Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Югослов’янські землі в роки Першої світової війни
Сербське королівство за часів війни. Напруженість на Балканах на початку XX ст. не спадала. Кожний день 1914 р. наближав розв'язання глобальної кризи, у якій опинилися в першу чергу великі держави та інші країни й народи, що перебували під їхнім патронатом.
Причин розв'язання Першої світової війни декілька. Головними з них, безумовно, були протиріччя між європейськими державами на Балканах. У 1914 р. вони мали настільки антагоністичний характер, що розв'язати їх мирними засобами було вже майже неможливо, війна на Балканах стала неминучою. Тому в Росії не було іншого виходу, окрім підтримки Сербії в її протиборстві з Австро-Угорщиною, що невідворотно вело до втягування й Німеччини в конфлікт. До того ж майже всі провідні європейські держави мали свої інтереси в цьому регіоні. Так, Османська імперія, яка впродовж століть була тут господаркою становища, в результаті двох Балканських війн втратила майже всі свої території на півострові і, природно, прагнула їх повернути. У свою чергу Габсбурзька Австрія впродовж двох сторіч проводила експансіоністську політику на Балканах. Після того як вона в 1908 р. анексувала БіГ, у генштабі австро-угорської армії розроблялися плани приєднання Сербії до Габсбурзької монархії. Італія, визначивши у 1917 р. своє місце у війні на боці Антанти, також прагнула утвердитися на півострові.
Реальною силою на Балканах було Сербське королівство, яке стояло на перешкоді анексіоністським планам Габсбургів. Крім того, в сербському суспільстві існували досить впливові націоналістичні сили, які прагнули створення «Великої Сербії» за рахунок приєднання інших південнослов'янських земель. Звичайно, серйозної військової загрози для Австро-Угорщини Сербія сама по собі не становила.
Можливість запобігти світовій війні певною мірою залежала і від позиції Великої Британії, яка раніше завжди попереджувала Німеччину про свою принципову позицію, що заспокоювало останню. Але в липні 1914 р. британський уряд не зробив ніяких кроків для подолання кризи, натякаючи цим самим керівництву Німеччини, що взагалі уникатиме участі в конфлікті. Уряди країн Антанти (кожний із своєю мотивацією) підштовхували Росію до рішучих дій. При цьому їх менш за все цікавили російські проблеми, пов'язані з Балканами, у тому числі й такі, як забезпечення виходу Росії в Середземне море через Дарданелли. Так, уряд Франції небезпідставно вважав, що несплачені фінансові борги зобов'язують російського імператора Миколу II прийняти рішення про вступ у війну, оскільки з початком конфлікту вся сила німецької зброї буде спрямована саме на Францію. Єдине, що могло в цих умовах врятувати Францію, - це примусити Німеччину вести бойові дії на два фронти.
Приводом для війни Австро-Угорщини проти Сербії стало вбивство 28 жовтня 1914 р. в Сараєві ерцгерцога Франца Фердинанда сербським гімназистом, членом організації «Молода Боснія» Г. Принципом. Пов'язана союзницькими зобов'язаннями з Німецькою імперією та заохочувана підтримкою кайзера Вільгельма І, Австро-Угорщина поставила Сербії ультиматум з вимогою дати відповідь через дві доби. Росія, до якої сербський уряд звернувся за підтримкою, рекомендувала сербам не чинити опору й заявити, що вони поступаються тиску грубої сили й передають розв'язання своєї долі великим державам. З певними застереженнями серби погодились прийняти дев'ять пунктів ультиматуму, але відхилили останній, у якому Відень наголошував на безпосередній участі австрійських військових у придушенні терористичних організацій та проведенні слідства у справі вбивства ерцгерцога на сербській території. Невиконання Сербією умов ультиматуму спричинило оголошення 28 липня 1914 р. Австро-Угорщиною війни Сербії. У відповідь на це Росія розпочала загальну мобілізацію, після чого Німеччина 1 серпня оголосила їй війну. Новий балканський конфлікт швидко набув світового масштабу, а держави Антанти прийшли на допомогу своїм союзникам - Сербії та Чорногорії.
