100 Великих діячів культури України
ТЕАТР та КІНО
БРАТИ ТОБІЛЕВИЧІ. КАРПЕНКО-КАРИЙ ІВАН (1845-1907 рр.), САДОВСЬКИЙ МИКОЛА (1856-1933 рр.), САКСАГАНСЬКИЙ ПАНАС (1859-1940 рр.)
Іван Карпенко-Карий. Один з останніх фотопортретів
Важко знайти ще одну таку родину, щоб такою ж мірою прислужилася розвиткові українського театру, як це зробила родина Тобілевичів. Із шести дітей четверо стали справжніми зірками української сцени, її корифеями.
Вони походили з родини збіднілого шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича, що заробляв на життя, працюючи управителем панських маєтків. Кожен із братів взяв собі звучний псевдонім: Іван став Карпенком-Карим (від імені батька та прізвища улюбленого персонажа — Гната Карого з п’єси «Назар Стодоля»), Микола став відомим світові під прізвищем Садовський (це було дівоче прізвище їхньої матері, Євдокії Зіновіївни Садовської), Панас називався Саксаганським (від назви річки Саксагань, що протікала в рідних місцях Тобілевичів). Крім того, до славетної родини Тобілевичів належали й інші видатні театральні діячі: акторки Марія Садовська-Барілотті, що доводилася сестрою братам Тобілевичам, Софія Дітковська-Тобілевич — друга дружина Івана Карпенка-Карого, Марія Заньковецька, дружина Миколи Садовського, Лідія Квітка, що була першою дружиною Панаса Саксаганського.
Родина сильно вплинула на те, що Тобілевичі сформувались як творчі особистості. Як згадував пізніше Панас, саме від матері діти вперше почули про театр. Вона знала напам’ять усю «Наталку Полтавку», вміла надзвичайно цікаво проказувати окремі ролі та зображати різних дійових осіб. Власне під впливом Євдокії Зіновіївни, а пізніше і старшого брата Івана інші члени родини захопилися театральним мистецтвом.
Старший із братів, Іван Тобілевич, відомий як драматург і актор Іван Карпенко-Карий, народився 17 вересня 1845 р. у с. Арсенівка Херсонської губернії. 1859 р. він з відзнакою закінчив Бобринецьке повітове училище і розпочав кар’єру урядовця — спочатку писаря в канцелярії поліційного пристава м. Мала Виска, згодом канцелярського служителя та писаря в міській ратуші м. Бобринець, потім писаря Бобринецького повітового суду. 1865 р. юнак опинився в Єлисаветграді (нині Кіровограді), де служив у повітовому та міському поліцейському управлінні. В 1868-1869 рр. Іван Тобілевич виконував обов’язки секретаря міського поліційного управління в Херсоні.
1869 р. він одружився з Надією Тарковською (внучатами племінниками якій доводяться відомі російські митці — поет Арсеній Тарковський та його син, кінорежисер Андрій Тарковський), з якою прожив щасливе, проте недовге подружнє життя (Надія померла від сухот 1881 р.). Садибу, що заклав на землях, які дружина отримала у спадок, він назвав на її честь — хутір Надія.
У 1883 р. за зв’язок з українськими революційними діячами Тобілевича звільнили зі служби і відправили під нагляд поліції у Новочеркаськ. На засланні Іван Карпович спочатку працював ковалем, а згодом відкрив власну палітурну майстерню. Там він познайомився з актрисою Софією Дітковською, що стала його другою дружиною. Згодом гласний нагляд поліції було замінено на негласний, а Тобілевичі змогли повернутися до рідних місць.
