Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Епілог третього Болгарського царства. Виникнення руху Опору

Зважаючи на традиційно дружнє ставлення Болгарії до Росії, нацистська військова стратегія поширення агресії на Схід не передбачала участі у ній Болгарії. Уряд Б. Філова не наважився оголосити війну СРСР, а на Східний фронт не було послано жодного болгарського солдата. Болгарія виявилася єдиним союзником Німеччини, яка зберігала дипломатичні відносини з Радянським Союзом упродовж усієї війни. Разом з тим Болгарія перебувала у стані війни з Великою Британією та США. Сприяння німецьким військам на Східному фронті полягало в участі болгар у кампанії зимової допомоги солдатам вермахту та наданні одного санітарного потяга.

Та хоча Болгарія формально залишалася самостійною державою з усіма притаманними їй ознаками та інституціями, союз з Німеччиною був для неї нерівноправним і певною мірою обмежував її національну незалежність. Так, німецький капітал поступово зайняв панівні позиції в болгарській економіці та фінансах, зовнішня торгівля країни дедалі більше підпорядковувалася інтересам «третього рейху». Оскільки Німеччина не виконувала своїх зобов'язань, це призвело до значного торговельного дисбалансу для Болгарії.

Зближення з нацистською Німеччиною певним чином позначилося й на характері політичного режиму. Уряд Болгарії зробив ставку виключно на силові та репресивні методи управління, жорстокість яких постійно зростала. Так, до закону «Про захист держави» та до військово-судового кодексу було додано статтю, яка передбачала смертну кару, за політичними діячами встановлювався поліцейський нагляд, а до в'язниць і концтаборів потрапляли люди з антифашистськими поглядами.

Політичний режим, встановлений царем Борисом III, намагався показати свою «надкласовість» та «позапартійність». Усі партії офіційно були розпущені, хоча не зникли з політичного життя. Але цар зосередив у своїх руках важелі управління країною: уряди призначалися за його прямою вказівкою, внутрішня та зовнішня політика перебували під контролем монарха. Тому політичний режим періоду Другої світової війни слід характеризувати як авторитарний з елементами демократії.

З питанням про визначення характеру політичного режиму Болгарії 30-х - середини 40-х років пов'язана правомірність вживання терміну «антифашистська боротьба», який використовувався у документах Болгарської робітничої партії (БРП)¹, а після Другої світової війни був «запозичений» офіційною болгарською історіографією. Така постановка питання зумовлювалася не стільки комуністичними завданнями боротьби проти «монархо-фашистської диктатури», скільки тим, що напередодні та під час війни зовнішня політика Болгарії мала пронімецький характер. Особливо відверто прогітлерівська орієнтація стала проявлятися з лютого 1940 р., коли уряд очолив германофіл Б. Філов. Слід зважити й на існування в роки війни т. зв. «фашистської опозиції», до якої належали різні політичні угруповання праворадикальної орієнтації, які виступали за тісне співробітництво з Третім рейхом.

Ліберально-демократичну опозицію прихильникам пронімецької орієнтації складали Демократична, Ліберальна, Народна партії, «Демократична згода», БЗНС - «Врабча-1» та БРСДП. Але діяльність цих політичних сил обмежувалася здебільшого промовами в парламенті, письмовими протестами та езопівською публіцистикою. Політика нейтралітету, до якої закликала опозиція, у тодішній міжнародній ситуації була ілюзорною й не могла дістати широкої громадської підтримки. Загалом же внутрішнє становище в країні на початку війни не сприяло розвиткові опозиційного руху. У той час, коли більшість народів Європи була втягнута в кровопролиття, Болгарія являла собою відносно мирний оазис. Все це створювало певні ілюзії можливості проведення самостійної політики.

¹ БРП - таку назву мала Болгарська комуністична партія (БКП) у 1938-1944 рр.

Саме в цих умовах БРП прийняла рішення про організацію збройної боротьби проти царського політичного режиму - сателіта гітлерівської Німеччини. Комуністи 22 червня 1941 р. виступили із закликом підтримати справедливу боротьбу радянського народу. У ході повстання проти гітлерівців та їхніх болгарських посібників передбачалося зривати постачання німецьких військ, розгортати партизанський рух тощо.

