Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Болгарія в роки Першої світової війни
Більшість політичних сил Болгарії сприйняла початок Першої світової війни як можливість реваншу за невдачу 1913 р. та повернення Македонії, Тракії й Добруджі. Болгарія, що розташована в стратегічно важливому регіоні, стала отримувати пропозиції взяти участь у війні від обох ворогуючих сторін - Антанти й Центральних держав. Спочатку, поки відбувався закулісний торг, як правлячі, так і опозиційні партії заявляли про свою прихильність до політики нейтралітету. Питання полягало в тому, до якої з ворогуючих сторін приєднатися, щоб домогтися оптимального розв'язання національно-територіальних проблем. Рішучими противниками вступу країни у війну були соціал-демократи (БРСДП) та землероби (БЗНС).
Уряд В. Радославова прагнув отримати надійні гарантії максимального задоволення своїх вимог ще до того, як Болгарія вступить у війну, а не після її закінчення. Але країни Антанти не могли задовольнити територіальні претензії Болгарії за рахунок тогочасної Сербії. Німеччина ж, навпаки, обіцяла Болгарії віддати Вардарську Македонію та Поморав'я, що належали Сербії; а у разі вступу Румунії та Греції у війну на боці Антанти - Добруджу й Егейську Македонію та Каваллу, і надати позики для війни. Ці обставини та становище на фронтах зумовили вибір. 6 вересня болгарський уряд підписав союзний договір і таємну угоду з Німеччиною, воєнну конвенцію з Німеччиною й Австро-Угорщиною та договір про виправлення кордонів з Османською імперією.
Згідно з договором з Портою був завершений процес формування Четвірного Німецько-Австро-Болгаро-Османського союзу, а до Болгарії переходила частина території Східної Тракії на лівому березі Мариці. Таким чином Болгарія ставала володаркою залізниці, що з'єднувала Свіленград з егейським портом Дедеагач.
20 вересня 1915 р. в Болгарії було оголошено мобілізацію та перехід від «строгого» нейтралітету до «озброєного». Після оголошення Болгарією 14 жовтня війни Сербії болгарські військові підрозділи разом із німецько-австрійськими дивізіями брали участь у розгромі сербської армії. Вони вдало здійснили Моравську та Косовську операції й зупинили просування англо-французького експедиційного корпусу, який рухався на допомогу сербам.
Після операцій, здійснених військами Четвірного союзу, рештки сербської армії відступили через гори до Албанії, а експедиційний корпус відступив до Салонік. Успіхи болгарської армії примусили замовкнути противників союзу з Центральними державами, а шовіністична пропаганда згуртувала болгарське суспільство. Значно підвищився престиж уряду В. Радославова, який заявив, що «болгарською буде та земля, на якій залишить слід болгарський кінь». Проте цьому не судилося статися. Грецькі війська разом із англо-французьким експедиційним корпусом зуміли зупинити наступ болгарської армії в Егейській Македонії. З кінця 1915 р. від гирла річки Стуми до Албанії виник Салоніцький фронт, бойові дії на якому набули позиційного характеру.
Болгарія 1 вересня 1916 р. оголосила війну союзниці Антанти - Румунії. Разом з німецькими болгарські війська брали участь у захопленні Бухареста та окупації Західної Румунії. Наприкінці грудня 1916 р. разом з німецькими та турецькими військами болгари оволоділи Добруджею. Прибуття російських військ дало змогу румунам стабілізувати фронт (від дельти Дунаю до річки Серет), на якому російсько-румунським військам протистояли болгарсько-турецькі.
Затяжна війна різко погіршила становище в болгарському суспільстві. Економіка країни терміново була переведена на воєнні рейки. Так, підприємства та майстерні, що не були пов'язані з обслуговуванням військових потреб, підлягали закриттю. У економіку Болгарії значно посилилося проникнення німецького капіталу, представники якого вміло використовували надані їм «союзницькі пільги». До його сфери потрапили кам'яновугільна, міднорудна, текстильна, млинарська та деревообробна галузі промисловості, а Болгарія фактично перетворилась на сировинний придаток Німеччини.
