Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Розділ 11. Хорватія
Площа Республіки Хорватія - 56,5 тис. кв. км, населення - 4,5 млн (1995). Столиця - Загреб (707,7 тис. жителів). На півночі Хорватія межує із Словенією та Угорщиною, на сході - з Сербією, на півдні з Боснією і Герцеговиною. Адміністративно-територіальний поділ: Загреб і 20 жупаній. Національне свято: 30 травня - День хорватської державності (1990). Майже 90 % населення сповідують католицизм. Грошова одиниця - куна.
До Республіки Хорватія як складової СФРЮ, утвореної у 1945 р., увійшли власне історичні хорватські землі: Хорватське Загір'я, Загребська область (Банія, Кордун, Ліка), а також Західний Срем, Баранья, Славонія, Істрія і Далмація1. Сербське населення компактно проживає в 11 громадах, що становить майже третину території республіки.
Економічний розвиток Хорватії у другій половині XX ст. відзначався досить високим динамізмом. Однак поступово участь Хорватії в економічному розвитку Югославії зменшувалася: частка республіки в промисловості з 1953 по 1989 р. скоротилася на 7,6 %, а у експорті на - 15,7 %. Проте завдяки високій продуктивності праці та ефективному використанню ресурсів Хорватія перетворилася на високорозвинену республіку. Так, ВВП на душу населення перевищував середній показник по федерації на 20 % у 1955 р. та на 25 % - 1989 р. На думку хорватських економістів, Хорватія була «примушена неприродно інтегруватися до югославського економічного простору», і вона набагато більше віддавала федерації, аніж інші розвинуті республіки. Саме тому Хорватія не могла виробляти конкурентоспроможну продукцію й освоювати світовий ринок. Слід зазначити, що хорватські землі, на яких жили серби, в економічному відношенні були слаборозвинутими, з низьким рівнем сільгоспвиробництва й малою чисельністю промислових підприємств.
1 До 1939 р. Баранья, Істрія та Далмація не належали до Хорватії.
У соціалістичній Югославії ідеї югославізму, братерства, єдності домінували над вузьконаціональними сербськими або хорватськими інтересами, а в конституції Хорватії було декларовано, що це «республіка хорватського і сербського народів». Хорватія вийшла на перше місце в Югославії за змішаними шлюбами: 10,9 % у 1956, 17 % у 1972.
Але наприкінці 80-х років у Хорватії з'явилися перші ознаки загострення національних проблем. Коли хорватське керівництво підтримувало страйкуючих албанських шахтарів, серби зібралися на мітинг солідарності з косовськими сербами, який відбувся в Кніні 27 лютого 1989 р. Коли у 1990 р. почали формуватися політичні партії, хорватські серби створили Югославську самостійну демократичну партію (ЮСДП) та Сербську демократичну партію (СДП). Засновники цих партій підкреслювали, що вони орієнтовані на демократію та югославський федералізм. У свою чергу найбільш впливова партія - Хорватська демократична співдружність (ХДС) із самого початку визначила свою програму як суто національну.
За підсумками проведеного 19 травня 1991 р. в Хорватії референдуму, понад 94 % його учасників висловилися за вихід з СФРЮ та утворення суверенної хорватської держави. Хорватські серби бойкотували цей плебісцит.
Проголошення Хорватією 25 червня 1991 р. державної незалежності, як і в сусідній Словенії, спричинило збройний конфлікт, який швидко переріс у жорстоку громадянську війну. Її причини мали як сучасну мотивацію, так і певні історичні нашарування. Проте в одному з головних питань - про право нації на самовизначення - в першу чергу необхідно було визначити, хто має право на відділення: держава чи народ? Якщо держава, то республіки повинні були лише уточнити свої кордони та зазначити умови сецесії. Якщо це був окремий народ у межах багатонаціональної республіки, - то який статус кордонів і в який спосіб їх можна було змінювати? З іншого боку, вирішальний вплив зовнішнього фактору на процеси самовизначення народів СФРЮ призвів до того, що їх так і не вдалося владнати цивілізованими методами. Дезінтеграційні процеси, які вирували на початку 90-х років у СФРЮ, спричинили в Хорватії виникнення проблеми сербського населення, яке відстоювало своє право на самовизначення та виступало за збереження югославської федерації1.
