Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття
Словацьке національне повстання 1944 р.
Режим Й. Тісо з 1943 р. опинився у кризовому стані. У словацьких горах активно діяли партизанські загони, очолювані радянськими та словацькими командирами, підготовленими при Українському штабі партизанського руху (УШПР). У міру наростання кризи клерикального режиму посилювалися антифашистські настрої в словацькій армії. Наближення Червоної армії до кордонів Словаччини та підписання радянсько-чехословацького договору сприяло прискоренню процесу згуртування антифашистських сил.
З ініціативи КПС була створена Словацька національна рада (СНР). Усе це стало результатом переговорів з «цивільним блоком», до якого входили аграрії, національні соціалісти та інші політичні угруповання, і підписання 25 грудня 1943 р. «Різдвяної угоди». СНР мала виконувати функцію координаційного й керівного органу словацького руху Опору, який повинен був у певний момент взяти владу в країні. Рада виступала за таку Чехословацьку республіку, яка ґрунтуватиметься на принципах демократії, рівності чехів і словаків та співробітництва з СРСР. Невдовзі СНР була розширена за рахунок представників інших підпільних угруповань.
СНР розпочала підготовку до збройного повстання, спираючись на антифашистськи налаштованих військових, які займали здебільшого «пробенешівську позицію». На початку весни 1944 р. між Радою та військовими була укладена угода про співробітництво. У свою чергу «пролондонський табір» офіцерства створив у Банській Бистриці повстанський Військовий центр, який очолив підполковник Я. Голіан - начальник штабу словацьких сухопутних військ. У березні 1944 р. він був призначений емігрантським урядом Е. Бенеша командувачем збройними силами Опору в Словаччині. Однак СНР вдалося домогтися підпорядкування собі Військового центру. У цей період провідною силою антифашистського руху в країні була не КПЧ, а словацькі військові, які усвідомлювали катастрофічні наслідки збереження союзницьких відносин з гітлерівською Німеччиною.
План повстання виходив із просування Червоної армії у напрямі Карпат. У слушний момент словацькі війська повинні були відкрити фронт і дати можливість радянським підрозділам швидко просунутися через Словаччину до Відня. Щодо терміну початку повстання було вирішено встановити його залежно від ситуації на Східному фронті, можливості гітлерівської окупації країни та необхідності координувати збройний виступ з командуванням Червоної армії.
Особливе значення в підготовці повстання надавалося партизанському руху, політичне ядро якого становили комуністи. Розглядаючи партизанські з'єднання як «свою армію», керівництво КПС відкидало будь-які пропозиції щодо підпорядкування їх армійському командуванню. Роль опорних пунктів компартії на місцях мали відігравати національні комітети.
Окупація гітлерівцями Угорщини (квітень 1944) засвідчила реальність здійснення подібного й щодо Словаччини. У країні поширилися антинімецькі, проросійські й прочеські настрої. За рішенням УШПР до словацьких земель розпочалося додаткове перекидання українських та словацьких збройних загонів. На початку серпня 1944 р. тут діяло понад двадцять загонів (три тисячі бійців), які контролювали центральні райони Словаччини.
Коли режим Й. Тісо усвідомив свою нездатність упоратися із розгортанням словацького руху Опору, тоді було прийнято рішення звернутися по допомогу до Німеччини. Зі свого боку гітлерівці, стурбовані загрозою для «свого прифронтового тилу», з трьох боків 29 серпня 1944 р. розпочали вторгнення вермахту до Словаччини. Все це спонукало наступного дня головнокомандувача збройних сил словацького руху Опору Я. Голіана віддати наказ про спротив окупантам. Так розпочалася двомісячна боротьба, яка увійшла в історію як Словацьке національне повстання (СНП).
1 вересня 1944 р. у Банській Бистриці була оприлюднена «Декларація словацького народу», згідно з якою на звільнених територіях (1,7 млн осіб) скасовувалася влада режиму Й. Тісо та проголошувалася Словацька Народно-Демократична Республіка. СНР взяла на себе функції законодавчої та виконавчої влади і створила «збір повіреників» - уряд.
У країні розпочалася народно-демократична революція, яка започаткувала широкі соціально-економічні перетворення.
До складу органу вищої влади - СНР - після 1 вересня 1944 р. увійшли різні політичні угруповання, що мали надзвичайно широкий діапазон уявлень про майбутнє Словаччини. Однак 24 з 50 членів Ради представляли КПС. За два місяця СНП нею було підготовлено майже сорок різних розпоряджень, серед яких: про розпуск партій та організацій, на які спирався режим Й. Тісо; про націоналізацію шкіл; про встановлення примусового управління на «аріїзованих» (німецьких) підприємствах; про тимчасову заборону відчуження нерухомості.
