Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього
Уявний порядок
Урешті-решт вироблення селянами надлишків їжі та нові технології транспортування дозволили дедалі більшій кількості людей скупчувалися, спочатку у великих селах, потім у містечках, а там і в містах, об’єднаних у нові царства та торговельні схеми.
Проте, аби скористатися перевагами нових можливостей, що відкривалися перед людьми, самих тільки надлишків їжі та кращого транспорту було замало. Той факт, що одна людина може прогодувати тисячу в одному містечку або мільйон в одному царстві, ще не гарантує, що вони дійдуть згоди, як поділити землю та воду, як владнати суперечки та конфлікти та як діяти під час посухи чи війни. А якщо згоди дійти неможливо, поширюється незгода, навіть при будівництві амбарів. Адже більшість війн та революцій в історії не були спричинені нестачею їжі. Французьку революцію почали багаті юристи, а не голодні селяни. Римська республіка досягла зеніту слави в І столітті до нашої ери, коли повні кораблі коштовностей з усього Середземномор’я збагатили римлян так, як їхнім предкам не бачилось у найсміливіших мріях. Однак саме в момент максимального достатку римський політичний лад зазнав краху в низці смертоносних громадянських воєн. У 1991 році Югославія мала більш ніж достатньо ресурсів, аби прогодувати всіх своїх громадян, та все одно розпалася в жахливій кривавій бані.
Коренем усіх цих лих була та сама проблема. Вона полягала в тому, що протягом мільйонів років люди еволюціонували, живучи невеликими групами по кілька десятків осіб. Двох тисячоліть, що відділяли Сільськогосподарську революцію від появи міст, царств та імперій, було замало для появи інстинкту, необхідного для масової співпраці.
Звичайно, попри відсутність таких біологічних інстинктів, в еру мисливців-збирачів сотні чужих людей співпрацювали завдяки спільним міфам, які їх об’єднували. Проте ця співпраця була нетісною та доволі обмеженою. Кожна група розумних жила незалежно від інших, забезпечуючи переважно власні потреби. Нічого не знаючи про події після Сільськогосподарської революції, якийсь давній соціолог 20 тисяч років тому цілком міг би дійти висновку, що міфологія має доволі тісні межі. Розповідей про духів предків та племінні тотеми досить, щоб дозволити 500 людям торгувати морськими мушлями, святкувати разом дивні свята та винищити неандертальців, але не більше. Найпевніше, давній соціолог сказав би, що міфології замало для щоденної співпраці мільйонів чужих людей.
Але виявилося, що це не так. Міфи якраз сильніші, ніж хтось міг би собі уявити. Коли Сільськогосподарська революція відкрила можливості для створення густонаселених міст та могутніх імперій, люди вигадали історії про великих богів, батьківщину та акціонерні товариства, які забезпечили їм потрібні соціальні зв’язки. Тоді як еволюція людини просувалась уперед своїм звичайним черепашачим темпом, людська уява створювала приголомшливі схеми масової співпраці, що не мали аналогів.
Близько 8,5 тисяч років до нашої ери найбільшими поселеннями у світі були селища на кшталт Єрихону, де мешкали кілька сотень осіб. До 7000 року до нашої ери в містечку Чатал-Гуюк в Анатолії нараховувалося вже 5 – 10 тисяч мешканців. Цілком можливо, що на той час воно було найбільшим поселенням у світі. Протягом V – ІV тисячоліть до нашої ери в регіоні на Близькому Сході, відомому як Родючий Півмісяць, виросли міста з десятками тисяч мешканців, кожне з яких увібрало в себе багато сусідніх селищ. У 3100 році до нашої ери нижня частина долини Нілу об’єдналась у перше Єгипетське царство. Його фараони правили тисячами квадратних кілометрів та сотнями тисяч людей. Близько 2250 року до нашої ери Саргон Давній заснував першу в світі Аккадську імперію. Вона могла похвалитися понад мільйоном підданих та регулярною армією з 5400 солдатів. Між 1000 та 500 роками до нашої ери на Близькому Сході з’явилися перші мегаімперії: Ассирійська, Вавилонська та Перська. Вони правили вже багатьма мільйонами підданих та командували десятками тисяч солдатів.