У Хорватії розпочався процес організаційного згуртування громад, більшість населення яких становили серби. У червні 1990 р. у Кніні була утворена Співдружність сербських громад, яка у грудні конституціювалася як Сербська автономна область (САО) Крайна; сербські громади Західної Славонії також об'єдналися у САО; про наміри утворення САО у лютому 1991 р. заявили у своїй декларації сербські громади Східної Славонії, Бараньї та Західного Срему. На цьому етапі міжетнічного конфлікту хорватські серби задовольнялися утворенням у межах республіки своїх національно-культурних автономій. Однак коли влада у Загребі заявила про намір вийти з СФРЮ, тоді сербські громади взяли курс на вихід із складу Хорватії, заявляючи про бажання залишитися в оновленій федерації.
З грудня 1990 р. по серпень 1991 р. міжетнічний конфлікт у Хорватії являв собою протистояння між проголошеними самостійними САО та хорватською владою, яка намагалася забезпечити територіальну цілісність країни. Сербсько-хорватські збройні сутички того періоду відбувалися здебільшого навколо поліцейських дільниць, створення та зміцнення яких розглядалися у Загребі як головний засіб у «приборканні непокірних територій». Серби, нейтралізуючи поліцейські сили, забезпечували контроль над територіями своїх громад. Так, у районі Плотвицьких озер (на північ від Кніна) у лютому 1991 р. була створена поліцейська дільниця, завданням якої було забезпечення контролю над територією Крайни. У результаті сутички 31 березня тут загинуло два чоловіки.
На початку 1991 р. хорватська влада розпочала примусове виселення сербів у Західній Славонії. Сценарій здійснення акцій «етнічних чисток» зазвичай складався з позбавлення роботи, відключення електропостачання, застосування погроз, пограбувань, насильств та вбивств. До серпня 1992 р. сербів майже не залишилося в десяти містах та майже в 200 інших населених пунктах цього регіону. Серби фактично були полишені напризволяще, оскільки не могли розраховувати на захист хорватської влади, і тому для самозахисту стали створювати збройні формування.
1 З 6650 населених пунктів Хорватії в 1019 (15,3 %) серби становили етнічну більшість. В 11 громадах республіки серби становили понад 50 % населення, у 10 - від 30 до 49 %, а в 16 - від 10 до 29 %.
Драматично розгорталися події у Східній Славонії, Бараньї та Західному Сремі, де хорватська влада, намагаючись встановити контроль на цих територіях, використовувала проти сербів різноманітні дискримінаційні методи. Так, уже навесні 1991 р. майже 12 тис. сербів Осієка вимушені були залишити місто, а жителі інших населених пунктів почали будувати барикади та створювати загони самооборони. Все частіше лунали постріли, виникали збройні сутички, які досить швидко переростали у широкомасштабні бойові дії.
Новий етап громадянської війни в Хорватії пов'язаний з проголошенням державної незалежності 25 червня 1991 р., коли вже наступного дня розпочалися бойові дії між підрозділами ЮНА та військовими формуваннями хорватської територіальної оборони. На початку липня після підписання Брянської декларації Хорватія встановлювала тримісячний мораторій на вихід з федерації в обмін на вивід югославської армії. Незважаючи на тимчасове припинення вогню, бойові дії невдовзі відновилися з новою силою. Усі спроби силоміць встановити хорватську владу на території сербських громад натикались на рішучий спротив. На зборах сербів 25 липня 1991 р. було проголошено утворення Автономної області Славонії, Бараньї і Західного Срему (АО СБЗС). Скупщина САО Крайни 28 липня у Кніні прийняла рішення про вихід із складу Хорватії та підтвердила належність цього краю до СФРЮ. У відповідь уряд Хорватії 1 серпня оголосив мобілізацію резервістів до національної гвардії та військ МВС1.
