Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Епілог

І ось настав кінець.

Для Лаури де Турчинович війна завершилася тієї миті, коли пароплав перевіз її з трьома дітьми через Атлантику, з Роттердама до Нью-Йорка. І навіть якщо ця довга подорож дала їй змогу потроху оговтатися і повернутися до мирного життя, зустріч з великим містом виявилася приголомшливою. Щільний людський потік на тротуарах стомлював її, а висотні, широкі нью-йоркські будівлі лякали її: їй весь час здавалося, що ось-ось з-за них вилетить літак і скине бомбу. Але найбільше її дратувало, що лише дехто з тих, кого вона зустрічала, турбувалися про події у Європі: «їхня байдужість просто нестерпна». Вона ще не знала, що ніколи більше не повернеться до Польщі та не побачить свого чоловіка Станіслава.

Ельфріда Кур перебувала там же, де чотири роки тому її застав початок війни, — в Шнайдемюлі. Принаймні, одне було як колись: перед редакцією газети юрмився люд, і події змінювали одна одну так само стрімко, як 1914 року, тому останні новини писали від руки, синім олівцем, на газетному папері. Але на відміну від обстановки чотирирічної давнини, хаосу стало більше, а єдності — менше. Ельфріда бачить хлопчика, який невтішно ридає: він сказав щось не так, і хтось у натовпі відважив йому ляпаса. Крики «ура» лунають рідше, натомість тривають запеклі дискусії. Солдати ходили вулицями й співали пісні. У лейтенанта, який почав кричати на них, збили з голови кашкет. Збліднувши, він пішов вивуджувати його з рівчака. Якісь цивільні назвали солдатів зрадниками. Ельфріда побігла додому. Незабаром до неї у двері подзвонили. Це був друг її брата, Андровскі. Упавши на стілець, він видихнув: «Війні кінець! Хай живе війна!» Потім прийшов брат. У нього не було кашкета й ременя, форма вся пошарпана, ґудзики відірвано, погони також. Обличчя видавало шок і розгубленість. Андровскі почав сміятися над його виглядом, і брат, трохи повагавшись, нарешті посміхнувся.

Для Володимира Літтауера війна закінчилася зимового дня в Петрограді, куди він приїхав після того, як ревком змістив його з посади командира ескадрону. У нього залишалася лише невелика жменька друзів ще довоєнних років. Найважче йому було розлучатися зі своїм конем на прізвисько Москаль. У Петрограді він знайшов спеціальний військовий комітет, який перевіряв придатність до військової служби офіцерів, які отримали поранення. Мета Літтауера була простою: «Надати законного вигляду моєму дезертирству». Йому раптом згадалося, що одного разу, коли він ще навчався, пошкодив коліно. «Лікарі обстежили мою ногу, і за кілька хвилин я тримав у руках свідоцтво про звільнення від військової служби». Політична обстановка була нестабільною, майбутнє видавалося туманним. Він жив у батька на Мільйонної вулиці, біля Зимового палацу, в просторій, комфортабельній, чудово обставленій квартирі. Вони відчували нестачу їжі. Звичайною вуличною картиною стали демонстрації та черги по хліб. Літтауеру було незатишно, коли він припинив носити військову форму. Немов новий громадянський одяг був для нього непридатним.

Для Павла фон Геріха війна завершилася його стрибком через траншею. Він упав так невдало, що знову пошкодив собі хворе коліно. Він скористався нагодою, щоб залишити фронт і ніколи більше туди не повертатися: «З радістю і полегшенням я залишив полк і попрямував у польовий госпіталь, а звідти вже поїхав до Петербурґа. Благополучно діставшись міста, я подав прохання про відставку і почав збиратися додому до Фінляндії». Країну, де він виріс, охопили хвилювання. Говорили про те, що Фінляндія може здобути незалежність. Говорили ще й про те, що там, напевно, почнеться громадянська війна. У такому випадку він візьме в ній участь. На стороні білих.

