Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього

Переваги ідолопоклонства

Дві тисячі років монотеїстичного промивання мізків стали причиною того, що більшість мешканців західних країн сьогодні вважають політеїзм безграмотним та наївним ідолопоклонством. Це – несправедливий стереотип. Щоби зрозуміти внутрішню логіку політеїзму, необхідно вловити центральну ідею, на якій ґрунтується віра в багатьох богів.

Політеїзм не обов’язково заперечує існування єдиної сили або закону, що керує всім всесвітом. По суті, більшість політеїстичних та навіть анімістичних релігій визнавали таку вищу силу, що стояла за всім розмаїттям дрібних богів, демонів та святих каменів. У класичній системі грецького політеїзму боги Зевс, Гера, Аполлон та їхні колеги підкорялися всемогутній та всеохопній силі – Долі (Мойрі, Ананке). Скандинавські боги теж були рабами долі, що прирікала їх на загибель у катаклізмі Рагнароку (Сутінках богів). У політеїстичній релігії народу йоруба із Західної Африки всі боги народжені від верховного бога Олодумаре та підкоряються йому. В індійському політеїзмі один головний бог Атман контролює безліч богів та духів, а також людство, біологічний та фізичний світ. Атман є вічною сутністю або душею всесвіту, так само як і кожної людини та кожного явища.

Фундаментальна суть політеїзму, яка відрізняє його від монотеїзму, полягає в тому, що вища сила на чолі світу не має якихось інтересів та упереджень, а тому байдужа до дрібних бажань, проблем та турбот людей. Марно просити в цієї сили перемоги у війні, здоров’я або дощу, бо з її всеохопної точки зору немає жодної різниці, переможе певне царство чи програє, процвітатиме певне місто чи захиріє, одужає певна людина чи помре. Греки не гаяли часу на жертви Долі, а індуси не будували храмів Атману.

Єдиним способом наблизитися до цієї вищої сили всесвіту могла стати відмова від усіх бажань та прийняття поганого нарівні з добрим – навіть поразки, бідності, хвороби та смерті. Тому деякі індуси, відомі як садху, або санн’ясі (святі), присвячували свої життя єднанню з Атманом, таким чином, досягаючи просвітлення. Вони прагнули побачити світ з точки зору цього фундаментального принципу, усвідомивши, що з позицій вічності всі мирські бажання та страхи є незначними та ефемерними.

Але більшість індійців не є садху. Вони глибоко загрузли в болоті мирських турбот, де великої допомоги від Атмана не дочекатися. Заради допомоги в таких питаннях, індуси звертаються до богів, влада яких є частковою та обмеженою. Саме тому, що їхня влада є частковою, а не всеохопною, такі боги, як Ганеша, Лакшмі та Сарасваті мають інтереси та упередження. Тому люди можуть укладати з цими частковими силами угоди та покладатися на їхню допомогу, щоби перемогти у війні та одужати від хвороби. Таких менших сил завжди було багато, бо щойно люди починають ділити всеохопну силу верховного бога, то неминуче закінчують більш ніж одним божеством. Звідси й множинність богів.

Політеїстичний погляд на світ сприяє далекосяжній релігійній толерантності. Оскільки політеїсти вірять, з одного боку, в єдину вищу та абсолютно неупереджену силу, а з іншого – в багато часткових та упереджених сил, тому віруючі в одного бога легко припускають існування та ефективність інших богів. Політеїзм є відкритим за своєю суттю та рідко переслідує «єретиків» та «невірних».

Навіть коли політеїсти завойовували величезні імперії, вони не намагалися навернути підкорених у свою віру. Єгиптяни, римляни та ацтеки не відправляли місіонерів до своїх нових земель, щоби поширити поклоніння Осірісу, Юпітеру або Уїцилопочтлі (головному богу ацтеків), і точно не залучали до цього армії. Очікувалося, що підкорені народи по всій імперії поважатимуть богів та ритуали імперії, оскільки ці боги та ритуали захищали та легітимізували імперію. Проте від них не вимагали відмовитися від місцевих богів та ритуалів. В Імперії ацтеків підкорені народи мали будувати храми на честь Уїцилопочтлі, але поряд будували храми місцевих богів, а не замість них. Зчаста імперська еліта сама переймала богів та ритуали підкореного народу. Наприклад, римляни охоче додали до свого пантеону азійську богиню Кібелу та єгипетську богиню Ісіду.

Єдиним богом, якого римляни довго відмовлялися терпіти, був монотеїстичний Бог-проповідник християн. Римська імперія не вимагала, щоби християни відмовилися від своїх вірувань та ритуалів, але очікувала, що вони платитимуть данину поваги богам-захисникам імперії та божественній природі імператора. Це розглядалося як вияв політичної лояльності. Коли ж християни рішуче відмовилися це робити, а потім відкинули всі спроби компромісу, римляни відреагували переслідуваннями тих, кого вони вважали політично підривним угрупованням. І навіть це робилося впівсили. За 300 років від розіп’яття Христа до навернення імператора Костянтина політеїстичні римські імператори ініціювали не більше чотирьох масштабних переслідувань християн. Звісно, місцеві керівники та губернатори заохочували певну антихристиянську нетерпимість на своїх землях. Проте, якщо скласти разом усі жертви цих переслідувань, виявиться, що за три століття жорстокі політеїстичні римляни вбили не більше кількох тисяч християн.^[68] Натомість за наступні 1500 років християни мільйонами нищили християн заради захисту дещо іншого трактування своєї релігії любові та співчуття.

Особливо сумним прикладом були релігійні війни між католиками та протестантами, що охопили Європу в ХVІ – ХVІІ століттях. Усі, хто брав у них участь, погоджувались із божественною природою Христа та Його проповіддю співчуття та любові. Але вони не погоджувалися щодо природи цієї любові. Протестанти вірили, що Божа любов є настільки великою, що Бог воплотився з Діви та дозволив катувати та розіп’яти Себе, таким чином, спокутуючи первісний гріх та відкриваючи ворота раю для всіх, хто сповідує віру в Нього. Католики ж стверджували, що ця віра, хоча й необхідна, але недостатня. Щоб увійти до раю, віруючі мають брати участь у церковних ритуалах та робити добрі вчинки. Протестанти відмовлялися це прийняти, заявляючи, що такий принцип «послуга за послугу» применшує Божу велич та любов. Той же, хто думає, що пропуск до раю залежить від його чи її власних добрих вчинків, підвищує власну важливість та натякає, що Христових страждань на хресті та Божої любові для людства замало.

З часом ці теологічні суперечки стали настільки непримиренними, що протягом ХVІ – ХVІІ століть католики й протестанти вбивали один одного сотнями тисяч. 23 серпня 1572 року французькі католики, які підкреслювали важливість добрих вчинків, напали на громади французьких протестантів, які ставили на перше місце Божу любов до людства. Під час цього нападу, відомого як Варфоломіївська ніч, на честь святого Варфоломія, менш ніж за добу було вирізано від 5 до 10 тисяч протестантів. Коли ж новини з Франції почув Папа Римський, то так зрадів, що організував святковий молебень та доручив видатному художникові Джорджо Вазарі прикрасити одну з кімнат Ватикану фрескою різанини (ця кімната наразі закрита для відвідувачів).^[69] Протягом 24 годин християни вбили більше своїх одновірців, ніж політеїстична Римська імперія за все своє існування.