Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Розділ 5. Польща

Становище в польських землях на початку XX ст.

XX століття польські землі зустрічали в кордонах Російської, Німецької імперій та Австро-Угорської монархії. Якщо в середині XIX ст. населення Царства (Королівства) Польського, Галичини, Великого князівства Познанського, польських земель Пруссії та інших становило 10 млн осіб, то напередодні Першої світової війни воно сягало вже 24 млн. Становище на польських землях у цей період визначалося в першу чергу соціально-економічними процесами, які тут відбувалися, та національною політикою тих держав, до складу яких вони входили.

До складу Російської імперії належало 10 губерній Царства Польського, які складали в її адміністративному поділі Варшавське генерал-губернаторство. Політичний та національний гніт у «російській Польщі» набув особливо важких форм. Так, практично з 1863 по 1915 р. там зберігався військовий стан, хоча до революції 1905 р. серйозних виступів не відбувалося. Після придушення повстання 1863-1864 рр. головним змістом політики царизму на польських землях стала інкорпорація їх до імперії. Практично повністю було знищено адміністративну автономію Царства Польського, скасовано Державну та Адміністративну ради, відомчі комісії, окремий бюджет. Усі місцеві органи - адміністративні, фінансові, судові, навчальні, поштові - були підпорядковані відповідним міністерствам у Петербурзі. Поширення на польські землі загальноросійської системи управління перетворило їх на одну з провінцій багатонаціональної імперії, назву якої в офіційних документах було замінено на «Привіслянський край».

На Царство Польське було поширено багато з тих реформ, що здійснювалися в Росії (аграрна, військова, судова), але тут так і не було запроваджено суду присяжних, міського та земського самоврядування, а селянське (гмінне) перебувало під контролем російських чиновників, які повністю витіснили польських. Поляки могли робити кар'єру на держслужбі виключно у внутрішніх районах імперії. Польську мову було замінено російською не лише в адміністрації, а й у судочинстві, на залізниці, на пошті, в навчальних закладах. Так, у вересні 1869 р. Варшавський університет було перетворено на російський, потім відбулася русифікація середньої, а згодом і початкової школи. Польська мова залишилася лише як факультативний предмет. Під приводом «очищення» богослужіння від католицизму фактично була ліквідована греко-католицька (уніатська) церква, а римо-католицька виведена з-під юрисдикції Римської курії та підпорядкована католицькій колегії в Петербурзі.

Західні та північні польські землі (Помор'я, Познанщина, Верхня Сілезія, Вармія, Мазури), що перебували у складі Західної та Східної Пруссії, вже в останній третині XIX ст. увійшли до Німецької імперії. Становище «німецьких» поляків у національному відношенні було досить важким, хоча на них і поширювалась дія загальнонімецької конституції (щоправда, у 1906 р. були заборонені публічні збори). Водночас місцева адміністрація, судочинство, пошта, навчальні заклади були повністю онімечені. Навіть назви польських міст та селищ були перероблені на німецький лад.

Однак уже з другої половини 80-х років XIX ст. центр тяжіння політики онімечення імперський уряд перевів у економічну сферу: для збільшення чисельності німецького населення у 1886 р. було створено колонізаційну комісію, яка викуповувала землі в поляків та передавала їх німецьким колоністам. Для прискорення цього процесу в 1894 р. створено «Об'єднання німців східних провінцій», або «гаката»¹. Відповідно до прийнятого в 1908 р. закону дозволявся навіть примусовий викуп землі в польських поміщиків. Така політика Берліна викликала зростаючий протест з боку поляків, а рух за запровадження польської мови в адміністративних установах, церквах та навчальних закладах поєднувався з боротьбою за збереження землі в руках польських власників.

На досить несприятливому тлі становища польських земель у складі Росії та Німеччини вигідно відрізнялися умови життя поляків у австрійській частині Габсбурзької монархії (Ціслейтанії).

¹ «Гаката» - абревіатура, складена з літер прізвищ засновників «Об'єднання німців східних провінцій». З цього часу політика онімечення відома під назвою «гакатизм».

