Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Створення й розвиток Королівства сербів, хорватів і словенців

1 грудня 1918 р. в Белграді в резиденції королевича Александра Карагеоргієвича відбулася офіційна церемонія, під час якої делегація Народного віча оприлюднила заяву про згоду на об'єднання Держави СХС з королівством Сербія. Нова держава дістала назву Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС). 20 грудня був сформований уряд з представників 12 політичних партій, головою якого став серб, його заступником - хорват, а словенець очолив міністерство закордонних справ. Вісім членів кабінету представляли Сербію, шість - Хорватію, по два - Словенію та БіГ, один - Чорногорію.

До складу Королівства СХС увійшли Сербія (з приєднаною до неї Вардарською Македонією), Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія і Герцеговина та Воєводина. Серби становили понад 41 % усього дванадцятимільйонного населення країни, хорвати 23 %, словенці - 8,5 %, македонці - 5 %, «босняки» (мусульмани) - 6 %, чорногорці - 1,6 %, решта - албанці, євреї, цигани, німці, угорці та ін.

Королівство об'єднало землі з неоднаковим рівнем економічного розвитку, різними історичними традиціями та національними культурами. Так, унаслідок багатовікових зв'язків словенці й хорвати як католики орієнтувалися на Ватикан і на Західну Європу, серби, чорногорці й македонці як православні - на Росію, «босняки» як мусульмани - на ісламський Схід.

Серйозні відмінності спостерігалися і в рівні культурного розвитку. Дві третини населення Сербії та понад дві третини мешканців Македонії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини були неписьменними.

Королівство СХС було відсталою країною з слаборозвинутою промисловістю, 86 % його населення працювало в сільському господарстві, де ще зберігались пережитки феодальних відносин. Під час Першої світової війни особливо постраждали Сербія, Чорногорія й Македонія. Людські втрати Сербії сягнули одного мільйона осіб, у ній було зруйновано до 30 % будівель. Війна та розрив традиційних господарських зв'язків завдали значних збитків економіці Словенії, Хорватії, Далмації, Воєводини. Становище ускладнювалось тим, що правлячі кола Сербії, які фактично стали домінувати в керівництві нової держави, проводили великосербську за своїм змістом політику.

Коаліційний уряд С. Протича (грудень 1918 - серпень 1919) змушений був розв'язувати складні проблеми економічного життя, створення державного апарату та здобуття міжнародного визнання. Уже в січні 1919 р. уряд видав розпорядження про свободу торгівлі між окремими землями держави, розпочав грошову реформу.

Наприкінці лютого 1919 р. було оприлюднено «Попереднє розпорядження про земельну реформу», в якому проголошувалося скасування всіх феодальних пережитків - «кметчини» в БіГ, чифліцьких відносин у Македонії, «колонату» в Далмації. Передбачалося перерозподілити землю шляхом її вилучення у великих землевласників і передачі селянам. Так, маєтки, площа яких перевищувала 200 га (Словенія, Хорватія), 450 га (Славонія) та 500 га (Воєводина), підлягали відчуженню та передачі до державного фонду. Всього за підсумками реформи близько 200 тис. селян (чверть усіх господарств) одержали з держфонду за невелику платню майже 510 тис. га землі.

Уряд С. Протича провів також низку демократичних і соціальних реформ: запровадив восьмигодинний робочий день, законодавство про працю, легалізував профспілки та інші громадські організації. Проте наявність у КСХС десятків тисяч безробітних, розорених селян, учорашніх солдатів створювала ґрунт для діяльності різних екстремістських політичних сил. Значної гостроти набирали міжнаціональні стосунки через запровадження єдиного управління та уніфікацію законів. Обмеження прав самоврядних органів зустрічало опір населення насамперед Словенії, Хорватії та Воєводини.

Створення Королівства СХС привело до певного перегрупування політичних сил у країні. Найвпливовішою залишалася Сербська радикальна партія (СРП), яка стояла на позиціях монархізму, центризму та сербського гегемонізму, який спирався на ідеї «єдиної трийменної нації». У травні 1919 р. була створена Сербська демократична партія (СДП) на чолі з Л. Давидовичем та С. Прибичевичем, яка прагнула відстоювати інтереси сербського населення на теренах КСХС та виступала за централізовану державу при збереженні місцевого самоврядування.

У середині серпня 1919 р. новий коаліційний уряд очолив Л. Давидович, який проголосив продовження демократичних реформ. Проти унітаристських великосербських планів виступили хорватські та словенські політичні партії, обстоюючи ідеї федералізму й розв'язання на цій основі національного питання. Найактивнішою серед них залишалася Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП), яка порушила питання про право хорватів на самовизначення та вимагала проголошення в межах Королівства СХС «миролюбної селянської республіки Хорватія». З вимогами розширення автономії Хорватії та Словенії виступали також Хорватське об'єднання, Словенська народна партія (СНП) та інші угруповання.

