30. РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ТА ВІДРОДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Факти:

Початок «перебудови». Загострення соціально-економічної кризи. Фінансове становище та рівень життя населення. Чорнобильська катастрофа. Зростання соціальної та національної активності українського суспільства наприкінці 1980-х рр. Загальноукраїнський страйк шахтарів. Політичні реформи. Формування багатопартійності, виникнення Народного руху України за перебудову, перші альтеративні вибори до Верховної Ради. Ухвалення Декларації про державний суверенітет. Акт проголошення незалежності України. Проведення референдуму та виборів Президента України.

Дати:

квітень 1985 р. - початок «перебудови»;

26 квітня 1986 р. - вибух на Чорнобильської АЕС;

вересень 1989 р. - виникнення Народного руху України за перебудову;

березень 1990 р. - перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР;

16 липня 1990 р. - ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України;

24 серпня 1991 р. - ухвалення Верховною Радою Акта проголошення незалежності України;

1 грудня 1991 р. - всеукраїнський референдум і вибори Президента України.

Персоналії: В. Івашко, Л. Кравчук, І. Драч.

Поняття та терміни: «перебудова», «гласність», «плюралізм», «багатопартійність», «суверенітет», «інфляція», «ринкові відносини».

Ви повинні вміти:

• характеризувати зміст та основні напрями політики «перебудови», розгортання соціального та національного рухів, падіння авторитету КПУ, формування багатопартійності, зміст Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності, особливості соціально-економічної ситуації в УРСР;

• визначати причини і наслідки поглиблення економічної кризи, погіршення життєвого рівня населення, розпаду СРСР і його наслідки для державотворення в Україні.

НАСЛІДКИ ПРОЦЕСУ «ПЕРЕБУДОВИ» В ПОЛІТИЧНОМУ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

• Утвердження «повновладдя рад», тобто ліквідація диктатури компартійних вождів над суспільством - основи основ радянської форми тоталітаризму.

• Повернення історичної пам’яті народу внаслідок запровадження політики гласності та її переростання в свободу слова.

• Утвердження пріоритету загальнолюдських цінностей над «класовими», що означало припинення війни держави з релігією і церквою, ліквідацію конфронтації наддержав на світовій арені, утвердження повномасштабних і всебічних зв’язків українського народу з його діаспорою в країнах Заходу, створення умов для безперешкодного економічного, культурного й гуманітарного спілкування громадян України з народами по той бік колишньої «залізної завіси».

• Крах командно-адміністративних методів керівництва економічним життям, який розчистив шлях до утвердження ринкових методів господарювання.

• Перетворення суто формальних конституційних засад радянської державності на цілком реальні, що послужило шляхом до суверенізації УРСР і поетапного перетворення її на політично незалежну державу.

«ПЕРЕБУДОВА» І ГЛАСНІСТЬ. Через кілька тижнів після призначення на пост генерального секретаря М. Горбачов скликав пленум ЦК КПРС. Термін «перебудова» генеральний секретар ЦК використав, говорячи про вдосконалення управління господарством. Контрольованою бюрократичною кампанією «перебудова» залишалася впродовж кількох років, а потім переросла у некерований згори революційний процес.

Починалася «перебудова» з інформації. Відродився дореволюційний термін «гласність», під яким розуміли інформацію, що допускалася цензурою. У радянському суспільстві цензурні перепони були абсолютними, і тому воно не знало поняття гласності. Поки «перебудова» була контрольованим процесом, гласність залишалася дозованою, не переростаючи у свободу слова.

М. Горбачов відновив розпочату М. Хрущовим десталінізацію. Московські журнали, на відміну від провінційних (до числа яких відносилися й українські), з осені 1986 р. дістали можливість друкувати документи, мемуари і художні твори про сталінські репресії, війну в Афганістані, економічні негаразди, привілеї номенклатури. Гострополітична журнальна і телевізійна публіцистика стала привертати увагу мільйонів людей.

Здійснюваний М. Горбачовим реформаторський курс зустрічав опір з боку консервативних сил у партії. Лідером консервативних сил був секретар ЦК КПРС Є. Лігачов.

Україна в перші роки перебудови залишалася під контролем консерваторів, очолюваних першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицьким. Республіку назвали навіть «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р. М. Горбачов схвалив зміну влади у Києві. Республіканську партійну організацію очолив Володимир Івашко.

ПРОВАЛ КАМПАНІЇ «ПРИСКОРЕННЯ». У доповіді на квітневому (1985) пленумі ЦК КПРС М. Горбачов висунув гасло прискорення темпів економічного розвитку. Гасло несло в собі оптимістичний заряд: мовляв, розвиток є, але потрібне його прискорення. Про масштаби і причини економічної кризи не мали уявлення ні суспільство, ні компартійно-радянське керівництво, яке задовольнилося гаслом «прискорення». У жовтні 1986 р. на політбюро ЦК Компартії України було оголошено, що за вісім місяців поточного року міністерства та відомства республіки розіслали 666 тис. письмових розпоряджень та інших директив. І це на додаток до сотень тисяч директив, які надходили з Москви.

