Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Формування національно визвольного руху. Ілінденське повстання та його наслідки
І хоча македонські землі до початку Волконських війн залишалися у складі Османської імперії, на рубежі століть у краї відбулися й певні позитивні зрушення, які охопили економічну, соціальну й культурну сфери суспільного життя. Зокрема, поступово зростала товарність сільського господарства, з'являлися підприємства легкої та переробної промисловості, розвивалася торгівля, зростали міста, у яких підвищувалася питома вага слов'янського населення. Водночас із посиленням ролі торговельно-підприємницьких верств населення формувалася й македонська інтелігенція, завдяки якій у 90-х роках XIX ст. відновилися дискусії про македонську літературну мову. Так, частина македонських діячів культури наголошувала на суттєвих відмінностях болгарської та македонської мов; наростав спротив політиці Болгарського екзархату, викликаний прагненням його ієрархів керувати в краї не тільки церковними, а й світськими справами.
Уряд царської Росії, виступаючи в ролі покровителя всіх православних та слов'ян на Балканах, вважав за свій обов'язок надавати сприяння та заступництво й населенню Македонії. Проте до якихось рішучих кроків проти султанської Порти справа не доходила, оскільки Петербург не бажав ускладнень у цьому регіоні, де перепліталися інтереси великих держав. У Росії майбутнє Македонії пов'язували з однією з балканських країн: Болгарією, Грецією, Сербією.
Суперництво між Грецією та Сербією за можливість здійснювати вплив на македонське населення ще більше загострилося у зв'язку із заснуванням у Салоніках у грудні 1893 р. Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО). Вже через три роки мережа її місцевих осередків («революційних комітетів»), у яких провідну роль відігравала інтелігенція, була досить розгалуженою не тільки в Македонії, а й у заселеному слов'янським населенням Одринському (Адріанопольському) еялеті, що давало керівництву ВМРО аргументи розглядати свої підпільні структури у Південній Тракії як одну із складових частин болгарського національно-визвольного руху в цьому регіоні Порти1.
ВМРО формувалася як строго централізована конспіративна організація, прийом до якої здійснювався на загально-громадських зборах у церквах або школах. Кандидати до вступу давали клятву на Євангелії перед прапором та зі зброєю. Згідно із статутом головною метою ВМРО було досягнення у складі Османської імперії політичної автономії краю під гаслом «Македонія для македонців». Кожний революційний комітет ВМРО на певній підконтрольній території спирався на власні збройні загони (чети), судові органи, освітні заклади та інші структури.
У березні 1895 р. в Софії на конгресі представників «македонської еміграції» (вихідці з Македонії та Тракії) було засновано Верховний македонський комітет (ВМК), головною метою якого було проголошено досягнення політичної автономії Македонії. Але ініціатором створення нової політичної структури став уряд Болгарії, а в історії македонського визвольного руху вона відома під назвою «верховізм»2.
Між ТМОРО та ВМК розгорнулося гостре суперництво за зверхність у македонському визвольному русі, яке час від часу переростало у криваві сутички. Коли в 1901 р. більшість керівництва ТМОРО була репресована, «верховісти» навесні 1902 р. спровокували збройний виступ, відомий як «Горноджумайське повстання». Під контролем четників ВМОРО (400 осіб) опинилося майже два десятки македонських сіл. Однак османським військам швидко вдалося придушити цей виступ. Та незважаючи на вкрай несприятливі обставини, лідери ТМОРО розпочали підготовку до нового повстання. Уряд Болгарії в січні 1903 р. під тиском Порти вимушений був заборонити діяльність ВМК. Постійне зростання кількості антиосманських акцій у Македонії (декілька сот збройних сутичок за п'ять років) та тиск урядів великих держав примусили Порту наприкінці 1902 р. заявити про початок здійснення у своїх балканських провінціях судової, адміністративної та освітньої реформ.
1 У 1896 р. ВМРО була перейменована на Таємну македонсько-одринську революційну організацію (ТМОРО), а з 1905 р. вона стала називатися Внутрішньою македонсько-одринською революційною організацією (ВМОРО). Під час Першої світової війни первісна назва організації (ВМРО) була відновлена.
2 У 1900 р. ВМК отримала назву Верховний македонсько-одринський комітет (ВМОК). У 1902 р. в Сербії за підтримки властей виникла подібна організація, яка складалася з македонських емігрантів просербської орієнтації.