Повстала Словаччина стала місцем суперництва між двома центрами руху Опору. Так, «емігрантський табір» здійснював тиск на повстанців при вирішенні таких питань: про владу на звільнених територіях; про повноваження представника Е. Бенеша; про визнання словаків самобутньою нацією. Врешті-решт лондонський уряд визнав СНР за вищий орган влади Словаччини.
На визволеній території Словаччини вирувало політичне життя. Союзники-суперники збирали сили для майбутньої боротьби за владу. Найдіяльнішою виявилась КПС, яка демонструвала надзвичайну ініціативність, настирливість та цілеспрямованість. Так, 17 вересня 1944 р. відбулося об'єднання комуністів з соціал-демократами на «ідейній платформі марксизму-ленінізму»; організаційно оформився і «Цивільний блок», учасники якого виступили за створення партії ліберально-демократичного спрямування.
Значна допомога учасникам СНП надходила з Радянського Союзу. На територію Словаччини були перекинуті авторитетні діячі компартії, досвідчені організатори партизанського руху, велика кількість зброї, передислоковані винищувальний авіаполк та повітрянодесантна бригада. 8 вересня 1944 р. Червона армія розпочала Карпатсько-Дуклянську операцію. Радянське командування розраховувало на з'єднання з силами повстанців, але операція через упертий опір німців затяглася. Не вдалося ввести в дію і дві словацькі дивізії, які були роззброєні гітлерівцями.
На хід СНП значною мірою впливала і неузгодженість дій його керівних органів - СНР, Військового центру та командування партизанських сил. Так, лондонський емігрантський уряд виступав за єдине військове керівництво й підпорядкування йому партизанів, а КПС не хотіла втрачати контролю над «власними» збройними формуваннями. Навіть призначений Е. Бенешом 7 жовтня новий командувач повстанської армії генерал Р. Вієст був неспроможний змінити становище на краще. До того ж для придушення повстання режим Й. Тісо кинув додатково ще вісім дивізій. А в другій половині жовтня до Словаччини було передислоковано і німецькі війська з Угорщини.
Бракувало єдності й самому партизанському рухові, хоча 16 вересня був створений його Головний штаб. Річ у тім, що 15 тис. (з 18) партизанів виконували накази УШНР, що надходили з Москви. До того ж 75 % партизанів під час повстання перебували на звільненій території й «тримали фронт» спільно з повстанською армією. Усі спроби різних структур керівництва повстанням домогтися перебазування партизанських загонів у тил німецьких військ виявилися марними. Повстанській армії бракувало зброї й досвідчених офіцерів, а її командування постійно лихоманило від подвійного підпорядкування.
У середині жовтня 1944 р. німецькі війська розпочали наступ, який завершився взяттям Банської Бистриці та розгромом повстанської армії. Більшість солдатів і офіцерів потрапили в полон, решта подалися в гори або розійшлися по домівках. Хаотично відступаючі повстанці навіть не отримали останнього наказу командувача про перехід до партизанських дій.
Після придушення СНП проти його учасників і цивільного населення почався масовий терор. Було спалено десятки сіл, розстріляно карателями понад п'ять тисяч словаків, а близько 19 тис. потрапило до німецьких концтаборів. З країни вивозилося продовольство і сировина, а промисловість працювала на постачання німецького вермахту.
Наприкінці 1944 р. на території Словаччини й далі діяли десятки партизанських загонів, у яких налічувалося 13,5 тис. бійців. На початку грудня усім партизанським з'єднанням на території Словаччини було наказано перейти до активних дій проти окупантів, бути готовими до повстання на момент приходу Червоної армії. Бойові дії тривали в горах, сковуючи німецькі війська та перешкоджаючи спробам режиму Й. Тісо встановити контроль над цими районами країни.
У ході наступу Червоної армії з жовтня по грудень 1944 р. була звільнена північно-східна частина Словаччини. У січні 1945 р. наступальні операції були продовжені, у них разом з радянськими військами брав участь чехословацький армійський корпус під проводом генерала Л. Свободи. На кінець березня була звільнена Східна і велика частини Південної та Центральної Словаччини, а 4 квітня - Братислава. Так разом з поразкою нацистської Німеччини припинила своє існування й «Словацька держава».
На визволених територіях влада переходила до національних комітетів СНР. У маніфесті СНР, оприлюдненому в Кошице у лютому 1945 р., зазначалося, що відродження Чехословаччини має відбуватися на федеративних засадах. Новостворена Демократична партія Словаччини (ДПС) разом з КПС стала формувати словацькі органи влади. 21 лютого 1945 р. був сформований словацький уряд - «збір повіреників».
