Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 11. Продовження війни за незалежність молодої республіки (1649 – 1654)

Дипломатичні переговори взимку 1649 р. Створення Української держави у 1648 р. докорінно змінило тактичні й стратегічні плани Хмельницького. Найрельйєфніше вони проявилися під час переговорів з польськими послами 9-16 лютого 1649 р. у Переяславі. Польську депутацію очолював київський воєвода Адам Кисіль. Він представляв ту частину патріотично настроєної української аристократії, доля якої склалась трагічно. Кисіль щиро бажав добра своїй Вітчизні, але всі конфлікти між Україною і Річчю Посполитою хотів розв’язати мирним шляхом, відстоюючи єдність Речі Посполитої, яку вважав взірцем демократичної держави.

Польські дипломати привезли Хмельницькому згоду короля на збільшення реєстру до 12 тис. козаків підтвердження їх прав і привілеїв. Цим самим уряд Речі Посполитої сподівався ублажити козацтво й знову поставити його в свою залежність. Однак ситуація вже докорінно змінилася. Хмельницький перетворився з проводиря козацтва на вождя всієї української народності, що завоювала свободу й власну державність. На висловлені посольством пропозиції про відділення з війська селян гетьман відповів коротко, але експресивно: "не відступлюсь я черні, бо то рука наша правая"

Не погодився він і на обмеження козацького реєстру 12 чи 15 тисяч чоловік – сказавши "буду мати 200, 300 тисяч своїх".

Гетьман чітко визначив межі Української держави, заявивши "виб’ю з лядської неволі народ увесь руський (український – Авт.)… Ставши на Віслу, скажу дальшим ляхам: силіте, мовчіте, ляхи… А будуть і за Віслою брикати, знайду я їх там певне… А захочет хто хліба з ними їсти, нехай же Войську Запорозькому послушний будеть, на короля не брикає".

Б.Хмельницький обнародував власне бачення свого місця в державі. На переговорах він вперше заявив: "Бог дав мені, що я є єдиновладцем, самодержавцем руським". Тобто, цим самим він планував започаткувати спадкову владу самодержавного типу, що суперечило давнім козацьким звичаям.

Перед польським королем Б.Хмельницький поставив вимоги: заміщати посади київських воєвод і каштеляна тільки православними; єзуїти мали залишити Київщину, костьоли могли працювати; Я.Вишневецький не міг бути гетьманом; польським військам заборонити переходити за Горинь. За Б.Хмельницьким залишились Брацлавське, Київське, Подільське, Чернігівське та східна частина Волинського воєводства.

Ні козацька старшина, ні польський уряд не бажали йти на компроміси, а тому не могло бути й мови про стабільний мир між державами, одна з яких щойно вирвалася з колоніальних лабет, а інша намагалася її знову туди повернути. Єдине, про що змогли домовитися обидві сторони, так це про перемир’я до весни й встановлення кордону по р. Горині.

Одночасно Хмельницький розгорнув жваву дипломатичну діяльність. Він вів переговори з молдавським господарем, трансільванським князем і кримським ханом. Український гетьман будь-якою ціною намагався створити антипольську коаліцію держав і спільними силами завдати поразки Речі Посполитій. Однак уряди зарубіжних країн ще з недовірою ставилися до молодої держави й ухилялися від конкретних зобов’язань. Великі надії поклав Б.Хмельницький на допомогу Москви. Але переговори у ній патріарха Паїсія і посла Мужиловського в січні–лютому 1649 р. показали, що московський уряд фактично відмовив Україні у цьому. В квітні до Чигирина приїхало московське посольство на чолі з Григорієм Унковським. Воно привезло підтвердження царя у відмові допомоги і одночасно його прохання виставити його кандидатуру на пост польського короля, хоч на отй час ним вже був обраний Ян Казимир. Царський уряд не дав позитивної відповіді на прохання Б.Хмельницького про допомогу Україні, переданого посольством полковника Вешняка у травні – червні 1649 р.

Трансільванський князь Дьєрдь ІІ Ракоці пішов на зближення з польськими магнатами. Він обіцяв їм навіть союз у боротьбі з Україною. Єдиним винятком став кримський хан Іслам-Гірей. Дбаючи насамперед про власні інтереси, він зголосився надати Хмельницькому істотну військову допомогу.

Війна на два фронти. Битва під Зборовом. Польська шляхта не збиралась виконувати умови переяславського перемир’я і виводити свої війська за р. Горинь. Навпаки, князь Корецький і кам’янецький каштелян Станіслав Ляцкоронський захопили на Волині Межиріч і на Брацлавщині Бар. Подібні акції вчинили й інші польські магнати. По всій Речі Посполитій збиралося військо. На літо 1649 р. воно складалося з трьох армій. Одна під командуванням Адама Філрея, Лянцкоронського і Вишневецького зосереджувалася на межі Галичини й Волині у верхів’ях Південного Бугу, друга – короля Яна ІІ Казимира складалася з посполитого рушення шляхти і йшла їй на допомогу, третя – литовського гетьмана Януша Радзивілла мала наступати на Україну з півночі. У травні передові загони польської армії перешли в наступ і завдали поразки загонам Івана Донця і Таборенка під Любаром і Сульжином, Кривоносенка – під Красиловом, Старокостянтиновом і Острополем. Основні сили цієї армії зосередилися під Старокостянтиновом для дальшого наступу.