У 221 році до нашої ери династія Цінь об’єднала Китай, а невдовзі після того Рим об’єднав території Середземноморського басейну. На стягувані з 40 мільйонів підданих Імперії Цінь податки утримувалися регулярна армія з сотень тисяч солдатів та складний бюрократичний апарат, в якому були задіяні понад 100 тисяч посадовців. Римська імперія в зеніті своєї слави збирала податки зі 100 мільйонів підданих. На ці гроші фінансувалася регулярна армія з 250–500 тисяч солдатів, мережа доріг, яка ще цілком придатна для використання 1500 років по тому, а також театри та амфітеатри, що дають вистави по цей день.
16. Найстаріший з відомих законодавчих текстів цивілізації Давньої Месопотамії – реформи Урукагіни (приблизно 2319–2311 рр. до н. е.), правителя Лагашу
Вражає, безумовно, але не слід плекати рожевих ілюзій щодо «мереж масової співпраці», що діяли у фараонівському Єгипті або Римській імперії. «Співпраця» звучить дуже альтруїстично, але вона не завжди буває добровільною та рідко – рівноправною. Здебільшого мережі співпраці людей пов’язані з пригнобленням та експлуатацією. За швидкий розвиток мереж співпраці селяни розплачувалися дорогоцінними надлишками їжі, впадаючи у відчай щоразу, коли збирач податей одним розчерком свого імперського пера перекреслював їхню важку цілорічну працю. Славетні римські амфітеатри часто будувалися рабами, а потім багаті та ледачі римляни приходили туди дивитися жорстокі гладіаторські бої інших рабів. Навіть в’язниці та концентраційні табори є мережами співпраці й можуть функціонувати лише тому, що тисячі чужих людей якось примудрились узгодити свої дії.
Усі ці мережі співпраці – від міст давньої Месопотамії до Імперії Цінь та Римської імперії – являли собою так звані «уявні порядки». Соціальні норми, які їх підтримували, базувалися не на усталених інстинктах і не на особистому знайомстві, а скоріше, на вірі в спільні міфи.
17. Перша сторінка Синодального списку Руської Правди, збірки стародавнього руського права, складеної в XI–XII ст. у Давній Русі
Як же могли міфи підтримувати цілі імперії? Ми вже розглядали один такий приклад: компанію «Пежо». Тепер дослідімо два найвідоміші історичні міфи: Кодекс законів Хаммурапі (1776 р. до н. е.), що був керівництвом зі співпраці для сотень тисяч давніх вавилонян, та Декларацію незалежності США (1776), що й сьогодні є керівництвом зі співпраці для сотень мільйонів сучасних американців.
У 1776 році до нашої ери Вавилон був найбільшим містом світу. Понад мільйон підданців робив Вавилонську імперію найбільшою в світі. Вона правила більшою частиною Месопотамії, включаючи територію сучасного Іраку та великі райони теперішніх Сирії та Ірану. Найвідомішим сьогодні правителем Вавилону був Хаммурапі. Своєю славою він завдячує переважно текстові, що названий його ім’ям, так званому Кодексу Хаммурапі. То була збірка законів та судових рішень, що мала на меті подати самого Хаммурапі як взірець справедливого правителя, стати підвалинами для універсальної системи права всієї Вавилонської імперії та навчити майбутні покоління, що таке справедливість та як повинен правити справедливий цар.
Майбутні покоління не залишили його заповіт поза увагою. Інтелектуальна та бюрократична еліта давньої Месопотамії канонізувала цей текст, а помічники писарів продовжували копіювати його ще довго після смерті Хаммурапі та розпаду його імперії. Тому Кодекс Хаммурапі є чудовим джерелом розуміння ідеалу соціального порядку давніх месопотамців.[38]
Текст починається словами про те, що боги Ану, Енліль та Мардук – головні божества месопотамського пантеону – призначили Хаммурапі «зробити справедливість панівною на землі, знищувати погане та зле, не давати сильним пригноблювати слабких».[39] Далі перераховані близько 300 законів, викладених в усталеній формі: «Якщо станеться те-то й те-то, ось вам рішення». Ось, наприклад, закони 196–199 та 209–214.
196. Якщо знатний чоловік засліпить око іншого знатного чоловіка, то засліплять його око.
197. Якщо він зламає кістку іншого знатного чоловіка, то зламають його кістку.
198. Якщо він засліпить око або зламає кістку міщанина, то відважить шістдесят шекелів срібла.
