Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Болгарія на шляху до демократії та ринкової економіки

Республіка Болгарія - територія - 111 тис. кв. км, населення - 7,9 млн чоловік (2001), столиця - Софія (1,3 млн жителів). Болгарія межує на півночі з Румунією, на південному сході - з Туреччиною, на півдні - з Грецією, на південному заході - з Македонією, на заході - із Сербією. Адміністративний устрій - 9 областей. Національні свята: 3 березня - День визволення (1878); 22 вересня - День проголошення незалежності (1908); 24 травня - День освіти. Болгари становлять переважну більшість населення, окрім них проживають турки, татари, вірмени, греки, румуни та ін. Майже 86 % населення сповідують християнство (4/5 - православні). Майже 14 % сповідують іслам. Грошова одиниця - лев.

На пленумі ЦК БКП у грудні 1989 р. оновлене керівництво партії не тільки запевнило болгар у несхибності «соціалістичного вибору», а й підтвердило свою рішучість здійснювати кардинальні зміни в суспільстві. Був визначений термін проведення вільних виборів - травень 1990 р. Невдовзі був скасований закон «Про ліквідацію та заборону БЗНС Н. Петкова» та оголошено про реабілітацію незаконно репресованих. У країні розпочався процес формування багатопартійності: спочатку було відновлено діяльність «старих» партій - Радикально-демократичної, Соціал-демократичної, БЗНС та ін. Уже на початку 1990 р. в країні діяло понад 50 різних партій, організацій та рухів.

У грудні 1989 р. в Софії шістнадцять відновлених та «нових» партій та рухів об'єдналися в Союз демократичних сил (СДС). Керівництво СДС відразу заявило про свою опозицію до компартії. У країні відбулося різке розмежування та поляризація політичних сил. Організовані СДС масові демонстрації з вимогою здійснення радикальних демократичних змін примусили керівництво БКП піти на діалог з опозицією. 16 січня 1990 р. відбулося засідання «круглого столу», на якому політичні сили різної орієнтації обговорювали питання проведення парламентських виборів, трансформації державно-партійних структур тощо. При цьому лідери СДС відкинули пропозицію створити коаліційний уряд до проведення виборів.

Становище в БКП, у якій почався розкол та виникло декілька політичних платформ (Болгарський шлях у Європу, Демократичний форум, Рух за демократичний соціалізм, Альтернативне соціалістичне об'єднання), наприкінці січня 1990 р. стало кризовим. На своєму з'їзді БКП виступила за політичний плюралізм та створення багатопартійної системи, яка б віддзеркалювала строкатість групових і професійних інтересів. Принцип «демократичного централізму» в статуті партії був замінений на принцип «демократичної єдності», орієнтований на плюралізм думок, ідейних течій, самоорганізацію та самоврядування членів партії. З'їзд БКП ухвалив курс на виведення суспільства на шлях соціально орієнтованої ринкової економіки, правового порядку, свободи, демократії та надійного соціального захисту кожної людини, прогресу в духовній сфері та інтеграції Болгарії до західноєвропейських структур.

У лютому 1990 р. головою ради міністрів було затверджено А. Луканова. Уряд започаткував процес переходу країни до ринкової економіки: було знято обмеження на використання найманої робочої сили; дозволено приватизацію торгівлі та сфери послуг; державні підприємства й установи перетворювалися на акціонерні, здавалися в оренду колективам, здобували цілковиту господарську самостійність; розпочалася лібералізація цін тощо.

У квітні 1990 р. відповідно до результатів загальнопартійного референдуму БКП було перейменовано на соціалістичну (БСП). І хоча чисельність партії наприкінці 1991 р. скоротилася майже на половину, БСП залишалася найбільшою і найвпливовішою політичною силою в країні. Керівництво БСП погодилося з опозицією прийняти нову конституцію Болгарії після проведення парламентських виборів. Було досягнуто домовленості про припинення з квітня існування Державної ради, а її голові П. Младенову Народні збори доручили до виборів виконувати функції президента країни.

У передвиборній платформі БСП намагалася представити себе як силу, що не лише започаткувала політичні перетворення в суспільстві, а й як єдино спроможна довести їх до кінця та забезпечити максимальний захист соціальних інтересів усіх верств населення. У свою чергу у програмі дій СДС пропонував запровадження ринкових відносин, парламентаризму та побудову правової держави.