Влітку 1649 р. Україні довелося вести воєнні дії і в Білорусії. Війна на два фронти ослабила ударну міць козацької армії, але одночасно й прикрила її північний фланг від загрози з боку литовської армії. У квітні Хмельницький направив на Прип’ятщину й Гомельщину Чернігівський полк Мартина Небаби і полк Іллі Голоти. Козаки не обмежилися пасивною обороною, а допомогли місцевому населенню у боротьбі проти литовської та польської шляхти. Українські полки зайняли північну Прип’ятщину, Гомельщину і прийняли на себе удар литовської армії. Війна велася з перемінним успіхом.

Тим часом Хмельницький зібрав майже 360 тис. добровольців, закликав на допомогу татар і на початку травня зосередив війська під Бердичевом. Щоб розпорошити ворожі сили, він наказав брацлавському полковнику Данилу Нечаю вдарити на Меджибіж. План цілком вдався. Лянцкоронський зі своїми драгунами поспішив на допомогу меджибізькому гарнізону, а гетьман з головними силами рушив на Старокостянтинів. Несподівана поява козаків і татар внесла сум’яття й паніку в дії польського командування. Та й рядова шляхта розгубилася, почала звинувачувати своїх регіментарів у бездарності й вимагати обрання нових полководців. Нарешті магнатам удалося навести такий-сякий порядок у війську й наказати відступати до Збаража. Відступ скоріше нагадував втечу. Відступаючих переслідувала кіннота Вінницького й Київського полків, її підтримували головні сили під командуванням самого Хмельницького й татарські чамбули. В ар’єргарді рухався Миргородський полк Матвія Гладкого. Нарешті польське військо дісталося Збаража. У невеликому містечку всі розміститися не могли, і Вишневецький наказав будувати під самим замком укріплений табір.

30 червня наспіли передові загони козаків і татар з маршу атакували табір. Знищивши до двох тисяч німецьких найманців і захопивши чимало військового спорядження, вони відійшли назад і отаборилися за чверть милі від поляків. Незабаром до них приєдналися й головні сили української армії. Повстанці зайняли всі навколишні села й хутори, так ізолювали Збараж від світу, що, як говорили учасники тих подій, і пташка не могла вільно пролетіти.

Тим часом литовський гетьман Радзивілл після тривалих вагань за наказом короля вирішив ударити з півночі в тил українській армії, на Київ і Задніпров’я. Розпорошені сили повстанців на півдні Білорусії були неспроможні стримати литовську армію. 17 липня 7-тисячний полк Іллі Голоти потрапив у оточення під містечком Загалля і майже увесь був винищений. Загинув і Голота.

Загроза прориву литовський військ гетьмана Януша Радзивілла на Київ і Лівобережжя була настільки небезпечною, що для її відвернення Хмельницький направив з табору одного з найкращих своїх полководців – Кричевського. У Чорнобилі до київських козаків пристали кілька сотень Чорнобильського полку, Овруцький полк, полк Григора Голоти, кілька тисяч шляхтичів, чимало добровольців. Військо Кричевського збільшилося до 30 тис. кіннотників. Переправившись через Прип’ять під Бабичами, козаки рушили на Річицю, а потім за ворожим військом під Лоєв, де Чернігівський полк Степана Пободайла прикривав переправи через Дніпро. О дев’ятій ранку 31 (н.ст.) липня козаки у кінному строю атакували ворожий табір з боку Брагина, але зазнали великих втрат, не витримали натиску тяжкої гусарії та тейтар і мусили перейти до оборони в таборах. Під прикриттям ночі козаки залишили укріплення, забрали поранених і непомітно для противника відійшли. Тяжкопоранений Кричевський вчинив за давнім козацьким звичаєм – "нехай твоя, гетьмане, голова буде за всі наші голови" – й попросив залишити його вмирати на ношах у чистім полі. Привезений у ворожий табір, він відмовився від повернення в католицьку віру й засмучений загибеллю 30-тисячного козацького війська помер в оточенні шанобливо схилених до нього недавніх противників – тих противників і самого Радизвілла, котрі за декілька років перейдуть на бік шведського короля й разом з козаками будуть воювати проти Речі Посполитої. Ціною власного життя козаки Кричевського виконали завдання гетьмана. Зазнавши великих втрат і вистрілявши весь порох, Радзивілл не наважився наступати далі і відійшов на північ. Це дало змогу Хмельницькому заспокоїти козаків під Збаражем і довести справу до кінця.

Козацька піхота посилила штурм укріпленого табору, в якому козаки не шкодували ні сил, ні життя. Не одна козацька мати плакала за своїм сином, що поклав голову під Збаражем. Серед них був і славний лицар Станіслав Мрозовицький (Морозенко), смерть якого відізвалася глибокою тугою людей. Вже того грізного літа кобзарі співали по всій Україні:

Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче!

За тобою, Морозенку, Україна плаче.

Сильне поранення дістав вінницький полковник Іван Богун. Але козацькі лави дедалі щільніше оточували польський табір. 27 липня почався генеральний штурм. Козаки штовхали поперед себе "гуляйгороди" (рухомі вежі), дорвалися майже до польських укріплень, насипали вали заввишки у два списи, поставили на них "гуляйгороди" й почали з гармат та мушкетів впритул розстрілювати польських вояків. Облога наближалася до завершення.

