Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Югославія в роки Другої світової війни

Югославія на початку Другої світової війни (1939) проголосила нейтралітет. У цей період у країні прискорився розвиток галузей промисловості, пов'язаних з обороною, що сприяло збільшенню зайнятості. Однак посилений вивіз сільгосппродуктів до Німеччини призвів до зростання цін, дорожнечі та спекуляції, особливо взимку наприкінці 40-х років. Труднощі з імпортною сировиною викликали скорочення виробництва текстильної, гумової, частково шкіряної промисловості, що позначилось на постачанні населення.

У внутрішній політиці посилились антидемократичні тенденції. Так, після розпуску Народної скупщини вибори навіть не призначалися. Проти національно-патріотичних сил розпочався поліцейський терор, з 1940 р. почали створюватися концтабори, куди потрапляли всі незадоволені.

Загострилися національні суперечності: великосербські націоналісти закликали до «захисту сербів», а в Хорватській бановині все більшого поширення набували націонал-сепаратистські настрої. У Югославії пожвавилася діяльність різних націоналістичних угруповань: сербського «Збору», хорватських усташів, македонського ВМРО, німецького «культурбунду» та ін.

Капітуляція Франції в червні 1940 р. ускладнила становище Югославії, що спонукало врешті-решт уряд Д. Цветковича установити дипломатичні відносини із СРСР.

Після нападу Італії на Грецію в жовтні 1940 р. Югославія потрапила в центр британсько-німецького протиборства за вплив на Балканах. Затиснута з усіх боків країнами фашистського блоку, Югославія 25 березня 1941 р. у Відні підписала протокол про приєднання до Троїстого союзу.

Звістка про вступ країни до блоку фашистських держав викликала хвилю обурення в югославському суспільстві. Увечері 25 березня почалися демонстрації протесту під гаслом «Краще війна, ніж пакт». Спираючись на масове невдоволення, угруповання офіцерів у ніч на 27 березня 1941 р. вчинило державний переворот. Винних у приєднанні до Берлінського пакту (уряд та принца-регента Павла) усунули від влади. На трон був зведений вісімнадцятирічний син короля Александра І під іменем Петра II. Коаліційний уряд очолив організатор заколоту генерал Д. Сімович, який репрезентував інтереси тих кіл, котрі виступали проти подальшого зближення з Німеччиною та федералізації країни. Але спроби нового керівництва країни укласти договір з Великою Британією про військову допомогу скінчилися безрезультатно. З квітня розпочалася прихована мобілізація до армії. Водночас уряд заявив, що події 27 березня нічого не змінили в югославській зовнішній політиці і приєднання країни до Троїстого союзу вважається чинним. 5 квітня 1941 р. було підписано радянсько-югославський договір про дружбу та ненапад.

Дізнавшись про перевороту Белграді, А. Гітлер 27 березня віддав командуванню німецької армії наказ у стислий термін підготувати й завдати удару по Югославії та окупувати й ліквідувати її як самостійну державу. На світанку 6 квітня 1941 р. без оголошення війни понад 50 дивізій вермахту розпочали вторгнення в Югославію. В агресії брали участь також війська Італії та Угорщини.

Уже 10 квітня 1941 р. гітлерівські війська захопили Загреб, а 13 квітня - Белград. Незважаючи на готовність патріотично настроєних солдатів і офіцерів королівської армії захищати рідну землю, вище командування із самого початку бойових дій було налаштоване на капітуляцію. Цьому значною мірою сприяла активність «п'ятої колони» - «фольксдойче», усташі, інші національно-сепаратистські рухи в різних регіонах країни.

Король Петро II, голова уряду Д. Сімович разом з лідерами провідних політичних партій 15 квітня літаками подалися до Каїру. Жодна з проурядових партій не зробила ніякої спроби захистити територіальну недоторканність Югославії й дати відсіч загарбникам. Лише керівництво КПЮ на засіданні 10 квітня в Загребі прийняло звернення до народів Югославії із закликом розгорнути боротьбу проти окупантів.

17 квітня 1941 р. в Белграді був підписаний акт про беззастережну капітуляцію Югославії. У німецькому полоні опинилося понад 300 тис. югославських вояків. Країна була поділена на чотири зони окупації: німецьку, італійську, угорську та болгарську. Так, демаркаційна лінія між німецькою та італійською зонами проходила по лінії Любляна-Загреб-Сараєво-Скоп'є-Охридське озеро.