Ріхард Штумпф все ще перебував у Вільґельмсхафені. Первісне безумство завершилося врешті-решт істерикою. Поширилася чутка, що їх зрадили, що до них прямують віддані старому режиму війська: «На вулицях діялося якесь божевілля. Озброєні люди ходили взад-вперед; можна було побачити навіть жінок, які тягли ящики з боєприпасами. Яке безумство! Чи такого кінця всі очікували? Хіба після п’яти років жорстоких боїв ми повинні тепер повернути зброю проти власних громадян?» Занотовуючи ці рядки в щоденник, він раптово почув радісні крики, вигуки, виття сирен, постріли з особистої вогнепальної зброї та з гармат. У вечірньому небі спалахнула червоно-зелено-біла палітра від ракетниць. І він подумав: «Трохи гідності їм би не завадило».

Андрій Лобанов-Ростовський перебував у навчальному таборі в Сабль-д'Олон, на березі Атлантичного океану. Він і його бунтівна рота так і не вирушили на фронт. Вони нудилися в тривалому, виснажливому очікуванні в тилу як резерв, а потім у їхніх рядах спалахнула іспанка. Він сам лежав у маренні та лихоманці, а коли одужав, то дізнався, що більше вже не командир роти, чому в глибині душі тільки зрадів. Тоді він був невзаємно закоханий у молоду російську дівчину, яка жила в Ніцці. Знемагаючи від загального неробства, він продовжував читати книги з історії, які ще більше переконали його в тому, що влада більшовиків триватиме недовго. Навіть якщо він, як і багато інших, уважав, що війна добігає кінця, йому було важко уявити життя без військової форми. «Моя особистість повністю поглинута великим цілим. Уважаю, це нормальна реакція на військовий менталітет, що підкорила собі мільйони воюючих чоловіків». Його російські друзі-офіцери подейкували про те, як би долучитися до білих, щоб брати участь у громадянській війні, на порозі якої опинилася Росія. Лобанов-Ростовський не знав, що йому робити[303]. Цього ранку вони, як завжди, тренувалися — училися метати ручні гранати, і раптом перед ними з'явився французький офіцер і схвильовано повідомив: «Припинити всі навчання. Підписано перемир'я». У місті почався «бучний карнавал»: люди обіймали одне одного, танцювали просто на вулицях. Святкування тривало до пізньої ночі.

Для Флоренс Фармборо війна завершилася в той момент, коли корабель з біженцями на борту, де була і вона сама, залишив порт Владивостока. Корабель здався їй плавучим палацом. Вони піднялися на борт під звуки музики, а коли вона ввійшла до своєї каюти, їй здалося, що вона бачить сон: білі простирадла, білі рушники, білі фіранки[304]. Потім вона стояла на палубі та дивилася, як країна Росія, «яку я так палко любила і якій так віддано служила», повільно-повільно зникає з виду, перетворившись під кінець на світло-сіру смужку на обрії. До того ж над морем згустився синюватий туман, і вона більше нічого не могла розгледіти. Тоді вона спустилася до себе в каюту і залишалася там весь час, приховуючи від інших, що страждає на морську хворобу.

Сім'я Крестена Андресена довго ще сподівалася, що їхній син перебуває в полоні в англійців чи, можливо, застряг у якому-небудь віддаленому таборі для інтернованих, наприклад в Африці. Але вони більше про нього не чули, їхні пошуки були марними[305].

Мішель Корде перебував не в Парижі, як зазвичай, а в маленькому сільському містечку. Як і багато інших, він уже кілька тижнів тому зрозумів, що кінець близький. Але ставлення людей, яких він зустрічав, змінювалося до останньої хвилини. Панувала загальна радість перемоги, багато хто усміхалися. Але якась частина наполягала на тому, що не можна заспокоюватися на досягнутому, що слід змусити Німеччину пережити те, що зазнала Франція: потрібно окупувати її. Інші сподівалися на краще: вони занадто розчарувалися. Ще якась частина дотримувала пропагандистського кліше, що «мир» — потворне слово, і вичікували. Популярним стало недовірливе «Хто б міг це уявити ще чотири місяці тому?». Він бачив, як італійські солдати поверталися додому, радіючи, бо для них війна завершилася. Цього ранку, о сьомій годині, місцевий штаб армії отримав радіоповідомлення про те, що підписане перемир'я. Задзвонили дзвони, на вулицях танцювали солдати, тримаючи в руках прапори і букети квітів. До обіду передали, що кайзер Вільґельм утік до Голландії.