Відразу на початку війни сербський король Петро І передав управління країною сину Александру - головнокомандувачеві сербської армії, який завдяки цьому став принцом-регентом1. Бойові дії розпочалися наступом австро-угорської армії, який вона розпочала в серпні 1914 р. з території БіГ та Воєводини. Але невдовзі чисельно більше й технічно краще оснащене військо нападників у районі Церського хребта зазнало поразки від сербів та чорногорців. Це була перша перемога («сербська Марна») над австро-угорськими військами. У грудні 1914 р. сербська та чорногорська армії несподіваним контрударом відкинули війська противника, які зайняли Белград та ряд районів Західної Сербії. Контрнаступ, що розпочався біля річки Колубари, привів до повного вигнання загарбників з усієї території країни. Генерал-губернатор БіГ, командувач балканського фронту О. Потіорек пішов у відставку. До жовтня 1915 р. бойові дії на фронті мали позиційний характер.
1 Александр (1888-1934) був молодшим сином Петра І і не готувався до виконання королівських обов'язків, оскільки офіційним спадкоємцем вважався його брат Георгій (1887-1970). Обидва принци провели дитинство в Чорногорії у свого діда - чорногорського князя Николи Негоша. Освіту та виховання принци отримали в навчальних закладах Швейцарії та Росії.
Офіційний престолонаступник був запальним і неврівноваженим, з наростаючими ознаками божевілля (у 1909 р. він безпідставно вбив свого камердинера), що стало причиною відмови від престолу на користь Александра. З 1925 р. Георгій перебував у лікарні для божевільних.
З початком війни протиборство між правлячою Радикальною партією та організацією «Чорна рука» втратило свою гостроту. Призначені на червень 1914 р. вибори до сербської скупщини у зв'язку з військовим станом було скасовано і продовжено повноваження старого парламенту. На початку грудня 1914 р. уряд Н. Пашича реорганізували. На зміну однопартійному кабінету радикалів прийшов коаліційний уряд, до складу якого ввійшли також «молодорадикали» та «прогресисти». У Ніші на засіданні скупщини 7 грудня 1914 р. була оприлюднена декларація, в якій визначалася мета війни - «звільнення та об'єднання всіх поневолених слов'янських братів: сербів, хорватів і словенців».
Висунувши популярну програму звільнення всіх південних слов'ян від гноблення Габсбургів, сербські правлячі кола насправді переслідували мету утворення на чолі з Карагеоргієвичами «Великої Сербії». їхні далекосяжні зазіхання виявилися у настирливих спробах отримати згоду Антанти на окупацію Албанії, куди врешті-решт у червні 1915 р. були введені сербські війська.
Після невдалих спроб Австро-Угорщини підкорити Сербію на балканський фронт було перекинуто підрозділи німецької армії, у жовтні 1915 р. 300-тисячне об'єднане австро-німецьке військо під командуванням генерала А. Макензена перейшло в наступ. Перевага сил була не на боці сербської армії, яка з боями вимушена була відступати на південь. Вступ у жовтні 1915 р. Болгарії у війну на боці австро-німецького блоку, наступ її 300-тисячної армії зі сходу примусив сербські війська відступати через гори Албанії до узбережжя Адріатики. Цей скорботний шлях був устелений десятками тисяч сербів, які так і не дійшли до моря. Разом з солдатами та біженцями на запряженій волами підводі пересувався і старезний, важкохворий сербський король Петро І.
На початку 1916 р. 120 тис. уцілілих сербських вояків (залишки 300-тисячної армії) на кораблях Антанти були евакуйовані на грецький острів Корфу, де вже перебував король Петро, принц-регент Александр та уряд Н. Пашича1.
Сербію поділили на дві окупаційні зони - австро-угорську та болгарську, кордоном між якими стала річка Морава. Військовий окупаційний режим, установлений на захоплених територіях, був досить жорстким: заборонялася діяльність усіх партій та громадських організацій; близько 150 тис. політично активних громадян були інтерновані або опинилися у в'язницях та концтаборах; репресії й грабунки населення стали повсякденними; до Німеччини та Австро-Угорщини вивозилися лісові, сировинні та продовольчі ресурси. Серби опинилися на межі голоду. Переважна більшість жителів зустріла окупаційні війська вороже, робилися спроби чинити їм опір. Найзначнішим проти загарбників було Топлінське повстання селян у Південно-Східній Сербії у січні 1917 р.