Частина окупованої югославської території була приєднана до держав-загарбників. До складу Німеччини увійшла анексована північно-західна Словенія (Істрія, Каринтія). У Сербії, а також у Банаті гітлерівці запровадили військове управління: сербський адміністративний апарат зберігався (повітові та громадські управи) і став складовою частиною німецького військового управління окупаційної зони. Але вже в травні 1941 р. німецька адміністрація «передала» владу «раді комісарів», яка складалася з колабораціоністів на чолі з колишнім міністром внутрішніх справ Югославії А. Ачимовичем. Активну допомогу маріонетковій владі надавав Д. Льотич - ватажок націоналістичної організації «Збір». А 29 серпня німецька окупаційна адміністрація оголосила про надання Сербії «автономії». Головою «уряду національного порятунку» став колишній міністр оборони Югославії генерал М. Недич. Окупанти дозволили «автономістам» створити спеціальні військові формування: «сербської державної сторожі» та сербського і російського добровольчих корпусів загальною чисельністю 15 тис. вояків.

До італійської зони окупації відійшла південно-західна частина Словенії - «Люблянська провінція», частина Хорватського помор'я, Далмація і Чорногорія. Усі ці землі увійшли до складу Італії. У серпні 1941 р. західна частина Вардарської Македонії, Косово та Метохія були приєднані до провінції «Велика Албанія», яка увійшла до складу Італійського королівства¹.

На всіх зайнятих територіях окупаційна влада спиралася на маріонеткову адміністрацію, якій дозволялося мати власні збройні формування: «домобранство» - в Словенії та Істрії, «балаїсти» - в БіГ та Албанії.

До угорської зони окупації увійшли частина Воєводини та дві області - Міжмур'я і Прикомур'я, які в грудні 1941 р. були включені до складу Угорщини.

Болгарія, яка не брала безпосередньої участі у військовій операції агресорів як союзник по Троїстому пакту, окупувала більшу частину Вардарської Македонії та окремі території на сході Сербії.

Система «нового порядку», яку насаджували окупанти по всій Європі, мала певні особливості з Югославії. Територію країни було поділено на дев'ять частин з порушенням усталених етнічних, економічних та культурних зв'язків між окремими землями. І хоча кожна окупаційна влада в захоплених частинах Югославії встановлювала свої порядки, суть їх була однакова. Окупанти протиставляли свою політику «сербському гнобленню» й видавали себе за «визволителів від сербського ярма». До сербського населення застосовували терор і примусове переселення. У першу чергу окупанти робили ставку на розпалювання національних суперечностей та зміцнення антисербських настроїв.

Одним з головних знарядь у реалізації окупаційної політики стала проголошена 10 квітня 1941 р. в Загребі «Незалежна держава Хорватія» (НДХ). У свою чергу, сербська колабораціоністська верхівка також розпалювала міжетнічну ворожнечу серед населення, покладаючи провину за блискавичний крах Югославії та розгорнутий терор проти сербів у НДХ на всіх хорватів. Акт створення НДХ підтримало керівництво більшості хорватських партій, римо-католицька церква, лідери мусульман Боснії і Герцеговини. Частина хорватського населення сприймала утворення НДХ як певну реалізацію своїх давніх прагнень до утворення незалежної самостійної держави. Вже 15 квітня 1941 р. лідер хорватських усташів А. Павелич (1869-1959) сформував уряд. У травні були укладені угоди про кордони з Німеччиною та Італією, згідно з якими до складу НДХ ввійшли Хорватія, Славонія, частина Далмації, Срем, Санджак, Боснія і Герцеговина, що становили приблизно 40 % території та жителів колишньої Югославії. Хорвати становили половину населення, серби - третину, а мусульмани - 12 відсотків.

¹ Після краху фашизму в Італії німецьке військове командування в серпні 1943 р. ввело в італійську зону вермахт та оголосило її «Оперативною зоною Адріатичного помор'я». У середині жовтня 1943 р. тут була сформована маріонеткова адміністрація на чолі з генералом Л. Рупником.

15 червня 1941 р. керівництво НДХ приєдналося до Троїстого пакту, а 22 червня Хорватія оголосила війну СРСР, і разом з гітлерівським вермахтом її військові підрозділи взяли участь у «поході на Схід». У листопаді НДХ приєдналася до антикомінтернівського пакту й оголосила війну Великій Британії та США.