Вільям Генрі Докінз був похований на смерканні того дня, коли він загинув, на імпровізованому цвинтарі на південь від Анзак-Ков. Там він спочиває досі, усього за двадцять метрів від берега моря[306].

Софія Бочарська гуляла холодною, засніженою Москвою разом зі своїми фронтовими друзями. Велике місто справляло похмуре, гнітюче враження, воно було і в буквальному сенсі темним: у багатьох вікнах не горіло світло, а через брак газу на вулицях світив лише кожен другий ліхтар. Крамниці замкнені на засуви, стіни їх нерідко поцятковані кульовими отворами. Вулиці міста практично безлюдні. Повз проїхала вантажівка з озброєними більшовиками. Вона бачить, як на тротуарі двоє чоловіків у зношеній військовій формі згрібають сніг, за їхніми зірваними погонами вона здогадується, що перед нею колишні офіцери. Вона з друзями проходить повз старого, підозрюючи, що він також нещодавно став декласованим елементом: «чоловік із зовнішністю вченого, він стояв і продавав газети з такою делікатною ввічливістю, що ніхто його навіть не помічав». Вони звернули на засніжену бічну вулицю. Просто на них рухалася група солдатів. Бочарська і решта насторожилися, помітивши, що ті тягли з собою кулемет. Коли обидві групи порівнялися одна з одною, Бочарська раптово впізнала одного з солдатів, Алексіса. Така радісна, коротка зустріч. Ці солдати самі себе демобілізували. У них скінчилася їжа, потяги більше не ходили. І вони вирішили прихопити з собою в село кулемет, «для надійності». Вона сказала йому: «Настали тяжкі часи». Він відгукнувся: «Запахло кров'ю».

Рене Арно все ще перебував на фронті, сидячи у воронці від снаряду, що служила тимчасовим штабом батальйону. Його раптом вразило, що в нього день народження — 25 років! — а він і не згадав про це. У сутінках з'явився майор, повідомивши, що змінить Арно, оскільки того відправляють у відрядження за лінію фронту. Арно розповідає:

І тут я зрозумів, що війна для мене завершена, що я впорався. Я раптом позбувся моторошного страху, що гнітив мене всі ці три з половиною роки. Мене більше не переслідуватиме привид смерті, що змушує здригатися старих.

І він показав своєму наступникові всі околиці, не турбуючись з такої нагоди про кулеметний вогонь, про снаряди, що рвалися, бо «я був щасливий, і на серці в мене було легко; мені здавалося, що я невразливий».

Рафаель де Ногалес перебував на пароплаві, що прямував на Босфор. Усюди він бачив ворожі прапори: італійські, французькі, британські. Він здогадувався, що більшість цих прапорів майоріли над будинками, що належали «вірменам, грекам і левантійцям»[307]. Увечері він потрапив на свято, що влаштували дами-гречанки на честь перемир'я. Поширювалися чутки. Багато лідерів младотурків втекли з міста на німецькому міноносці. В Анталії готувався військовий заколот, на знак протесту проти «втручання держав-переможниць у внутрішні справи Туреччини», і, як додає де Ногалес, це втручання «триватиме і сприятиме серйозним збройним конфліктам, доки союзники ділитимуть між собою Сирію, Палестину, Аравію і Месопотамію на мандати й протекторати». За тиждень він прибув до військового міністерства і подав прохання про відставку. Цього разу воно було задоволено, причому беззастережно.