Дізнавшись про підхід армії короля Яна Казимира, Хмельницький залишив під Збаражем генерального обозного з частиною військ, а сам з основними силами рушив назустріч полякам. Козаки потайки зайняли вигідні позиції на р. Стрипі під містечком Зборів, і коли 5 (ст. ст.) серпня польські війська розтягнулися довгою колоною вздовж річки й грузли в розкислій від рясних дощів низині, напали на них з тилу і флангів. Не битва це була, а справжня різанина, згадували пізніше її учасники. В сутичках було знищено 4 тис. жовнірів і драгунів, у тому числі й "цвіт польської шляхти". Нашвидкуруч збудований поляками табір мало зарадив справі. Як писав очевидець тих подій, козаки, немов сліпі, летіли на стрілянину й вогонь, сіючи смерть і паніку серед шляхти. Тільки настання ночі врятувало польську армію від нищівного розгрому.

Вранці 6 (ст.ст.) серпня козаки перейшли в рішучий наступ. Одні з них кинулися на штурм Зборова, а інші – на греблю й мости над Стрипою, аби відрізати оборонців міста від польського табору. Після кількох атак переправи вже були в руках козаків, а Миргородський полк оволодів Зборовом. Військовий табір короля Яна Казимира опинився в щільному оточенні. З міських валів по ньому вела вогонь козацька артилерія, а піхота відновила штурм. Польська шляхта була повністю деморалізована. Сам король мусив ходити обозом і виганяти вояків з-під возів на бій. Шляхта забула свою колишню славу й готувалася до найгіршого.

Порятунок прийшов несподівано, звідки його не чекали. Кримський хан Іслам-Гірей, не бажаючи остаточного розгрому Польщі й зміцнення на її руїнах України, вивів татар з бою і поставив перед Хмельницьким вимогу замиритися з польським королем. Переговори між воюючими сторонами завершилися 8 серпня підписанням Зборівського договору. За його умовами кількість реєстрового війська доводилася до 40 тис., визнавалася влада гетьмансько-старшинської адміністрації в Брацлавському, Київському та Чернігівському воєводствах. Польським військам було заборонено перебувати на їхній території. Не вписані в реєстр селяни мали повернутися в підданство до панів. Київському митрополитові було обіцяно місце в сенаті, а питання про унію переносилося на загальнопольський сейм. Підтверджувалися права козаків на власний суд, але за умови, що вони не втручатимуться в економічні привілеї польської шляхти. Цим шляхта не збиралась добровільно поступатися будь-яких соціальних катаклізмів. Зборівська угода виявила бачення козацькою старшиною майбутнього устрою України, яке полягало у висуненні на чільне місце в суспільстві привілейованого стану козацтва. Саме воно діставало найбільші права й привілеї за рахунок ущемлення соціально-економічних і політичних здобутків селянства. Тим самим українське суспільство поділялося на два соціальні табори, далеко неоднозначні за своїм становищем.

Зборівський договір мав для України величезне значення. Ним Річ Посполита фактично визнала існування незалежної автономної Української держави. після цього Україна реально перетворювалась в суб’єкт міжнародного права нарівні з іншими європейськими державами.

Більшість українського суспільства розцінила Зборівську угоду як невиправдану поступку Речі Посполитій. Найбільше підстав для незадоволення мали мільйонні маси селянства, над якими нависла реальна загроза повернення в кріпацтво. 300 тис. озброєних селян – учасників походу, які не зазнали поразки, не збиралися відмовлятися від здобутої волі. Обстановка загострилася під час складання козацького реєстру й повернення польської шляхти в свої українські маєтності. Селяни не пускали шляхту в села, а на її спроби пробитися відповідали збройним опором. Десятки стихійно створених повстанських загонів діяли на Волині, Брацлавщині, Київщині, Полтавщині. В багатьох випадках їх підтримували як козаки, так і старшина, зокрема брацлавський полковник Нечай і миргородський полковник Гладкий. На Січі запорожці повстали проти Хмельницького, оголосили скинення його з гетьманства й обрання гетьманом якогось Худолія. Якщо із заворушенням "на волості" Хмельницький якось мирився, то для придушення повстання запорожців направив збройний загін, який у лютому 1650 р. захопив Худолія і стратив його.

У Польщі шляхта, в свою чергу, виявляла обурення поступками Україні. Під її тиском загальнопольський сейм хоч і затвердив угоду, але відмовився надати їй силу закону і внести до конституції. Особливо активізувалась антиукраїнська діяльність польської шляхти після того, як, повернувшись з татарського полону на початку 1650 р., Микола Потоцький очолив те вельможне панство, котре виступало за продовження війни з Україною. Коронний гетьман зосередив на лінії Ямпіль–Вінниця–Коростишів значні військові сили й використовував їх для тиску на Хмельницького. Мир між Україною і Польщею був нетривким і кожної миті міг перерватися війною.

Дипломатичні та воєнні успіхи наприкінці 1649 – 1650 рр. Після Зборівської перемоги становище України на міжнародній арені ускладнилось. Через напади донських козаків на Крим хан зажадав від Хмельницького спільного походу проти Московської держави і на Дон. Гетьман мусив під різними приводами ухилятись від виконання цієї пропозиції. Така позиція гетьмана була високо оцінена московським урядом і активізувала його дії, спрямовані на дальше зближення з Україною, оскільки стала реальною загрозою для Москви українсько-кримського союзу. Для відвернення цієї небезпеки у жовтні – листопаді 1649 р. в Чигирині побували посольство від донських козаків і царські посланці Г.Неронов та Г.Богданов.

