Ельфріда Кур слухає нічну пісню в Шнайдемюлі

Спекотно. Темно. Літня ніч. Вона не знає, чому їй не спиться. Можливо, через яскраве світло місяця? Через спеку вона лягла спати в шезлонгу на веранді. Навколо панує тиша, зовсім тихо. Чутно лише цокання підлогового годинника у вітальні. Раптово вона почула спів, слабкий, але милозвучний, — він долинав з вокзалу. Вона напружила слух, але мелодія була їй невідомою. Вона дослухалася до слів. До співу приєднуються дедалі більше голосів. Пісня лунає голосніше: «Es ist bestimmt in Gottes Rat, Dass man vom Liebsten, das man hat, muss scheiden»^[119].

Спів дедалі голосніший. Звуки підносяться до зоряного нічного неба, а Ельфріда зіщулюється. Ми завжди неохоче розлучаємося з дитинством, розлучаємося з ним поступово. Ельфріда цієї ночі зрозуміла раптом таке, що незбагненно для дитини і що засмутило б дорослого. Вона зіщулилася на своєму шезлонгу і заплакала.

Чому солдати співають посеред ночі? І чому саме так? Адже це не солдатська пісня. І чи солдати це? Можливо, цієї ночі до нашого міста привезли солдатські труни? А потягом їхали матері та батьки, вдови, сироти, наречені? І вони плачуть, як я?

З бабусиної спальні почулися звуки, немов хтось сякався. Ельфріда підвелася, обережно ввійшла до бабусі та звернулася до неї благаючи: «Можна я залізу до тебе в ліжко ненадовго?» Бабуся, повагавшись, відкинула ковдру: «Так!». Дівчинка притискається до бабусиних грудей і схлипує. Та притуляється лобом до її волосся, і Ельфріда відчуває, що бабуся також плаче.

Жодна з них не пояснює, чому плаче, жодна не перепрошує і не ставить жодних запитань.