Харві Кушинг лежав у госпіталі в Пріе. Цього дня його денщик прийшов до нього із дзеркальцем для гоління і щіточкою для нігтів, а також приніс з собою його мундир, щоб нашити на нього нові знаки відмінності. Саме цього дня Кушинг отримав звання полковника. Деякий час він з подивом вивчав переможні реляції в газетах (подумати тільки, все відбулося так швидко!) і за допомогою голок і нитки позначив на карті просування союзницьких армій. О пів на п'яту пополудні він відсвяткував перемир'я у своїй кімнаті разом з господинею будинку, лікарняним священиком і колегою-лікарем. Але особливого тріумфу вони не відчували. Сидячи перед палаючим каміном, вони пили чай, розмовляли про релігію і про майбутнє.

Ангус Б'юкенен перебував у польовому госпіталі в Нарунйу. Близько тижня тому він разом з іншими стрілками з 25-го Королівського полку фузилерів узяв під командування південноафриканське піхотне з'єднання. Солдати просто впали в апатію від жахливої спеки. Ряди солдатів і носильників рідшали щодня. Одним з таких хворих і виснажених став Б'юкенен. Ще зо два дні він боровся за те, щоб залишитися в строю, незважаючи на лихоманку, і ціною неймовірних зусиль з'являвся на ранкове шикування. Але зрештою зламався і був відправлений до госпіталю: «Я був абсолютно хворий і безнадійно виснажений». Лікарі побоювалися за його життя. Він лежав у хатині й чекав, коли його евакуюють, — спершу в Лінді, потім далі, кораблем, у Дар-ес-Салам. Війна для Ангуса Б'юкенена була завершена. До нього ввійшов чоловік у формі. Це був О'Грейді, який командував військами на ділянці, де раніше бився Б'юкенен. Він сказав хворому декілька дружніх, підбадьорливих слів, поскаржившись, що все так погано. І потім, коли він пішов, розповідає Б'юкенен, «я затулив обличчя руками, лежачи в цій напівтемній низенькій хатині, і розридався як дівчисько».

Олива Кінг перебувала в Салоніках, куди вона щойно повернулася з Англії. (Причина, з якої вона вирушила до Англії: їй необхідно було отримати кілька офіційних дозволів для того, щоб здійснити свій наступний великий проект: створення мережі маркітантських крамниць для задоволення потреб сербських біженців і солдатів, які поверталися.) Поїздка в Англію викликала в ній змішані почуття. Спершу вона почувалася там самотньо і захотіла швидше повернутися назад, але поступово думка про Салоніки почала викликати тугу. Проте вона все ж повернулася і почувалася навдивовижу щасливою. Її частина давно вже була на півночі, переслідуючи розгромлену болгарську армію. (На кінець війни всі ці солдати в Салоніках нарешті отримали можливість зробити щось вартісне, у вересні змусивши Болгарію капітулювати. Незабаром впала Османська імперія, і ланцюгова реакція завершилася на Австро-Угорщині.) Обидві машини Оливи Кінг зникли разом з наступаючими. Її дерев'яну халупку пересунули і спустошили: всі речі були ретельно упаковані та вивезені її сербськими товаришами. Перед поїздкою у звільнений Белград Кінг переглянула все, що було накопичено за ці роки. Більшість вона назвала «мотлохом». Наприклад, викинула цілу скриню зі старим одягом і стоси газет та інформаційних бюлетенів. Усе це більше їй не потрібно.