На переговорах з ними гетьман висловлював невдоволення тим, що донці своїми нападками на Крим сварять його з ханом. Одночасно Хмельницький погрожував царю спільним походом на Москву, якщо він подаватиме донцям допомогу чи хоча б не припинить їх агресії проти Криму. Це був своєрідний дипломатичний тиск гетьмана на царський уряд з метою змусити його подати Україні суттєву допомогу у війні з Польщею. Царські посланці від імені царя обмежились обіцянкою допомогти Україні лише хлібом.

Водночас Хмельницький демонстрував готовність до московського походу, чим заспокоював Іслам-Гірея. Зібрані ним у Полтаві Чигиринський, Канівський і Черкаський полки у середині грудня 1649 р. розійшлись по домівках. Коли ж Москва і Дон реально не відреагували на заяви Хмельницького, він дав другий наказ полтавському полковнику Пушкарю готувати військо для воєнних дій з татарами проти донців. Це подіяло і наприкінці січня 1650 р. Пушкар розпустив зібрані у Полтаві нові полки.Під загрозою вжиття військової сили гетьман просив донських козаків не нападати на Крим.

Рішучість і одночасно виваженість дій українського уряду вже на початку 1650 р. почали давати позитивні результати. Кримський хан переконався у реальній можливості українсько-кримського союзу проти Московської дежави й пообіцяв надійну допомогу українському гетьману у війні з Польщею. Під загрозою українсько-кримського союзу князь Трансільванії Юрій Ракоці все більше схилявся до думки про необхідність політичного зближення з Україною.

Активізував проукраїнські дії і московський уряд. У січні 1650 р. він заборонив вивіз хліба у Польщу та Литву і спрямував його основний потік в Україну. Для українського народу це була життєво важлива допомога тому, що в країні катастрофічно не вистачало хліба і почався голод.

У березні 1650 р. московський уряд продемонстрував зміну свого ставлення до Польщі. Прибуле до Варшави московське посольство боярина Г.Пушкіна, окольничого С.Пушкіна і дяка Г.Левонтьєва звинуватило Польщу в порушенні Поляновського миру 1634 р., перекрученнях царського титулу і неправдивих звинуваченнях Московської держави. Посольство зажадало від короля Яна Казимира скарати на смерть тих магнатів, які перекручували царський титул. Серед них виявились лідери радикального антиукраїнського угрупування польської магнатерії М.Потоцький, І Вишневецький і М.Калиновський. Крім того, посли вимагали повернення Московії Смоленська, Стародуба, Орші, Могильова й виплати компенсації в розмірі 500 тис. золотих.

На випадок відмови посли загрожували розривом дипломатичних відносин Москви з Варшавою і війною. При цьому вони прозоро натякали про готовність Московії подати Україні військову допомогу, яка буде і надалі воювати з Польщею. Це була вже пряма загроза війні і польському уряду коштувало багато зусиль і часу, щоб її відвернути.

На прохання хана Хмельницький у липні 1650 р. наказав зібрати у Полтаві для походу накавказьких черкес 3 тис. "двокінних" козаків. Цим самим він у черговий раз продемонстрував вірність союзу з Кримом. У Миргороді гетьман мав три зустрічі з посланцями путивльського воєводи, на яких ставив питаня про допомогу Москви Україні у війні з Польщею. Натомість обіцяв "очистити польську землю для государя".

У Суботові 20 липня 1650 р. турецький посол Осман – ага передав гетьману листа турецького султана з подякою за заборону козакам нападати на Туреччину і обіцянку подати суттєву допомогу на випадок війни з Польщею. У відповідному листі Хмельницький просив такої допомоги і усунення з князівства господаря Молдавії Василя Лупула. 21 липня до Хмельницького прибув кримський посол з повідомленням про те, що татарське військо вирушило в похід на Москву, а кримський хан вимагає іти з військом на з’єднання з ним.

Дипломатичні зв’язки з Молдавією виявили групу молдавського боярства, яка не підтримувала орієнтації господаря Василя Лупула на Польщу і прагнула до тісних зв’язків з Україною.

Оскільки Лупул проводив відверто пропольську політику, козацька старшина вирішила діяти силою.

У серпні 1650 р. Хмельницький з військом кількістю 70 тис. козаків і татарами здійснив похід у Молдавію. Два козацьких полки залишилися на лівому березі Дністра для прикриття тилу від можливого нападу польських військ, а основні сили під командуванням Данила Нечая фактично без бою увійшли до столиці Молдавії – Ясси. Господарю нічого не залишилось як запропонувати українському гетьманові мир. Згідно з підписаною у вересні угодою між Україною і Молдавією встановлювалися союзницькі відносини. Лупул зобов’язався не підтримувати Польщу, виплатити контрибуцію в сумі 500 тис. талярів, скріпити цей союз династичним шлюбом сина Хмельницького Тимоша зі своєю донькою Розандою. Скориставшись із цієї перемоги й спираючись на військо, Хмельницький примусив Потоцького відвести польські корогви від демаркаційної лінії і тим самим ослабив антиукраїнську діяльність польської шляхти в Україні. Турецький султан Мухамед спеціальним листом запевнив Хмельницького у тому, що татари більше не перейдуть на бік Речі Посполитої, а будуть вірними союзові з козаками.

