4. ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ І КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В 9-14 ст.

Факти:

Розвиток суспільно-політичного та господарського життя Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Поширення писемності. Розвиток культури й освіти Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Дати:

1056-1057 рр. - створення Остромирового Євангелія;

1113 р. - укладення «Повісті минулих літ»;

1187 р. - створення «Слова о полку Ігоревім», перша згадка назви «Україна».

Персоналії: літописець Нестор, митрополит Іларіон, іконописець Алімпій.

Понятті та терміни: «вотчинне землеволодіння», «бояри», «смерди», «ікони», «билини», «літопис», «мозаїка», «фреска», «книжкова мініатюра».

Ви повинні вміти:

• характеризувати політичний і соціальний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави, становище представників різних соціальних станів, розвиток господарства та торгівлі, здобутки в галузі писемності, освіти, літератури, архітектури та образотворчого мистецтва;

• пояснювати, у чому значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави в історії українського народу та в загальноєвропейській історії.

ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ. КНЯЗІ. Найбільшу владу і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі мали князі. Вони були не лише верховними правителями всієї країни або землі-князівства, а й головними розпорядниками місцевого життя загалом. Князі опікувалися законодавством і судочинством, керували військом, ухвалювали рішення про оборону країни, беручи безпосередню участь у воєнних походах. Вони налагоджували відносини з сусідніми державами, укладали мир або оголошували війну.

Князями і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі були нащадки Ігоря Рюриковича - «єдиного діда внуки». З усіх князів київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як. найстаршому, найавторитетнішому. Такі між- князівські відносини називають васалітетом, а форму державного правління - монархією. Сильною влада київського князя була не в усі часи Київської Русі. Причини цього дослідники вбачають:

— по-перше, у відсутності законів, які визначали б умови передачі влади й міжкнязівські стосунки, крім, принципу старійшинства, що його постійно- порушували;

— по-друге, у розвиткові великого землеволодіння та федеративному устрої держави, де окремі землі-князівства мали чималі права, й суперничали з Києвом.

Отже, політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дослідники визначають як монархічно-федеративний.

Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали ради при князях, князівські з’їзди, віча.

СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ. Верхівку соціальної піраміди руського суспільства посідали князі. Князі мали найбільшу владу в. державі, були найбільшими землевласниками. Важливо, що на відміну від інших верств середньовічного суспільства князівська верства -була найбільш замкненим станом, доступ до якого давало тільки народження. Тільки син князя міг бути князем.

Крім князів, до панівних верств належали бояри. Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки. Боярська верства, так само, як і князівська, не була однорідною.

Привілейованою соціальною групою руського суспільства були дружинники. Вони не лише брали участь у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади. За вірну службу князеві дружинники отримували грошову винагороду, а також землю, що ставала їхнім умовним володінням, тобто належала доти, доки дружинник служив своєму сюзеренові-князю.

• Суспільні стани - групи населення із закріпленими за ними тогочасним законом правами та обов'язками, зі своїми нормами поведінки, звичаями тощо.

До привілейованих станів відносять і духівництво, яке поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени монастирів) та рядових священнослужителів.

На середніх щаблях суспільної піраміди перебували міська заможна верхівка, а також купці.

Нижчі щаблі соціальної піраміди руського суспільства посідали: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої. Найчисленніша група тогочасного населення - селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину. Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне господарство, то він міг позичити гроші - «купу» - у землевласника, але цю позику мусив відробити. Отож, селянин, який працював «за купу» в господарстві пана, називався закупом. Відпрацювавши борг, такий тимчасово залежний селянин ставав вільним. Різновидом закупів були й рядовичі, адже обставини перетворення смерда на закупа закріплювалися в договорі-ряді. Звідси й витлумачують назву «рядович». До багатьох русичів застосовували назву «наймит», «челядин». Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв’язок. На відміну від челяді й холопів, ізгої були особисто вільними людьми.

ФОРМИ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ. ПОВИННОСТІ. Основними землевласниками тоді були князі. Великий князь київський вважався головним власником землі. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями - Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою тощо. Проте поступово склалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих або тих територій за певного гілкою князівського роду. У Київській Русі та Галицько- Волинській державі були дві основні форми землеволодіння: умовне (помістя) і безумовне (вотчина). Упродовж століть вони співіснували, хоча їх співвідношення в різні історичні періоди було різним.

Тягар повинностей лягав на плечі селян. Вони не володіли землею. Працюючи на землі землевласника, вони мусили або певний час працювати на пана, або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, або сплачувати грошовий податок. У Київській Русі селяни здебільшого віддавали землевласникам продукти (данину). З часом набув поширення грошовий податок. До найдавніших форм збирання данини належало полюддя.