Керуючись вказівками Комінтерну, закордонне бюро БРП на чолі з Г. Димитровим і В. Коларовим розпочало створення національного антифашистського фронту. Серед населення була розгорнута пропагандистська кампанія, під час якої наголошувалося, що той, «хто допомагає СРСР у війні проти фашистської Німеччини, є нашим союзником, незважаючи на партійну та соціальну належність та світогляд». Визначалося також, що в міру визрівання внутрішніх і міжнародних умов «масовий рух народу та армії необхідно спрямувати проти уряду Бориса» і встановити нову владу.

Формування уряду національної єдності БРП розглядала лише як необхідний етап на шляху до глибоких суспільних перетворень, до соціалізму. Компартія свідомо перебільшувала небезпеку фашизації країни, прирівнюючи режим у Болгарії до фашистських, і закликала до боротьби з «реакційною монархо-фашистською диктатурою». Розвиткові руху Опору сприяла підтримка СРСР, здійснювана через Комінтерн.

Загалом, не заперечуючи національно-визвольних, антифашистських мотивів руху Опору в Болгарії, треба зазначити, що він під керівництвом БРП набув класового характеру і фактично спрямовувався не тільки проти існуючого режиму, а й проти суспільного ладу в цілому.

Курс на розгортання збройної боротьби дістав підтримку серед лівого крила колишньої Військової ліги та Народної спілки «Звено». Але, на відміну від БРП, повстання вони розглядали як одномоментний військовий виступ, раптовий удар по правлячій верхівці. Окрім «звенарів», готовність до співробітництва з комуністами виявляли лише представники лівих у БЗНС та БСДРП, які, втім, віддавали перевагу іншим формам опору.

Більшість же лідерів ліберально-демократичної опозиції не пішла на встановлення контактів з комуністами. Водночас вони не прагнули до створення власної військової структури, зайняли вичікувальну позицію та вимагали повернення до парламентського ладу на принципах Тирновської конституції. Влітку 1941 р. компартія, спираючись на традиційні симпатії болгар до Росії, активізувала свою пропагандистську діяльність. Саме русофільство стало підґрунтям (як у психологічному, так і в політичному відношенні) для поширення комуністичних ідей, а досвід підпільної та збройної боротьби, набутий компартією в минулому, сприяв висуненню її на роль організатора руху Опору.

Перші бойові групи по декілька бійців, які були створені вже в липні 1941 р., порушували комунікації гітлерівців, здійснювали диверсії, організовували саботаж, вели розвідку та добували зброю. Водночас створювалися партизанські загони (чети). З території СРСР здійснювалося мовлення радіостанцій «Христо Ботев» і «Народний голос».

За рішенням розвідуправління генштабу Червоної армії та закордонного бюро БРП близько ста болгарських політемігрантів у серпні 1941 р. були заслані на літаках і підводних човнах до Болгарії з метою ведення розвідки та диверсій проти гітлерівців. Однак несприятливі умови зашкодили проведенню десантування, в результаті чого переважна більшість добровольців загинула.

Радіостанція «Христо Ботев» 17 липня 1942 р. передала підготовлену БРП програму Вітчизняного фронту (ВФ), яка передбачала: розрив союзу Болгарії з Німеччиною та іншими державами «фашистської осі»; встановлення відносин дружби і співробітництва з державами антигітлерівської коаліції; скасування монархічного режиму та формування національного уряду; демократизацію суспільства, відновлення основних прав і свобод. Однак до кінця року лише Н. Петков (БЗНС - «Пладне») та К. Георгієв (НС «Звено») погодилися взяти участь у створенні фронту. Всі інші партії ліберально-демократичної опозиції відмовилися від співробітництва з компартією, що значною мірою спричинювалося недовірою до керівників БРП та невдоволенням їхніми претензіями на керівну роль у русі Опору.

У цих умовах ВФ почав формуватися «знизу» як народний рух. Ініціативні органи з його створення, які складалися з БРП, лівого крила БЗНС, БСДРП та НС «Звено» невдовзі перетворилися на комітети ВФ, яких до кінця 1942 р. в країні діяло понад 130. У лютому 1943 р. керівництво БРП прийняло директиву про переростання збройної боротьби в повстання.

