Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Греція в умовах відновленої демократії (1974-1989)
Після падіння військового режиму постало питання про демонтаж його державно-політичних інститутів. Тимчасовому уряду на чолі з 67-річним К. Караманлісом, до складу якого увійшли представники консервативних та центристських сил, у першу чергу треба було вирішити два кола проблем. Перше стосувалося конкретних питань зовнішньої політики Греції (стосунки із США, Туреччиною, НАТО в «кіпрському питанні»), проведення розслідувань корупції, фактів політичних переслідувань та покарання винних. Друге коло визначалося перспективою структурних змін у громадсько-політичному та економічному житті суспільства. Особлива увага приділялася обґрунтуванню конституційних та правових засад нової системи влади й управління, механізму контролю над виробництвом, визначенню місця і ролі політичних сил у процесі розбудови демократичної держави. По суті треба було знайти вихід з національної кризи (стосунки з Туреччиною в «кіпрському питанні»), відновити та зміцнити демократію, забезпечити функціонування сильної влади.
На першому етапі діяльності Тимчасового уряду на одному з островів було ізольовано керівництво військової хунти та почалося розслідування кровопролиття в Політехнічному інституті в листопаді 1973 р. Розпочалася «дехунтизація» держапарату і армії. Тимчасово було відновлено чинність конституції 1952 р. На 17 листопада були призначені парламентські вибори, а на 8 грудня - референдум про майбутнє монархії. Вибори проводилися за пропорційною системою і давали можливість провідним політичним силам отримати представництво в парламенті.
На виборах були представлені чотири блоки партій. Перший складався з легалізованої у вересні 1974 р. «внутрішньої» КПГ, яка разом з ЄДЛ створила блок «Об'єднана ліва» (ОЛ). До другого блоку - «Нова демократія» (НД) - увійшли політичні сили правої орієнтації на чолі з К. Караманлісом, який об'єднав частину політиків з колишнього НРС. Програма блоку закликала до участі Греції в Європейському Економічному Співтоваристві (ЄЕС), підтримки НАТО, створення вільної ринкової економіки при ключовій ролі держави в певних галузях (військова промисловість, транспорт, телебачення). Головним гаслом НД було: «Не революція, а реформи!» Третій блок був створений новою партією «Всегрецький соціалістичний рух» (ВГСР) на чолі з А. Папандреу. Навколо популярного лідера згуртувалися політики лівоцентристської орієнтації, які дотримувалися ліберально-націоналістичних поглядів. Головними завданнями нової партії були: національна незалежність, народний суверенітет, соціальна свобода та демократичний устрій. Четвертий блок складався з Союзу центру під керівництвом Г. Мавроса та «Об'єднання нових сил», програмні гасла якого в цілому багато в чому нагадували передвиборчі установки К. Караманліса, тільки з категорично негативним ставленням до ідеї реставрації монархії.
Підсумки виборів 1974 р. засвідчили переконливу перемогу НД, яка набрала 54 % голосів (220 місць). СЦ отримав 60 місць, ВГСР - 12, ОЛ - 8. К. Караманліс сформував уряд, а проведений у грудні 1974 р. плебісцит про долю монархії (69 % висловилися «проти») зняв з порядку денного питання про структуру виконавчої влади. Президентом країни був обраний М. Стасінопулос.
Уряд спрямував свою діяльність на розбудову конституційно-правових підвалин державного устрою та «дехунтизацію» суспільного життя. Уже наприкінці грудня 1974 р. був оприлюднений проект конституції, в якій передбачалися розширення повноважень уряду, соціальна орієнтованість його діяльності та розширення прав президента (законодавча ініціатива, розпуск уряду, призупинення дії закону). Посилювалася також і роль держави в майнових стосунках. Так, розпоряджатися приватною власністю стало можливим тільки з урахуванням інтересів суспільства, а порушення цього принципу вело до конфіскації майна. Вводилися обмеження на видобування корисних копалин та на володіння рудниками, шахтами, кар'єрами й археологічними розкопками. Посилювалася роль держави у сфері освіти, охорони здоров'я, житлового будівництва. Забезпечення зайнятості стало одним із головних завдань влади разом із соціальним страхуванням та матеріальною підтримкою безробітних. Приватна ініціатива, що веде до обмеження свобод і приниження гідності людини або ускладнює розвиток національної економіки, заборонялася. Електронні засоби інформації бралися під контроль держави. Широкі громадянські свободи, рівність статей, заборона використання тілесних та психотропних засобів впливу на людину - все це було свідченням нових якісних змін правової та конституційної системи.
