Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Режим «Демократичної згоди» (1923-1931)
Державний переворот у червні 1923 р. призвів болгарське суспільство до глибокої кризи, яка мала серйозні наслідки для подальшого розвитку країни. На чолі нового уряду цар Борис III поставив лідера «Народної злагоди» професора А. Цанкова (1879-1960). Ключові посади міністрів збройних сил, внутрішніх та закордонних справ зайняли діячі Військової ліги. Шість із дев'яти міністрів (разом з А. Цанковим) належали до Великої ложі масонів Болгарії, інші члени уряду були впливовими діячами, які під час війни працювали в Дирекції постачання та планування - військово-господарській установі, що займалася постачанням армії.
Для зміцнення своїх позицій нова влада використовувала «традиційні методи» - у державних структурах управління всіх рівнів проводилися чистки, в ході яких вимушені були піти із своїх посад тисячі прихильників БЗНС. Керівниками окружних та околійських адміністрацій призначалися лише віддані Військовій лізі офіцери запасу, а виборні общинні ради було замінено комісіями (з трьох осіб).
Нова влада, яка уособлювала діячів, згуртованих у «Народній злагоді», не маючи широкої підтримки серед населення, прагнула знайти соціально-політичну опору в сильній єдиній партії. У результаті проведених переговорів уже в серпні 1923 р. представники «Народної злагоди», Об'єднаної народно-демократичної, Демократичної та Радикально-демократичної партій підписали угоду про заснування «Демократичної згоди». Водночас уряд А. Цанкова поставив за мету витіснити з усіх сфер політичного життя суспільства БЗНС та БКП. Для цього проти них було здійснено цілу низку широкомасштабних репресивних акцій, під час яких переслідувалися активісти та було заборонено ліву пресу. Тому керівництво БКП визначило в середині 1923 р. політичний курс, спрямований на створення разом з БЗНС єдиного фронту робітників, селян, ремісників та інтелігенції («Блок праці») для боротьби з режимом і «підготовки до збройного антифашистського повстання». Ідею створення такого об'єднання підтримало лише ліве крило аграріїв, а БРСДП(о) та Реміснича партія відмовились від співробітництва з комуністами.
Служба безпеки, якій стали відомі плани компартії, вдалася до превентивних заходів - 12 серпня заарештувала близько 2 тис. активістів. Це спонукало партійне керівництво в округах до активних дій. Не дочекавшись рішення Центрального комітету, В. Коларов (представник комітету) в розісланому циркулярі закликав до початку повстання 22 вересня.
Повстання охопило в Північно-Західній Болгарії Врачанський та Відинський округи, а в Південній - Пазарджицьку, Іхтиманську, Розлоцьку та інші околії. У місті Фердинанді був створений головний революційний комітет. У Москві ТІ вересня керівництво РКП(б) прийняло рішення про надання допомоги повсталим. У ході вересневих подій було встановлено нову владу у восьми містах та більш як чотирьохстах інших населених пунктах.
Проти повсталих були направлені підрозділи урядових військ, які розпочали рішучий наступ. Тим часом організатори повстання й не думали перетворити його на загальнонаціональне. Каральні сили 30 вересня завершили придушення останніх розрізнених осередків опору.
Отже, вересневий збройний виступ у Болгарії з самого початку був приречений на поразку, оскільки ґрунтувався на ліворадикальній авантюристичній концепції, спрямованій на підштовхування «світової пролетарської революції», на яку працював Комінтерн.
Уже під час придушення повстання війська згідно з наказом розстрілювали на місці полонених його учасників, а компетенція військово-польових судів була поширена й на цивільне населення. Кількість загиблих та поранених досягла 5 тис., понад трьом тисячам повстанців з родинами вдалося врятуватися, перетнувши сербсько-болгарський кордон. Майже 15 тис. осіб були заарештовані й дістали судові або адміністративні покарання. На підставі прийнятого на початку 1924 р. «Закону про захист держави» БКП та створені нею організації оголошувалися поза законом.
Зняти в країні суспільну напругу, викликану глибокою політичною кризою, були покликані вибори до Народних зборів у листопаді 1923 р. За підсумками виборів, які проводилися за мажоритарною системою, коаліція «Демократичної згоди» та БРСДП(о) отримала майже 60 % голосів виборців. Зайнявши панівне становище в парламенті, «червневі заколотники» на чолі з А. Цанковим1 почали реалізовувати свої прагнення. Легітимізувавшись, нова влада прагнула в дусі часу ідеологічно обґрунтувати свої дії, спрямовані в першу чергу проти лівих сил. Так були висунуті положення про «надпартійну державу» та «суспільство соціального миру». Не потрапивши до програмних документів «Демократичної згоди», ці положення поширювались владою під час проведення різноманітних проурядових акцій та заходів.
Незважаючи на те, що А. Цанков провадив політику соціального маневрування, більшість болгарського населення ставилася до його режиму вороже. З іншого боку, він не міг забезпечити повернення до конституційних норм суспільного життя, оскільки спрямована Комінтерном болгарська компартія готувалася до нового збройного повстання. Перспектива захоплення влади обґрунтовувалася керівництвом БКП нестійкістю режиму, оскільки на початку 1924 р. розпалася коаліція «Демократичної згоди» з соціал-демократами. Так само уряд фактично втратив як союзника Внутрішню Македонську революційну організацію (ВМРО), активістів якої почали переслідувати.
1 А. Цанков, будучи переконаним прихильником концепції «демократичного соціалізму» як суспільного ідеалу, вважав, що досягти його можна лише завдяки втручанню держави в економіку і встановлення класового миру між роботодавцями та робітниками. У своїй праці «Наслідки війни» (1919) він обґрунтував тезу про те, що держава повинна координувати як господарську діяльність, так і соціальні стосунки в суспільстві. А. Цанкову належить також обґрунтування тези про «дискримінацію капіталу» та право держави примусити капітал працювати на користь усього суспільства.
