Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Режим «нормалізації» та його крах

Окупація ЧССР військами ОВД припинила спробу реформування соціалізму в країні, а кремлівському керівництву дозволила зберегти «радянську імперію» у Східній Європі. На квітневому (1969) пленумі ЦК КПЧ А. Дубчека було усунуто з посади (він став головою Федеральних національних зборів), а першим секретарем ЦК КПЧ було обрано Г. Гусака.

ГУСАК ГУСТАВ (1913-1991)

Народився в робітничій родині в Дубравні (Словаччина). У 1932-1937 рр. - студент університету ім. Яна Коменського. З 1933 р. - член КПЧ. У 1937-1938 рр. - на підпільній роботі. У 1938-1943 рр. - арешт та ув’язнення. У 1943 р. - заступник голови ЦК КПС. У серпні-вересні 1944 р. - один з керівників СНП. У 1946-1950 рр. - голова «збору повіреників Словаччини». У 1951-1960 рр. - арешт та ув’язнення. У 1963-1965 рр. - науковий працівник Інституту держави й права АН Словаччини. У 1968 р. - заступник голови уряду ЧССР. У 1968-1969 рр. - перший секретар ЦК КПС. У 1969-1987 рр. - перший (з 1971 р. - генеральний) секретар ЦК КПЧ. У 1975-1989 рр. - президент ЧССР.

Запропонована керівництвом на чолі з Г. Гусаком програма «нормалізації» по суті передбачала повернення до неосталіністських методів управління. У ній містилися такі завдання: відновлення єдності партії на «принципах марксизму-ленінізму» та відновлення її керівної ролі в суспільстві; зміцнення функцій соціалістичної держави як органу влади робітничого класу й трудового народу; вирішення нагальних соціально-економічних проблем; визнання пріоритетними в зовнішньо-економічній сфері відносини з СРСР та країнами соціалістичної співдружності.

Ці директивні напрями були конкретизовані не тільки в наступних партійних рішеннях, а й у відповідних законодавчих актах і мали стати підґрунтям для консолідації всього суспільства. Тепер на реформаторів «празької весни» були начеплені ярлики «контрреволюціонерів», «правих ревізіоністів», «антисоціалістичних сил».

На пленумі ЦК КПЧ у травні 1969 р. були визначені заходи щодо відновлення керівної ролі партії в усіх сферах життя суспільства: здійснення чистки лав партії від «ревізіоністів», скасування економічної реформи 1968 р., зміцнення «інтернаціональних» зв'язків з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Із ЦК було виключено сімох членів, у тому числі Ф. Кригеля, О. Шика, Й. Шпачека¹. Під приводом обміну партійних квитків з лав КПЧ було виключено майже півмільйона «неблагонадійних» членів. Чистки відбулися також у молодіжних, профспілкових та інших організаціях.

Найскладнішим завданням для керівництва режиму «нормалізації» було подолання спротиву представників творчої інтелігенції. З цією метою була прийнята постанова ЦК КПЧ «про боротьбу проти проникнення антикомуністичної ідеології та пропаганди в ЧССР». До літа 1969 р. в повному обсязі відновлено цензуру. У зв'язку з тим, що в річницю окупації відбулися масові акції протесту, 22 серпня Федеральні збори ухвалили надзвичайні закони для переслідування прибічників реформ та інших інакодумців. У цих умовах впродовж року через незгоду з курсом «нормалізації» КПЧ залишили 150 тис. її членів. У грудні 1969 р. А. Дубчека було відправлено послом до Туреччини, а в наступному місяці Л. Штроугал заступив А. Черніка на посаді голови уряду.

