Михайло Грушевський 'Історія України'. Житє державне

28. Ярослав

Коло того ж саме часу як смерть Мстислава передавала в руки Ярослава цїлу половину його батьківщини, стали ся ще иньші події, які дуже скріпили його державу. На полуднї зломила ся сила печенізька, на заході польська. На Печенігів натисли зі сходу орди турецькі: Торки.а за ними Половці, і під їх натиском Печеніги не могли удержати ся. 1036 року, в рік смерти Мстислава, напали вони на Київ, великою силою. Мабуть була се ціла орда Печенізька, що сунула на захід. Велика битва під Київом скінчила ся погромом Печенігів, на тім місцї де потім Ярослав заложив новий Київ (де тепер Золоті ворота, св. Софія й ин.). Потім Печеніги рушили на Дунай і за Дунай і зникли з наших степів, а на іх місце розложили ся Торки, а потім Половці.

Маючи більше спокою з полудня, Ярослав міг подбати про західні границі. Там в другій половині Х віку зложила ся була сильна держава Польська і не вдоволяючи ся зібраннєм самих польських земель, силкувала ся захопити пограничні українські й мішані польсько-українські землі. Вже Володимир воював ся за се з князем польським Болеславом Хоробрим, а за тої усобиці, що підняла ся по смерти Володимира, Болеслав, помагаючи Святополкови, захопив західне українське пограниче („Червенські городи", як се називає літопись). Поборовши Святополка, Ярослав зараз заходив ся вернути собі сї землі, але тільки аж помиривши ся з Мстиславом міг до сього взяти ся з більшими силами Обставини тим часом перемінили ся: Болеслав умер (1025), і в Польщі підняла ся усобиця, як на Руси по Володимирі, тільки ще більш тяжка й затяжна, Ярослав з Мстиславом мали змогу не тільки вернути собі те що забрав був Болеслав, але й попустошили Польщу й обловили ся здобичю й невільниками. В Польщі в 1030-х роках зчинило ся велике замішаннє, народ вигоняв князів і духовенство, нищив християнство. Десь аж коло р. 1039 внук Болеслава Казимир званий Одно-вителем вернув ся до Польщі й почав поволі заводити лад. Він притім звернув ся до помочи Німеччини й Ярослава. Ярослав справді взяв його в свою опіку, видав за нього доньку, кілька разів помагав йому військом на ріжних ватажків польських, що не хотіли корити ся Казимирови. Польща тоді здавала ся такою розбитою, що Ярославу не вдогад було, що се він сам ставить на ноги небезпечного ворога.

Ярослав чув тоді себе надто сильним і могутним і мабуть не думав, що обставини можуть з часом знов обернутись. Зібравши майже всі землі батьківські (крім Полоцької землі), а може дещо й причинивши до них по пограничах, він став одним з найсильційших володарів тодішньої Европи і стояв в близьких і союзних зносинах з ріжними сучасними володарями. Насамперед тісні звязки вязали його з скандинавським світом, з варязькими краями, до котрих раз-у-раз звертав ся він по поміч в трудних хвилях і приводив на Русь варязькі полки. Сам він був жонатий з донькою шведського короля Оляфа, Інгігердою на імя (а по християнському вона звала ся Іриною). Норвезький королевич Гаральд Сміливий, звісний вояка, що потім був королем норвезьким, довго пробував на Руси і оженив ся з донькою Ярослава Єлиса-ветою. Скандинавська повість (сага) про нього повідає, нібито Ярослав на сватаннє Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без земель і без скарбів, мусить чимсь прославити себе, аби сей шлюб не здавав ся нерівним. Гаральд пустив ся в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах зложив пісню про Ярославну: вона складала ся з 16 строф, в кождій Гаральд описував свої подвиги, славу, всякі прикмети і на закінченнє повторяв: а про те руська дівчина в золотому намистї мене не хоче.

Таких варязьких вояк богато було тоді на Руси, се був останній їх приплив, і під впливом його та памяти про давнійші приходи Варягів зложило ся те оповіданнє про варязький початок Руси і руських князів, що маємо в літописи.

Иньша донька Ярослава, Ганна, видана була у Францію, за французького короля Генриха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині своїм, королі Филипі, брала участь в державних справах, і на однім документї зістала ся її підпись власноручна, кириличними буквами, яку тут подаємо—Ана ргина, себто Аппа регіна.

Споріднений був київський княжий рід також з богатьма німецькими княжими домами, з угорським і з візантийським. З Візантиєю були весь час дуже живі зносини. В 1040-х роках вийшла сварка. Грецький письменник сучасний, каже, що якогось руського купця вбито в Царгородї. Мабуть Ярослав задумав з тої нагоди пострашити Греків і добути для руської торговлї ріжні пільги, як за давніх часів. Післав сина свого Володимира з великим військом варязьким і домашнїм, морем на Царгород. Але похід не вдав ся. Греки своїм огнем попалили богато Володимирових кораблів, і він завернув ся, а згодом відновлено знову приязні зносини з Царгородом. Се був останній похід Руси на Царгород.