У травні 1985 р. ЦК КПРС видав постанову про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму. Проте боротьба з цим соціальним злом засобами «кавалерійської атаки» не дала результатів. В Україні кількість торговельних точок, які реалізували спиртні напої, за другу половину 1985 р. зменшилася удвічі. Понад мільйон осіб, винних у порушенні антиалкогольного законодавства, зазнали адміністративних стягнень. У населення було вилучено 418 тис. самогонних пристроїв; У Закарпатті і в Криму знищили виноградники, у тому числі унікальних сортів. Через це поширилося самогоноваріння, цукор став гостродефіцитним продуктом.

У травні 1986 р. ЦК КПРС видав постанову про боротьбу з нетрудовими доходами у зв’язку з поширенням тіньової економіки. Через півроку, у листопаді 1986 р. під тиском реформаторів був прийнятий протилежний за змістом Закон Верховної Ради СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність». Людям, які об’єднувалися у кооперативи, дозволялася підприємницька діяльність, головним чином, у сфері послуг і громадського харчування. Наприкінці 80-х років у кооперативах республіки працювало близько 700 тис. чоловік, які виробляли товари або надавали послуги на суму до 5 млрд рублів щорічно.

ПОГІРШЕННЯ ЖИТТЄВОГО РІВНЯ НАСЕЛЕННЯ. Інфляція у 1990 р. становила 10 % на рік, а в другій половині 1991 р. - 25 % на тиждень. В умовах знецінення рубля поширилися натуральні, так звані бартерні, обміни. Підприємства відмовлялися одержувати за свою продукцію рублі, які вони презирливо називали «дерев’яними». Свою продукцію вони направляли передусім тим виробництвам, звідки одержували сировину, паливо й матеріали, щоб розплатитися з боргами. За цих умов система планового постачання товарами народного споживання зазнала майже цілковитого руйнування. З осені 1990 р. в Україні було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. Знецінення рубля призвело до істотного падіння реальної заробітної плати, стипендій і пенсій.

Екологічна обстановка катастрофічно погіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблока на Чорнобильській АЕС. Причинами цієї найбільшої в історії людства техногенної катастрофи була низька якість проектування й виготовлення устаткування для АЕС.

БОРОТЬБА ЗА ЛЕГАЛІЗАЦІЮ НАЦІОНАЛЬНИХ ЦЕРКОВ. Більшість церковних громад, що існували легально, представляли Російську православну церкву (РПЦ). Радянська влада переслідувала РПЦ як найвпливовішу конфесію. Однак вона давала її ієрархам можливість легально діяти під гласним (з боку рад у справах релігії при урядах союзних республік) і негласним (з боку КДБ) контролем. РПЦ мала в Україні особливо розвинуту мережу громад - удвічі більшу (до 4 тис.), ніж у Росії. Основна частина православних громад знаходилася в західних областях.

1 грудня 1989 р. під час візиту до Ватикану Горбачов заявив про скасування заборони Української католицької церкви. У квітні 1990 р. греко-католикам повернули Львівський собор святого Юра і єпархіальну резиденцію.

У березні 1991 р. з еміграції повернувся кардинал М. Любачівський. У лютому 1989 р. у Києві був організований ініціативний комітет, який поставив завданням легалізацію Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У серпні 1989 р. священик і віруючі церкви святих Петра і Павла у Львові відмовилися підпорядковуватися РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні.

Архієрейський собор РПЦ, який працював у Москві в січні 1990 р., виділив єпархії, громади й монастирі на території УРСР в окрему адміністративну одиницю - екзархат. Новий екзархат став іменуватися Українською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод залишили за. собою право втручатися у розв’язання будь-яких питань внутрішнього життя УПЦ. У листопаді 1991 р. православні ієрархи України поставили питання про надання УПЦ автокефалії. Патріарх відмовився це зробити. Більшість ієрархів та віруючих східних і південних областей України залишилася в підпорядкуванні Московського патріархату.

ДІЯЛЬНІСТЬ «НЕФОРМАЛЬНИХ» ОБ'ЄДНАНЬ. У середині 80-х років в Україні налічувались десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального та інших напрямів, які охоплювали понад півтора мільйона осіб - від піонерів до пенсіонерів. Неформальними називали організації, які стали виникати без узгодження з владою.

Одним з перших у серпні 1987 р. в Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів було чимало колишніх політв’язнів. Учасники клубу обговорювали проблеми, які не виходили за межі історії та культури. Проте для дискусій вони обирали «білі плями» історії й тим неминуче ставали в опозицію радянській владі.

У жовтні 1987 р. у Львові було організовано Товариство Лева. Воно об’єднало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Навесні 1988 р. в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка з’явилася студентська організація «Громада».

Діяльність неформальних організацій перебувала під пильною увагою КДБ. Непідконтрольні державній партії осередки множилися в геометричній прогресії. У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи сформувалася політична організація всеукраїнського масштабу - Українська Гельсінська спілка (УГС). Члени УГС обрали своїм лідером ще ув’язненого Л. Лук’яненка (звільнений у грудні того самого року). У 1987 р. відновив роботу журнал «Український вісник» - перше в республіці незалежне громадсько-політичне видання. Очолював редколегію, як і до 1972 р., В.Чорновіл. Після заснування УГС «Український вісник» став її офіційним органом.