199. Якщо він засліпить око або зламає кістку раба знатного чоловіка, то відважить сріблом половину ціни цього раба.[40]
209. Якщо знатний чоловік ударить знатну жінку і спричинить цим викидень її плода, то відважить за її плід десять шекелів срібла.
210. Якщо ця жінка помре, слід вбити його дочку.
211. Якщо знатний чоловік побоями спричинить викидень плода міщанки, то відважить п’ять шекелів срібла.
212. Якщо ця жінка помре, він відважить тридцять шекелів срібла.
213. Якщо знатний чоловік вдарить рабиню знатного чоловіка і спричинить цим викидень її плода, то відважить два шекелі срібла.
214. Якщо ця рабиня помре, він відважить двадцять шекелів срібла.[41]
Після переліку законів Хаммурапі знову проголошує, що:
«Це справедливі рішення, які встановив Хаммурапі, чинний правитель, тим самим наставивши землю на шлях правди та вірного способу життя… Це кажу вам я, Хаммурапі, благородний правитель. Я не був неуважним або зверхнім щодо людства, адже моя турбота послана богом Енлілем з благословення бога Мардука».[42]
Кодекс Хаммурапі говорить про те, що корені соціального ладу Вавилонської імперії проростають з універсальних та вічних принципів справедливості, продиктованої богами. І найважливішим із них є принцип ієрархії. За цим кодексом, люди діляться на дві статі та три класи: знать, міщани та раби. Представники кожної статі та кожного класу мають різну цінність. Життя міщанки коштує тридцять шекелів срібла, рабині – двадцять, тоді як око міщанина коштує шістдесят.
Цей кодекс також встановлює чітку ієрархію в родині, згідно з якою діти не є незалежними людьми, а скоріше, власністю своїх батьків. Таким чином, якщо один знатний чоловік убивав дочку іншого знатного чоловіка, то на покарання страчували дочку вбивці. Нам може здаватись дивним, що самого вбивцю залишали неушкодженим, а його невинну дочку вбивали, але Хаммурапі та вавилонянам це здавалося ідеально справедливим. Кодекс Хаммурапі базувався на передумові, що, коли всі піддані правителя знатимуть відведене їм місце в ієрархії та діятимуть відповідно, це уможливить ефективну співпрацю мільйонів мешканців імперії. Їхнє суспільство зможе тоді виробляти достатньо їжі для своїх членів, правильно її розподіляти, захищатися від ворогів та розширювати свою територію, аби здобути більше багатства та кращу безпеку.
Приблизно через 3,5 тисячі років після смерті Хаммурапі мешканці тринадцяти британських колоній у Північній Америці відчули, що король Англії поводиться з ними несправедливо. Їхні представники зібралися в місті Філадельфія, і 4 липня 1776 року ці колонії проголосили, що їхні мешканці більше не будуть підданими британської корони. Ухвалена ними Декларація незалежності проголосила універсальні та вічні принципи справедливості, що, як і закони Хаммурапі, надихалися божественною силою. Проте найважливіший принцип, продиктований американським богом, дещо відрізнявся від принципу, продиктованого богами Вавилону. Американська Декларація незалежності стверджує:
«Ми вважаємо самоочевидними істинами, що всі люди створені рівними і наділені своїм Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода та прагнення до щастя».
Як і Кодекс Хаммурапі, засадничий документ американців обіцяє, що, якщо люди діятимуть відповідно до своїх священних принципів, це уможливить ефективну співпрацю мільйонів, безпечне та мирне життя в справедливому й процвітаючому суспільстві. Подібно до Кодексу Хаммурапі, американська Декларація незалежності була не лише документом свого часу та місця – вона також була схвалена майбутніми поколіннями. Уже понад 200 років американські школярі всіляко її копіюють та вчать напам’ять.
Ці два тексти ставлять перед нами очевидну дилему. І Кодекс Хаммурапі, і американська Декларація незалежності проголошують універсальні та вічні принципи справедливості, але в американців усі люди є рівними, тоді як у вавилонян люди, безумовно, рівними не є. Американці, звичайно, могли б сказати, що праві вони, а Хаммурапі помилявся. Хаммурапі ж, цілком природно, міг би заперечити, що правий саме він, а помиляються американці. Насправді всі вони неправі. Хаммурапі та американські батьки-засновники уявляли реальність, керовану універсальними та непорушними принципами справедливості, такими як рівність або ієрархія. Але єдиним місцем, де існують такі універсальні принципи, є багата уява людей розумних, а також міфи, які вони створюють та переповідають один одному. Жодної об’єктивної юридичної сили ці принципи не мають.
