і тут уже влітку 1918 р. австро-угорська армія стала зазнавати поразок.

У червні 1918 р. на промислових підприємствах Будапешта спалахнули страйки, які невдовзі були підтримані в інших містах королівства. Страйкуючі, керовані лівими соціал-демократами, створювали робітничі ради й вимагали відставки уряду та підписання миру. Цього ж місяця «Партія незалежності й 1848 року» оприлюднила свою програму, в якій передбачалося встановлення «персональної унії», утворення національної армії, укладення миру без анексій при збереженні територіальної цілісності «Великої Угорщини».

Після провалу наступу австро-угорських військ на італійському фронті уряд у липні 1918 р. скоротив норми видачі хліба, що спричинило нову хвилю акцій протесту серед населення. Саме в цей період війська Антанти розпочали загальний наступ, у ході якого австро-угорські підрозділи стали залишати зайняті ними території в Північній Італії та на Волконському півострові. Наприкінці вересня капітулювала Болгарія, а війська Антанти наблизилися безпосередньо до кордонів Угорщини.

Поразки на фронтах загострювали й без того прогресуючу політичну кризу в Австро-Угорщині. Критичне ставлення до угорського уряду стали висловлювати навіть ті політичні сили, які доти беззастережно служили Габсбургам. Серйозно ускладнилися відносини між віденським двором та угорським урядом Ш. Векерле. Саме в цей період США та Антанта прийняли рішення про розмежування Австро-Угорщини. У Падуї між ворогуючими сторонами 3 листопада 1918 р. було підписано перемир'я. Національно-політичні рухи різних народів на тлі вже агонізуючої Габсбурзької монархії стали проголошувати утворення незалежних держав.