Поразка під Берестечком та її наслідки. Успіхи козацької зброї в Молдавії стимулювали антишляхетські виступи українського селянства. На Брацлавщині й Київщині у вересні 1650 р. діяло до 15 тис. повстанців і щомісяця їхня кількість збільшувалася. Радикально настроєна старшина щодалі голосніше гомоніла про необхідність відновлення війни з Польщею. Під тиском цих обставин Хмельницький у листопаді направив листа польському сейму з вимогами виконувати умови Зборівської угоди, повернути православним захоплені в них церкви, скасувати унію, припинити підготовку до війни й покарати порушників миру. Окремо порушувалося питання про присягу чотирьох світських і духовних польських сенаторів на дотримання рішень Зборівської угоди, встановлення демаркаційної лінії та заборону шляхти мститися українцям за їхню участь у козацькому війську. Обидві сторони активно готувалися до війни.

Польський король оголосив посполите рішення, зібрав 50-тисячну армію й поставив на чолі її магната Калиновського, котрий також повернувся з татарського полону і горів бажанням змити свою ганьбу козацькою кров’ю. Порушивши Зборівську угоду, Калиновський з драгунами вночі 9 лютого 1651 р. несподівано напав на сотню Шпаченка у Ворошилівці й усю її винищив. Пізно ввечері 10 січня поляки тихцем знищили козацьку стежу під Красним й увірвалися до міста, де перебував полковник Данило Нечай. Жителі міста й козаки вчинили нападникам відчайдушний опір. Нечай дістав смертельну рану і 12 лютого помер. Третього дня Калиновський оволодів замком. Розвиваючи наступ, шляхетські війська захопили Мурафу, Шаргород й оточили Вінницю. З 28 лютого по 11 березня вінницькі козаки полковника Івана Богуна мужньо боронили місто, робили вилазки і громили нападників. Під час однієї з них Богун заманив польську кінноту на притрушені соломою ополонки й знищив багатьох вцілілих вершників. Послані Хмельницьким на допомогу оточеним Уманський і Полтавський полки на чолі з генеральним осавулом Дем’яном Многогрішним наголову розгромили передовий польський полк під Липівцем і змусили Калиновського відвести свої загони спочатку під Кам’янець-Подільський, а потім під Сокаль.

У травні 1651 р. головні сили української армії зосередилися в Білій Церкві. 29 травня загальна козацька рада ухвалила рішення про генеральний наступ на Польщу. Причому козаки були сповнені рішучості або перемогти, або всім загинути. Хмельницький розіслав універсали до галицького селянства із закликом до повстання проти польської шляхти. В Підгаллі повстанців очолив Костка Наперський, а у Великій Польщі – П.Гижицький. Посланий Хмельницьким 4-тисячний полк Івана Шохова з дозволу російського уряду перейшов через російський кордон у Білорусію й розгорнув там активні дії проти литовської шляхти. За короткий час козаки взяли Рославль, Кричів, Дорогобуж і зв’язали сили армії Радзивілла, не давши їм змоги наступати на Україну. північні українські землі захищали полк Антона Ждановича і Чернігівський – Небаби.

На початку червня 1651 р. 150-тисячна польська й 100-тисячна українська армії зустрілися під Берестечком. Хмельницький розташував свої війська на західному березі р. Пляшівки серед боліт. Табір мав форму квадрата довжиною і шириною на 7 верст. За три версти від нього стали 50 тис. татар Іслам-Гірея. Битва почалась 18 червня з традиційних рицарський поєдинків і невеликих сутичок.

19 червня козацьке військо й татари пішли в рішучий наступ. Поляки втратили майже 7 тис. вояків. Значних втрат зазнали й козаки. Бої відновилися о 8 годині ранку 20 червня наступом поляків і шквальним гарматним обстрілом бойових порядків козацьких полків і татарського табору на невеликому узвишші. Чимало татар було вбито, в тому числі й з найближчого оточення хана. Іслам-Гірей залишив поле бою і почав відступати. Хмельницького, котрий разом зі своїми охоронцями кинувся їх затримати, Іслам-Гірей силою забрав з собою.

Зоставшись без Хмельницького, козаки обрали гетьманом кропивнянського полковника Філона Джеджалія, а згодом Гладкого й продовжували боротьбу. Спроби короля Яна Казимира дипломатичним шляхом змусити козаків капітулювати були марними. Гладкй, знаючи бойовий настрій козацтва, погоджувався на мир лише на умовах Зборівської угоди. Він так організував оборону табору, що всі спроби поляків взяти його штурмом закінчилися безрезультатно. 10 діб оточення мужньо оборонялися. За цей час поляки впритул наблизилися до козацького табору, артилерія обстрілювала його з боку Пляшівки майже безупинно. Рада старшини вирішила вивести військо з оточення й відступати разом із усім табором. Вихід з ворожого кільця очолив Богун. Під його командуванням козаки вночі 30 червня збудували з возів, повстин, наметів, різного посуду й шмаття три переправи через р. Пляшівку та ближні болота. Вранці кіннота почала виходити з оточення. Однак в обозі пішла чутка, що козаки залишають селян напризволяще. Почалась паніка, люди кинулися до переправи і розтоптали їх. До того ще й вдарила польська артилерія, пішли в атаку драгуни. Частина козацьких полків організовано відійшла на схід. Але багато козаків і селян потрапили в оточення окремими загонами й мужньо оборонялися до останнього подиху. На полі бою і в околицях Берестечка загинуло 50 тис. козаків. Слава про них лунала по всій Україні. Ще й зараз співають пісню:

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили.