У грудні 1969 р. в Празі відбулася конференція діячів культури ЧССР, на якій було продовжено тиск з боку режиму на непримиренні чеські творчі спілки. Щоб угамувати непокірливу інтелігенцію, власті прийняли рішення про заборону професійної діяльності активних прихильників реформ. Кожний четвертий професор був позбавлений місця роботи. З різних структур АН ЧССР було звільнено 1,2 тис. наукових працівників та закрито п'ять інститутів. Припинили існування літературні та культурні журнали, а 117 письменників взагалі позбулися права публікації своїх творів. Майже сорок відсотків працівників театральних закладів стали безробітними. Судових переслідувань зазнали письменники Л. Вацулик, В. Гавел, П. Кугут, журналісти Й. Гохман, М. Юнгман та ін. Багато діячів культури мусили стати вантажниками, кочегарами тощо. За рік, який пройшов після окупації, з країни емігрувало майже 140 тис. осіб.

¹ У вересні 1969 р. зі складу ЦК КПЧ були виведені ще дев'ятнадцять членів - активних прибічників реформ, у тому числі Й. Смрковський, З. Млинарж, І. Гаєк.

На пленумі ЦК КПЧ у грудні 1970 р. була прийнята постанова «Уроки кризового розвитку в партії та суспільстві після XIII з'їзду КПЧ», у якій з догматичних позицій розкривалися причини кризи 1968 р. Цей документ став своєрідним маніфестом консервативних сил і впродовж майже двох наступних десятиліть визначав спрямованість партійно-державної політики.

Певні підсумки реалізації «нормалізаторського» курсу були підведені на XIV з'їзді КПЧ (травень 1971), на якому зухвало констатувалося, що «в ідейному, політичному, організаційному відношенні партія згуртована й боєздатна. Суспільство консолідувалося, відновлена стабільність економіки». Як головне завдання висувалася побудова розвинутого соціалізму.

Насправді ж реалізація політичного курсу режиму Г. Гусака поступово заводила чехословацьке суспільство в глухий кут. Так, управління економікою було повернуто до централізованих методів, і її розвиток знову став залежати від політичних міркувань. А для досягнення успіхів у процесі «нормалізації» необхідно було постійно підвищувати рівень життя населення, що в першій половині 70-х років досягалося за допомогою «заморожування» цін, а не підвищення продуктивності праці, а також завдяки радянським кредитам та постачанню сировини й матеріалів по пільгових цінах.

За підсумками п'ятирічки (1971-1975), вона виявилася найвдалішою за весь період будівництва соціалізму і забезпечила певне підвищення якості життя населення. Так, за цей період було значно збільшено допомоги матерям, запроваджено пільгові державні позики молодим родинам та допомоги при народженні дитини. У 1976 р. набрав чинності новий закон про пенсійне забезпечення, згідно з яким був збільшений розмір пенсій для трьох мільйонів осіб. У цілому ж повернення до планових принципів керівництва в той період дало змогу спрямувати значні кошти на будівництво ряду об'єктів, які перетворилися на символи розвитку соціалізму в ЧССР (автомагістраль Прага-Брно-Братислава, празькі метро та Палац культури, міст через Дунай у Братиславі).

Однак уже в другій половині 70-х років у економіці країни стали проявлятися негативні тенденції. З року в рік знижувалися темпи приросту промислового виробництва та національного доходу. Це стало помітним передусім у головних галузях машинобудування, а потім перекинулося й на інші. Таке становище спричинялося багатьма факторами, у тому числі падінням загального приросту народногосподарських ресурсів та звуженням можливості їх ефективного використання. Ситуацію також обтяжували й нераціональна структура економіки, низька питома вага сучасних галузей з низькою метало- та енергомісткістю, негнучке й непослідовне використання факторів інтенсифікації та повільне впровадження нових технологій.

У 80-ті роки технічне відставання порівняно з країнами Заходу посилилося, постійно зростала вартість промислової продукції та знижувалася її конкурентоспроможність на світових ринках. Ускладнення в економічному розвитку були викликані однобічною орієнтацією зовнішньої торгівлі та необґрунтованістю капіталовкладень. Так, у Словаччині було налагоджено військово-промислове виробництво, яке ґрунтувалося на ввізній сировині та чужій енергетичній базі. Величезні відрахування робилися на будівництво АЕС та гідрогіганта Габчиково-Надьмарош на Дунаї. Разом з тим ЧССР на відміну від інших соцкраїн уникала великих зовнішніх позик. Незважаючи на уповільнення темпів приросту національного доходу, Чехословаччина посідала друге місце (після НДР) за рівнем життя серед соцкраїн.