Тоталітарний та расистський характер режиму А. Павелича проявився вже з перших заходів з організації системи примусу, який у всьому копіював нацистську систему. Так, першим законодавчим актом, схваленим усташською владою, став закон «Про захист народу і держави» (17 квітня 1941), за яким смертна кара застосовувалася навіть за підозру в підриві «честі й життєвих інтересів хорватського народу». Невдовзі були прийняті закони «Про захист арійської крові та честі хорватського народу» та «Про захист національної та арійської культури хорватського народу», які мали відверто націонал-шовіністичний характер. Усташська влада спиралася на військові підрозділи «домобранства», усташські формування «войниці» та жандармерію. Система примусу складалася з 24 концентраційних таборів та загонів т. зв. «диких усташів».

Режим А. Павелича розпочав розбудову «великохорватської ідеї», яка передбачала утворення «етнічно чистої» держави. У засобах масової інформації було розпочато антисербську кампанію. Усташські збройні загони переслідували людей не тільки за етнічними ознаками, а й за певними політичними уподобаннями. Так, причетність до КПЮ передбачала смертний вирок. Прагнучи перетворити Крайну, Східну Боснію, Славонію та інші регіони компактного проживання сербів на суто хорватські, усташі намагалися за допомогою вбивств та різних методів залякування витіснити з території НДХ сербське населення. Під час здійснення загонами «диких усташів» численних репресивних акцій десятки тисяч сербів були вбиті або змушені залишати свої домівки, рятуючись у навколишніх лісах та горах чи переселяючись до Сербії. Поряд із знищенням мирного сербського населення усташський режим примушував православних переходити в католицьку віру. У такий спосіб лише за півроку (1941) католицтво «добровільно прийняли» майже сто тисяч сербів.

Залишивши країну й опинившись у еміграції, королівський уряд оголосив про намір продовжувати боротьбу за визволення Югославії. За підтримки США та Великої Британії він зберіг за собою статус визнаного на міжнародній арені союзної держави. Після переїзду емігрантського уряду Д. Сімовича з Каїра до Лондона було підтверджено прагнення звільнити країну від окупантів. Останнє передбачалося здійснити за англо-американської підтримки. Тим часом на югославських землях розпочинався рух Опору.

Після розчленування загарбниками країни політичні сили Югославії зайняли різні позиції: одні стали прислужувати окупаційній владі, інші обрали тактику пасивного вичікування, треті стали на шлях боротьби. Перші вогнища опору загарбникам спалахнули відразу після вторгнення агресорів. Так, гористі та лісисті райони БіГ наповнилися залишками розсіяних підрозділів югославської армії та збройними загонами сербів, які формувалися з утікачів від усташських погромів. У квітні 1941 р. голова ветеранів об'єднання четників К. Печанац створив лісовий штаб четницьких загонів і закликав до об'єднання в ім'я «захисту сербства», «за короля і батьківщину».

Проте ці перші стихійні виступи патріотично налаштованого населення так і не змогли перетворитися на масовий рух Опору. Місію одного з його організаторів взяв на себе полковник генерального штабу королівської армії Д. Михайлович, який разом із своїми прихильниками в травні 1941 р. в Західній Сербії (Рівна Гора) почав створювати військові загони. Четницький рух відзначався надзвичайною політичною строкатістю. Його учасників об'єднував «сербізм» - усвідомлення причетності до сербської нації та прагнення врятувати її від геноциду. Основною тактикою четників стало «вичікування заради виживання».

Своє головне завдання Д. Михайлович вбачав у тому, щоб підготувати всенародне повстання проти окупантів. З іншого боку, відверто антисербська політика усташського режиму НДХ спонукала Д. Михайловича виступити на захист «сербства» та розпочати боротьбу проти усташів. Саме загострення боротьби між четниками й усташами в місцях компактного проживання сербів спонукало окупантів примусити режим А. Павелича відмовитися від політики «етнічних чисток». Так, у серпні 1941 р. загони «диких усташів» було розпущено, а слава «захисника сербів» сприяла зростанню популярності Д. Михайловича.