У свою чергу хорватські серби на підконтрольних територіях провели референдум, учасники якого одностайно висловились бути у складі єдиної Югославії.
Якщо на початку конфлікту сербським загонам самооборони протистояли хорватські поліцейські підрозділи, то розгортання громадянської війни призвело до залучення в протистояння не тільки цивільного населення, а й регулярних збройних сил. Уже в липні 1991 р. у розпорядження сербів потрапила частина озброєння ЮНА, підрозділи якої виводилися тоді із Словенії. У тому ж місяці бронетанкові підрозділи ЮНА перетнули Дунай та увійшли до Бараны. Фактично з цього моменту конфлікт у Хорватії переріс у повномасштабну війну з ракетними обстрілами, руйнуваннями, блокадами та захопленням міст, біженцями і значними людськими жертвами. Командування ЮНА ставило за мету оволодіння Хорватією по лінії Вировитиця - Карловац - Огулін - Карлобаг.
1 Наприкінці 1991 р. збройні сили Хорватії (із слів президента Ф. Туджмана) нараховували 200 тис. вояків, 330 танків, 400 гармат та 30 легких літаків.
Новоутворені хорватські збройні сили опинилися між сербськими загонами та підрозділами ЮНА, які або були дислоковані в гарнізонах, або вели бойові дії у Славонії. В цих умовах головним завданням для керівництва Хорватії було забезпечення необхідного рівня боєздатності збройних сил. Цю проблему хорвати намагалися вирішити як закупівлею зброї за кордоном (26 вересня 1991 р. було заборонено рішенням РБ ООН), так і захопленням її у ЮНА. У цих умовах запроваджене ембарго практично закріпляло розподіл сил, який склався на початку конфлікту, а серби мали відчутні переваги, оскільки ЮНА та її арсенали перебували під контролем президії СФРЮ та керівництва Сербії.
Бойові дії в Хорватії точилися навколо гарнізонів ЮНА - «оплоту сербського гегемонізму», як їх назвало хорватське керівництво ще до масового дезертирства з армії хорватів, словенців, боснійців-мусульман та македонців. І хоча на початку конфлікту ЮНА виконувала роль роз'єднувача ворогуючих сторін, однак на наступному етапі громадянської війни її функції змінилися. Саме спираючись на ЮНА, керівництво Сербії надавало всебічну допомогу САО Крайна та АО СБЗС. Президент Ф. Туджман 12 вересня 1991 р. віддав наказ збройним силам блокувати гарнізони та аеродроми ЮНА в Хорватії. «Війна казарм» тривала майже місяць і скінчилася лише тоді, коли хорвати захопили всі військові об'єкти ЮНА.
Після закінчення дії мораторію (9 жовтня 1991 р.) Хорватію було проголошено суверенною державою та прийнято рішення «про розрив усіх державно-правових відносин, на яких ґрунтувалося її перебування у складі СФРЮ». Парламент також констатував, що проти Хорватії була здійснена агресія з боку Сербії та ЮНА. Було прийнято низку законів, спрямованих на зміцнення державної самостійності та створення регулярного війська. У регіонах спільного проживання сербів і хорватів громадянська війна відновилася з новою силою та набирала все більш жорстокого характеру, що призвело до значних людських втрат і зростання чисельності біженців. Міжетнічну ворожнечу не зупинило навіть завершення 27 жовтня 1991 р. виводу з Хорватії підрозділів ЮНА.
У грудні 1991 р. хорватський сабор прийняв конституційний закон про правові свободи людини та права національних і етнічних меншин. На підставі цього акта дві автономні території з компактним проживанням сербів (з центрами у містах Кнін і Гліна) отримали особливий правовий статус. Проте керівництво сербського національного руху в Хорватії не сприйняло автономії. 19 грудня, після визнання хорватської державності Німеччиною, САО об'єдналися в Республіку Сербська Крайна (РСК), проголосили себе самостійною державою, де чинною залишалася конституція СФРЮ.