Паралельно з чиновницькою кар’єрою Івана Карповича активною була і його діяльність на театральній ниві. Ще в Єлисаветграді разом з Марком Кропивницьким він займався організацією вистав та брав участь у виставах аматорських театрів. Після звільнення з-під нагляду поліції Карпенко-Карий грав у трупі Михайла Старицького, а в 1888-1890 рр. був актором трупи свого брата Миколи Садовського. Вийшовши з цієї трупи разом з іще одним братом, Панасом Саксаганським, Іван Карпович стояв біля витоків чи не найкращого театрального колективу того часу — Товариства російсько-малоросійських артистів під керівництвом Панаса Саксаганського. На основі цієї організації виникла знаменита Малоросійська трупа Марка Кропивницького, а в 1902 р. — Товариство малоросійських артистів під керівництвом Панаса Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого, що проіснувало до 1907 р., до смерті Івана Карповича 2 вересня 1907 р. Карпенко-Карий помер у Берліні, куди він виїхав на лікування ще 1906 р., а поховано його у с. Карлюжини на Кіровоградщині, біля хутора Надія.
Найбільшої слави Іван Карпенко-Карий здобув як драматург. Перші його твори з’явилися ще 1883 р., — в альманасі «Рада» під псевдонімом Гнат Карий було надруковано оповідання «Новобранець». На засланні створено і першу п’єсу — «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна». Протягом 1886-1887 рр. Карпенко-Карий опублікував п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Перший «Збірник драматичних творів» вийшов у Херсоні 1886 р. 1890 р. створено комедію «Сто тисяч», що містила елементи авантюрної драми — жанру, дуже популярного в західноєвропейській драматургії, але нового для української. 1899 р. Іван Карпович написав п’єсу «Сава Чалий», присвячену подіям часів Гайдамаччини. В 1900-1904 рр. Карпенко-Карий створив п’єси «Хазяїн», «Суєта» та «Житейське море». Загалом же він був автором 18 п’єс, майже всі з яких увійшли до скарбниці українського театру. На відміну від попередників, він зміг подолати надмірний етнографізм та оперетову форму подачі матеріалу. Іван Франко справедливо зазначав, що Іван Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру, видатним артистом та ще й великим драматургом, рівного якому не має наша література та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, швидкої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, а й інших слов’янських народів».
Чималу популярність здобув Іван Карпович і як актор. Його акторський діапазон був широким — від яскравих комедійних ролей (Мартин Боруля, Терешко Сурма) до героїко-романтичних постатей (Назар Стодоля). І кожен образ він втілював дуже достовірно і психологічно точно, завдяки заглибленості в матеріал і природній щирості гри. У вуста одного зі своїх героїв Карпенко-Карий вкладає своє творче кредо: «Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене!.. У театрі грати повинні лише справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору льодяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра... Служить таким високим ідеалам любо! Щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!»
Середній брат — Микола Карпович Тобілевич — народився 6 березня 1856 р. у с. Кам’яно-Костувате. Освіту він здобув у Єлисаветградському реальному училищі, після закінчення якого добровольцем пішов на фронт. Він воював у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. — брав участь у всіх визначних її подіях, дійшов до Константинополя, отримав за хоробрість Георгіївський хрест і був представлений до офіцерського звання. Але поклав офіцерську кар’єру на алтар служіння театру. Познайомившись у Бендерах з майбутньою примою української сцени Марією Заньковецькою, а тоді ще дружиною артилериста Хлистова, він привів її до театру, а згодом і в родину Тобілевичів — вона стала його дружиною. 1881 р. Микола Карпович увійшов до трупи Марка Кропивницького в Єлисаветграді, а згодом став одним із акторів легендарного «Театру корифеїв». Тонкий актор, дуже чутливий і гарний психолог, він був і талановитим організатором, заснувавши 1888 р. власну трупу. 1898 р. вона об’єдналася з Товариством російсько-малоросійських артистів братів Тобілевичів, а ще через два роки до них приєдналася трупа Кропивницького.
Микола Садовський
Театр вів мандрівне життя аж до 1907 р., коли завдяки Миколі Садовському трупа отримала постійне приміщення в Києві — колишній будинок Троїцького народного дому (нині — Театр оперети). Утворивши перший в Україні стаціонарний український театр, Садовський зміг втілити у життя свої ідеї щодо постановки глобальних масових вистав, важливим складником яких була музика. На сцені театру йшли не лише опери («Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена» тощо), а й вистави змішаного типу — музично-драматичні, де пісні й танці відігравали важливу роль. Прикладом такої постановки була «Енеїда» І. Котляревського, інсценована Миколою Садовським і поставлена на сцені Українського театру. Театр мав професійний оркестр, до нього радо віддавали свої твори такі композитори, як Микола Лисенко, Кирило Стеценко та інші. 1907 р. на цій сцені було вперше поставлено п’єсу «Ревізор» Миколи Гоголя українською мовою. Це було сприйнято російськими мистецькими колами як зухвалість, втім критика не могла не відзначити блискучої постановки і самого Миколу Карповича, що виконував роль Городничого.