Після окупації країни керівництво КПЮ (12 тис. членів) визначило своїм головним завданням організацію збройного опору загарбникам. Однак на початковому етапі спротиву головна увага за вказівками Комінтерну приділялася викриттю «агресивних задумів англо-американського імперіалізму» та «зрадницької ролі національної буржуазії». У день нападу Німеччини на СРСР лідери КПЮ звернулися до народів Югославії із закликом розгорнути збройну боротьбу проти окупантів та їхніх посібників. У Белграді 27 червня 1941 р. був створений головний штаб народно-визвольних загонів (НВЗ) на чолі з генеральним секретарем КПЮ Й. Тіто. Штаб розробив план організації та здійснення збройних повстань із наступним їх переростанням на загальнонародну війну проти загарбників.

У другій половині червня 1941 р. КПЮ разом із чорногорськими «білашами» взяла участь в антиіталійському повстанні в Чорногорії, під час якого вдалося зірвати плани лідерів Федералістичної партії проголосити (за погодженням з італійським керівництвом) «Незалежну державу Чорногорію». Комуністи виступали під гаслами встановлення влади рад. Проте повстання було жорстоко придушене у вересні, а італійські війська окупували Чорногорію і Герцеговину.

Напад Німеччини на СРСР став приводом для керівництва КПЮ розпочати рішучі дії. Командувач головного штабу Й. Тіто віддав розпорядження про перехід у боротьбі з окупантами від саботажу й диверсій до загального збройного повстання. КПЮ ставила за мету перетворити збройні виступи в окремих районах Югославії на загальнонародну партизанську війну проти окупантів. Одним з перших таких виступів став бій 7 липня 1941 р. між партизанами та жандармами в сербському селі Бела-Црква.

Найбільший відгук заклики КПЮ знайшли серед населення Сербії, Чорногорії, БіГ, у якого початок радянсько-німецької війни воскресив у пам'яті спогади про традиційну підтримку Росією боротьби православних слов'ян на Балканах за свою незалежність. Разом з тим КПЮ, спираючись на «російський фактор», вміло здійснювала пропаганду серед населення більшовицьких гасел «диктатури пролетаріату» та «радянської моделі» суспільного устрою.

У вересні 1941 р. у Західній Сербії вже існувало близько двадцяти партизанських загонів (дві тисячі бійців), а на контрольованій ними території була проголошена «Ужицька республіка». У звільнених районах встановлювалася влада народно-визвольних комітетів (НВК). Занепокоєні швидким розгортанням руху Опору на загарбаних територіях окупанти прискорено розгортали терор. Так, за наказом начальника генерального штабу вермахту В. Кейтеля в районах, охоплених збройними виступами, за кожного вбитого німця дозволялося брати й розстрілювати сто заручників, а за кожного пораненого - п'ятдесят. Лише до кінця 1941 р. у Сербії було страчено 44 тис. мирних жителів.

Рух Опору охопив понад третину території Югославії, утворивши по суті «другий фронт» у Європі, який відволікав на себе значні військові сили держав фашистського блоку. Тільки в 1941 р. тут було зосереджено 25 італійських, німецьких, болгарських та угорських дивізій (500 тис. осіб), яких підтримували військові формування колабораціоністських режимів (120 тис. осіб).

Вузол збройного протистояння на югославських землях затягувався дедалі міцніше. Влітку 1941 р. розпочалися сутички між четниками та партизанами, четниками й усташами, комуністичними партизанами й хорватськими «домобранцями». Таким чином, становище в окупованій Югославії визначалося не тільки розгортанням руху Опору проти окупантів, а й проявами жорстокого громадянського й міжетнічного конфліктів.

У грудні 1941 р. головні сили партизанів і четників у Західній Сербії під тиском німецьких військ змушені були відступити на південь до Санджака. Поразка повстанського руху в Сербії, Чорногорії, БіГ остаточно розвела партизанів і четників у протилежні табори та загострила протистояння між ними, що призвело до послаблення руху Опору. Серед повстанців зростала зневіра, відчувалася втома. Однією з причин цих негативних явищ була певна «лівизна» політичного курсу КПЮ.

На початку 1942 р. четники й партизани доклали великих зусиль для нарощування свого військового потенціалу. Так, у ході здійснених заходів четницькі загони не тільки збільшили свою чисельність, а й відновили контроль у ряді районів Сербії, Чорногорії та БіГ. Король надав чин генерала Д. Михайловичу і призначив його на посаду військового міністра у складі свого уряду, а четницькі загони були перейменовані на «Югославську армію на батьківщині». Генерал Д. Михайлович у 1942 р. був призначений верховним головнокомандувачем югославських збройних сил. Він приділяв велику увагу організації, озброєнню та навчанню військових, створенню необхідних умов для налагодження життя населення на звільнених територіях. Певну допомогу четникам спочатку надавала Велика Британія, а з липня 1942 р. і США. Водночас союзники наполягали на необхідності активізації дій проти німецько-італійських військ. Однак четники продовжували дотримуватися вичікувальної тактики.