Так, адміністративно Галичина складалася із 79 циркул (разом з Краковом і Львовом) і була поділена по річці Сян на Західну та Східну. В останній більшість населення становили українці. З утвердженням галицької автономії цей розподіл був скасований, однак відмінності між двома частинками зберігалися. Галичина мала свій сейм, який обирався за куріальною системою, що давало переваги польським поміщикам. Але адміністрація краю підпорядковувалася не сейму, а наміснику (в ранзі імперського міністра у справах Галичини), якого призначали у Відні виключно з польської аристократії. В австрійському рейхсраті представництво Галичини належало виключно полякам.

Домінування польських поміщиків у політичному житті Східної Галичини вступало у протиріччя з інтересами більшості населення - селян та сприяло подальшій колонізації українських земель. А крім того, існування автономії Галичини надзвичайно сприятливо впливало на розвиток польського громадського життя й національної культури. Так, поляки вільно користувалися рідною мовою в адміністративних установах, суді та навчальних закладах. У Галичині відновили діяльність польські університети у Львові та Кракові, було засновано Польську академію наук, поширювалася діяльність польських видавництв та освітніх товариств.

У кожній з частин польських земель вже в останній чверті XIX ст. відбувався (з різною інтенсивністю) процес індустріалізації. Його особливістю було те, що розвиток промисловості з самого початку орієнтувався на внутрішні та зовнішні ринки метрополій, оскільки загальнопольського не існувало. До того ж слід зазначити, що польські підприємці меншою мірою могли розраховувати на сприяння властей, аніж їхні конкуренти з «титульної» нації.

Найшвидше капіталістичні відносини розвивалися в сільському господарстві польських провінцій Пруссії, де в результаті реформ відбувався перехід поміщиків до нових методів господарювання, склався значний прошарок заможних селянських господарств та безземельних і малоземельних селян. Саме останні створювали «армію найманої праці» для сільського господарства та промисловості. Переважна більшість міцних селянських господарств мала товарний характер, завдяки чому вже на рубежі XX ст. Познанщина та Помор'я стали для Німеччини одним з головних постачальників продовольства.

У цей період завершився процес господарської спеціалізації окремих областей польських земель у складі Німеччини. Так, Познань стала промисловим центром з досить розвинутим сільськогосподарським машинобудуванням. Верхня Сілезія зберігала за собою статус «промислової кузні» Пруссії. Значною мірою цьому сприяли радикальна реконструкція чорної металургії, що була пов'язана із використанням коксу, для отримання якого використовувалося місцеве кам'яне вугілля. Видобуток останнього швидко зростав. Саме успішний розвиток економіки цієї частини польських земель забезпечував досить високий життєвий рівень значної частини поляків.

У Царстві Польському процеси капіталістичної перебудови в сільському господарстві розвивалися значно повільніше. І хоча аграрна реформа 1864 р. в цілому сприяла утвердженню капіталістичних відносин у економіці польських земель, процес перебудови аграрного сектору активізувався тут лише на рубежі століть. До Першої світової війни переважали середняцькі господарства, повільно збільшувався і прошарок мало- та безземельних селян, які в пошуках роботи мігрували в індустріальні регіони або за кордон.

Для розвитку промисловості в Царстві Польському складалися досить сприятливі умови: по-перше, він відбувався в регіонах, де вже існували певні паростки виробництва; по-друге, тут існував достатньо місткий внутрішній ринок для споживання промислових виробів; по-третє, польські підприємці могли скористатися вигодами різкого розширення російського ринку. Так, уже на початку XX ст. текстильні виробництва Варшавського та Білостоцького регіонів виступали на загальноросійському ринку як визнані монополісти, а Лодзь завдяки якості своєї продукції перетворилася на європейський текстильний центр. У Домбровському вугільному басейні динамічно розвивалася металургія, у Варшаві - металообробна промисловість та машинобудування, зростала мережа залізничного транспорту.

Технологічний переворот у провідних галузях промисловості Царства Польського сприяв тому, що обсяг виробленої продукції (у вартісному вимірі в порівнянні із ремісництвом та сільським господарством) надавав цим землям індустріально-аграрного характеру.