Тоді як козаки билися під Берестечком, перейшли в рішучий наступ литовські війська гетьмана Радзивілла. Вони розігнали повстанців на Гомельщині, відтіснили загін Шохова і 26 червня завдали поразки Чернігівському полку під Ріпками. Полковник Небаба мужньо бився в перших лавах, втратив руку, але продовжував оборонятись, аж доки не впав під шаблями двох литвинів. Не захотівши втягуватися в тривалу облогу добре укріпленого Чернігова, Радзивілл повів війська на Київ. Київський полковник Антон Жданович безуспішно намагався зупинити наступаючих між Вишгородом і Києвом, але під тиском київської аристократії не наважився обороняти місто й відвів полк униз по Дніпру. 25 липня литовське військо виступило до Києва й понад місяць утримувало його, аж доки обстановка в Україні не почала змінюватись.

Поразка під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Але ні серед старшини, ні серед рядових воїнів та мирного населення не відчувалося зневіри чи розгубленості. Гладкий, Джеджалій і Богун не тільки відводили козацькі полки на схід, а й громили авангардні частини польської армії. На початку серпня 2 тис. козаків і 500 татар завдали поразки передовим частинам поляків під Таборівкою, відкинули їх і оволоділи Паволоччю. Такий планомірний відступ армії дав змогу старшині організувати оборону придніпровський міст і містечок, яка вимотувала сили противника й завдала йому відчутних втрат. Жителі невеличкого містечка Триліси під Фастовом вчинили опір усій польській армії. 600 козаків три доби відбивали штурм за штурмом. Удершися до міста, вороги не залишили живими ні жінки, ні дитини, а захопленого в полон непритомного від ран сотника Богдана посадили на палю. Вночі жителі викрали труп сотника й поховали його за християнським обрядом.

Однак Хмельницькому й старшині не пощастило перешкодити з’єднанню польського та литовського військ під Васильковом і зупинити їхнє просування. Козацькі полки зосередилися під Білою Церквою, яка була добре укріплена й забезпечена всім необхідним для тривалої оборони. Перші напади польсько-литовського війська на початку вересня козаки відбили. Тим часом до Білої Церкви прибували нові й нові загони добровольців. Штурмуючи Білу Церкву, 70-тисячна польсько-литовська армія не зчулась, як сама опинилася в оточенні 100-тисячної української армії і татар. Припинилася доставка харчів і фуражу, почалися хвороби й епідемії, від яких померло чимало вояків, у тому числі й Вишневецький. Одночасно активізувалися повстанці на Волині та Поділлі. Вони визволили частину Брацлавщини, здобули сильну фортецю Бар, штурмували Кам’янець-Подільський, увійшли у Фастів та інші населені пункти. Склалася ситуація, яку гумористи оцінювали так: "Ляхи наших облягли від Дніпра, а наші ляхів від Вісли". І в цьому не було перебільшення. Польсько-литовське військо опинилося в катастрофічному становищі.

Однак Хмельницький і його найближче оточення несподівано для всіх 5 вересня почали переговори з польським командуванням про мир. Дізнавшись про це, селяни обурилися. Вони 6 вересня оточили білоцерківський замок, де велися переговори, й почали його штурмувати. Козацька старшина з великими труднощами відбила напад, але не змогла захистити польських комісарів, коли вони виїхали з Білої Церкви. Повстанці перебили челядь і захопили дипломатів. Хмельницький силою придушив повстання, визволив бранців і нещадно розправився з призвідцями заворушення. Після того відновив переговори з коронним гетьманом Миколою Потоцьким, котрий вже збирався відводити війська. 18 вересня був підписаний Білоцерківський договір. За його умовами козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол. Козаки могли жити лише в Київському воєводстві. Польсько-шляхетським військам заборонялось дислокуватися на його території. Не вписані до реєстру козаки мали повертатись у підданство шляхти, яка перший час обмежила панські апетити збиранням податків лише з млинів і корчем. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права зносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана була скасована. Оголошувалася амністія українській шляхті, поновлювалися права православної церкви. Однак договір не влаштовував жодну із сторін: кожна з них розуміла хиткість миру й плекала надію надалі розв’язувати конфлікти за допомогою зброї.

Воєнні дії у 1652 – 1653 рр. Протягом жовтня – листопада 1651 р. Хмельницький вивів війська з Чернігівщини і Брацлавщини, склав реєстр і направив його на затвердження до Варшави. Проте польський сейм відмовився його схвалити. З часом Хмельницький переконався у власній неспроможності змусити народ прийняти тяжкі умови миру. Повернення шляхти до своїх маєтків супроводжувалося масовими виступами селян, міщан і козаків проти своїх недавніх ворогів. На гетьманські універсали про припинення свавільних дій мало хто звертав увагу. Полковники замість того, щоб їх виконувати, почали збирати під свої знамена всіх незадовільних. Страта Хмельницьким найбільш радикально настроєного полковника Лук’яна Мозирі мало зарадила справі. Почався масовий відхід української людності на Слобожанщину. Лише полковник Іван Дзиковський відвів на Слобожанщину понад 2 тис. козаків Чернігівського полку. Їхній приклад наслідували також сотні сімей з Ніжинського, Миргородського, Полтавського та інших лівобережних полків, одержуючи на нових місцях всілякі пільги і привілеї. Це, в свою чергу, стимулювало нові хвилі переселення українців у межі Російської держави, що значно ослаблювало воєнну могутність України.