У цих умовах керівництво КПЮ також зосередило увагу на перетворенні партизанських загонів на регулярні військові підрозділи. Паралельно відбувалося створення загонів т. зв. «добровільного війська», на яке покладався захист населення на звільнених територіях. У лютому 1942 р. в місті Фоча головний штаб НВЗ на чолі з Й. Тіто видав накази: «Завдання та устрій народно-визвольних комітетів» та «Інструкція про діяльність НВК у звільнених районах», які отримали назву «фочинських положень». Комітети були проголошені органами народно-визвольної боротьби, до їх складу обиралися патріоти незалежно від політичних переконань, віросповідання та національності. Прийняття цих документів утвердило НВК як органи нової комуністичної влади. Об'єктивно воно вело до загострення громадянської війни, оскільки визначення «ворогів народу» по суті перетворилося на інструмент необмеженого свавілля.

Тим часом керівництво четників продовжувало дотримуватися політичних позицій, згідно з якими КПЮ вважалася «небезпечним внутрішнім ворогом». Бойові з'єднання (від 70 до 150 тис. бійців), стратегічно спрямовані проти окупантів та їхніх прибічників, і далі тактично зволікали з активною боротьбою проти них, нав'язували контакти з окупантами для протидії партизанам. У квітні 1942 р. німецько-італійське військове командування, спираючись на підтримку четників та усташів, розпочало масштабну каральну операцію проти комуністичних партизанів, у ході якої останні мусили залишити контрольовані ними території.

У тій національно-визвольній боротьбі проти окупантів, яка трагічно накладалася на громадянську війну, не могло бути й не було ні абсолютно «правих», ні абсолютно «винних». Тому діяльність партизанів, четників та інших учасників руху Опору не завжди могла відповідати героїчному образу «народних месників». Події тієї війни позначені не тільки «священною боротьбою» за свободу й незалежність народу та перемогами над окупантами, але й жорстоким міжетнічним протистоянням, розправами над політичними супротивниками, а то й мародерством, здирством і навіть відвертим бандитизмом.

Рух Опору розвивався нерівномірно. У другій половині 1942 р. прорив партизанських військ до Західної Боснії став однією з найуспішніших його бойових операцій. Саме тоді місто Бихач перетворилося на центр визволеної території - «Бихацької республіки». Успішні бої з вісімдесятитисячним італійським військом вели партизани Словенії. Це дало підстави головному штабу НВЗ у листопаді 1942 р. розпочати формування Народно-визвольної армії (НВА). На визволених територіях зміцнювалася влада НВК. На «вічі народного визволення» 27 листопада 1942 р. у Бихачі був затверджений склад вищого органу нової влади - Антифашистського віча народного визволення Югославії (АВНВЮ) та його виконавчого комітету, який очолив один з лідерів СДП І. Рибар.

Розвиток народно-визвольного руху та загроза його поширення спонукали окупантів узимку 1942-1943 рр. до активних дій. Намагаючись перешкодити висадці англо-американського десанту на Балканах, вони розпочали каральну операцію проти партизанів, у якій брали участь німецько-італійські війська (75 тис.), усташі (5,5 тис.), хорватські «домобрани» (4 тис.) та четники (1,5 тис.). Хоча наприкінці січня 1943 р. партизани залишили Бихач, поставленої мети окупантам досягти не вдалося.

Відбувся прорив 20-тисячного угруповання НВА у південно-східному напрямку до Герцеговини й Чорногорії. На початку березня разом з чотирма тисячами поранених і хворих бійців НВА форсувала річку Неретву і вийшла з оточення.

У травні 1943 р. німецько-італійське командування зробило чергову спробу знищити партизанів на території Чорногорії, Герцеговини й Санджака. 120-тисячне військо окупантів оточило 20 тис. бійців НВА, з якими були поранені і хворі партизани. Здавалося, що план окупантів близький до успіху. Однак і цього разу партизанам пощастило здійснити прорив з оточення через долину річки Сутьєски та гірський хребет Зеленгора і досягти Боснії.