Події громадянської війни відбувалися в різних регіонах Хорватії, що й зумовило існування декількох фронтів. Так, на Вуковарському фронті бойові дії тривали майже три місяці й закінчилися у другій половині листопада 1991 р. За період блокади сербами Вуковара з Сербії для оволодіння містом було перекинуто значну кількість військ та бойової техніки. За допомогою цих сил планувалося взяти під контроль майже всю Славонію, а потім з'єднатися з сербськими військами в Західній Славонії, Банії та Крайні. Тривала оборона хорватами Вуковара політично, матеріально і психологічно послабила військовий потенціал сербських збройних сил.
Завданням Східнославонського фронту було недопущення прориву ЮНА до Центральної Хорватії. Бойові дії тут мали позиційний характер. Далі на захід пролягав Посавинський фронт. У результаті наступальної операції сербські війська оволоділи Модрицем. Запеклі бої точилися й на Західнославонському фронті. До вересня 1991 р. військова перевага була на боці ЮНА, однак у жовтні хорватські війська стали поступово вирівнювати становище. Наступ хорватів було припинено наприкінці 1991 р., коли до цього регіону було введено миротворчі сили ООН.
У Центральній Хорватії пролягав Бановинський фронт, де сербам вдалося оволодіти Періною і Хорватською Костаницею. На сусідніх Кордунському й Ліцькому фронтах тривале протистояння не дало переваги жодній з ворогуючих сторін.
На Північно- та Південнодалмантинському фронтах ішла боротьба за контроль над Ардіатичним узбережжям. Завдяки вересневому наступу ЮНА вдалося перервати мережу сполучення між Загребом та значною частиною Далмації, а також з Східною Славонією, Банією, Кордуном і Лікою. У вересні підрозділи ЮНА захопили аеродроми в Осієку, Задарі й Дубровнику, а в жовтні блокували всі морські сполучення. Наприкінці листопада був зірваний Масленицький міст, у результаті чого Задар і південь Далмації були відрізані від Загреба. Та незважаючи на значні людські й матеріальні втрати (великих руйнувань зазнав Дубровник), хорватським військам вдавалося протистояти ЮНА й забезпечити контроль над певною частиною країни.
Падіння 18 листопада 1991 р. Вуковара вплинуло на інтенсивність громадянської війни. Сербські регіональні війська та ЮНА контролювали САО Крайну і значну частину Славонії. Сербами була зайнята частина хорватської території, яка прилягала до БіГ. У цілому на січень 1992 р., коли активність бойових дій зійшла майже нанівець, сербські війська контролювали майже третину Хорватії.
Зусиллями ЄС та ООН у середині січня 1992 р. воєнне протистояння в Хорватії було зупинено, а в березні на її територію було введено миротворчі сили ООН. Підрозділи «блакитних шоломів» було розміщено на трикілометровій смузі, яка роз'єднувала ворогуючі сторони. Присутність миротворців хоча і призупинила бойові дії, але не вирішила головних проблем: конституювання демократичної держави, досягнення міжнаціональної рівноваги, економічної та соціальної стабільності, визначення кордонів тощо. До серпня 1995 р. Хорватія по суті була розділена на хорватську та сербську.
У січні 1992 р. незалежність Хорватії була визнана ЄС, а в травні її прийнято до ООН. У серпні 1992 р. Хорватія звернулася до ООН з проханням встановити контроль над кордонами демілітаризованих районів, які збігалися з колишніми кордонами республіки.
Події громадянської війни впливали на формування державно-політичної системи Хорватії. У серпні 1992 р. відбулися дострокові парламентські й президентські вибори. Місця у саборі, який складався з палати представників (138 депутатів) і палати громад (68 депутатів), виборювали 26 політичних партій. За підсумками голосування, перемогу здобула ХДС (43 % та дві третини місць). Решту місць розподілили Хорватський соціально-ліберальний союз (ХСЛС), Соціал-демократична (СДП) і Хорватська народна партії (ХНП). Жителі Крайни у виборах не брали участі, однак решта хорватських сербів у соборі була представлена 13 депутатами. Президентом Хорватії був обраний лідер ХДС Ф. Туджман.