Найвідсталішими в економічному відношенні залишалися землі, що належали Габсбурзькій монархії. Велика промисловість (окрім видобутку та переробки нафти в Бориславі) в Галичині на рубежі XX ст. перебувала в зародковому стані, а її сільське господарство було неспроможне конкурувати з розвинутішими аграрними регіонами Австро-Угорщини. Поміщики, зберігаючи за собою більшу частину сільськогосподарських угідь, віддавали перевагу не капіталістичній модернізації господарств, а здачі землі в оренду невеличкими ділянками. Попит на продовольство в містах краю був незначним, а нерозвинута промисловість була не в змозі поглинути незайняте сільське населення. Усе це вело до того, що Галичина до 1914 р. мала серед інших земель Австро-Угорщини найвідсталішу структуру землеволодіння і значну кількість мало- та безземельних селян, багато з яких вимушені були рятуватися еміграцією.

Загалом же господарський розвиток усіх польських земель був дуже неоднорідним і мав досить виразні територіальні відмінності. У свою чергу, нерівномірність промислового освоєння, а також відстала соціально-економічна структура ряду регіонів (Вармія, Мазури, Мала Польща та ін.) спричиняла відтік польського населення. Кінець XIX - початок XX ст. став періодом масової еміграції поляків: до США виїхало 2,6 млн, до Німеччини - 400 тис., у Росію - 300 тис., в інші європейські країни - 100 тис.

Зростаюча міграція населення і пожвавлення громадського руху давалися взнаки не тільки в економіці й освіті, а й впливали на стан політичного життя в різних частинах польських земель та на поглиблення їхніх зв'язків із провідними польськими культурними центрами. Суспільні погляди, що панували в той час, вирізнялися в розділеному польському етносі суперечностями, які проявлялися у вигляді то гіркої, то оптимістичної рефлексії. Багато поляків усвідомлювало як важливість тодішнього періоду економічного розвитку польських земель, так і згубність для нього відсутності державності. Польська економіка формувалася під впливом імпульсів, які надходили з Петербурга, Відня та Берліна, а увесь господарський розвиток на польських землях відбувався в інтересах цих трьох метрополій.

Досить подивитися на карту залізниць, що проходили по польських землях. Домінуюча система залізничних сполучень та інших транспортних мереж виникла та існувала як складова частина «кровоносної системи» комунікацій Росії, Німеччини та Австро-Угорщини. Вона діяла відповідно до централістських і стратегічних прагнень цих держав, здебільшого всупереч безпосередньо польським інтересам.

Поразка Січневого повстання (1863) - четвертої збройної спроби відновлення незалежності Польщі - остаточно підірвала лідируючі позиції шляхти в польському суспільстві. Цьому певною мірою сприяла аграрна реформа (1864), яка створила нову економічну ситуацію. Відтепер вижити можна було лише перетворившись на підприємця. З іншого боку, розпочався процес поляризації польського національно-визвольного руху. Противники силових засобів досягнення незалежності, які представляли промислово-аграрні кола, різко виступали проти повстань, наголошуючи на тому, що вони підточують сили нації, супроводжуються руйнуваннями, реквізиціями, загибеллю, засланням та еміграцією тисяч патріотів. Ефективнішим шляхом для відродження Польщі вони вважали повсякденну кропітку працю, накопичення матеріальних багатств, зміцнення позицій поляків у господарському та суспільному житті, опертя на створену рідною мовою систему освіти та постійне лобіювання польських інтересів у коридорах влади на всіх рівнях.

У Царстві Польському набула поширення концепція «органічної праці», або «варшавського позитивізму», прихильники якої виступали проти забобонів старовини, станових привілеїв та клерикалізму. Вони закликали займатися розвитком промисловості, будувати комунікації, підвищувати родючість землі, наполегливо вчитися, розвиваючи освіту й науку, мову й національну культуру. Водночас прихильники концепції «органічної праці» прагнули подолати серед поляків розбрат, що зумовлювався різницею ідейно-політичних поглядів, і пропонували відмовитись від будь-якої активної політичної діяльності, спрямованої на досягнення національної незалежності. Противники силових засобів боротьби домагалися від польської спільноти свідомої відмови від овіяного романтизмом ідеалу поляка-революціонера, анархіста, самовідданого вояка на користь образу людини поміркованої, збалансованої, раціональної, педантичної, яка завжди реалізуватиме задумане.