Княгиня Ольга запровадила фіксовані розміри данини - уроки. Данину збирали спершу від кожного будинку-двору - диму (подимне), а згодом від кожного земельного наділу - від рала. Серед продуктів, якими сплачували данину, були мед, віск, збіжжя, хутро. Інша форма повинностей - відробітки. Їхня роль зростала, коли землевласники прагнули отримати сільськогосподарську продукцію для продажу. За таких умов вони мали власні великі господарства, де й відробляли залежні селяни. Крім того, сільське населення було змушене брати участь у будівництві міст та укріплень.

ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ. Провідним заняттям руського населення було сільське господарство. Чільне місце, як і раніше, посідало рільництво. Русичі навчилися застосовувати плуг. Удосконалювалося й городництво. Вирощували різноманітні овочі: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряки, цибулю. Плекали наші предки й сади, віддаючи перевагу яблуням, грушам, сливам, вишням. Важливою галуззю сільського господарства було тваринництво: русичі розводили велику рогату худобу, свиней, овець, коней. У сільськогосподарських роботах застосовували коней. Істотного поширення набули промисли: мисливство, рибальство та бджільництво.

Провідна галузь ремісничого виробництва — видобуток заліза, поширеним відповідно було й залізоробне ремесло. На 12-13 ст. припав розквіт склоробства. Поважною справою було й гончарство. Крім названих, розвивалися й інші ремесла: обробка кістки, дерева й каменю, виготовлення цегли й вапна, кравецьке, шевське, обробка шкур, ткацьке тощо.

Розвиток зовнішньої торгівлі визначало розташування руських земель — на перетинах важливих міжнародних торговельних шляхів. Це і відомий шлях «з варяг у греки» (до Візантії), Соляний (до Центральної та Західної Європи) та Залозний (до Кавказу й арабського Сходу) шляхи.

На руських землях ходили карбовані гроші інших держав - здебільшого арабські та візантійські монети. Першим почав карбувати власну монету Володимир Великий - срібники й златники. Ці монети хоч і поклали початок вітчизняній монетній справі, проте не відіграли особливої ролі в економічному житті Русі. Від середини 11 ст. набули поширення гроші у вигляді зливків срібла усталеної ваги та форми - гривні. На наглих теренах були відомі гривні двох видів - київські шестикутні та чернігівські плескаті. Використовували також вагове срібло. Однак кількість грошей (грошова маса) не встигала за розвитком торгівлі, і тому в 12-13 ст. в обігу знову (як за давніх часів) з’явилися шкіряні гроші - шкурки білки й куниці.

НАЙДАВНІШІ ПАМ'ЯТКИ ПИСЕМНОСТІ. Наші уявлення про рівень письменності населення Київської Русі ґрунтуються не стільки на збережених книжкових пам’ятках (адже книги створювалися найосвіченішими людьми), скільки на випадкових написах на побутових речах, зброї, стінах храмів, каменях тощо. Такі написи називають епіграфічними пам’ятками. Надзвичайно цінним історичним джерелом є графіті Софії Київської. У Києві виявлено й інші епіграфічні знахідки, на ремісничих виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах- корчагах, давній цеглі тощо.

КНИЖКОВІ ПАМ'ЯТКИ. Список найдавніших книг очолює Реймське Євангеліє, яке у своєму посазі привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна. Точна дата створення рукопису невідома: вчені датують його 40-ми рр. 11 ст. Своєю назвою Реймське Євангеліє завдячує м. Реймсу у Франції, де воно зберігається нині, хоча створили його київські книжники - спеціально для княжої родини, адже призначалося воно (на це вказує невеликий розмір) для особистого користування. Найдавнішою датованою книжною пам’яткою Русі є Остромирове Євангеліє. Створили цю книгу (власне, переписали) в Києві в 1056-1057 рр. З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» - збірки різних творів грецьких авторів богословського та - повчальною змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця з Біблії, це своєрідні енциклопедичні довідники. їх збереглося два - 1073 і 1076 рр. Перший у назві береже ім’я київського князя Святослава Ярославича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат - князь Ізяслав. З книжкових пам’яток 12 ст. найвідоміше Мстиславове Євангеліє, переписане близько 1115 р.

ОСВІТА. Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала школа для навчання дітей з найближчого оточення князя. Діяла школа й при Софійському соборі. Року 1086 онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Київському Андріївському монастирі, школу, для жінок: Монастирі були центрами освіти і в Галицько-Волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й у різних частинах галицької та волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках - у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Острозі.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ. Ще до виникнення писемності у східних слов’ян- побутували фольклорні твори: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, казки, колядки, прислів’я, приповідки, магічні заклинання й замовляння. Самобутнім жанром були билини (старини). Найдавнішими вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу.