Для Едуарда Мослі війна завершилася тоді, коли він опинився на борту корабля, що перевозив його з константинопольського полону на свободу, до Смирни. «Все навколо схвильоване й метушливе, — занотовує він у своєму щоденнику. — Кожна секунда полону здавалася мені тривалістю у сто років. Тепер я спокійний і зайнятий психологічним осмисленням того, який же фантастичний кінець у мого вічного ув'язнення». На борту корабля перебували й інші, нещодавно звільнені, військовополонені. Він ділив каюту з чоловіком, який служив артилеристом в Ель-Куті і вдавав божевільного, щоб його відпустили. Коли корабель відійшов від берега, вже стемніло. Контури міста розтанули в ночі. Спершу зникли з очей м’які обриси високих мечетей, потім — гострі голки мінаретів. Мослі спустився до себе в каюту і сидів там разом зі своїм товаришем, покурюючи і прислухаючись до плескоту хвиль. Коли вони знову піднялися на палубу, місто вже зникло за горизонтом. Був помітний лише слабкий відблиск далекого світла: «Там залишився Константинополь, вічне місто, прекрасне і жахливе». Ніхто з них не промовив ані слова.

Паоло Монеллі знаходився на вокзалі Зіґмундсхерберґа, в Північно-Східній Австрії. Він та інші італійські військовополонені давно вже здобули свободу, здолавши своїх спантеличених, деморалізованих охоронців, застосовуючи то аргументи, то силу. Усе було перевернуте догори дном. Деякі з його товаришів поїхали в місто, напилися там, чіплялися до жінок, а інші почали планувати грандіозний рейд на Відень. Італійські солдати, озброєні австрійськими гвинтівками, патрулювали вокзал, допомагаючи відновлювати порядок. Військові ешелони, напхані угорськими солдатами, пролітали повз на всіх парах; іноді спалахувала стрілянина. Австрійські телефоністи працювали в звичайному режимі. Цього ранку Монеллі та кілька колишніх військовополонених слухали австрійського офіцера, відомого своєю дружелюбністю, який перекладав їм умови перемир'я, фразу за фразою. Монеллі відчував величезне полегшення від того, що він нарешті на волі та що завершилася війна, але його не полишала гірка скорбота. «Це стане нашим нещасливим спадком, нашим славетним спадком, — в будь-якому разі, нашим остаточним і безповоротним спадком: ми навіки прикуті до своєї пам’яті».

Кінцеві рядки

10 листопада нас відвідав пастор лазарету і влаштував маленьку бесіду з нами. Тепер ми дізналися про все.

Я теж був присутній при цій розмові, хоча перебував у страшенно збудженому стані. Поважний старий весь тремтів, коли говорив нам, що дім Гогенцоллернів мав зректися корони, що Вітчизна стала «республікою» і що тепер нам залишається тільки молити Всевишнього, щоб він послав благословення на всі ці зміни і щоб він на майбутні часи не залишив наш народ. Наприкінці промови він визнав за свій обов’язок — мабуть, це була його внутрішня потреба, яку він не мав сили подолати, — сказати хоч кілька слів про заслуги імператорського дому в Пруссії, Померанії, та й в усій Німеччині. Тут він не зміг стриматися і тихо заплакав. У маленькій аудиторії запанувала глибока тиша. Усі були страшенно засмучені та зворушені. Плакали, здається мені, всі. Оговтавшись, поважний пастор продовжував. Тепер він повинен нам повідомити, що війну ми змушені завершити, що ми зазнали остаточної поразки, що Вітчизна вимушена здатися на милість переможців, що результат перемир'я цілком залежатиме від великодушності наших колишніх супротивників, що мир не може бути іншим, як дуже тяжким. Отже, після укладення миру Вітчизні доведеться пройти крізь низку найтяжчих випробувань. Тут я не витримав. Я не міг залишатися в залі зборів жодною хвилиною довше. В очах знову потемніло, і я лише навпомацки зміг дістатися спальні й кинувся на ліжко. Голова горіла у вогні. Я зарився з головою в подушки і ковдри. […]

За цим настали жахливі дні та ще більш важкі ночі. Мені стало зрозуміло, що все втрачено. Покладатися на милість переможця могли тільки великі дурні або злочинці та брехуни. Протягом усіх цих ночей мене охоплювала дедалі більша ненависть до винуватців того, що сталося […]

Я дійшов остаточного висновку, що повинен зайнятися політикою.

Адольф Гітлер, «Майн кампф», 1925



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.