У Чорногорії проти сербської великодержавної політики і за відновлення незалежності держави виступали «зеленаші» (тобто «зелені» - від кольору їхніх виборчих бюлетенів). Так, у січні 1919 р. вони вчинили заколот з метою повернення на престол короля Николи І, але зазнали невдачі. їм протистояли прихильники об'єднання із Сербією - «білаші» («білі»). Складним було становище в БіГ, де розмаїття національного та релігійного складу населення породжувало політичні проблеми. Так, «босняки» підтримували створену восени 1918 р. Югославську мусульманську організацію (ЮМО), яка наполягала на розширенні місцевого самоврядування відповідно до традицій. У македонських землях найвпливовішою залишалася Внутрішня македонська революційна організація (ВМРО), яка виступала проти поділу краю та за створення автономної державної структури в межах федерації балканських народів.

На основі об'єднання лівих угруповань із соціал-демократичних партій Сербії, Хорватії, Словенії, БіГ у квітні 1919 р. була створена Соціалістична робітнича партія Югославії (комуністів). На другому з'їзді (червень 1920) у Вуковарі було прийнято ідеологічну платформу, орієнтовану на головні гасла Комінтерну, а партія набула нової назви - Комуністична партія Югославії (КПЮ).

Стабілізації нової держави та зміцненню становища династії Карагеоргієвичів сприяло визнання Королівства СХС спочатку Францією, а потім іншими країнами світу. Згодом були визначені й кордони країни: з Австрією - за Сен-Жерменським договором (10 вересня 1919), з Болгарією - за Нейїським (27 листопада 1919), з Угорщиною - за Тріанонським (10 вересня 1920). Було розв'язано спірні прикордонні питання з Румунією, Грецією, Італією та Болгарією. Так, у листопаді 1920 р. в Рапалло було підписано договір з Італією, за яким остання відмовлялася від претензій на Далмацію в обмін на збереження під своїм контролем Істрії з Трієстом і Пулою. Рієка з округом була визнана як незалежне державне утворення, а Задер оголошено «вільним містом» під італійським патронатом. На основі двосторонніх договорів 1920-1921 рр. між Королівством СХС, Румунією та Чехословаччиною було оформлено орієнтований на Францію військово-політичний блок Мала Антанта.

Проблему державного устрою мала розв'язати установча скупщина прийняттям конституції. За підсумками виборів у листопаді 1920 р. 419 депутатських мандатів розподілилися наступним чином: СРП - 92, СДП - 91, КПЮ - 58, ХРСП - 50, Спілка хліборобів - 39, СНП - 27, ЮМО - 24. Найвпливовішим у парламенті став блок радикалів і демократів, які обстоювали політичну гегемонію сербів та ідею унітаризму.

Королівство сербів, хорватів і словенців (СХС), 1919 р.

Установча скупщина розпочала засідання у складних умовах. Так, ХРСП виступала за утворення незалежної «Хорватської селянської республіки», а КПЮ, у свою чергу, вела підготовку до «європейської пролетарської революції». Наприкінці грудня 1920 р. уряд очолив лідер радикалів Н. Пашич. Він оприлюднив «Обзнану» (оголошення), згідно з якою КПЮ ставилася поза законом. Її майно підлягало конфіскації. Переслідування комуністів спричинило розкол партії. її помірковані члени створили Соціалістичну партію (СПЮ), яка віддавала перевагу легальним формам діяльності.

28 червня 1921 р. (у день Св. Віда) установча скупщина ухвалила конституцію (Відовданську) Королівства СХС, яка проголошувала новостворену державу монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів. Королю надавалися широкі права: обіймати посаду головнокомандувача збройних сил, призначати прем'єр-міністра, скріплювати підписом міжнародні договори, запроваджувати надзвичайний стан, зупиняти дію конституції. Законодавча влада належала однопалатній Народній скупщині, яка обиралася на чотири роки шляхом загального, таємного, прямого голосування чоловіків. Жінки та військовослужбовці виборчих прав не мали. Закони, схвалені парламентом, підлягали затвердженню королем, а скупщина скликалася та розпускалася лише за указом короля.

Відовданська конституція закріпила унітарний устрій Королівства СХС та панівне становище в ньому Сербії. Хоча конституція проголошувала й гарантувала права та політичні свободи всіх громадян, однак права несербських народів і національних меншин цілком ігнорувалися. Основний закон містив положення про новий адміністративний поділ (33 жупанії), критерієм якого був не національний склад населення, а інші фактори. До того ж у кожну область король призначав не тільки «великого жупана» (губернатора), а й керівний склад його апарату.