На виборах у червні 1990 р. перемогу здобула БСП, за яку проголосувало 47 % виборців (211 мандатів з 400), а за СДС - 36 %, Рух за права і свободи (РПС) за підтримки мусульманського населення отримав 23, а БЗНС - 16%. Решта партій не змогла подолати чотиривідсотковий бар'єр.

Вибори лідер СДС Ж. Желев охарактеризував як «вільні, але нечесні». Уже 12 червня 1990 р. студенти Софії створили наметове містечко та оголосили триденний «окупаційний страйк» у столичному університеті, вимагаючи оголосити факти маніпуляцій та фальсифікацій під час проведення виборів. Але головний удар був завданий по П. Младенову, якого опозиція звинуватила в підбурюванні до застосування танків проти учасників мітингу біля парламенту, що відбувся 14 грудня 1989 р. Врешті-решт 6 липня 1990 р. президент вимушений був залишити посаду. 1 серпня після шести турів голосування Великі народні збори обрали президентом Болгарії Ж. Женева.

ЖЕЛЕВ ЖЕЛЮ (нар. 1935)

Народився в селянській сім’ї. У 1953-1958 рр. - студент Софійського університету. З 1964 р. - член БКП.

У 1961-1964 рр. - аспірант Софійського університету. У 1964 р. виключений з БКП та з аспірантури. У 1965-1972 рр. - мешкав в селі Грозден. У 1972-1989 рр. - науковий працівник Софійського інституту культури. У 1974 р. - захист кандидатської, у 1987 р. - докторської дисертацій. У 1989-1990 рр. - голова координаційної ради Союзу демократичних сил СДС. 1990-1997 рр. - президент Болгарії.

Восени 1990 р. на перший план вийшли економічні проблеми: стрімко падали обсяги виробництва, інфляція перейшла 100-відсотковий рубіж, значно зросло безробіття. У вересні було введено купонну систему розподілу продуктів харчування. Болгарія, приєднавшись до санкцій проти Іраку, втратила значний обсяг постачання нафти. У березні 1990 р. країна припинила виплату зовнішнього боргу. У вересні прем'єр-міністр А. Луканов визнав, що Болгарія перебуває на межі економічного колапсу.

Пошукові шляхів виходу країни з кризи було присвячено XXXIX з'їзд БСП (вересень 1990). Зміною нумерації партійного форуму підкреслювалася спадкоємність БСП в болгарському соціалістичному русі. Соціалісти відмовилися від марксизму-ленінізму та проголосили себе демократичною партією, яка готова поступитися владою у випадку поразки на виборах. До керівництва партії були обрані політичні діячі нового покоління.

У листопаді 1990 р. Великі народні збори затвердили нову назву країни - Республіка Болгарія.

Протистояння політичних сил продовжувало загострюватися. Під тиском опозиції (депутати СДС залишили зал засідань парламенту, а профспілка «Подкрепа» оголосила загальний страйк) наприкінці листопада пішов у відставку уряд А. Луканова. У середині грудня 1990 р. п'ятнадцять провідних партій та організацій підписали угоду про гарантії мирного переходу до демократичного суспільства, а БСП і СДС зобов'язалися при формуванні коаліційного уряду дотримуватися принципу рівності. Новим прем'єр-міністром став безпартійний Д. Попов. Щоб забезпечити необхідні умови для здійснення реформ, між владою та опозицією були досягнуті домовленості про встановлення піврічного мораторію на проведення будь-яких акцій протесту.

Уряд Д. Попова ініціював прийняття низки законів: про приватизацію в банківській справі, про соціальний захист населення, про новий адміністративно-територіальний устрій країни, про вибори до місцевих органів влади та ін. Виконання урядової програми реформ розпочалося 1 лютого 1991 р. з лібералізації цін і скасування субсидій на товари та фінансових дотацій збитковим підприємствам (окрім виробництва палива та дитячого одягу). Був прийнятий закон, який дозволяв передавати землю у власність державним підприємствам, товариствам та окремим громадянам. У зовнішній політиці пріоритет віддавався розвиткові взаємовигідних відносин з розвинутими країнами. Уряд США надав Болгарії статус найбільшого сприяння в торгівлі, а програма реформ була погоджена з МВФ. Заходи кабінету Д. Попова забезпечили йому підтримку з боку Європейського союзу (ЄС), який у зв'язку з енергетичною кризою (на Козлодуйській атомній електростанції були зупинені чотири з шести реакторів) надав Болгарії кредит.