Однак антиосманські виступи в Македонії не припинилися. Так, у квітні 1903 р. македонська організація «Геміджеї» здійснила в Салоніках низку терористичних акцій. Вибухи пролунали на французькому судні (на рейді в порту), у приміщенні Оттоманського банку та на деяких підприємствах. Організатори терактів розраховували в такий спосіб знайти підтримку великих держав та примусити Порту надати незалежність Македонії. Та ці сподівання не тільки не виправдалися, але й спричинили антихристиянські погроми, здійснені ісламськими фанатиками.
У травні 1903 р. на конгресі Бітольського революційного комітету було підтримано рішення ЦК ТМОРО про підготовку повстання, а для його керівництва був створений штаб. Збройний виступ розпочався в ніч на 2 серпня 1903 р. (день пророка Іллі) в Бітольському еялеті й швидко поширився на Південно-Західну Македонію. Після захоплення повстанцями містечка Крушево на зібранні, яке представляло македонців, албанців і волохів (по 20 осіб від кожної етнічної групи), було проголошено республіку, сформовані Рада республіки на чолі з М. Краєвим та Тимчасовий виконком (уряд). На багатотисячному мітингу 6 серпня одноголосно був ухвалений «Маніфест Крушевської республіки», у якому декларувалося право створення незалежної Македонії1. У Софії керівництво ТМОРО терміново оприлюднило «Звернення до великих держав», у якому містилися вимоги до султанської Порти надати автономію Македонії та іншим оттоманським провінціям на Балканах, призначити туди наділених повноваженнями губернаторів-християн та забезпечити контроль за виконанням прийнятих рішень. Повстання швидко поширилося на різні регіони Македонії. Але вже 10 серпня султанська влада кинула проти повсталих багатотисячне військо, яке жорстоко придушило повстання: тисячі вбитих, десятки спалених населених пунктів, церков, шкіл тощо. Жорстокі репресії, до яких вдалася Порта щодо учасників Ілінденського повстання та мирного населення, викликали обурення в європейських країнах і набули широкого міжнародного розголосу. Під тиском Росії та Австро-Угорщини Порта погодилася здійснити реформи в Македонії. «Мюрцштегські угоди» (жовтень 1903) передбачали: призначення до султанського уряду спеціальних російських та австрійських представників - спостерігачів за становищем християнського населення; реорганізацію жандармерії, адміністративних та судових установ; новий адміністративно-територіальний поділ провінцій з урахуванням різних етнонаціональних інтересів; надання допомоги населенню, яке постраждало під час повстання.
1 Оригінал «Маніфесту» не зберігся, а був відновлений по пам'яті одним з його авторів М. Майським та надрукований під назвою «Ілінден».
Ілінденське повстання суттєво вплинуло на позиції Порти на Балканах. І хоча виконання «Мюрцштегської угоди» сприяло частковому поліпшенню становища македонців, вона не могла наблизити розв'язання «македонського питання». Одним з показників цього була масова еміграція македонців до європейських та американських країн. Усе це спричиняло, з одного боку, активізацію національно-визвольного руху, а з іншого - його подальшу диференціацію. Так, глибоку внутрішню кризу переживала ТМОРО. Якщо ліві категорично відкидали будь-яке «зовнішнє втручання в македонські справи» та відстоювали «незалежний характер» македонського визвольного руху, то праві розраховували виключно на зовнішню допомогу (здебільшого болгарську). Після перейменування в 1905 р. ТМОРО у ВМОРО розкол в організації переріс у відкрите протистояння.
Найбільшим впливом та підтримкою серед населення ліві користувалися в Бітольському, Струмицькому та Сербському революційних комітетах ВМОРО. Але після Рильського з'їзду ВМОРО (1905) праві не тільки гальмували процес відновлення діяльності організації на ґрунті принципових рішень стосовно злагоди у визвольному русі, ухвалених з'їздом, а вже й не приховували своєї головної мети: приєднання македонських земель до Болгарії1.
1 У 1904 р. уряди Болгарії та Сербії уклали таємну угоду, в якій зобов'язувалися чинити опір будь-яким спробам розділу османських провінцій на Балканах. Терени Македонії поступово перетворювалися на арену жорстоких зіткнень між збройними угрупованнями проболгарського, просербського та прогрецького спрямування, а певні території краю час від часу переходили то під контроль Константинопольського патріархату, то Болгарського екзархату.