Хижацька діяльність ділків, які шалено збагачувались на військових поставках, вела до виснаження ресурсів. У армії внаслідок крадіжок та недбалості інтендантів солдати голодували. Використовуючи своє службове становище, швидко багатіли на хабарництві чиновники, генерали й міністри.
Важким був стан і в сільському господарстві. Масові мобілізації (до 40 % чоловічого населення) знекровили болгарське село, а постійні реквізиції зменшили поголів'я худоби. Це вело до скорочення посівних площ, до зменшення збору сільськогосподарської продукції та, в кінцевому підсумку, до перебоїв у постачанні населення продовольством. У країні були введені продовольчі картки на основні продукти харчування, але через постійне зменшення норм видачі досить реальною була загроза голоду. Процвітав чорний ринок.
Затяжна й виснажлива війна, яку вела Болгарія на два фронти, призводила до значних втрат особового складу армії й відкидала до рівня злиднів переважну більшість населення країни. Державний борг досяг 2 тис. левів на кожного болгарина, загрозливими темпами зростала інфляція. Спроби введення державного регулювання економіки провалилися. Було відмінено частину конституційних свобод і введено цензуру. Паралельно із скороченням реальної заробітної плати збільшувався робочий день. Усіх незадоволених чоловіків відправляли на фронт. Селяни страждали від систематичних реквізицій, які здійснювались для військових потреб. Спеціальні команди нишпорили по селах, відбираючи в людей усе найнеобхідніше в обмін на державні квитанції, які не мали ніякої реальної вартості. Дефіцитними стали сіль, мило, гас, сірники тощо.
Відомості про злидні в тилу досягали діючої армії. У солдатів наростало незадоволення непідготовленими безглуздими наступами на фронті та крадіжками інтендантів. Посилювалась антивоєнна пропаганда, виникали нелегальні солдатські комітети. На Дунайському фронті після Лютневої революції в Росії розпочались братання болгарських та російських солдатів. Дисципліна в армії занепадала, зростала кількість дезертирів.
На початку 1918 р. у військах усе частіше відбувалися антивоєнні мітинги та інші акції. Для придушення антивоєнних настроїв командування стало вдаватися до репресій. Лише за три перші місяці 1918 р. було репресовано 40 тис. солдатів та 800 офіцерів, 450 з яких було страчено. Але навіть такими жорстокими методами загасити зростаюче невдоволення не вдавалося. Влітку 1918 р. кількість солдатських виступів збільшилась. У червні солдати 27-го Чепинського полку відмовились виконувати накази й підняли повстання. В країні назрівала гостра соціально-політична криза, а існуючі протиріччя потребували розв'язання.
Перед болгарським урядом постала дилема, яку практично неможливо було розв'язати: вийти з війни до її закінчення й при цьому закріпити за Болгарією зайняті нею території Поморав'я, Македонії та Добруджі. Водночас мирні переговори в Брест-Литовську (1918), які велися між країнами Четвірного союзу та Радянською Росією, продемонстрували марність сподівань, оскільки всі претензії Болгарії на Північну Добруджу фактично були проігноровані Німеччиною. У травні 1918 р. було укладено Бухарестський мирний договір з розгромленою Румунією, згідно з яким Південна Добруджа переходила до Болгарії, а над Північною встановлювався кондомініум країн Четвірного союзу.
Перспектива військової поразки країн Четвірного союзу активізувала прихильників зближення з Антантою та США. Підсумки переговорів у Брест-Литовську остаточно вирішили долю уряду В. Радославова. У червні 1918 р. цар Фердинанд призначив прем'єр-міністром лідера демократів А. Малинова, а його заступником став лідер радикалів С. Костурков. Однак залучення до керівництва країни представників опозиційних партій, не пов'язаних з безпосереднім втягненням Болгарії у війну, становища не врятувало. Новий уряд підтвердив готовність вести війну до перемоги в союзі з Центральними державами.