Влітку 1991 р. розпочалася «мала приватизація», яка охопила передусім невеликі підприємства, магазини, кафе тощо. Водночас швидко зростала кількість безробітних. Негативно на стані економіки країни позначився розрив традиційних відносин з СРСР та іншими країнами Східної Європи, перехід на конвертовану валюту в міжнародних розрахунках. Спираючись на прийнятий закон про власність та використання сільськогосподарських угідь, що відкривав шлях до приватизації землі, уряд запровадив у ТКЗГ ліквідаційні комісії, які стали готувати землі до розподілу. Однак процес повернення землі у власність селян відбувався досить повільно. Так, у 1994 р. було приватизовано лише 15 % від загальної площі угідь. До того ж господарства створювалися здебільшого дрібні (до трьох гектарів).

Великі народні збори 12 липня 1991 р. ухвалили нову конституцію, яка проголошувала Болгарію парламентською республікою - унітарною демократичною правовою державою. Основним законом гарантувалися різні форми власності, свобода господарської ініціативи, політичний плюралізм, парламентське управління, розподіл влади. Законодавча влада зосереджувалася у однопалатних Народних зборах, 240 депутатів яких обиралися на чотири роки. Виконавча влада здійснювалася Радою міністрів, склад якої затверджувався парламентом. Запроваджувалася посада президента (обирався прямими виборами строком на 5 років), який повинен уособлювати єдність нації та представляти Болгарію в міжнародних відносинах.

У жовтні 1991 р. відбулися вибори до Народних зборів, на яких перемогу одержав СДС - 110 мандатів (з 250). БСП отримала 106, РПС - 24 мандати. Уже в листопаді лідер СДС Ф. Димитров сформував однопартійний уряд.

Тривала політична конфронтація та певна упередженість демократів перешкоджали використанню ними нагромадженого попередніми урядами досвіду. Це позначилося на темпах проведення реформ, оскільки лише на підготовку власної програми подолання кризи уряд Ф. Димитрова витратив майже рік. Кабінет розпочав свою діяльність із кадрових чисток апарату та інших управлінських структур, усуваючи з них активістів БКП та співробітників держбезпеки.

На президентських виборах (січень 1992) перемогу здобув Ж. Желев, а віце-президентом стала відома поетеса Б. Димитрова. Запроваджені урядом заходи з «декомунізації» країни викликали загострення соціальної напруженості. Проти такої політики виступив президент, який зазначив, що вона веде до ізоляції СДС та звужує соціальну базу реформ.

Поступове подолання політичної конфронтації в парламенті врешті-решт вело до налагодження співпраці між провідними політичними силами. Так, у січні 1992 р. було ухвалено закони про господарську діяльність іноземців та захист зарубіжних інвестицій, у лютому - про реституції, у квітні - про приватизацію державної та муніципальної власності. Проте здійснення реформ супроводжувалося спадом виробництва, зростанням інфляції, безробіття, що спричиняло загострення соціальних суперечностей. Кількість безробітних досягла 550 тис., а понад 40 % населення країни опинилося за межею бідності.

У вересні 1992 р. рішенням Верховного суду Т. Живков був засуджений до семи років ув'язнення. Всього до кримінальної відповідальності було притягнуто 60 осіб, які належали до колишньої партійно-державної верхівки.

Восени 1992 р. президент Ж. Желев висловив занепокоєння загостренням відносин між урядом, профспілками, засобами масової інформації та позапарламентською опозицією. У свою чергу лідери СДС посилювали і иск на президента. Остаточна втрата урядом контролю над становищем у країні призвела в жовтні до його відставки. Лише 30 грудня 1992 р. новим прем'єр-міністром був затверджений 67-річний професор Л. Беров.

У 1993-1994 рр. країною керував «кабінет фахівців», який називав себе «надпартійним урядом центру» та «урядом приватизації». Відносно довгим своїм існуванням уряд Л. Берова завдячував підтримці БСП, РПС та частині депутатів від СДС. Однак усі спроби «професіоналів» подолати кризу в економіці не дали результатів. Рівень життя більшості населення Болгарії постійно спадав, а кількість безробітних досягла 740 тисяч. Уряду так і не вдалося започаткувати будь-якої серйозної структурної реформи, незадовільними залишалися й темпи приватизації. Так, усупереч очікуваному лише 46 % земельних угідь на початку 1994 р. перейшло у приватну власність. Водночас анархія у сфері економіки та пов'язана з нею організована злочинність значно зросли. Приєднання Болгарії до санкцій ООН проти СРЮ тільки збільшували труднощі. Фінанси занепали, обсяг обіцяних іноземних інвестицій виявився мізерним, а торговельно-економічні відносини з Росією були згорнуті до мінімуму. «Бліцкригова» переорієнтація Болгарії на західні ринки не відбулася, а її зовнішній борг досяг 12 млрд доларів.