ЛІТЕРАТУРА. Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була започаткована літописами. Вважають, що найдавніший літопис було створено за часів Аскольда в другій половині 9 ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його створено на початку 12 ст. При складанні «Повісті...» використано давніші, літописи. «Повість...» збереглася в багатьох списках. Найстаріші з них - Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина 15 ст.). У «Повісті...» викладено події від 860 р. до 1111 р. Один із. пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім’я автора-упорядника - ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. До продовжень «Повісті...» належить Київський літопис, який охопив час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі,' але в центрі оповідей - Київ і Київська земля. Основний зміст літопису - боротьба князів за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис. На відміну від інших літописів, цей не поділяється на датовані записи, а містить своєрідні оповідання про воєнні походи та інші події. Він складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі від 1205 р. до кінця 50-х рр. 13 ст., яка є, власне, життєписом князя Данила Романовича. Друга частина Галицько-Волинського літопису пов’язана з Волинською землею й волинськими князями. У ній оповідається про події від середини до кінця 13 ст. Як уважають дослідники, цю частину літопису писали при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено пам’ятку, відому під назвою «Повчання Володимира Мономаха». На переконання Мономаха, князь має подавати своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчати гідної цього високого звання поведінки та способу життя.

Найвизначнішою пам’яткою руської літератури є «Слово о полку Ігоревім». «Слово...» написане на основі конкретного історичного факту — невдалого походу 1185 р. Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Автор закликав князів забути чвари, об’єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога. На думку дослідників, «Слово...» створене по свіжому сліду події - десь у серпні - вересні 1187 р.

Серед жанрів оригінальної літератури варто згадати про церковні проповіді. Вони були повчальні та урочисті. Урочисті проповіді складалися для освічених людей - князів, бояр, духівництва. Першим оригінальним літературно-церковним твором з тих, що збереглися, і чудовим зразком урочистої проповіді є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Твір було написано між 1037-1050 рр. у період воєнних сутичок Русі з Візантією, напружених відносин між руською та візантійською церквами. Константинополь докладав зусиль, аби не дозволити руській церкві, канонізувати (оголосити Святим) хрестителя Русі - князя Володимира, адже поява власного святого засвідчила б неабиякий авторитет Русі в новій вірі. У своїй проповіді Іларіон палко обстоював інтереси Русі.

АРХІТЕКТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ. Осередками розвитку архітектури за часів Київської Русі та Галицько- Волинської держави були міста. Для давньої Русі характерними були дерев’яні та земляні оборонні укріплення. Камінь у будівництві наші предки почали застосовувати в 10 ст. Найдавнішу кам’яну споруду - князівський палац - було відкрито археологами на Старокиївській горі. У літописі ця споруда згадується під 945 р. Протягом 989-996 рр. у Києві з каменю будували храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви - перший християнський кам’яний храм Київської Русі. Кам’яне будівництво особливо пожвавилося за князювання Ярослава; Мудрого. У Києві тоді було збудовано найбільший собор держави - Софію Київську, Золоті Ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів. Будівництво розгорталося не тільки в стольному місті. У Чернігові князь Мстислав Володимирович 1036 р. заклав Спасо-Преображенський собор. Видатною пам’яткою давньоруської архітектури був Успенський собор Печерського монастиря, збудований протягом 1073-1078 рр. У 1108-1113 рр. великий київський князь Святополк-Михайло Ізяславич збудував Святомихайлівський Золотоверхий собор. Прикметно, що більшість відомих нині мурованих архітектурних пам’яток було споруджено за часів роздробленості. Тільки в Києві тоді збудували 19 кам’яних споруд — зокрема церкву Спаса на Берестові (1125), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136), Кирилівську церкву тощо. Багато храмів з’явилося в Чернігові. З надзвичайною майстерністю збудовано Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінську й П’ятницьку церкви. Перші кам’яні храми вражали своїми розмірами, проте від кінця 12 ст. руські будівничі почали відмовлятися від грандіозних споруд, віддаючи перевагу храмам, меншим за розмірами, але яскравішим за оздобленням. Найпоширенішим відтоді в руській архітектурі став однокупольний храм пірамідальної конструкції.

ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. У Галицькій землі застосовували здобутки романської архітектури, поширеної в. Угорщині, Чехії, Польщі. Галицькі будівничі споруджували храми й палаци з місцевого каменю — вапняка. Особливостями галицької архітектури є надзвичайна різноманітність типів споруд, для оздоблення яких часто використовували білий камінь та спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, з рослинним і геометричним орнаментами тощо. Розквіту архітектура Галицької землі досягла у 12 ст. за князювання Ростиславичів. У стольних містах тоді з’явилися муровані князівські палаци, кам’яні храми, оборонні споруди. Найвідомішою пам’яткою галицької архітектури є грандіозний Успенський собор у Галичі, збудований у середині ¹12 ст. Ярославом Осмомислом. Єдиною спорудою давнього Галича, що збереглася до наших часів, є церква св. Пантелеймона, побудована в другій половині 12 ст. (нині с. Шевченкове Галицького р-ну Івано-Франківської області).

У 13 ст. активно розбудовувався й Холм, проте, на жаль, жодна з пам’яток холмської архітектури не збереглася. У Галицько-Волинському літописі вміщено розповідь про собор Іоанна Златоуста, який князь Данило спорудив і відновив після пожежі Холма 1256 р.

• Ікона - (з грец. зображення, образ) - зображення Ісуса Христа, Богоматері, святих, подій Святого Письма. Ікони здебільшого писали на дошках, але, по суті, Іконами є й розписи на стінах храмів, і мозаїки, й малюнки на сторінках рукописних книг, різьблення по каменю чи дереву тощо. Ікони творили за певними правилами - канонами, які не можна було змінювати. У цьому одна з основних відмінностей ікони від картини.

• Фреска - картина, намальована спеціальними фарбами на сирому тиньку.

• Книжкові мініатюри - ілюстрації, якими оздоблювали рукописні книги.

Серед збережених храмових споруд Волині найстарішим є Успенський собор у Володимирі, збудований за князя Мстислава Ізяславича в 1160 р.

У 13 ст. на Західній Волині з’явився новий тип оборонних споруд великі оборонні вежі-донжони, побудовані з каменю або цегли.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО. З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення - мозаїки та фрески, якими оздоблювали храми. Шедеврами світового рівня є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Як і мозаїки, фрески в, руських храмах створювали за візантійськими традиціями. Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами. Перші ікони привозили на Русь із Візантії. Так, шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. Її привезли в середині 12 ст. зКонстантинополя. Вона прикрашала храм святих Бориса і Гліба у Вишгороді, звідки князь Андрій Боголюбський, 1155р. вивіз її до Владимира-на-Клязьмі.

У 2000 р. па Волині віднайшовся ще один шедевр константинопольського малярства 11-12 ст. - Холмська ікона Богородиці. Незабаром після впровадження християнства на наших теренах виникали місцеві осередки іконопису. Створювали ікони в іконописних майстернях у монастирях. Діяли вони в Києві, Чернігові, Галичі тощо. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців - київського майстра Аліпія (Алімпія). Від нього бере свій початок славетна малярська школа Києво-Печерського монастиря. Унікальною пам’яткою цього малярського осередку є ікона Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, яку за найсучаснішими дослідженнями датують початком 12 ст. Найвидатнішою і найхарактернішою пам’яткою малярської культури княжої України в іконописі є віднайдена в середині 80-х рр. 20 ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина 13 ст.) з Успенської церкви в с. Дорогобужі на Волині.

Шедевром світового мистецтва є мініатюри «Остромирового Євангелія» (1056-1057 рр.). Книгу прикрашено численними ініціалами, заставками й трьома сторінковими мініатюрами з зображенням євангелістів Іоана, Марка й Луки. Цікавим прикладом мистецтва книжкової мініатюри є «Ізборник Святослава» 1073 р. На другому аркуші цієї книги вміщено мініатюру, на якій зображено князя Святослава Ярославича з сім’єю. Це один з перших давньоруських групових портретів реальних людей.

ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Київська Русь та Галицько-Волинська держава були активними учасниками тогочасного міжнародного життя. Протягом кількох століть існування вони істотно впливали на розвиток європейської цивілізації. Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені династичні шлюби руських князів. Військова міць Київської держави давала можливість протягом сторіч успішно захищатися від нападів кочових народів, зокрема печенігів і половців. Київська Русь стала своєрідним щитом для захисту народів Центральної та Західної Європи від монгольської навали. Про міжнародне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави свідчить і жваве культурне спілкування. Найбільший вплив на культуру руських земель справляла Візантія: висловлюючись образно, зерна візантійської культури проростали в слов’янському ґрунті. Виявом міжнародного авторитету Галицько-Волинської держави було коронування князя Данила Романовича. Ця подія засвідчує європейську орієнтацію зовнішньої політики Галицько-Волинської держави. Адже Данило Романович прагнув разом з королівською короною отримати підтримку європейських, володарів у боротьбі з Золотою Ордою.