Нам легко прийняти, що поділ людей на знать та міщан є витвором уяви. Але ідея людської рівності – це також міф. У якому розумінні всі люди є рівними? Чи існує об’єктивна реальність, за межами людської уяви, в якій ми дійсно є рівними? Чи є всі люди рівними біологічно? Спробуймо перекласти біологічними термінами найвідоміший рядок з американської Декларації незалежності:
«Ми вважаємо самоочевидними істинами, що всі люди створені рівними і наділені своїм Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода та прагнення до щастя».
З біологічного погляду, люди не були «створені». Вони з’явилися в ході еволюції, тобто еволюціонували. І вони точно не еволюціонували, щоби бути «рівними». Адже ідея рівності нерозривно переплетена з ідеєю створення. Американці отримали ідею рівності від християнської віри, яка стверджує, що кожна людина має божественно створену душу і що всі душі є рівними перед Богом. Проте, якщо ми не віримо в християнські міфи про Бога, створення та душі, що тоді означатиме, що всі люди є «рівними»? Еволюція базується на відмінностях, а не на рівності. Кожна людина має дещо інший генетичний код і від народження піддається іншому впливу довкілля. Це призводить до розвитку різних якостей, що дають різні шанси на виживання. Отже: «створені рівними» слід перекладати як «еволюціонували по-різному».
Так само, як люди не були створені, відповідно до біологічної науки, не існує й «Творця», який «наділив» їх чимось. Існує лише сліпий еволюційний процес, позбавлений жодної мети, що веде до народження окремих людей. «Наділені своїм Творцем» слід перекладати як просто «народжені».
Аналогічно, не існує в біології й таких речей, як «права». Є лише органи, здатності та характеристики. Птахи літають не тому, що мають таке право, а тому, що мають крила. І неправда, що ці органи, здатності та характеристики є «невід’ємними». Багато з них постійно мутують і з часом можуть бути цілком втрачені. Страус – це птах, який втратив свою здатність літати. Тому «невід’ємні права» слід перекладати як «мінливі характеристики».
А які ж характеристики виникли в людей у процесі еволюції? «Життя», безумовно. Але «свобода»? Такої речі в біології не існує. Так само, як рівність, права та товариства з обмеженою відповідальністю, свобода є чимось, що люди вигадали і що існує лише в їхній уяві. З біологічної точки зору, безглуздо казати, що люди в демократичних суспільствах є вільними, тоді як люди в країнах із диктатурою є невільними. А як щодо «щастя»? Досі біологічні дослідження не змогли запропонувати чітке визначення щастя або спосіб його об’єктивного вимірювання. Більшість біологічних досліджень визнають лише існування задоволення, визначити та виміряти яке значно легше. Тому «життя, свобода та прагнення до щастя» слід перекладати як «життя та прагнення до задоволення».
Отже, ось переклад цього рядка з американської Декларації незалежності біологічними термінами:
«Ми вважаємо самоочевидними істинами, що всі люди еволюціонували по-різному і народжуються з певними мінливими характеристиками, до яких належать життя та прагнення до задоволення».
Прихильників рівності та прав людини може обурити такий логічний ряд. Їхня відповідь може звучати так: «Ми знаємо, що люди не є рівними біологічно! Але якщо вірити, що ми всі є рівними за своєю суттю, це дозволить нам створити стабільне та процвітаюче суспільство». Я не маю, що заперечити. Саме це я маю на увазі, коли говорю про «уявний порядок». Ми віримо в конкретний порядок не тому, що він є об’єктивною істиною, а тому, що віра в нього дає можливість нам ефективно співпрацювати та формувати краще суспільство. Уявні порядки не є зловмисними змовами або непотрібними міражами. Скоріше, вони є єдиним способом ефективної співпраці великої кількості людей. Проте врахуйте, що Хаммурапі міг би обстоювати свій принцип ієрархії за допомогою тієї самої логіки: «Я знаю, що знать, міщани та раби не є за своєю суттю різними видами людей. Але якщо вірити, що вони ними є, це дозволить нам створити стабільне та процвітаюче суспільство».