Така непослідовна політика реформування (особливо у сфері приватизації) спонукала СДС до різкої критики уряду Л. Берова, звинувачення його в «рекомунізації», вимогах провести дострокові вибори. Однак надмірний радикалізм, нетерпимість та самовпевненість лідерів СДС відштовхнули від демократів багатьох їхніх прихильників. Зростаючий опір політиці «безпартійного» уряду очолили провідні профоб'єднання - Конфедерація праці («Подкрепа») та Конфедерація незалежних синдикатів. Президент розпустив парламент і призначив нові вибори. За підсумками грудневих (1994) виборів до Народних зборів БСП отримала 43,5 % голосів, СДС - понад 24, «Народна спілка» - 6,5, РПС - 5,5 %.

Від уряду, який у січні 1995 р. очолив лідер БСП Ж. Віденов, значна частина суспільства очікувала зниження цін на основні продукти харчування, скорочення комунальних платежів, нормалізації болгарсько-російських відносин, вирішення паливно-енергетичних проблем і т. ін. Однак політика соціалістів була вкрай невдалою. Внаслідок необачного рішення про продаж урожаю 1995 р. Болгарія вже восени мусила терміново закуповувати за кордоном зерно за високими цінами. Рівень безробіття наблизився до 17 % активного населення, а постійну роботу мав лише кожний четвертий працездатний. У травні 1996 р. уряд закрив «Мінерал банк», у якому зберігалися гроші тисяч фірм та мільйонів приватних вкладників. У кризовому стані перебувало сільське господарство: кооперативи практично припинили існування, виноградники спустошилися, а поголів'я худоби зменшилося втричі.

Економічна криза, яка охопила країну, набула катастрофічних масштабів. Відбувся обвал лева, інфляція перейшла рубіж 300 %, постійно зростали ціни на електроенергію та бензин. Рівень життя населення стрімко пішов униз. Якщо в 1990 р. середня заробітна плата становила 200 доларів, то наприкінці 1996 р. вона зменшилась до 25 доларів. За межею бідності опинилося 80 % населення.

Неспроможність уряду соціалістів вивести країну з глибокої кризи значною мірою обумовила підсумки президентських виборів (листопад 1996), які завершилися перемогою (майже 60 %) П. Стоянова - кандидата «Об'єднаних демократичних сил» (ОДС складалися з СДС, «Народної спілки» і РПС). Під тиском опозиції, яка організувала в країні хвилю мітингів і страйків, уряд Ж. Віденова у грудні 1996 р. пішов у відставку.

СТОЯНОВ ПЕТР (нар. 1952)

Народився в сім’ї службовця в Пловдиві. У 1971-1976 рр. - студент Софійського університету. У 1976-1990 рр. - адвокат, голова клубу «Демократи» в Пловдиві. У 1990-1993 рр. - прес-секретар координаційної ради СДС. У 1993 р. - міністр юстиції. У 1994-1996 рр. - депутат Народних зборів. У 1997-2002 рр. - президент Болгарії.

Небажання соціалістів поступитися владою викликало вибух невдоволення опозиційних сил на початку 1997 р. У ніч з 10 на 11 січня відбулися зіткнення демонстрантів з поліцією та штурм будинку Народних зборів, яких підтримали депутати ОДС. Страйки, які були організовані профспілками, та інші акції громадянської непокори призвели до того, що 4 лютого соціалісти відмовились від намірів створити новий уряд і погодились із запропонованим президентом П. Стояновим планом політичного врегулювання, який передбачав розпуск парламенту та проведення дострокових виборів.