У Галичині прихильники ненасильницьких методів відстоювання польських інтересів намагалися використовувати політичні засоби. Це вело до налагодження лояльного співробітництва польської еліти з австрійською владою в обмін на політичні поступки.

Однак найбільшого громадського впливу послідовники концепції відстоювання національних інтересів шляхом нарощування економічного потенціалу досягли в польських землях Пруссії. У цьому русі брали участь представники всіх прошарків суспільства, серед яких широкого розповсюдження набули ідеї загальнонаціональної єдності, національного й соціального солідаризму, що давало змогу полякам протистояти політиці онімечення.

Головним наслідком такої концептуальної переорієнтації стала відсутність наприкінці XIX ст. яскравих проявів польського національно-визвольного руху. Здавалося, що польське суспільство занурилось у глибокий сон, але в дійсності це була не тільки зміна поколінь, а й ідеологічного багажу та переоцінка цінностей. Для цього потрібні були нові суспільні сили, які були спроможні подолати всі перешкоди та впоратися із посталими перед поляками проблемами.

Наприкінці XIX ст. на польських землях активізується суспільно-політичне життя і відбувається формування основних політичних течій у селянському, робітничому та національному рухах. На території Царства Польського набув поширення робітничий рух. Так, у 1882 р. виникла Міжнародна соціал-революційна партія «Пролетаріат», яка проіснувала два роки. У 1890 р. в Пруссії виникло «Товариство польських соціалістів». У 1892 р. в Парижі була заснована Закордонна спілка польських соціалістів, яка своєю головною метою проголосила боротьбу за свободу, соціальні права робітників, об'єднання та незалежність Польщі. У цьому ж році виникла Соціал-демократична партія Галичини та Тешинської Сілезії. У 1893 р. у Варшаві була заснована Польська соціалістична партія (ППС). У цьому ж році було створено Соціал-демократію Королівства Польського (з 1900 р. і Литви - СДКПіЛ), яка за свою мету вважала повалення царату й завоювання політичних свобод для трудящих. У 1906 р. партія ввійшла до складу РСДРП(б).

Набирав сили й національний табір. Так, уже в 1887 р. в Швейцарії була створена Польська ліга, яка з 1893 р. почала діяти на польських землях під назвою Національна ліга. Головною метою Ліга вважала згуртування поляків для протидії чужим виявам та асиміляції. Лідери організації (Я. Поплавський, З. Балицький, Р. Дмовський) були прихильниками здійснення серед поляків активної цілеспрямованої просвітницької роботи, спрямованої на пробудження національної свідомості. Такої категоричної лінії дотримувалися також невдовзі створені молодіжні організації «Зет», «Пет», Товариство національної просвіти, Товариство захисту уніатів.

Одним з найвпливовіших політичних рухів став націонал-демократичний, що спирався на землевласників та підприємців і дістав підтримку серед інтелігенції й селян. У Царстві Польському в 1897 р. було засновано Націонал-демократичну партію (НДП), яку очолив Р. Дмовський.

ДМОВСЬКИЙ РОМАН (1864-1939)

Відомий польський політик, публіцист, ідеолог національного руху. У 1885-1891 рр. - студент Варшавського університету. З 1888 р. - член організації «Зет». 1893 р. - один із засновників Національної ліги. У 1897 р. - засновник Націонал-демократичної партії. У 1907-1909 рр. - депутат російської Державної думи. 1914 р. - засновник Польського національного комітету в Варшаві. У 1915 р. - еміграція до Франції. 1917-1918 рр. - голова Польського національного комітету у Парижі. У 1919-1932 рр. - депутат польского сейму. У 1923 р. - міністр закордонних справ. У 1926 р. - засновник «Табору Великопольщі».