Прийняттям 9 червня 1975 р. конституції завершився процес переходу Греції від диктатури до демократії. Президентом був обраний 76-річний професор К. Цацос. Відповідно до закону «Про переворот 21 квітня 1967 р. та пов'язані з ним питання стосовно покарання злочинців» верховний суд виніс смертні вироки трьом організаторам перевороту (замінені довічним ув'язненням). Інші одіозні постаті режиму «чорних полковників» були засуджені до різних термінів ув'язнення.
Складним залишалося зовнішньополітичне становище Греції, яка перебувала у стані конфронтації з Туреччиною. І хоча завдяки НАТО вдалося запобігти військовому конфлікту, ситуація на Кіпрі складалася не на користь грецького населення. Понад 180 тис. жителів північної частини острова, рятуючись від переслідувань, були змушені залишити свої домівки. На «звільнених» від греків територіях було створено «Турецьку республіку Північний Кіпр». У зв'язку з цим грецька влада прийняла рішення про вихід країни із структури військового управління НАТО.
Середина 70-х - початок 80-х років стали для Греції періодом формування різних інституцій, спрямованих на зміцнення економіки та суспільно-політичного устрою держави. Наступ західних транснаціональних корпорацій на національні інтереси країни змушував уряд К. Караманліса застосовувати як ліберальні методи заохочення, так і засоби жорсткого контролю та регламентацій. Він намагався в першу чергу ліквідувати диспропорції в економіці, викликані однобічним розвитком невиробничих галузей та наслідками погіршення світової економічної кон'юнктури. Все це вимагало зусиль, спрямованих на заохочення іноземних інвестицій у виробничі сфери економіки.
Підсумки парламентських виборів 1977 р. вказували на певний спад популярності уряду - за НД було віддано 42 % голосів, за ВГСР - понад 25 %, за СЦ - 12 %, за КПГ - близько 9,5 %. Вибори підтвердили тенденцію до формування в Греції двополюсної політичної системи.
Уряду К. Караманліса пощастило домогтися прийняття Греції до ЄЕС, а в травні 1979 р. вона стала членом Спільного ринку. Членство в ЄЕС було затверджене в 1981 р., однак структурні перебудови економіки та необхідність у цих умовах професійної переорієнтації працюючих викликали незадоволення робітників та протести профспілок. Однак, незважаючи на труднощі, вже на початку 80-х років стали проявлятися позитивні результати запроваджених реформ: було досягнуто певної керованості соціально-економічними процесами; відбулася демілітаризація держапарату, деполітизація силових структур та деідеологізація громадського життя.
Лівоцентристські лідери з ВГСР прагнули переконати населення в тому, що період повсюдного панування принципу «національної необхідності» відійшов у минуле, а їхнє гасло «Зміни!» означало вимоги запровадження соціалізації економіки, децентралізації державного управління, запровадження робітничого самоврядування на виробництві. Так, соціалізація мала відбутися в енергетичній галузі, банківській справі, у хімічній промисловості, у суднобудуванні та на транспорті. Особливу увагу ВГСР приділяв розвитку дрібного та середнього підприємництва, які мали стати складовими частинами «соціалізованих» галузей, створюючи там конкуренцію та забезпечуючи зайнятість населення. Програма соціалістів передбачала певні обмеження системи приватної освіти. У сфері зовнішньої політики ВГСР пропонував відмовитися від участі країни у військовій організації НАТО та ставив під сумнів можливість рівноправних і вигідних відносин з ЄЕС.
У травні 1980 р. президентом був обраний К. Караманліс. На жовтневих (1981) парламентських виборах правоцентристському табору довелося протистояти лівоцентристам з ВГСР, у програмі («Договір з народом») якого робилася ставка на збільшення соціальних гарантій для незаможного населення. Перемогу на виборах отримав ВГСР - 48 % голосів. За НД проголосували майже 40 % виборців, за КПГ - близько 11%. А 19 жовтня 1981 р. лідер соціалістів А. Папандреу (зважаючи на перемогу соціалістів на президентських виборах у Франції) заявив: «Франція - на Заході, а Греція - на Сході! Ми змінимо Європу!». Так уперше в грецькій історії до влади прийшли ліві сили, а в країні фактично склалася двопартійна система.
