Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Початок громадянської війни

У всіх суб'єктах федерації СФРЮ за підсумками виборів до республіканських парламентів у 1990 р. до влади прийшли центристські, праві або ліві політичні сили. Так, у Боснії і Герцеговині, Словенії та Македонії були створені коаліційні уряди, у Хорватії до влади прийшла права партія - Хорватська демократична співдружність (ХДС). Певну корекцію свого політичного курсу вимушені були здійснити ліві правлячі партії у Сербії й Чорногорії. Після виборів, замість очікуваного політичного плюралізму панівним фактично став «національний плюралізм». Формування багатопартійної системи на республіканському рівні відбувалося переважно зі складу національно-політичних сил, які й стали ініціаторами відцентрових процесів у федерації.

Політична строкатість нової республіканської влади та відмінності у баченні перспектив існування багатонаціональної країни, не тільки заважали узгодженню позицій про державний устрій співдружності, а й навіть унеможливлювали вирішення спільних для федерації питань. Водночас перехід до багатопартійності у СФРЮ визначав руйнування єдиної згуртовуючої ідеологічної системи, що для багатонаціональної країни перетворилося на один з визначальних руйнівних факторів. Вакуум швидко заповнювала ідеологія націоналізму, яку республіканська етнополітична еліта стала вміло використовувати для зміцнення своєї влади.

Процес переростання кризи федерації у збройний конфлікт та у громадянську війну мав певні особливості для кожної з республік, які заявили про вихід з СФРЮ. Уже на початку 1991 р. руйнівні процеси у федерації стали панівними, некерованими й набули незворотного характеру. Трагічний розвиток подій спричинювався насамперед неможливістю розв'язати одразу ввесь клубок проблем, а нове керівництво республік не виявляло бажання домовлятися про характер взаємовідносин. Так, Хорватія та Словенія вимагали від федерального центру термінового виведення зі своїх території ЮНА та дотримання існуючих «внутрішніх» кордонів. Питання ж про умови сецесії, правонаступництва, поділу державного майна й армії, визначення нових (вже міждержавних) кордонів, забезпечення прав національних меншин так і не стали головними темами на переговорах.

Стосунки між республіками у 1991 р. погіршилися настільки, що їхнє керівництво уникало спілкування між собою, руйнувалися виробничі зв'язки, розгорталися торговельні та інформаційні війни. У цих умовах дехто сподівався на армію, потенціал якої ще не був задіяний. У свою чергу командування ЮНА в середині березня 1991 р. оцінювало становище в країні як «початок громадянської війни» та пропонувало для її відвернення запровадження в усіх суб'єктах федерації надзвичайного стану, проведення мобілізації резервістів та ліквідації незаконних збройних формувань. Однак члени президії СФРЮ були вже не в змозі прийняти ці пропозиції та відстоювали лише інтереси своїх республік.

На початку травня 1991 р. діяльність Президії, уряду та інших владних структур СФРЮ у зв'язку із загостренням ситуації в Хорватії та Словенії була практично паралізована. Ескалація напруженості призвела до збройного інциденту у сербському Борово-Селі (Хорватія), коли 2 травня патруль хорватської міліції потрапив у влаштовану сербами засідку. У збройному зіткненні серби втратили 50 осіб, а хорвати - 12. Задля припинення кровопролиття до населеного пункту були введені армійські підрозділи.

На засіданні президії СФРЮ 7 травня 1991 р. командування ЮНА заявило про нейтралітет збройних сил та відмову «вступати у протистояння з народом». Однак ухвалені тоді заходи, в яких передбачалося «здійснення демократичного діалогу», «забезпечення національних та громадянських прав», «припинення нападів на гарнізони ЮНА» та «ліквідацію незаконних збройних формувань», були практично вже нездійсненними. Після проголошення незалежності Словенії та Хорватії члени Президії СФРЮ хорват С. Месич та словенець Я. Драшкович намагалися уникати участі у її засіданнях, а з Союзної скупщини відкликано депутатів цих республік, міністри оборони яких у цей період займалися закупівлею зброї та будівництвом національних збройних сил.

Початок громадянської війни в СФРЮ пов'язаний із проголошенням 25 червня 1991 р. незалежності Словенії й Хорватії та діями на захист суверенітету, який громадяни різних етнічних утворень виборювали у протистоянні з прихильниками збереження федерації. Серед головних чинників та особливостей громадянської війни, яка вибухнула у 1991 р. у СФРЮ, необхідно виділити такі: по-перше, на своєму початковому етапі збройний конфлікт мав характер війни між федеральним центром та республіками, які проголосили незалежність; по-друге, війна була проявом міжетнічного конфлікту, який мав глибокі історичні витоки, а його суб'єктами виступали серби, хорвати, словенці, боснійські мусульмани, чорногорці та албанці; по-третє, у центрі конфлікту знаходилися суперечності між сербами й хорватами, а процес їхнього національно-політичного самовизначення в період розпаду федерації перетворився на криваву війну, головним знаряддям якої стали «етнічні чистки»; по-четверте, міжетнічний конфлікт невдовзі набрав усіх ознак громадянської війни, у ході якої громадяни однієї федеративної країни зі зброєю в руках відстоювали свої погляди на державно-політичний та економічний устрій; по-п'яте, збройний конфлікт перетворився на національно-визвольну війну, перемога в якій давала змогу утриматись при владі в новоутворених державах національним етнополітичним силам.

На події громадянської війни, яка точилася на теренах Югославії, впливали різноманітні чинники. Одними з основних і визначальних були конфесійний та міжнародний. Так, учасники конфлікту - громадяни єдиної колись федеративної держави - у ході конфлікту стали розподілятися за конфесійною належністю - католики (хорвати, словенці), православні (серби, чорногорці, македонці), мусульмани (боснійці).

Вплив міжнародного чинника проявився в тому, що на початковому етапі югославської кризи США і НАТО досить стримано реагували на проголошення Словенією й Хорватією незалежності від СФРЮ. Однак початок збройного конфлікту радикально змінив їхнє ставлення. Переконавшись у неефективності спроб припинити громадянську війну за допомогою примирення ворогуючих сторін та розробки проектів майбутнього устрою Югославії, ЄС та ООН об'єднали свої миротворчі зусилля, а їхні представники (лорд Карінгтон і С. Венс) запропонували план поетапного розв'язання конфлікту. На першому етапі передбачалося припинення вогню, розблокування армійських казарм та виведення ЮНА з Хорватії; на другому - введення миротворчих сил ООН для роз'єднання ворогуючих сторін та захисту мирного населення; на третьому - проведення переговорів про умови миру, кордони й статус територій.

Серед міжнародних чинників, які мали значний вплив на характер подій в Югославії, був також і розпад СРСР. Так, одним з важливих наслідків цього процесу було прискорене перегрупування європейських політичних сил та об'єднання Німеччини. До дестабілізуючих міжнародних факторів слід віднести також і засоби масової інформації країн Заходу, висвітлення подій якими призвело до формування неадекватного уявлення стосовно головних суб'єктів громадянської війни в Югославії. Так, головна провина в конфлікті покладалася лише на Сербію та ЮНА.