Селянський рух представляла створена в 1895 р. в Галичині Народна партія («Стронніцтво людове», або «людовці»), яка висунула вимогу захисту інтересів селян, демократизації політичного життя, відновлення незалежності Польщі.

У Царстві Польському та Сілезії до цього періоду відноситься також розгортання християнсько-демократичного руху, учасники якого прагнули реалізувати соціальну доктрину римо-католицької церкви.

Завдяки активізації діяльності нових партій та рухів у суспільному житті поступово зменшувався вплив прихильників концепції «органічної праці» та «реалістів», які (прагнули досягти угоди з метрополіями в обмін на поступки полякам. У цілому ж створення політичних угруповань, орієнтованих на масову соціальну базу, відкривало сприятливіші умови для відстоювання національних інтересів та захисту прав польського населення. З цією ж метою використовувалася й парламентська трибуна. Так, польські депутати, представлені в австрійському рейхсраті, німецькому рейхстазі, прусському ландтазі та російській держдумі, незважаючи на різну політичну орієнтацію, намагалися координувати свою діяльність, об'єднуючись у «Польське коло».

Суспільно-політичне життя на польських землях на початку XX ст. відзначалося прагненням свідомої частини польського населення до національної незалежності, демократії та соціальної справедливості. У цій боротьбі використовувалися періодична преса, страйки, демонстрації, мітинги та інші акції протесту, в яких активну участь брали робітники, селяни, молодь та інтелігенція.

Революційна криза в Росії охопила й Царство Польське. Уже в січні 1905 р. загальним страйком були охоплені підприємства, шахти, залізниці. Учнівська та студентська молодь вимагала демократизації життя та викладання в навчальних закладах польською мовою. Першотравневі демонстрації у Варшаві були розстріляні каральними військами. На вулицях Лодзі впродовж шести днів червня точилися барикадні бої між поліцією та робітниками. Восени 1905 р. до боротьби проти царизму приєднався пролетаріат Домбровського вугільного басейну. Апогеєм революційних виступів у Царстві Польському стали страйки та заворушення в жовтні й листопаді 1905 р., внаслідок чого царська влада запровадила там військовий стан. У 1906-1907 рр. на польських землях продовжували відбуватися виступи, учасники яких висували вимоги переважно економічного характеру.

Уже в перший рік революції під тиском масових виступів польське суспільство отримало свободу друку, права на публічні збори та об'єднання, було лібералізовано цензуру тощо. Особливе значення мали царські укази про мовну та релігійну толерантність. Вони скасовували заборону на перехід від православної віри до інших конфесій, чим відразу скористалися уніати, перейшовши до римо-католицької церкви. У навчальних закладах було дозволено викладання польською мовою не тільки теологічних, а й інших предметів.

У приватних школах викладали польською мовою (за винятком географії та історії). Тому їх кількість почала різко зростати. Проте свідоцтва, що видавали ці школи, не мали офіційного визнання, і тому їхні випускники мусили для отримання атестатів зрілості складати іспити в російських школах. У державних школах польська мова викладалася як самостійний предмет.

У Царстві Польському до революції дозволялося під контролем адміністрації утворювати професійні союзи та культурні товариства. Завдяки лібералізації політики царату тут з 1907 по 1914 р. було утворено понад 600 різних громадських об'єднань, у тому числі Варшавське наукове товариство, Торговельні курси, Вільний університет, Товариство аматорів історії, Краєзнавче товариство. Однак у назвах цих об'єднань було заборонено використовувати слово «польський». Використання польської мови допускалося, але в стосунках з адміністрацією обов'язковою була російська.

Загалом же революція сприяла зростанню робітничого руху. Частина робітників підтримувала СДКПіЛ та те крило ППС, яке орієнтувалося на боротьбу із самодержавством разом з російським пролетаріатом. Інше крило ППС на чолі з Ю. Пілсудським робило ставку на національне повстання. Національні демократи («ендеки») на чолі з Р. Дмовським, змінили свою орієнтацію на проросійську, активно домагаючись надання автономії для Царства Польського.