Прийняттям скупщиною закону «Про захист громадської безпеки і порядку в державі» (серпень 1921) було запроваджено суворе покарання за намагання повалити існуючий лад. Саме на підставі цього закону всі депутати від КПЮ були позбавлені недоторканності та віддані під суд. Приводом для цього став невдалий замах, організований КПЮ, на короля Александра та вбивство міністра внутрішніх справ М. Драшковича. Усього тоді було заарештовано понад двісті комуністів. У відповідь компартія у жовтні 1921 р. підняла повстання в Чорногорії, але його швидко було придушено силою. Подібні невдалі спроби мали місце також у Македонії та БіГ.

Економічний розвиток країни в 20-ті роки характеризувався зростанням виробництва в легкій та переробній промисловості. Близько половини інвестицій у гірничорудну та обробну промисловість припадало на французький та англійський капітал. Проте країна залишалася переважно аграрною. Зберігалися значні регіональні відмінності в рівнях розвитку сільського господарства. У північних та західних регіонах королівства до 70 % угідь перебувало в руках великих землевласників, які застосовували найману працю та передові технології, вивозили продукцію до західних ринків. У інших регіонах переважали дрібні та середні селянські господарства. Через стару агротехніку врожайність у цих господарствах була найнижчою в Європі (окрім СРСР). У 1927 р. розпочалась криза сільського господарства, викликана падінням цін на продукцію. Чимало селян розорилося і виїхало з королівства в пошуках кращої долі. Усього з країни за десять років емігрувало близько 250 тис. осіб.

Однак певні ознаки економічного поступу не спричинили стабілізації суспільно-політичного життя в КСХС. Після прийняття конституції політичне протистояння далі загострювалося. Перегрупування політичних сил призвело до утворення двох таборів: прихильників дальшої централізації та прибічників федерального устрою. Саме боротьба між ними становила основний зміст політичного буття КСХС. У парламентських виборах (кожні два роки) брали участь кілька десятків партій, відмінних за соціальним, фаховим та національним складом. Найвпливовіші позиції зберігали СРП та СДП, представники яких найчастіше перебували при владі. Спроби деяких із них перетворитися на загальноюгослов'янські успіху не мали. Усього за десять років у Королівстві СХС змінилося 24 уряди.

Централізм та унітаризм, який запроваджувався в життя КСХС його правлячою елітою у вигляді доктрини «інтегрального югослов'янства», проголошував сербів, хорватів і словенців єдиним «трийменним народом». Проте антидемократична унітаристська доктрина, яка не тільки правила за ідеологічну базу для проведення великосербської політики, а й принижувала почуття всіх несербів, різко негативно сприймалась несербським населенням країни.

Політиці правлячих кіл Королівства СХС протистояли різні політичні сили - від прибічників «пролетарської соціалістичної революції» до прихильників федералізму. Так, КПЮ, опинившись у підпіллі та намагаючись зберегти свою присутність на політичній арені країни, створила в 1923 р. легальну Незалежну робітничу партію. Провідною опозиційною політичною силою, яка послідовно виступала проти централізму, унітаризму та сербського гегемонізму, залишалася ХРСП. Наприкінці 1921 р. під її егідою був створений «Хорватський блок», до якого увійшли політичні сили, що вимагали федерального устрою Королівства. За підсумками парламентських виборів 1923 р. ХРСП вийшла на друге місце за кількістю депутатів, але утворити єдине опозиційне об'єднання їй не вдалося. Це змусило лідера ХРСП С. Радича піти на компроміс із лідером СРП, Н. Пашичем, завдяки чому представники опозиції хорвати увійшли до коаліційного уряду, а ХРСП визнала Відовданську конституцію. Усе це призвело навіть до зміни назви ХРСП на Хорватську селянську партію (ХСП), а С. Радич із в'язня одразу перетворився на міністра.

Проте досягнутий з СРП компроміс не витримав випробування часом, і С. Радич у 1927 р. вийшов з уряду Н. Пашича, а ХСП знову перейшла в опозицію. У цьому ж році ХСП уклала угоду з Незалежною демократичною партією (на чолі з С. Прибичевичем), у результаті цього була створена опозиційна «Селянсько-демократична коаліція» (СДК). Між депутатами урядової більшості та прихильниками федералізму у скупщині розгорнулося жорстке протиборство, яке посилювало в країні хронічну політичну кризу. Так, під час парламентських дебатів 20 червня 1928 р. сербський терорист застрелив у залі засідань двох хорватських депутатів і смертельно поранив лідера ХСП С. Радича. В цих умовах керівництво СДК на знак протесту відкликало своїх депутатів із скупщини та зажадало здійснити децентралізацію країни, поклавши край сербському гегемонізму. Терористичний акт сколихнув усю країну й викликав масові стихійні акції протесту. Політична криза в Королівстві СХС досягла свого апогею.