На березень 1652 р. обстановка в Україні настільки загострилася, що могла перерости в загальне повстання як проти польської шляхти, так і українського гетьманства. Необхідні були термінові заходи, і Хмельницький вжив їх. 24 березня він розіслав по Україні універсали із закликом до полковників, осавулів і сотників готуватися до війни. Ініціаторів негайного виступу проти Речі Посполитої полковників М.Гладкого, С.Герасимова та кількох сотників старшинська рада присудила до смертної кари, і в березні вони були страчені. На чолі Переяславського, Черкаського, Чигиринського і Корсунського полків Хмельницький форсованим маршем непомітно наблизився до польського табору під горою Батіг між Південним Бугом і Собом, 22 травня козаки оточили, а вночі наступного дня наголову розгромили 20-тисячне польське військо. Сам гетьман Калиновський і його штаб полягли у битві. Це одна з найвидатніших перемог Хмельницького, яку сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римською армією під Каннами. Одна частина козацького війська рушила на Кам’янець-Подільський, а інша на чолі з Тимошем Хмельницьким – на Молдавію. Наляканий таким розвитком подій, Лупул погодився виконати умови договору 1650 р. про видання Розанди заміж за Тимоша Хмельницького й розірвав зв’язки з Польщею. Щоб уберегтися від неминучої польської агресії, господарі Молдавії та Валахії направили у Москву посольства з проханням приєднати свої країни до Російської держави. Гетьман Хмельницький готував сили до повного визволення України.

Лише на кінець 1652 р. Польща оговталася від поразки. Проведене посполите рушення дало армії кілька десятків тисяч вояків, і в березні 1653 р. вона перейшла в наступ. Загони Стефана Чарнецького напали на Погребище, Немирів, Кальник, Коростишів та інші міста й захопили їх. Зустрівши організований спротив, Чарнецький відвів свої загони з контрольованої гетьманською адміністрацією території.

Одночасно в Молдавії підвело голови пропольські настроєне молдавське боярство. Воно організувало змову, закликало на допомогу своїх однодумців з Валахії і Трансільванії й скинуло з престолу Лупула. На допомогу тестеві Хмельницький направив сина Тимоша з Вінницьким, Брацлавським і Уманським полками. 21 – 22 квітня 1653 р. козаки завдали поразки противникові і увійшли до Ясс. Але намір Тимоша Хмельницького вторгнутися у Валахію закінчився невдачею. 17 – 20 травня козацькі полки зазнали поразки під Тарговицею й мусили відступити в Україну. Наприкінці літа Хмельницький знову направив Тимоша з кількома тисячами козаків на допомогу Лупулу, який знемагав у боротьбі з опозиційним боярством. Козаки з запеклими боями пробилися до Лупула в Сучаву і взяли участь в обороні міста. 2 вересня Тиміш Хмельницький дістав поранення ядром у ногу й за декілька днів помер. Потерпаючи від нестатку продовольства і боєприпасів, козацьке військо 30 вересня капітулювало. При цьому воно вийшло з оточення зі зброєю та тілом сина гетьмана, яке пізніше було поховано в Ільїнській церкві в Суботові.

На осінь 1653 р. польський уряд мобілізував 80 тис. шляхтичів і селян. У вересні король Ян Казимир зосередив своє військо під Жванцем на Поділлі. Звідси окремі загони розходилися по найближчих селах, змушуючи населення коритися польській владі. Козацьке військо Хмельницького також вирушило на Поділля й отаборилося під Гусятином. Почалися швидкоплинні, але жорстокі сутички між окремими підрозділами обох сторін. Козацькі частини рейдували по Волині й Галичині, виганяючи польську шляхту з насиджених місць. Польська армія знову опинилася в оточенні. Противники готувалися до вирішальної битви. Однак тут знову відіграв своє не кращу роль кримський хан Іслам-Гірей. Діставши "упоминки" від Яна Казимира, він втретє відступився від союзу з українським гетьманом і уклав з польським королем мирний договір на умовах Зборівської угоди 1649 р. Хмельницький не брав ніякої участі в цій акції й активно готувався до прийому російських послів.

Переяславська рада 1654 р. Березневі статті. Під кінець визвольної війни відносини між Україною та Росією зміцнилися. Вони охопили різні сторони міждержавних зв’язків. Ідея об’єднання двох держав для подолання спільного ворога ставала реальною й була підтримана широкими масами населення. 1 жовтня 1653 р. у Москві відбулося нове засідання Земського собору, в роботі якого взяли участь патріарх Никон, митрополити, архієпископи, старшини монастирів та представники інших соціальних кіл населення. Собор постановив розпочати війну проти Польщі, а Олексій Михайлович, писалося в постанові, "ізволив того гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке з містами і землями прийняти під свою государеву високу руку". Через кілька днів для підписання договору з Москви в Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна. Українське населення повсюди радо зустрічало його.