ТУДЖМАН ФРАНЬО (1922-1999)
Народився у містечку Велике Трґовище в родині підприємця. У 1939 р. закінчив гімназію у Загребі. У 1941 р. - служба в армії НДХ. У 1941 р. - вступ до лав Компартії Югославії (КПЮ). У 1941-1945 рр. - учасник комуністичного руху Опору. З 1943 р. - комісар партизанського загону. У 1945-1955 рр. - на різних посадах у командуванні ЮНА. У 1955-1957 рр. - навчання у Вищій військовій академії (Белград). У 1957-1960 рр. - начальник управління кадрів Міноборони ФНРЮ. З 1960 р. - генерал. У 1960-1961 рр. - голова спортивного товариства «Партизан».
У 1961-1967 рр. - директор Інституту історії робітничого руху у Загребі, доктор політичних наук, професор Загребського університету. У 1967 р. виключений з лав СКЮ, на пенсії. У 1972-1974 рр. та у 1981 р. - в ув’язненні. У 1989-1999 рр. - голова Хорватської демократичної співдружності (ХДС). У 1990-1999 рр. - президент Хорватії.
За часів президента Ф. Туджмана політична система знов стала нагадувати однопартійну, оскільки країною правила одна партія - ХДС, організаційна мережа якої пронизувала усі сфери суспільства. Президент встановив цензуру над засобами масової інформації, які створювали йому певний політичний імідж. Виплеканий Ф. Туджманом вождизм і авторитаризм, разом із свавіллям і корупцією партійної верхівки ХДС, завдав удару по молодій демократії. Від процесу прийняття державних рішень були відсторонені сабор і уряд, а всі питання вирішувало вузьке коло осіб, наближених до президента. Усе це викликало осуд світового співтовариства та вело до ізоляції Хорватії на міжнародній арені.
У 1994 р. виникла парламентська криза, яку ініціювали опозиційні сили. Від правлячої ХДС відокремилася група парламентарів на чолі з головою палати громад С. Месичем та головою палати представників Й. Маноличем. І хоча «бунтівників» невдовзі було знято з посад, вони стали закликати членів ХДС вступати до створеної ними партії Хорватських незалежних демократів (ХНД) й повернутися до витоків національного руху, які були спаплюжені Ф. Туджманом1. Після переговорів між правлячою партією та опозиційними силами керівництво ХДС пообіцяло дотримуватися в діяльності сабору демократичних норм.
На початку 1995 р. Хорватія відмовилася продовжити мандат на перебування миротворчих сил ООН. Після виводу у березні з країни підрозділів «блакитних шоломів» хорватські збройні сили 1 травня розпочали операцію по захопленню контрольованих сербами територій у Західній Славонії. Уже наступного дня мета була досягнута, а 150 тис. сербів перетворилися на біженців.
Новий етап громадянської війни в Хорватії був пов'язаний із здійсненням операції «Буря», яку 4 серпня 1995 р. розпочали збройні сили Хорватії. Уже 5 серпня був захоплений Кнін, і СР Крайна припинила своє існування. За підсумками «бліцкригу», понад 250 тис. сербів стали біженцями, які втікали до боснійської Республіки Сербської, Сербії та Чорногорії.
У жовтні 1995 р. між керівництвом Хорватії та СРЮ було досягнуто домовленості стосовно поетапного повернення під юрисдикцію Хорватії сербських громад у Східній Славонії, Бараньї та Західному Сремі. На визначений угодою строк увесь цей регіон переходив під контроль тимчасової адміністрації ООН. У листопаді 1995 р. в Ердуті між хорватським урядом і керівництвом АО СБЗС була підписана «Основна угода», відповідно до якої передбачалася поступова реінтеграція східнославонських сербських громад до конституційного простору Хорватії. Однак остаточне відновлення територіальної цілісності країни відбулося лише у січні 1998 р., коли Східну Славонію залишили останні миротворці ООН.