Запропонована в австрійському рейхсраті 30 травня 1917 р. депутатами «югослов'янського клубу» «травнева декларація», яка стосувалася перспективи югослов'янських земель Австро-Угорщини, викликала занепокоєння сербського уряду, примусила його поспішати, щоб перехопити політичну ініціативу. У результаті переговорів між прем'єр-міністром Н. Пашичем та головою Югослов'янського комітету А. Трумбичем 20 липня 1917 р. на острові Корфу була підписана декларація, у якій викладалися наміри створення по закінченні війни об'єднаної держави сербів, хорватів і словенців, до складу якої мали увійти Сербія, Чорногорія та югослов'янські землі Габсбурзької монархії. Нова держава мала стати конституційною монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів, а для підготовки її конституції передбачалося скликати установчу скупщину.
1 На допомогу сербським військам наприкінці жовтня 1915 р. в Салоніках висадився 80-тисячний десант Антанти, який невдовзі блокували болгарські війська. Після окупації Сербії бойові дії на Балканах велися на Салоніцькому фронті, де проти болгар воювали англійські, французькі та російські підрозділи. Згодом сюди з острова Корфу були перекинуті й сербські війська.
Війська Антанти на Салоніцькому фронті 15 вересня 1918 р. перейшли у наступ, що призвело до капітуляції 29 вересня Болгарії. Уряд Австро-Угорщини 4 жовтня надіслав державам Антанти ноту, в якій пропонувалося розпочати мирні переговори. В цих умовах сербські війська стали стрімко просуватися на північ від Сербії і 1 листопада 1918 р. вступили до Белграда.
Чорногорія, виконуючи союзницькі зобов'язання, 6 серпня 1914 р. вступила у війну на боці Сербії. Чорногорський король Никола І відмовився від спільного з сербами військового командування, причиною чого були міждинастичні незгоди в питанні про верховенство в майбутній південнослов'янській державі. За його вказівкою чорногорські війська мали уникати участі в безпосередньому протиборстві з Австро-Угорщиною, зосереджуючи свої зусилля винятково на вирішенні суто національних цілей - захопленні територій у Герцеговині та Косові. Так, не виявляючи особливої активності на фронті, чорногорські підрозділи без погодження з сербами в червні 1915 р. окупували на півночі Албанії місто Скураті та долину річки Бояни, що мало не призвело до зіткнення між обома союзницькими арміями.
Вступ Чорногорії у війну важко позначився на становищі її економіки. Відсоток мобілізованих у армію був тут значно більший, ніж у Сербії, що негативно позначалось на всій господарській діяльності. Унаслідок блокади австро-угорським флотом узбережжя країни зовнішнє постачання продуктів харчування значно ускладнилося, а населення опинилося майже на межі голоду. Однак, незважаючи на негаразди, чорногорська армія ще певний час утримувала на півночі країни фронт проти австро-угорських військ.
Поразка союзницької армії в Сербії зумовила наступ австро-угорських військ на Чорногорію. Проти сорокатисячного погано озброєного чорногорського війська діяла 75-тисячна армія противника. Уже на початку січня 1916 р. чорногорці залишили столицю Цетине. Звернення короля до імператора Франца Иосифа з пропозицією укласти мир було відхилене. 19 січня Никола І покинув свою країну напризволяще і виїхав до Італії, а згодом до Франції. Але навіть деморалізована армія продовжувала чинити опір загарбникам. 7 лютого 1916 р. Чорногорія капітулювала, і її окупували австро-угорські війська. Частина солдатів потрапила в полон, решта розійшлася по домівках, лише невеликому чорногорському загону вдалося потрапити на острів Корфу. Окупаційна влада, яка була встановлена в Чорногорії, здійснювала політику пограбування й репресій місцевого населення.
У березні 1917 р. антимонархічна опозиція в еміграції створила Чорногорський комітет народного єднання (ЧКНЄ), який очолив А. Родович.