З весни 1943 р. всі партизанські формування увійшли до складу Народно-визвольної повстанської армії (НВПА). Болгарія була поділена на дванадцять повстанських оперативних зон (ПОЗ) на чолі з зональними штабами, якими керували окружкоми БРП. Тільки в 1943 р. проведено близько 300 збройних операцій. Підрозділи повстанців діяли в районах Средньогір'я, Родопських та Пірінських гір. У серпні-вересні 1943 р. завершився процес формування Національного комітету ВФ (НК ВФ), до складу якого ввійшли представники від БРП, БЗНС - «Пладне», НС «Звено» та лівих БРСДП. Таким чином, первісний задум керівництва БРП відносно згуртування всіх демократичних опозиційних політичних сил в єдиному русі Опору повністю здійснити не вдалося.

Подальшому зростанню нестабільності правлячого режиму та напруги в суспільстві сприяло підписання в лютому 1943 р. болгарсько-німецької угоди про депортацію 20 тис. євреїв. Болгарський уряд приступив до її реалізації з «нових земель», що перебували під його тимчасовим адміністративним управлінням. У результаті до Польщі були відправлені 11,5 тис. євреїв Македонії й Тракії. Однак намір депортувати болгарських євреїв зустрів жорсткий спротив з боку громадськості. Були організовані акції масового протесту, які разом із змінами загальної військової та політичної кон'юнктури привели до відмови властей від депортації євреїв, обмежуючись виселенням їх з великих міст.

Ліберально-демократична опозиція перебувала в стані перегрупування сил, на лівому фланзі з'явилися прихильники прорадянської орієнтації та співробітництва з БРП. Інша частина опозиції виступила за реставрацію конституційного ладу, прагнучи спрямувати зусилля як проти існуючого режиму, так і проти загрози приходу до влади комуністів. У серпні 1943 р. Борис III отримав листа, підписаного діячами опозиції, які закликали до нормалізації відносин з країнами антигітлерівської коаліції.

Зміна міжнародного становища після виходу Італії з війни ще більше посилила в Болгарії внутрішньополітичну нестабільність, що переросла в державно-політичну кризу після раптової смерті царя Бориса III в серпні 1943 р., яка настала після його візиту до Берліна. Сприйнята болгарською громадськістю як важка втрата, кончина монарха стала для неї додатковим джерелом невпевненості та страху перед майбутнім.

Керівництво країною перейшло до регентської ради (князь Кирил, Б. Філов, генерал Н. Міхов), створеної при шестирічному царі Симеоні, а уряд очолив колишній міністр фінансів Д. Божилов. Влада зосередила свою увагу на придушенні партизанського руху. У жовтні 1943 р. військам було віддано наказ про розстріл на місці усіх захоплених повстанців, а на початку 1944 р. була створена жандармерія. Болгарія по суті опинилася на межі громадянської війни.

Саме в умовах гострої державно-політичної кризи ліберально-демократична опозиція оформилася як самостійний політичний табір, що протистояв як урядовому, так і вітчизняно-фронтівському. Якщо правлячий режим репрезентував інтереси пронімецьки налаштованої частини населення, а ВФ - проросійськи, то ліберально-демократична опозиція була політичним представником тих соціальних прошарків, які пов'язували свої надії із західними державами й боялися комунізму.

На Тегеранській конференції наприкінці 1943 р. було домовлено про те, що СРСР оголосить війну Болгарії у випадку її нападу на Туреччину. Велика Британія і Сполучені Штати розпочали бомбардувати болгарські міста з метою примусити болгарський уряд прискорити розрив з Німеччиною. Під час бомбових ударів по Софії та інших містах (кінець 1943 - початок 1944 рр.) загинуло понад 2 тис. осіб. У свою чергу уряд СРСР зажадав від Болгарії припинення будівництва кораблів та заборони ведення воєнних дій з болгарської території, з її портів та аеродромів.

Тиск із боку держав антигітлерівської коаліції викликав урядову кризу. 1 червня 1944 р. новий кабінет міністрів очолив І. Багрянов, який розпочав за допомогою західних держав пошук варіантів виведення Болгарії з фашистського блоку. До уряду увійшли як прихильники, так і противники кардинальної переорієнтації зовнішньої політики країни, що знижувало його маневреність. Однак тільки коли Червона армія підступила до кордонів Болгарії, уряд став вимагати від Німеччини вивести свої війська та наказав розпочати вивід болгарських військ із окупованих сербських земель.