8 (18) січня 1654 р. у Переяславі відбулася всенародна рада. На ній були присутні Богдан Хмельницький, генеральний обозний Федір Коробка, судді Самійло Зарудний і Федір Лобода, осавул Михайло Лученко, писар Іван Виговський. Для участі в раді прибули полтавський полковник Мартин Пушкар, миргородський – Григорій Лісницький, ніжинський – Іван Золотаренко, переяславський – Павло Тетеря, прилуцький – Яків Воронченко, чернігівський – Степан Пободайло, канівський – Федір Стародуб, київський – Євтихій Пішко, корсунський – Іван Гуляницький, черкаський – Яків Пархоменко, чигиринський – Карпо Трушенко, а також наказний полковник Кальницького полку Іван Федоренко. В раді брали участь представники київських, переяславських та інших міщан. Не прибули на раду полковник Уманського полку Й.Глух, Брацлавського – М.Зеленський, Кропивненського – Ф.Джеджалій, Білоцерківського – С.Половець і Вінницького – І.Богун.

Учасники ради стали в коло, на середину вийшов Хмельницький і заговорив. Він нагадав присутнім про ті злигодні та нещастя, що їх зазнав український народ від поляків, турок і татар. З усіх правителів гетьман вважав найближчим до українців за їхньою православною вірою і зовнішньо-політичними інтересами російського царя. Наприкінці промови гетьман сказав: "Крім його царської високої руки, спокійнішого пристановища не знайдемо. А хто з нами не погоджується, тепер куди хоче – вільна дорога". На що учасники ради відповіли: "Волимо під царя східного, православного". Три рази осавул звертався до учасників ради з таким запитанням і тричі була відповідь: "Щоб вовік всі єдині були". Бутурлін передав Хмельницькому царську грамоту про взяття України під "монаршу" руку з обіцянкою захищати її від ворогів і в "ласці тримати". Після обіду козацька старшина й деякі інші делегати попрямували до церкви Успення складати присягу. Гетьман зажадав від Бутурліна, щоб той від імені царя заприсягтися не порушувати прав і привілеїв українського населення. На що Бутурлін заявив, що в Росії присягають не царі, а їхні піддані, й відмовився задовольнити прохання гетьмана. Проте сам таку обіцянку дав. Це одразу ж спричинило напруження між учасниками ради й московським посольством. Однак після короткої наради Хмельницький і генеральна старшина, полковники, близько 100 сотників і представники від козацтва та міщанства склали присягу на вірність союзу з царем. Всього присягали, за деякими даними, близько 200 чоловік. Після цього Бутурлін вручив Хмельницькому атрибути гетьманської влади – булаву, бунчук, хоругву, а також дорогі ферезію і шапку. Переяславські міщани, не діставши гарантій збереження своїх прав, присягли лише під загрозою побиття киями.

Протягом січня – березня московські посланці приймали присягу від жителів 177 населених пунктів. Не скрізь вона проходила гладко й безперешкодно. Київський митрополит спочатку взагалі відмовився її складати. З різних причин не присягали козаки Уманського й Брацлавського полків. У кількох селах Полтавського й Кропивненського полків царські стольники були побиті місцевими жителями. Чорнобильські міщани "Москву неохоче прийняли". Подібні випадки траплялися і в інших місцях. Але більшість із 127 тис. приведених до присяги міщан і козаків зробила це добровільно, з щирою вірою в те, що при дотриманні обома сторонами умов договору Україна збереже завоювання козацької революції 1648 р. і здобуде незалежність від найненависнішого на той час противника, яким була Річ Посполита.

Одночасно козацька старшина виробляла умови державного статусу України. 17 лютого 1654 р. генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли до Москви на затвердження царя "Просительні статті" з 23 пунктів. У них містилися прохання про збереження прав, привілеїв і маєтностей Війська Запорізького та української шляхти, про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської казни, право обрання гетьмана і надання йому утримання Чигиринського староства, а також права зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, козацькі й шляхетські вольності та залишення селян у феодальній залежності права київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання російських залог на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького гарнізону в Кодаку. В скороченій редакції більшість статей була затверджена царем і боярами. Однак гетьману заборонялися прямі зносини з урядами Туреччини й Польщі, що значно обмежувало права України. Велику настороженість у козацької старшини викликало явне небажання царя та його оточення визнати повне самоврядування України, змиритися з відстороненням царських урядовців від збору податків і забороною російським воєводам втручатися у внутрішні справи українського суспільства. "Просительні статті", царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву "Березневих статей 1654 р.". Оригінали цих документів не знайдені, відомі тільки чернетки та копії з них.

Вчені по-різному оцінювали Переяславський договір між Україною та Росією 1654 р. Одні вбачали у ньому унію двох держав (Василь Сергеєвич), другі – угоду характеру васальної залежності (Венедикт Мякотин, Михайло Грушевський), треті – військовий союз (Василь Липинський), четверті – акт возз’єднання (абсолютна більшість радянських вчених). Існували точки зору й про об’єднання двох держав, входження України до складу Російської держави. Але справа не у назві цього державного акту. Головне – це невизначеність державного статусу України в нових умовах. Підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст: російська вважала його узаконеною формою залежності України, українська, визнаючи зверхність Росії, сподівалася зберегти в нових умовах найширшу державну автономію, що межувала з незалежністю. Багатовікова відсутність національної держави, досвіду державотворення й тяжкі обставини штовхнули Україну на об’єднання з державою, в складі якої вона не мала перспектив для самостійного розвитку. Надто різними були внутрішні устрої та економічне становище обох країн.