Влітку 1917 р. чорногорський король Никола І виступив проти «корфської декларації», а ЧКНЄ, навпаки, підтримав цей проект об'єднання югослов'ян у єдиній державі.
Югослов'янські землі Австро-Угорщини в роки війни. Початок Першої світової війни ознаменувався в Габсбурзькій монархії запровадженням надзвичайного стану: скасовано конституційні свободи, припинено діяльність рейхсрату та самоврядних органів, запроваджено військово-польові суди. Правлячі кола Австро-Угорщини всіма способами розпалювали міжнаціональну ворожнечу та релігійний антагонізм. Найбільших нападів зазнали серби, яких офіційна пропаганда оголосила «нацією вбивць». Тисячі сербів були відправлені в спеціальні табори, особливо це стосувалося тих, хто мешкав поблизу районів бойових дій.
У Хорватії, Боснії і Герцеговині та інших південнослов'янських землях влада інспірувала всілякі антисербські акції. Так, усі сербські громадські товариства та об'єднання було заборонено, а їхнє майно конфісковано. Водночас влада сприяла формуванню з декласованих елементів або релігійних фанатиків напіввійськових загонів, які здійснювали насильства та самосуди проти опозиційно настроєного населення.
Після суду над «молодобоснійцями», яких засудили до смертної кари або до довічного ув'язнення, окупаційна влада провела ряд судових процесів над представниками інтелігенції, яких звинувачували в організації опору окупантам. Так, у Баня-Луці в 1916 р. було засуджено до страти або до тривалих строків ув'язнення 150 «державних зрадників» - депутатів, священиків, учителів, студентів. Усі репресовані були сербами.
Мобілізовані на військову службу слов'яни опинялися в атмосфері жорстокості та свавілля, створюваної австрійськими та угорськими офіцерами. Як правило, підрозділи, укомплектовані слов'янами, відправляли на найнебезпечніші ділянки фронту. Для «підняття бойового духу» за цими військовими з'єднаннями виставляли озброєні кулеметами «загороджувальні» загони, а в критичних ситуаціях до солдатів застосовували навіть «децимацію» - розстріл кожного десятого.
Австро-угорське командування дедалі менше покладалося на відданість підрозділів, укомплектованих слов'янами, які аж ніяк не хотіли вмирати за чужі їм інтереси. З кожним місяцем війни все більш масовим ставало дезертирство. Навесні 1916 р. з полонених східного фронту в Росії формували військові підрозділи, які пізніше у складі російської армії воювали на румунському, а на початку 1918 р. - і на Салоніцькому фронтах. На початковому етапі війни переважна більшість тодішніх партій (разом із соціал-демократами) з югослов'янських земель Австро-Угорщини підтримувала політику Габсбургів. Католицька церква в хорватських та словенських землях заохочувала їх населення молитися за дарування перемоги австро-угорській армії. Так, депутати СХК, які становили більшість у хорватському саборі, не брали участі в шовіністичних сербофобських акціях. Але саме з ініціативи лідерів СХК 14 червня 1915 р. в саборі відбулася демонстрація відданості Габсбургам на випадок вступу Італії у війну на боці Центральних держав. Війну проти Сербії підтримувала також і Хорватська народна селянська партія.
Водночас ряд югослов'янських політичних діячів орієнтувався на країни Антанти. Уже в квітні 1915 р. вони залишили межі Австро-Угорщини і створили в Римі Югослов'янський комітет (ЮСК) на чолі з адвокатом та лідером Хорватської ліберальної партії Далмації А. Трумбичем.
ТРУМБИЧ АНТЕ (1864-1938)
Навчався в університетах Загреба, Відня та Граца. З 1890 р. - доктор права. У 1894-1898 рр. - депутат далмаційського ландтагу. У 1897-1918 рр. - депутат рейхсрату. У 1905 р. - голова Хорватської ліберальної партії Далмації (ХЛП). У 1915-1918 рр. - еміграція в Італії та Великій Британії. У 1915-1918 рр. - голова Югослов’янського комітету (ЮСК). У 1918-1920 рр. - міністр закордонних справ Королівства СХС. У 1919-1930 рр. - депутат скупщини КСХС. У 1924-1930 рр. - член «хорватського блоку».