Однак теза про наявність у Болгарії «революційної кризи», як це визначали комуністи, не відповідала дійсності. Навпаки, в країні проявлялися ознаки стабілізації становища. Цьому сприяло прийняття ряду законів: про соціальне забезпечення (1924), про зайнятість (1925) та ін. Стабілізація економічного життя своєю чергою сприяла підвищенню життєвого рівня населення та знижувала соціальну напругу в суспільстві.
Проте для лідерів Комінтерну та БКП це були не аргументи. Під керівництвом Військової організації компартії тривала підготовка до повстання: закуповувалася за кордоном зброя, створювалася розгалужена розвідувальна мережа, формувалися бойові групи та відбувався їхній вишкіл. Восени 1924 р. четницькі загони приступили до диверсійно-терористичної діяльності. Але явна відсутність передумов для повстання примусила керівництво Комінтерну і БКП перенести початок повстання на весну 1925 р. А в березні 1925 р. керівництво Комінтерну рекомендувало БКП переорієнтуватися на «захист нагальних потреб трудящих».
Та не зважаючи на вказівки з Москви, по країні прокотилася хвиля терору, керованого Військовою організацією БКП. Так, 13 квітня було здійснено замахи на царя Бориса III та генерала К. Георгієва (його було вбито). 16 квітня в соборі «Св. Неділя» під час служби, на якій мали бути присутні вищі посадові особи держави, пролунав вибух, у результаті якого загинуло близько 1600 осіб.
У відповідь влада вдалася до жорстоких репресивних акцій: було заарештовано близько 13 тис. людей, трьох організаторів теракту в соборі прилюдно стратили. Вироки виконувалися самочинно без суду та слідства. Тисячі комуністів та профспілкових діячів загинули в сутичках, були страчені, опинилися у в'язниці або мусили рятуватися, втікаючи за кордон. Відомий французький письменник А. Барбюс - голова Міжнародної комісії, створеної Комінтерном для розслідування «білого терору», у своєму творі «Кати» назвав тодішню Болгарію «країною жаху».
Засудження жорстоких акцій, здійснених режимом А. Цанкова, сприяло його дискредитації в світі, і він втратив довіру на отримання кредитів. Рада старійшин Народних зборів винесла вотум недовіри уряду, і 4 січня 1926 р. А. Цанков залишив посаду прем'єр-міністра.
Новий кабінет «Демократичної згоди» очолив А. Ляпчев, який відразу ж не тільки відмежувався від «крайнощів» попередників, а й проголосив курс «упокорення та милосердя». У лютому 1926 р. було прийнято закон про амністію, згідно з яким звільнялося сім тисяч ув'язнених, а цар Борис III підписав ряд указів про помилування осіб, засуджених військово-польовими судами. Військові в органах держуправління були замінені цивільними.
На виборах до Народних зборів у травні 1927 р., які проводилися за мажоритарною системою, «Демократична згода», отримавши 46 % голосів, залишила за собою більшість у парламенті. У виборах уперше брали участь Робітнича партія (замість забороненої БКП) та угруповання БЗНС - «Врабча-1» і «Помаранчевий». Протягом 1927-1929 рр. з подачі уряду було ухвалено 145 законопроектів. Кабінет А. Ляпчева зосередив свої зусилля головним чином на вирішенні економічних проблем. На це було спрямовано й зовнішньополітичну діяльність. У 1925 р. вдалося отримати дві зарубіжні позики. Наприкінці 1926 р. відповідно до рішення Ліги Націй Болгарії було виділено «біженську позику» для облаштування вимушених переселенців з територій, втрачених Болгарією в результаті війн. Народні збори прийняли спеціальний закон для влаштування близько трьохсот тисяч людей, здебільшого селян. Закон надавав їм можливість отримати ділянку землі в 4 га та побудувати на виплату дім. У зв'язку із необхідністю ліквідації наслідків землетрусу 1928 р. Болгарія отримала ще одну позику. Зарубіжні позики дозволяли уряду стабілізувати фінансову систему та скоротити дефіцит бюджету.
Економічне життя Болгарії середини 20-х років вирізнялося певним пожвавленням, хоча в різних галузях господарства воно відбувалося з різною інтенсивністю. Цьому сприяли певні урядові заходи, насамперед закони про заохочення місцевої промисловості, державні пільги для підприємств великої та середньої промисловості. Сільське господарство залишалося провідною сферою економіки, де працювало понад 80 % економічно активного населення і яка довела понад 2/3 національного доходу.
У вересні 1929 р. ділові кола Болгарії вразила звістка про несподіване банкрутство торговельної групи братів Биклових.
Ця подія стала провісницею початку економічної кризи. Найбільше від кризових струсів потерпала сфера обігу (торгівля і кредит), де зосереджувалася головна маса капіталів. Уже за перший рік кризи промислове виробництво скоротилося на 40 %. У 1932 р. 30 % працездатного населення було безробітним. Падіння цін на сільгосппродукти викликало масове розорення селян. Уряд А. Ляпчева вжив антикризових заходів, проте вони виявилися марними. У суспільстві ширилось розуміння неспроможності «Демократичної згоди» впоратися із становищем у країні. До того ж у провідному політичному об'єднанні посилювалися відцентрові тенденції. Так, прихильники А. Цанкова утворили окрему фракцію. На консолідацію, «Демократичної згоди» було спрямовано і здійснену в травні 1930 р. реорганізацію кабінету. Але все це не могло розв'язати всіх накопичених проблем.