У 1975 р. президентом ЧССР став Г. Гусак, який уособлював режим «нормалізації». У 1980 р. Федеральні збори прийняли три конституційні акти, які істотно доповнювали федеральний закон 1968 р. Знов стали проявлятися тенденції до централізму, розширення повноважень центральних федеральних органів за рахунок ущемлення прав республік. Водночас багато з нагальних питань національних взаємовідносин чехів і словаків залишалися нерозв'язаними, і в першу чергу - економічних.

У цілому на рубежі 80-х років адміністративно-директивне управління поширилось не лише на економіку, а й на культуру, освітню й наукову сфери.

Стагнація економіки, ідеологічний тиск правлячої партії та переслідування проявів вільнодумства викликали природний спротив у творчих особистостей. Спочатку арештам піддавалися лише представники дисидентської інтелігенції з найближчого оточення лідерів «празької весни», а потім це коло було розширене. Проте з 1976 р. було налагоджено випуск самвидавівських видань, у яких розкривалися масштаби репресійних акцій проти опозиції. Водночас виникли й перші напівлегальні правозахисні групи, які ставили за мету інформування громадськості про репресії та порушення прав людини. Вся ця діяльність виходила з підсумків Наради з безпеки та співробітництва в Європі і підписаного 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі «Заключного акту».

Важливою подією в ЧССР стало оприлюднення на початку січня 1977 р. декларації («хартії»), в якій містилися не тільки критика існуючого політичного режиму, а й конструктивні пропозиції щодо демократизації суспільства. Серед 248 осіб, які поставили свій підпис під декларацією хартії, були В. Гавел, Л. Вацулик, Й. Гаєк, які закликали поважати права людини й політичні свободи. Незважаючи на переслідування, ініціатори опозиційного руху швидко перетворилися на авторитетних лідерів громадського спротиву.

Наприкінці 1977 р. під декларацією було поставлено майже 800 підписів. Надалі назву «Хартія-77» отримала група, що об'єднувала певне коло активістів правозахисного руху та політичних дисидентів, які в умовах тоталітарного режиму намагалися протистояти свавіллю влади. Організація стежила за виконанням зобов'язань, прийнятих чехословацьким керівництвом по забезпеченню прав людини в країні. Жорстоке переслідування «хартистів» привело до створення у 1978 р. Товариства захисту прав репресованих.

У боротьбі за права людини в ЧССР дисидентський рух спирався на підтримку міжнародної громадськості. Так, у Стокгольмі виник Фонд «Хартії-77», а в Парижі - Міжнародний комітет солідарності з «Хартією-77». Ці організації допомагали видавати газету «Лідове новіни» та інші періодичні видання, організовували підтримку репресованим дисидентам та їхнім родинам. Так, у 1982 р. драматургу В. Гавелу та філософу Л. Гайданеку була присуджена премія ім. Я. Палаха .

Правозахисні громадські рухи закликали керівництво режиму до діалогу щодо демократизації суспільного життя, але влада у відповідь організовувала «кампанії протесту», а в засобах масової інформації вона таврувала своїх опонентів як «агентів імперіалізму», «самозванців», «представників залишків буржуазної реакції», «самозакоханих банкрутів» тощо.

Початок радянської «перебудови» сприяв виникненню в певної частини чехословацького суспільства сподівань на демократичні зміни. Однак підсумки XVII з'їзду КПЧ (березень 1986) повністю спростували ці надії, оскільки не було внесено жодних корективів до політичного курсу партії. Лише на початку 1987 р. голова уряду Л. Штроугал став висловлюватися за необхідність економічної реформи, а на черговому пленумі ЦК КПЧ пролунали голоси на підтримку «радянської перебудови» та необхідності удосконалення економічного механізму в ЧССР.