До ЮСК увійшли Ф. Супіло, X. Хінкович, Ф. Поточняк (Хорватія та Далмація), М. Стоянович, Д. Васильевич (Боснія і Герцеговина), Б. Вошняк (Словенія) та інші відомі політичні діячі, які опинилися в еміграції. Комітет проголосив своєю метою ліквідацію Габсбурзької монархії шляхом сприяння її воєнній поразці та утворення незалежної югослов'янської держави через об'єднання югослов'янських земель Австро-Угорщини з Сербією та Чорногорією на засадах широкої автономії. Оскільки Італія була проти утворення такої держави, Комітет переніс свою штаб-квартиру до Лондона.
Претендуючи на роль представника інтересів південно-слов'янського населення Австро-Угорщини, ЮСК видавав часописи, виступав із політичними заявами у пресі, вів переговори з представниками Антанти й сербським урядом. Єдності серед його членів не було, тому що вони представляли різнорідні в національному й соціальному плані прошарки населення. Так, переважна більшість хорватських діячів виступала за створення південнослов'янської держави, домінуючим складником якої мала стати Хорватія. Своєю чергою сербські політичні діячі Боснії і Герцеговини, Далмації, Воєводини підтримували ідею створення «Великої Сербії». До складу ЮСК входили навіть і такі, які діяли за вказівками голови сербського уряду. Але всі ці політики так чи інакше визнавали програму створення південнослов'янської держави. І хоча до планів країн Антанти (окрім Росії) не входило руйнування Габсбурзької монархії, вони підтримували відносини з ЮСК (не обтяжуючи себе будь-якими зобов'язаннями) та вміло використовували цю структуру для добування розвідувальних даних і як центр згуртування південнослов'янської політичної еміграції для протидії блоку Центральних держав.
З кінця 1916 р. почала швидко наростати загальна військово-політична та економічна криза дуалістичної монархії. Продовольча та сировинна база держави була вкрай виснажена. Вдалий наступ російської армії призвів до зайняття у вересні 1916 р. Південної Галичини й Буковини, що значно погіршило й без того важке становище Австро-Угорщини, війська якої були вже неспроможні вести бойові дії. До того ж солдати слов'янського походження тисячами здавалися в полон росіянам. Фронт утримували головним чином німецькі війська, а верховне командування австро-угорськими військами перебрав на себе німецький генералітет.
Значний вплив на активізацію національно-визвольної боротьби в Габсбурзькій монархії мала Лютнева (1917) революція в Росії. Повалення самодержавства та утворення рад викликали в Австро-Угорщині хвилю мітингів, демонстрацій, зборів, передусім на слов'янських землях. На фронті відбувалося братання з російськими солдатами. У ліси та гори Хорватії, Далмації, БіГ масово втікали рекрути й солдати-дезертири, а до історії це увійшло як рух «зеленого кадара». Значно активізувався робітничий рух.
Після смерті Франца Йосифа (листопад 1916) імператором став Карл, який, намагаючись протидіяти розгортанню антивоєнного й національного рухів, відновив роботу рейхсрату й відправив у відставку угорський уряд І. Тіси. Виступаючи на відкритті засідання парламенту 30 травня 1917 р., молодий імператор обіцяв здійснити певні реформи дуалістичної держави.
Цього ж дня лідер Словенської народної партії А. Корошец від імені словенських, хорватських та сербських депутатів рейхсрату оприлюднив декларацію, в якій пропонувалося створити самостійну югослов'янську державу та надати їй автономію у складі федералізованої Габсбурзької монархії. «Травнева декларація» перш за все знайшла підтримку серед діячів клерикальних кіл. Вони як прихильники «триалізму» висунули проект створення югослов'янської католицької держави у складі Хорватії, Далмації, Крайни, Боснії і Герцеговини. Опозиційні партії, представлені в хорватському саборі (ХПП, ХНСП, частина СХК), вимагали розширення конституційних свобод та надання Хорватії рівних прав з Угорщиною. На словенських землях головні ідеї «травневої декларації» підтримували Народна та Народно-демократична партії.