У 1906 р. розходження між основними польськими партіями поглибились. Так вибори в польських землях до російської Держдуми, які бойкотувалися з боку ППС і СДКПіЛ, виграли «ендеки», отримавши 34 депутатських мандати. У складі ППС відбувся розкол на «лівицю», яка виступала за продовження страйків та зближення із загальноросійським рухом, і «революційну фракцію», яка наполягала на здійсненні збройних акцій як проти царських сановників, так і з метою здобуття коштів для партії. У другій та третій Держдумах національні демократи продовжували представляти поляків.

У цей час царат уже перейшов у наступ і поступово ліквідовував революційні завоювання народів Росії, у тому числі пільги, надані полякам. Була заборонена діяльність профспілок і культурних об'єднань («шкільних матиць»), закриті періодичні видання. У польських власників викупили Варшавсько-Віденську залізницю й на місце польських службовців призначили росіян. Із складу Царства Польського була виділена Хелмська земля і приєднана до Київської губернії.

Важливим осередком польського національного руху залишалася Галичина, політичні діячі якої все частіше висували гасло відокремлення Галичини від решти австрійських земель. Великого політичного значення набували тут польсько-українські стосунки. «Русини», як тоді називали українців, підкреслюючи свою окремішність, прагнули до утворення на території Східної Галичини власної автономної одиниці. Вони вимагали також розширення свого представництва в складі місцевих і центральних виконавчих і законодавчих органів влади, введення в школах та адміністративних закладах Східної Галичини української мови, реального зрівняння в правах греко- й римо-католицького духівництва. Жертвою напружених стосунків між місцевим польським і українським населенням став намісник Галичини граф А. Потоцький, якого в 1908 р. було вбито.

Польсько-український конфлікту Східній Галичині прагнули використати в своїх інтересах «ендеки», які спиралася на «подоляків» місцеву польську шляхту. Уже під час перших виборів до галицького сейму й австрійського рейхсрату «ендеки» посіли тут друге місце після «людовців». Проте сформулювати конструктивну політичну програму розв'язання польсько-українського протистояння вони не змогли. До того ж галицькі «людовці» підтримували Р. Дмовського та його орієнтацію на Росію, на яку дивилися як на противагу Німеччині й русинському (українському) національному рухові.

Поступово в польському суспільстві визначилися дві основні політичні течії. Першу течію репрезентувала Національно-демократична партія, яка розраховувала на об'єднання польських земель під скіпетром Романових з подальшим наданням їм політичної автономії. Другу презентувала ППС - «революційна фракція», яка в умовах наростаючого австро-російського протистояння була прихильницею співробітництва з Габсбурзькою монархією, сподіваючись на відновлення польської державності в межах «триалізму».

Прихильники союзу з Австро-Угорщиною вбачали шанси поляків у тому, щоб у військовому конфлікті, початок якого неминуче наближався, виступити із власною збройною силою. Вже у 1910 р. австрійська влада дозволила створення спортивно-воєнізованих формувань, і на території Галичини з'явилися польські Стрілецька спілка та Підгалянські стрілецькі дружини. В Австро-Угорщині їм із самого початку надавали всебічну допомогу у здійсненні військового вишколу. Діяльність стрілецьких формувань перебувала під контролем таємно створеної ще в 1908 р. «Спілки активної боротьби». На випадок війни ці структури передбачалося перетворити на військові формування, які були б здатні воювати на боці Центральних держав (Німеччини й Австро-Угорщини). Стрілецькі формування були пов'язані з різними політичними силами, які, як правило, взаємодіяли в ході підготовки стрільців.

Створення польських збройних сил прискорили Балканські війни 1912-1913 рр. З метою активізації визвольної боротьби в 1912 р. була створена тимчасова «комісія об'єднаних партій за незалежність», до складу якої увійшли політичні сили, які виступали за відновлення державності Польщі. Вже навесні 1913 р. в усіх польських стрілецьких формуваннях під проводом Ю. Пілсудського нараховувалося 10 тис. чоловік.