Тим часом керівництво на чолі з Г. Гусаком дедалі більше втрачало підтримку населення та членів партії. В другій половині 80-х років влада мусила вжити певних заходів, спрямованих на подолання нагальних соціальних проблем, які, проте, здебільшого мали косметичний характер і не зачіпали суті існуючого режиму. У всьому цьому проявлялася нездатність КПЧ до самореформування. Не привели до бажаних результатів і кадрові перестановки. Так, у грудні 1987 р. генеральним секретарем ЦК КПЧ був обраний М. Якеш, а в жовтні 1988 р. на чолі уряду став Л. Адамец. Нове керівництво не тільки не поспішало проводити зміни в суспільстві, а й навіть висловлювало стурбованість розвитком подій у сусідніх Польщі та Угорщині.

Певна частина чехословацького населення цікавилася розгортанням реформаційних процесів у країнах Східної Європи й дедалі вимогливіше закликала до змін. Так, нонконформістський характер та яскраве політичне забарвлення нетрадиційних культурних напрямів демонструвало «Товариство Джона Ленона». На його мітингах з 1985 р. можна було почути не лише «антисоціальну» музику, а й заклики опозиційного характеру.

Наприкінці 1988 р. важливу роль у діяльності опозиції стала відігравати римо-католицька церква, що спиралася на підтримку Ватикану. Виступаючи важливим фактором спротиву впродовж усіх років «нормалізації», церква не втрачала своєї специфічної ролі. Справжнім лідером та натхненником цього спротиву виступав примас церкви у чеських землях кардинал Томашек. З його ініціативи французьким та німецьким єпископам була надіслана «хартія для віруючих», у якій містився заклик до захисту свободи совісті в ЧССР. У цей же період був оприлюднений також і «Меморандум молодих католиків Словаччини». Під петицією, яка вимагала від влади поважати конституційні права віруючих, було поставлено 600 тис. підписів. Підтримка цьому руху надходила з Ватикану й особисто від папи Івана Павла II, який у листопаді 1989 р. канонізував чеську святу Анежку.

У цілому ж 1988 р. став періодом остаточної дискредитації КПЧ, викликаної кількома гучними публічними скандалами, пов'язаними з фактами корупції в середовищі вищої партійної номенклатури. Прізвища Штроугала, Бабинського, Біляка у свідомості багатьох чехословацьких громадян почали асоціюватися з масштабним розкраданням державних коштів, хабарами, незаконним отриманням житла та інших матеріальних благ.

За таких обставин громадянська опозиція отримала надзвичайно сприятливі умови для активізації діяльності. Незважаючи на свою відносну нечисельність, опозиційні громадянські угруповання досить ефективно використовували різноманітні агітаційні акції (у перш чергу - міжнародні) для дискредитації існуючого політичного режиму. Лише в Празі у цей період відбулися масові демонстрації, присвячені двадцятій річниці окупації країни військами ОВД; п'ятдесятиріччю утворення ЧСР, сорокаріччю «Декларації прав людини». На Вацлавській площі столиці десятки тисяч людей 16 січня 1989 р. вшанували пам'ять Я. Палаха.

Загалом же у 80-х роках навколо руху «Хартії-77» уже існувало кілька різних громадських опозиційних угруповань, за участю яких була підготовлена відозва під назвою «Декілька слів». У цьому документі містився заклик до влади розпочати діалог про здійснення демократичних перетворень в країні. Масового характеру набула кампанія по збору підписів за звільнення В. Гавела, якого було заарештовано в січні 1989 р. У червні цього ж року делегатами з'їзду клубів «Відродження» було висунуто вимоги про звільнення політв'язнів, надання свободи дії громадським рухам та розгорнення дискусії навколо ключових проблем національної історії. Восени 1989 р. кількість підписів під відозвою «Декілька слів» досягла сорока тисяч. Фактично в цей період опозиційні рухи спиралися на підтримку «мовчазної більшості» чехословацького суспільства. Ситуація в країні перетворилася на критичну.