Якщо більшість керівництва СХК, залишаючись лояльною до імператора Карла, утрималася від публічної солідарності з «травневою декларацією», то незгодні з такою позицією політичні сили демонстративно залишили коаліцію, а її ліва частина (орієнтована на країни Антанти) на чолі з братами С. і В. Прибичевичами та С. Будиславовичем на початку липня 1917 р. висунула програму об'єднання словенців, хорватів та сербів у єдиній незалежній державі.
Певний розголос серед політичних сил у югослов'янських землях Австро-Угорщини мала підписана в липні 1917 р. на острові Корфу між сербським урядом і Югослов'янським комітетом декларація про намір створити спільну державу на всіх теренах «триєдиного народу» (сербів, хорватів, словенців) на чолі з династією Карагеоргієвичів. Керівництво ЮСК на чолі з A. Трумбичем вбачало у корфській декларації програму широких прав Хорватії та інших земель Габсбурзької монархії в єдиній югослов'янській державі.
«Корфську декларацію» підтримали в першу чергу ті політичні сили в югослов'янських землях, які були прибічниками ідеї «Великої Сербії», а також антигабсбурзьки налаштована еміграція. Однак інша частина югослов'янських політичних сил зустріла підсумки корфських переговорів з певним упередженням, небезпідставно побоюючись, що в новій державі будуть обмежені права «несербських» народів. Водночас австрійські соціал-демократи (а разом з ними і югослов'янські) ігнорували як «травневу», так і «корфську» декларації, вважаючи «національне питання справою, в якій зацікавлена буржуазія».
Для перспективи югослов'янських земель важливе значення мало ставлення держав Антанти, керівництво яких майже до самого кінця війни навіть не ставило під сумнів право на існування та цілісність монархії Габсбургів. «Югослов'янське питання» передбачалося розв'язати шляхом утворення в межах «дунайської монархії» автономної області як складової частини федеративної держави. Так, у січні 1918 р. в посланні до конгресу США (відомого як «чотирнадцять пунктів») президент B. Вілсон вказував, що «народам Австро-Угорщини повинна бути надана найбільш вільна та сприятлива можливість для автономного розвитку». Не було намірів руйнування двоєдиної монархії і в планах британського прем'єр-міністра Д. Лойд-Джорджа. Однак події, що розгорнулися восени 1918 р., змусили лідерів цих західних країн переглянути свою позицію.
Поглиблення соціально-політичної кризи в багатонаціональній імперії призвело 14 січня 1918 р. до загальнополітичного страйку, в якому взяло участь понад 700 тис. чоловік. Страйкарі вимагали термінового укладання миру, відміни військового режиму на підприємствах та підвищення життєвого рівня. Страйк підтримали матроси бойових кораблів австро-угорського флоту. 1 лютого 1918 р. в Которській затоці спалахнуло збройне повстання, шість тисяч учасників якого вимагали припинення війни, укладення миру та надання всім народам Австро-Угорщини права на самостійний розвиток. Повсталих матросів підтримали робітники Пули та Шибеника. Але австро-німецькі війська придушили повстання.
У середині червня 1918 р. в югослов'янських землях Австро-Угорщини відбувся загальний страйк, який виник у зв'язку із встановленням нової добової хлібної норми - до 82 г на людину. Страйкуючі вимагали негайного припинення війни. Найбільшого розмаху виступи набули у Воєводині, Боснії та Герцеговині. Значно поширився рух «зелених кадарів», дії яких набули певного національного забарвлення. Активізації визвольної боротьби народів двоєдиної монархії сприяли також і полонені військовики, які поверталися додому з Росії. Вони розповідали про російську революцію.
Вже на початку осені 1918 р. в Австро-Угорщині стала назрівати революційна ситуація. Поступки, обіцянки та погрози правлячих кіл уже не могли змінити становища, яке щодалі більше виходило з-під контролю. Масове дезертирство, повстання у військових частинах, розвал місцевих адміністративних органів, підйом національно-визвольного та селянського рухів, страйки робітників - усе це суттєво змінювало позиції всіх партій південнослов'янських земель Габсбурзької монархії, що розпадалася.