Театр Миколи Садовського мав велику популярність серед простого народу — не в останню чергу тому, що квитки на його вистави коштували відчутно менше порівняно з іншими київськими театрами. Він працював протягом семи років — до 1914 р., коли його існування було припинено згідно з постановою царського уряду.
Сам Микола Карпович деякий час працював уповноваженим у справах народних театрів, а з 1920 р. перебував на Галичині; 1921 р. очолював театр «Просвіта» в Ужгороді. З 1923 р. він мешкав у Празі, втім 1926 р. повернувся до Радянського Союзу. З того часу він не мав права на власний театр, а грав на різних сценах, знімався в кіно (фільм «Вітер з порогів», 1929 р.). Останні роки митця були доволі складними — Садовський потрапив під «ковпак» ГПУ, де вважали, що він є петлюрівським агентом, належить до «Спілки визволення України» і провадить в СРСР контрреволюційну діяльність, втім довести ці звинувачення спецслужби не змогли. Помер видатний актор та режисер 7 лютого 1933 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.
Молодший Тобілевич — Панас Карпович — народився 15 травня 1859 р. у с. Кам’яно-Костувате. За прикладом братів він ще в школі захопився театром — брав участь в аматорських виставах. Особливо великий вплив на нього здійснив гурток, яким опікувалися старший брат Іван з Марком Кропивницьким. Початкову освіту Панас здобув у Бобринецькій початковій школі, а 1877 р. закінчив Єлисаветградське реальне училище. Втім чиновницька кар’єра Панаса не привабила, натомість він досить скоро став визнаним майстром характерних ролей.
Панас Саксаганський
1878 р. він, як і брат Микола, став військовим — вступив до Одеської юнкерської школи, служив у 58-му Празькому піхотному полку в Миколаєві. Проте дедалі більше цікавості виявляв не до служби, а до сцени, і 1883 р. розпочав професійну акторську кар’єру на сцені Миколаївського театру у виставі «Наталка Полтавка» в ролі Возного. Пізніше Саксаганський грав у трупах Кропивницького і Садовського, в 1890-1898 р. та 1905-1909 рр. очолював Товариство українських акторів. 1897 р. саме він виголосив у Москві на З’їзді сценічних діячів доповідь, складену Іваном Карпенком-Карим, про невтішне становище і переслідування українського театру.
1918 р. Панас Карпович очолював Державний народний театр, до трупи якого увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко та інші. Театр ставив твори на побутову, історичну та класичну тематику. За радянських часів Саксаганський час від часу грав на сцені новоствореного Театру імені Марії Заньковецької, працював там як режисер — поставив «Отелло» 1926 р., гастролював у складі різних труп, востаннє вийшов на сцену в 1935 р. 1936 р. артист був удостоєний звання народного артиста СРСР. Зігравши понад 100 головних ролей і поставивши 80 вистав, він здобув любов глядачів і повагу критиків. До найвищих досягнень Саксаганського-актора належать ролі Франца Моора («Розбійники» Шіллера), Шельменка, Стецька («Сватання на Гончарівці»), Голохвастого («За двома зайцями»), Карася («Запорожець за Дунаєм»), Бонавентури («Сто тисяч») тощо.
З-під його пера вийшло кілька п’єс («Лицеміри» 1908 р., «Шантрапа 1914 р.) про закулісне життя українських артистів, що вже багато років з незмінним успіхом йдуть на сцені київського театру «Колесо». Помер видатний театральний діяч 17 вересня 1940 р., похований на Байковому кладовищі в Києві.
