Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Становлення політичної системи Другої Речі Посполитої (1919-1921)

Відновлення державності Польщі відбувалося в умовах активізації демократичних та революційних процесів у Європі. Все це унеможливлювало встановлення монархічного устрою в країні. Прихильники ж революційного переустрою соціально-економічних відносин, які групувалися навколо КРПП, намагалися спертися на пролетаріат та ради робітничих депутатів. Однак цим силам не вдалося завоювати (за виключенням Домбровського вугільного басейну) навіть більшості в радах та перетворитися на органи революційної влади. Водночас соціалісти та селянські партії, яких підтримувала значна частина населення, визнаючи необхідність часткової націоналізації промисловості та радикальної аграрної реформи, рішуче відкидали соціалістичну перспективу за більшовицьким зразком. Оптимальною формою державного устрою вони вважали парламентську республіку.

Своєю чергою праві партії, зважаючи на «недосконалість» польського суспільства та небезпеку, яка йшла від «революційних сусідів», вимушено погоджуючись на парламентську демократичну форму держустрою, прагнули використовувати всі засоби для поширення свого впливу в суспільстві. Так, «ендеки», християнські демократи та «прогресисти», об'єднавшись напередодні виборів до установчого сейму, виступили з програмою проведення соціальних реформ на основі «полонізації» промисловості, торгівлі й культури, висунувши гасло: «законність, порядок та соціальна рівновага».

Вибори 26 січня 1919 р. до установчого сейму перетворилися на перше випробування політичних сил Другої Речі Посполитої. Більшість польського населення тих територій, які були підпорядковані центральній владі (колишнє Царство Польське та Мала Польща), взяла активну участь у виборах, розглядаючи їх як своєрідний плебісцит «за» або «проти» незалежності. У виборчих списках значилося понад двадцять політичних угруповань. Водночас вибори бойкотувала КРПП, а також українське, єврейське та німецьке населення.

За підсумками виборів, відносну перемогу (116 депутатських мандатів з 340) здобув блок на чолі з «ендеками». Це спонукало праві сили блокуватися в парламенті з центристами з ПСЛ - «П'яст» та Національною робочою спілкою. Лівий фланг сейму складали депутати ПСЛ - «Визволене» (58), ППС - «революційна фракція» (32). До складу нового парламенту увійшло 50 колишніх депутатів німецького рейхстагу та австрійського рейхсрату.

На засіданнях установчого сейму, робота якого розпочалася 10 лютого 1919, були підтверджені повноваження Ю. Пілсудського як «керівника держави» до прийняття конституції та обрання президента, а також було прийнято закон про тимчасову організацію вищої влади («мала конституція»). Відтепер вища державна влада зосереджувалась у руках установчого сейму, головне завдання якого полягало в прийнятті конституції країни. Строк повноважень сейму не встановлювався, йому підпорядковувалися всі органи виконавчої влади, керівник держави, уряд тощо. Керівник держави мав репрезентувати Польщу на міжнародній арені, очолював цивільну адміністрацію та був головнокомандувачем польських збройних сил.

Робота над основним законом відновленої Польщі тривала два роки. У липні 1920 р. підготовлений спеціальною комісією проект конституції був винесений на обговорення. Оскільки ні ліві, ні праві партії не мали більшості в сеймі, то прийнята 17 березня 1921 р. конституція («березнева») була результатом досягнутого компромісу. Це була одна з найбільш демократичних конституцій у світі того часу.

Згідно з конституцією верховною владою в країні наділявся народ. Основи політичного ладу ґрунтувалися на спадкоємності традицій держави. Країна проголошувалась республікою з представницькою демократією та поділом влади. Вищими органами влади в законодавчій галузі ставали двопалатний парламент (сейм - 444 депутати, сенат - 111 сенаторів), у виконавчій - президент і уряд, у судовій - незалежні суди.

Президент, який обирався парламентом, мав право на висунення кандидатур прем'єра та міністрів, а також репрезентував державу на міжнародній арені.

Сенат міг затримати ухвалення закону, прийнятого сеймом, але не мав права «вето». Сейм, наділений основними повноваженнями в законодавчій та контрольній галузях, затверджував уряд і окремих міністрів і мав право змінювати їх.

Активне виборче право гарантувалося на загальному, рівному, таємному, прямому й пропорційному голосуванні. Не мали права голосу особи, що перебували на дійсній військовій службі. Конституція проголошувала рівність усіх громадян країни незалежно від походження, національності, мови, раси або віросповідання. При цьому передбачалося, що римо-католицька церква буде займати домінуюче становище серед інших конфесій. У конституції всі види власності оголошувалися недоторканними. Порушення цього права допускалося лише виходячи з вищих інтересів суспільства та при відповідній компенсації. Окремі статті конституції були присвячені охороні праці, соціальній допомозі у випадку безробіття та хвороби, охороні материнства й дитинства, національно-культурній автономії для національних меншин та ін. «Березнева» конституція закріплювала лад парламентської демократії та завершувала формування Польської держави й стабілізувала на певний час її внутрішню структуру.