МАЛИЙ СЛОВНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ПРАЗЬКА КУЛЬТУРА — археологічна спільність, що існувала протягом середини V — VII ст. у басейні Прип’яті, її правих приток (пам’ятки типу Корчак) та у верхів’ях Дністра, Пруту і Західного Бугу, а також у межиріччі Вісли та Ельби й середній течії Дунаю. Виникла на основі північно-західної групи черняхівських пам’яток та у свою чергу стала основою культури типу Луки-Райковецької. Вважається, що празька культура залишена склавінами — однією з груп ранньоісторичного слов’янства. Населення празької культури мешкало у відкритих поселеннях або у поодиноких городищах (зокрема Зимно). Житла будували у вигляді квадратних напівземлянок з піччю-кам’янкою у куті. У побуті широко вживалася кераміка (ліпні горщики, сковорідки), прикраси (пальчасті фібули, пряжки, браслети та ін.). Небіжчики піддавалися урновому або ямному трупоспаленню на ґрунтових могильниках.

Р. Терпиловський