МАЛИЙ СЛОВНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

КРІПАЦТВО, КРІПОСНЕ ПРАВО (від "кріпостей" — купчих документів на землі, відомих у Росії з кінця XV ст.) — система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, юридично закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало за часів Київської Русі. В період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини II від 3 травня 1783. Скасоване в Галичині, на Закарпатті та Буковині в 1848, в Росії та Україні — в 1861. Фактично ж існувало за часів сталінської диктатури в СРСР, коли позбавленим паспортів колгоспникам було заборонено залишати земельні ділянки без дозволу влади.

О.Гуржій