1 До цих принципів вони відносили утворення Хорватії в її історичних кордонах; здійснення гасла «Хорватія - держава тільки хорватського народу»; послідовне дотримання тези про те, що БіГ територіально, етнічно, економічно складає з Хорватією єдине ціле.
За роки громадянської війни у Хорватії загинуло майже 30 тис. військових та цивільних осіб, а кількість біженців досягла 500 тис. Внаслідок масового виходу сербів відсоток нехорватського населення країни досяг чотирьох. Після припинення бойових дій понад 150 тис. хорватських військових було демобілізовано, багато з них стали інвалідами. За цей період у Хорватії було зруйновано 210 тис. будівель, 60 мостів, 270 шкіл, значна кількість лікарень, поліклінік, закладів культури та освіти. З ладу було виведено велику частину промисловості, інфраструктуру та енергетичний комплекс. Матеріальні втрати за роки війни за оцінками різних фахівців становили від 19 до 30 млрд доларів. Економічні показники 1994 р. становили 46 % від рівня 1989 р. інфляція досягла 1200 %, а ВВП країни зменшився з 16 до 12 млрд доларів.
У жовтні 1993 р. уряд Н. Валентича запровадив стабілізаційну програму, яка дозволила у короткі строки досягти певних позитивних зрушень. Так, у наступному році практично було ліквідовано інфляцію та запроваджено національну грошову одиницю - куну, а ціни на більшість товарів та послуг стали формуватися вільно. Наступний етап програми передбачав структурні зміни, оздоровлення економіки та зростання промислового виробництва. Незважаючи на ускладнення, Хорватії у наступні роки вдалося досягти певної стабільності на макроекономічному рівні, в результаті чого у 1998 р. промислове виробництво зросло на 4,5 %, а ВВП - на 3,5 %.
Готуючись до позачергових парламентських виборів, які були призначені на вересень 1995 р., режим президента Ф. Туджмана сподівався використати для ХДС сприятливий політичний момент - блискавичну перемогу над сербами в Крайні. До того ж згідно з новим виборчим законом право голосу було надане 300 тис. боснійських хорватів, мінімальний «парламентський поріг» був піднятий з 3 до 5 %, а кількість місць для сербів скорочувалося до трьох. За підсумками голосування ХДС отримала лише «просту більшість» у саборі. Друге місце (9 %) посіли соціал-демократи.
Після смерті президента Ф. Туджмана (листопад 1999) політичне становище в країні загострилася. За підсумками січневих (2000) парламентських виборів, перемогу здобула коаліція СДП і ХСЛС, а уряд очолив І. Рачан. На президентських виборах, які відбулися в лютому 2000 р., переміг 65-річний лідер Хорватської народної партії (ХНП) С. Месич1. Підсумки виборів засвідчили значні зміни в політичній орієнтації хорватів: тепер вони прагнули покінчити з авторитаризмом, поглибити процес демократизації й реформ.
Зовнішня політика Хорватії формувалася в умовах загальної кризи на Балканах та безпосереднього втягування країни у збройний конфлікт. Найбільш тісні стосунки Хорватії були налагоджені з Австрією, Словенією, Угорщиною, Німеччиною. Наприкінці 1995 р. міжнародне становище країни стабілізувалося, з'явилися ознаки поліпшення відносин з СРЮ. Хорватія стала членом Ради Європи (1996) та учасницею програми НАТО «Партнерство заради миру». Перемога демократичних сил на виборах 2000 р. створила необхідні передумови для підвищення міжнародного авторитету Хорватії й поліпшення її стосунків із сусідніми країнами.
1 С. Месич відомий як останній президент СФРЮ (головуючий у Президії СФРЮ), послідовний прихильник хорватського національного руху. На виборах С. Месич обіцяв побудувати правову, сильну, прогресивну державу, яка стане членом НАТО та ЄС, знизить витрати на держапарат, скоротить строк служби в армії на чотири місяці, забезпечить молоді можливості отримання освіти й роботи, зменшить привілеї чиновників, ліквідує «парадність», ініційовану попереднім президентом.
