Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Зовнішньополітичні пріоритети Польщі у 30-ті роки

Друга Річ Посполита мала досить складні та напружені стосунки з усіма своїми сусідами (крім Румунії). На першому етапі польська дипломатія орієнтувалася переважно на Францію. Однак після Локарнської конференції (жовтень 1925), коли західні держави уклали з Німеччиною низку угод, що не давали твердих гарантій непорушності польсько-німецьких кордонів, у Варшаві стали схилятися до проведення більш незалежної від Франції зовнішньої політики.

На початку 30-х років польською правлячою елітою були сформульовані й визначені головні зовнішньополітичні пріоритети, які стали відомі під назвою «політика балансування», відповідно до якої Польща повинна була проводити політику «рівновіддаленості» як від СРСР, так і від Німеччини, усіма засобами вона мала протидіяти їхньому зближенню на антипольській платформі. Однак визначальною ознакою певної пронімецької переорієнтації зовнішньої політики Польщі стала ліквідація у 1932 р. військової місії Франції у Варшаві. У липні 1932 р. було укладено радянсько-польський договір про ненапад (у 1934 р. продовжений до 1945 р.), а в січні 1934 р. - польсько-німецьку угоду про мирне розв'язання суперечок, упродовж наступних десяти років.

Польща у 1932 р. поставила підпис під запропонованим Лігою Націй визначенням «агресія». У травні 1934 р. уряд Л. Козловського відкинув радянську пропозицію стосовно укладення багатостороннього пакту про ненапад і взаємодопомогу. Все це обумовлювалося вкрай негативним ставленням Ю. Пілсудського як до ідеї утворення «Східного пакту», так і до підписаних у 1935 р. радянсько-французьких та радянсько-чехословацьких договорів.

Перевіркою спрямованості польської зовнішньої політики стали події другої половини 30-х років, коли гітлерівська Німеччина розпочала ревізію версальських угод. Коли в березні 1938 р. Німеччина здійснила «аншлюс» Австрії, Польща не тільки не протидіяла руйнуванню Версальської системи, а й використовувала її кризу для досягнення своїх цілей. Так, уряд Ф. Складковського в ультимативній формі зажадав від Литви визнати остаточний характер існуючого польсько-литовського кордону, що могло спричинити конфлікт. Однак завдяки СРСР вдалося уникнути й домогтися встановлення польсько-литовських дипломатичних відносин.

Польща стала учасницею розчленування Чехословаччини. Водночас її керівництво ігнорувало поради уряду Франції поліпшити відносини з Радянським Союзом та дозволити пройти підрозділам Червоної армії через її території для надання допомоги Чехословаччині. «Санаційний» режим давно виношував плани анексії тієї частини Тешинської Сілезії (Заольз'я), що належала ЧСР. У вересні 1938 р. через кордон були перекинуті збройні загони, які своїми діями мали демонструвати (для зовнішнього світу) прагнення польського населення Заольз'я до «об'єднання з батьківщиною», а на кордоні було зосереджено війська. Спираючись на підтримку Німеччини, 21 вересня 1938 р. Польща в ультимативній формі зажадала від Чехословаччини вирішення проблеми польської національної меншини та повернення їй спірної території. Через два дні від імені радянського уряду було заявлено, що перехід польськими військами кордону Чехословаччини він розглядатиме як акт агресії, який змусить СРСР без попередження денонсувати спільний договір про ненапад. Однак 2 жовтня 1938 р. польські війська окупували Заольз'я.

Сподівання польського керівництва на те, що йому вдасться відвернути експансію гітлерівської Німеччини проти своєї країни, не виправдалися. Уже в листопаді 1938 р. Німеччина висунула низку вимог, виконання яких істотно обмежувало б суверенітет держави: погодитися на включення до складу «третього рейху» «вільного міста» Данцига, на будівництво екстериторіальної автостради й залізниці через «польський коридор» до Східної Пруссії та взаємодію проти Радянського Союзу спільно з країнами «антикомінтернівського пакту». Однак усі ці вимоги польське керівництво рішуче відкидало.

На початку квітня 1939 р. під час візиту до Великої Британії польської урядової делегації було досягнуто домовленості про гарантії незалежності Польщі. Саме у цей час А. Гітлером був ухвалений підготовлений німецьким верховним командуванням план захоплення Польщі. 28 квітня 1939 р. в Берліні було оголошено про денонсування польсько-німецької угоди про мирне розв'язання суперечок.

У цих умовах, згідно з польсько-французьким договором (травень 1939), Франція у випадку нападу Німеччини на Польщу брала зобов'язання відразу надати допомогу своїми військово-повітряними силами, на третій день агресії виставити частину сухопутних сил, а на п'ятнадцятий - застосувати проти агресора всю свою військову потугу. Наприкінці травня 1939 р. під час перебування урядової делегації Великої Британії в Польщі було укладено угоду, в якій деталізувалися обсяги надання британської військової допомоги. У випадку виконання досягнутих домовленостей співвідношення збройних сил на передбачуваному театрі воєнних дій у вересні 1939 р. було б не на користь Німеччини.

Позиція польського керівництва щодо СРСР залишалася відверто ворожою. Так, воно категорично не погоджувалося на пропуск підрозділів Червоної армії через свою територію у випадку німецької агресії. На цьому наголошувала радянська делегація на переговорах у квітні-серпні 1939 р. у Москві з представниками Франції та Великої Британії.

Повною несподіванкою для багатьох у світі стало 23 серпня 1939 р., коли Й. Сталін вирішив підписати радянсько-німецький договір про ненапад. У таємному додатковому протоколі передбачалося, що поділ території Польщі між СРСР та Німеччиною проходив по лінії річок Нарев, Вісла та Сян. На карті по центру країни було проведено лінію розмежування радянсько-німецьких інтересів.

Укладений у Москві наприкінці серпня 1939 р. «пакт Молотова-Рібентропа» віддзеркалив, по-перше, неадекватність спрямованості зовнішньої політики Польщі на загрозу, що вимагало від керівництва країни постійного лавірування між двома сильними сусідами; а по-друге, «пакт» став можливим, коли СРСР та Німеччина об'єдналися для руйнування Версальської системи, одним із дискримінаційних факторів якої була Польща у кордонах, ухвалених західними державами-переможницями. Таким чином, Друга Річ Посполита була приречена на загибель не стільки помилками політиків «санаційної» влади, скільки суперечностями історичного розвитку, в якому зовнішні фактори відіграли провідну роль.