Своїм стратегічним завданням ВГСР вважав забезпечення національної незалежності, територіальної цілісності, суверенітету, демократії, автономного економічного та соціального розвитку, культурного відродження Греції. Особлива увага приділялася підвищенню рівня життя всього населення. Постійно підкреслювалася соціальна спрямованість політики соціалістів, що ставила за мету досягти «соціального звільнення» кожної особистості. Тривале перебування ВГСР при владі стало важливим етапом новогрецької історії, для якого були характерними антиамериканізм, підкреслене несприйняття «привілеїв» для будь-кого в суспільстві, апелювання до патріотичних почуттів, відстоювання концепції «третього шляху» розвитку.
ВГСР зумів здійснити ряд важливих реформ. Уже перший уряд А. Папандреу (1981-1985) вжив заходів щодо посилення контролю за провідними галузями промисловості, торгівлею та фінансами, створення умов для розвитку кооперативів «малого виробництва» та у сфері послуг. Було децентралізовано управління економікою країни, а також систему державно-адміністративної влади та розширення функцій місцевих органів управління й самоврядування; підвищено заробітну плату; все діловодство й викладання в усіх навчальних закладах переведено з мови катаревуси на димотику. Уряд соціалістів став проводити політику «національного примирення», спрямовану на визнання комуністичного руху Опору, реабілітацію учасників громадянської війни та повернення з еміграції повстанців і їхніх родин на батьківщину. Всі архівні матеріали - досьє на «підривні елементи», які зберігалися спецслужбами, підлягали знищенню. Однак реформаційні заходи уряду, обмеження впливу верхівки армії та служби безпеки і секуляризація церковного майна призвели до «розбещення» апарату партійних функціонерів ВГСР та перетворенню його на «державну партію».
Досить рішучі кроки уряд А. Папандреу зробив і в зовнішньополітичній сфері. У першу чергу він спробував дистанціюватись від політики США. Під сумнів почали ставити навіть доцільність існування в країні американських військових баз. Особливого значення надавали різним мирним ініціативам. Так, у травні 1984 р. А. Папандреу разом з керівниками Аргентини, Індії, Мексики, Танзанії та Швеції став засновником «Ініціативи шести», або «Делійської шістки», створеної для здійснення тиску на великі держави з метою прискорення процесу скорочення ядерних озброєнь. Однак навіть на тлі певного «похолодання» у грецько-американських стосунках, США й далі залишалися головним арбітром у грецько-турецькому суперництві.
Внутрішньополітичне життя Греції в цей період визначалося протистоянням між «Новою демократією» та ВГСР. У цих умовах КПГ намагалася підтримувати радикальний курс уряду А. Папандреу. Проте реалізувати більшість обіцянок ВГСР так і не вдалося. Греція опинилася в ізоляції в НАТО, а загравання з соціалістичними країнами також не дало очікуваних результатів. Усе це викликало незадоволення в населення, а наближення чергових парламентських виборів спричинило загострення становища в суспільстві.
Новим президентом Греції в березні 1985 р. став X. Сарцетакіс. Парламент прийняв новий виборчий закон «посиленої пропорційної системи», який передбачав досить складну схему підрахунків та розподілу голосів у зв'язку із встановленням 10-відсоткового «порогу» кількості голосів для проходження в парламент. За підсумками червневих (1985) парламентських виборів ВГСР отримав майже 46 % голосів, НД - близько 41 %, а КПГ з 9,9 відсотками не змогла подолати встановленого «порогу» й потрапити до парламенту.
Діяльність другого уряду соціалістів (1985-1989) була позначена серйозним погіршенням економічного становища в країні, зростанням інфляції та рядом скандалів, пов'язаних з корупцією у вищих ешелонах влади. До того ж сам А. Папандреу опинився під вогнем критики через його родинні проблеми. Усі спроби прем'єра повернути собі та своїй партії довіру греків виявилися марними. Уже наприкінці 1988 р. багато впливових прихильників А. Папандреу стали відходити від нього.
Тому навесні з ініціативи КПГ була створена Коаліція лівих сил та прогресу.
На парламентських виборах 1989 р. перемогла НД, набравши 44 % голосів, тоді як ВГСР - 39 %, а Коаліція лівих сил - 13 %. Усі спроби утворити однопартійний уряд закінчилися безрезультатно. Підсумки позачергових виборів у листопаді 1989 р. також не виявили явного переможця: НД отримала 46 % голосів, ВГСР - 41 %, а Коаліція лівих сил - 11%. Знову жодна з партій не змогла сформувати уряд. Лише після тривалих консультацій 85-річний банкір К. Золотас очолив «технічний уряд».