Важнїйше одначе значіннє ніж в тих заграничних відносинах мало пануваннє Ярослава у внутрішнім житю України. Я вже згадав, що тут його пануваннє було продовженнем того напряму, який зазначив Володимир в другій половині своєї діяльности, і те чому Володимир клав лише початки, в часах Ярослава розвинуло ся вже повним цвітом і дало йому славу і память у пізнїйших поколінь. Він дбав далі про поширеннє християнської віри, про організацію церкви, росповсюдненнє освіти і культури візантийської, будував богаті церкви й иньші будови. Зараз по смерти Мстислава, зіставши ся „самодержцем" Руської держави, він на місцї славної побіди над Печенігами заложив нове місто київське (див. плян 49); обгородив його валами й укріпленнями і поставив тут муровану браму, з церквою Благовіщення зверху, побитою золоченою бляхою—тому й звали ся „Золоті ворота" В сім новім городі поставив він, по тодішньому звичаю, монастирі в імя св. Георгія і Ірини (хрещене імя Георгія мав Ярослав, а його жінка Ірина). Розпочав величну будову нової катедральної церкви св. Софії, що лишила ся величавою памяткою його часів. Будували її й прикрашали грецькі майстри. Олтар і головна баня були прикрашені мозаїчними образами, „мусією", як її називали; иньші части церкви росписані фарбами; богато того зістало ся й до наших часів, хоч і невдало поправлено при останнїм одновленню собору в серединї XIX в. Сей собор служить найбільшою памяткою чистовізантийської штуки на Україні. Пізнїйші церкви, які маємо в Київі й по иньших містах, будували ся й прикрашали ся переважно вже нашими місцевими майстрами, учениками грецькими. Вони для нас через се навіть цїкавійші, бо се робота наших майстрів; тільки, на жаль, сї церкви не заховали ся так добре як Софійський собор, що зістав ся цілий і зверху і здебільшого в серединї.

Про заходи Ярослава коло поширення віри київський літописець так пише: „При нїм віра християнська почала на Руси плодити ся й розширяти ся, почали множити ся чернцї й монастирі стали зявляти ся. Ярослав кохав ся в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо чернцїв, і до книг прикладав ся, часто читав в день і в ночи: зібрав богато писарів і перекладав книги з грецької на словянську мову і так списано богато книг і зібрано вірним на науку. Отак як оден чоловік землю пооре, а другий посїє, а иньші жнуть і споживають

тепер богато добудов достатку— так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її мягкою—хрещеннєм просвітив; Ярослав засїяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки".

Иньша літопись оповідає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зібрав зпоміж дїтей старост і священиків триста душ і звелїв їх „учити книгам". Подібне діяло ся мабуть по всїх більших тодїшнїх містах.

В житю громадянськім з Ярославом звязувано память про поряд-кованнє управи і суду, законів і права. З іменем Ярослава заховала ся дуже цікава такса: що саме мають право жадати для себе від людно-сти княжі урядники, виізжаючи кудись на волость. Такса ся, очевидно, мала на меті оборонити людність від здирств княжих урядників; є ще й иньші подібні розпорядження його. Іменем же Ярослава надписуєть ся й ціла так звана „Руська Правда", збірка наших давнїх законів. Одначе до його часів може належати на правду тільки перша частина сеї збірки, де обмежуєть ся право пімсти і уставляють ся грошеві карикнязя. Так принаймнї оповідає се лїтописець, і незнати чого в тих оповіданнях більше: чи дійсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князі жили в згодї, як годить ся близькій ріднї, помагали оден одному і спільно боронили свою батьківщину від ворогів, не хапали оден у одного земель самовільно, а переймали столи оден по однім, законною дорогою, від старшого до молодшого, а не силоміць.

В житю пішло як раз навпаки. Нїхто не вдоволяв ся своєю часткою, а кождий хоч трохи здібнїйший, проворнійший князь думав

проте, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зібрати наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки. Нїхто не хотїв чекати своєї черги на київський стіл—тим більше, що й не встигло виробити ся певного, трівкого порядку, як має переходити В від князя до князя київський, найстарший престіл княжий—чи має він іти від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничів. Раз у раз підіймали ся за се війни, кріваві, руїнні, що дуже смутили громадянство, і воно нарікало на князів, що вони не пильнують Руської землї, самі наводять на неї ворогів в своїх усобицях—особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князів опамятати, та вони не слухали, бороли ся далї завзято. Але те що удавало ся їх дідам: „зібрати землю Руську", де далї то слабше удавало ся навіть найбільш рухливим і здатним споміж них. Ярославу не вдало ся вже зібрати цїлої батьківщини, бо в Полоцьку остояла ся династія Ізяслава. Від Ярослава пішло вже цілих пять родів.