Успішні операції англо-американських військ у басейні Середземного моря привели до капітуляції Італії. Підрозділи НВА (320 тис. бійців) за допомогою населення роззброїли 15 італійських дивізій (280 тис. чоловік). Восени 1943 р. окупаційний режим у югославських землях утримувався за допомогою 13-ти німецьких дивізій, підрозділів хорватського домобранства (170 тис. чоловік), усташів (29 тис.) та словенського домобранства (12 тис.)

Успіхи антигітлерівської коаліції на фронтах та зміцнення європейського руху Опору впливали на співвідношення політичних сил, які діяли на теренах окупованої Югославії. Прихильники монархічного ладу швидко втрачали популярність. Натомість посилювався вплив 20-тисячної КПЮ, зростали авторитет і популярність Й. Тіто.

29 листопада 1943 р. в місті Яйце друга сесія АВНВЮ прийняла рішення про перетворення віча на верховний представницький і законодавчий орган нової влади, а Національному комітету визволення Югославії (НКВЮ) на чолі з Й. Тіто надавалися функції тимчасового уряду на звільненій території. Згідно з ухваленою на сесії постановою емігрантський уряд позбавлявся влади, а королю Петру II заборонялося повернення на батьківщину. Нову Югославію передбачалося будувати на федеративній основі як державу рівноправних народів. Вона мала складатися з шести рівноправних республік - Сербії, Хорватії, Словенії, Македонії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини. Усім народам гарантувалася повна рівноправність.

Рішення другої сесії АВНВЮ королівський уряд назвав незаконними і класифікував їх як акт насильства. Було оголошено, що лише він залишається законним представником Югославії. З ініціативи «лондонського табору» наприкінці січня 1944 р. в районі Валево (Західна Сербія) відбувся з'їзд представників СПЮ, СДП, ЮНП та ХСП. У прийнятій постанові засуджувалися рішення другої сесії АВНВЮ та проголошувалося утворення «Югославського демократичного об'єднання» (ЮДО), учасники якого гуртувалися навколо четницького руху. Головною метою ЮДО було визначено збереження конституційної монархії та федеративна перебудова Югославії, яка повинна складатися з Сербії, Хорватії й Словенії. Та незважаючи на досить широке політичне представництво з'їзду і підтримку західних союзників, значного впливу на подальший хід подій у країні ЮДО не справило.

Нове співвідношення військово-політичних сил у Югославії зумовило зміну позицій великих держав антигітлерівської коаліції. На Тегеранській конференції (грудень 1943) було розглянуто «югославське питання» та вирішено врахувати в післявоєнному врегулюванні інтереси Югославії. Керівники США, Великої Британії та СРСР заявили про підтримку руху Опору в Югославії та рішень другої сесії АВНВЮ. На початку 1944 р. британський уряд установив безпосередні контакти з НКВЮ. Радянське керівництво в лютому 1944 р. де-факто визнало НКВЮ та скерувало до нього військову місію. З цього часу на теренах окупованої Югославії фактично діяли дві підпільні владні структури: ЮДО, підпорядковане королівському уряду в еміграції, та НКВЮ, контрольований КПЮ. Між емігрантським урядом і НКВЮ підтримувались постійні контакти, велися переговори. Так, із урахуванням побажань Й. Тіто лондонський уряд у червні 1944 р. очолив довоєнний бан Хорватії І. Шубашич.

Між НКВЮ та емігрантським урядом на острові Вісі в Адріатичному морі 16 червня 1944 р. була підписана угода, за якою не тільки визнавалися новостворені на території країни органи влади, а й пролунав спільний заклик до югославських народів підтримувати НВА. За пропозицією І. Шубашича король Петро II відсторонив Д. Михайловича від обов'язків головнокомандувача й визнав Й. Тіто єдиним керівником на території Югославії. У свою чергу керівництво НКВЮ не лише підтвердило прагнення до тісної співпраці з емігрантським урядом, а й пообіцяло не порушувати питання про устрій Югославії до її остаточного звільнення.

Наприкінці липня 1944 р. в Сербії відбулася конференція політичних партій - членів ЮДО, учасники якої засудили укладання угоди між Тіто й Шубашичем. Так, керівництво ХСП та СНП для протидії комуністичній НВА вважало за необхідне об'єднання сил хорватського домобранства, сербських та західних союзників. У свою чергу четники Д. Михайловича продовжували підтримувати контакти з німецьким командуванням та сербською маріонетковою адміністрацією М. Недича.