Передвиборна кампанія розпочалася на тлі ще більшого поглиблення кризи: індекс інфляції сягав майже 250 %, курс долара підскочив майже до 3 тис. левів, ціни на бензин, електроенергію, парове опалення збільшилися в 3-4 рази, а середня зарплата опустилася до 8 доларів. У лютому 1997 р. завершився процес трансформації СДС (аморфної коаліції півтора десятка політичних угруповань) у єдину правоцентристську партію. Залишаючись у блоці з «Народною спілкою», «сині» (колір СДС) сподівалися на підтримку населенням їхніх головних гасел: здійснення структурної реформи, рішуча боротьба із злочинністю, відкриття персональних досьє спецслужб, дотримання домовленостей із міжнародними фінансовими структурами, інтеграція до ЄС та НАТО.

Підсумки квітневих (1997) виборів до Народних зборів принесли перемогу блоку «Народної спілки» та СДС, який отримав понад 52 % голосів (137 депутатських місць). За БСП проголосувало 22 % виборців (58 місць), за Об'єднання національного порятунку - 7,5, за «Євролівицю» - 5,5 %. Провідні партії країни у травні 1997 р. підписали Декларацію про національну злагоду. Уряд, який очолив лідер СДС І. Костов, головним своїм завданням оголосив здійснення економічних реформ відповідно до вимог МВФ, боротьбу з організованою злочинністю і корупцією та вступ до ЄС і НАТО.

З метою подолання кризової ситуації, оскільки країна фактично втратила здатність обслуговувати свій зовнішній борг (10 млрд доларів) і могла стати банкрутом, у липні 1997 р. в Болгарії було створено валютну раду - міжнародний орган фінансового контролю, провідна роль у якому належала МВФ. Рада взяла на себе частину функцій національного банку та міністерства фінансів - емісія грошей, карбування лева, кредитування бюджету, приватних банків та підприємств, регулювання соціальних витрат.

Фінансовий контроль з боку МВФ та його кредити, жорстка прив'язка лева до німецької марки сприяли швидкому подоланню інфляції, зросла довіра закордонних інвесторів до Болгарії, вдалося стабілізувати, а згодом провести деномінацію лева, збільшити доходи від проведення приватизації і т. ін. Згідно з прийнятою в травні 1997 р. урядовою програмою «Болгарія 2001» денаціоналізація народного господарства визнавалася пріоритетним завданням правлячої коаліції поряд

з такими напрямками, як повернення землі та підприємств їхнім попереднім власникам (або спадкоємцям), закриття нерентабельних виробництв тощо.

У цілому ж припинення конфронтації між президентом та депутатами Народних зборів, зважені та послідовні заходи уряду І. Костова, який спирався на політичну підтримку США, Німеччини, ЄС, а також фінансова допомога МВФ та інших закордонних фінансових структур, поліпшення міжнародної економічної кон'юнктури сприяли економічній стабілізації. У 1997 р. ВНП збільшився на 7,5 %, середня заробітна плата становила в 1999 р. - 200 левів (100 доларів). У липні 1998 р. Болгарію було прийнято до Центральноєвропейської зони вільної торгівлі (ЦЄЗВТ)¹. У лютому 1999 р. відбулася нормалізація болгарсько-македонських відносин.

Водночас на Болгарію й далі продовжували впливати різні зовнішні негативні фактори. Одним з них стала агресія НАТО проти СРЮ. Бомбардування югославської території, введення натовських військ у Косово, економічні санкції проти СРЮ та збитки Болгарії від них позначалися на становищі в суспільстві. Незважаючи на заходи із стабілізації становища в країні, які здійснював впродовж чотирьох років уряд І. Костова, Болгарія і далі залишалася країною, обтяженою багатьма проблемами: наростало соціальне розшарування, процвітала корупція, безробіття досягло 16 % працездатного населення (500 тис. осіб, з них 33 % - молодь), за кордон за останні 10 років виїхало майже 530 тис. молодих освічених болгар.

Відповіддю на проблеми болгарського суспільства стали вибори до Народних зборів у червні 2001 р. Переконливу перемогу на них здобув створений у квітні «Національний рух Симеона Другого», за який проголосувало 43 % виборців (120 місць у парламенті). Новий уряд очолив нащадок Сакс-Кобургської династії, колишній болгарський цар 63-річний Симеон.

Підсумком багаторічних зусиль та послідовного здійснення злагодженої внутрішньої й зовнішньої політики державними владними структурами та різними політичними силами стало прийняття Болгарії у травні 2004 р. до НАТО.

¹ ЦЄЗТВ - міжнародна регіональна організація, засновниками та членами якої є Словаччина, Словенія, Польща, Румунія і Угорщина.