Восени 1988 р. діяльність опозиційних об’єднань вперше виплеснулась на вулиці. У листопаді того року в Києві відбувся перший масовий мітинг, присвячений екологічним проблемам, головним чином Чорнобильській катастрофі.

РОБІТНИЧИЙ РУХ. Улітку 1989 р. в Радянському Союзі спалахнув масовий шахтарський страйк. Уперше за роки радянської влади роботу припинили одночасно багато підприємств.

Страйк розпочався в Кузбасі. На знак солідарності із кузбасівцями 15 липня припинили роботу працівники однієї з дільниць шахти «Ясинівська Глибока» у Макіївці. Страйк швидко поширювався, і 21 липня в Україні припинили працю майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському вугільних басейнах. Найбільше незадоволення робітників викликали навіть не умови праці (зокрема її небезпека внаслідок переважання застарілих засобів виробництва), а дефіцит продовольчих і промислових товарів, низька заробітна плата.

Шахтарі Донбасу не висували політичних вимог. Посланці УГС та інших «неформальних» організацій безуспішно намагалися підштовхнути їх до створення незалежних профспілок на зразок польської «Солідарності». Проте після відновлення роботи страйкові комітети не було розпущено.

УТВОРЕННЯ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ. Національний рух у роки «перебудови» був нерозривно пов’язаний з виникненням і розвитком масової організації, яка так і називалася: Народний рух України за перебудову. У листопаді 1988 р. компартійний комітет Спілки письменників України утворив ініціативну групу сприяння перебудові на чолі з І. Драчем. Група розгорнула роботу по створенню непартійної масової організації. В. Щербицький зробив усе, щоб перешкодити появі масової громадської організації, альтернативної державній партії. У пресі розгорнулася кампанія дискредитації членів ініціативної групи. Однак у вересні 1989 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України.

21 січня 1990 р. Народний рух організував акцію, яка засвідчила єдність і масовість української національно-визвольної боротьби. Сотні тисяч громадян вийшли на автомобільну трасу Львів-Київ і в точно визначений момент взялися за руки, щоб утворити «живий ланцюг» на честь Акта злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.

ВИБОРИ 1989-1990 рр. У березні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР. Партійні комітети не втручалися у виборчий процес і не визначали кандидатів блоку комуністів та безпартійних. На один мандат могли претендувати кілька кандидатів.

В Україні виборці провалили багатьох функціонерів на високих посадах. Частка комуністів виявилася навіть більшою, ніж тоді, коли парткоми ще до виборів визначали склад депутатів за партійною, соціальною, національною і демографічною ознаками.

Після перших вільних виборів почалася кампанія протесту проти закону, який допускав обрання однієї третини-депутатів поза виборчими округами. Очолили її Народний рух і демократично налаштовані народні депутати СРСР, об’єднані в Республіканський депутатський клуб.

Восени 1989 р. були внесені важливі поправки до закону про вибори у Верховну Раду УРСР та в місцеві ради. Відповідно до них депутати обиралися тільки у виборчих округах. Не передбачалося органу влади, подібного до З’їзду народних депутатів СРСР. Перед виборами 43 неформальні організації на чолі з Народним рухом України утворили Демократичний блок. Він висунув кандидатів у депутати, які закликали до реформ. Вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад відбулися у березні 1990 р. в обстановці гострої політичної боротьби. КПРС перемогла в усіх областях, крім Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської, де комуністичні депутати опинилися в опозиції.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ. 15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР почала працювати як парламент - постійно. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли Верховна Рада була декоративним псевдопарламентом.Під час першої сесії сформувалися два блоки депутатів - парламентська більшість, так звана «група 239» («За суверенну Радянську Україну») і опозиційна Народна рада. Робота Верховної Ради транслювалася по радіо і телебаченню. Тому полеміка між депутатами мала безпосередній вплив на суспільство.

Одразу почалася боротьба за скасування 6-ї статті Конституції 1977 р., у якій проголошувалася «керівна і спрямовуюча» роль КПРС у суспільстві. Позачерговий третій З’їзд народних депутатів у березні 1990 р. скасував цю статтю Конституції, що відкрило шлях для запровадження в СРСР багатопартійної системи, ухвалив закон про заснування посади Президента СРСР і обрав на цю посаду генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова.

Далекоглядні представники панівних кіл радянської України почали розуміти, що треба шукати іншу опору своїй владі, ніж союзний центр на чолі з М. Горбачовим. Вони стали повертатися обличчям до власного суспільства і вже схильні були перехопити в Народного руху гасло державного суверенітету.

12 червня 1990 р. з ініціативи Б. Єльцина декларацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада Російської Федерації. Приклад Росії надихнув українських парламентарів. 28 червня вони почали обговорювати питання про державний суверенітет України. 16 липня Декларація про державний суверенітет України була прийнята.

Відчуваючи настрої населення, частина комуністичної більшості Верховної Ради почала віддалятися від ЦК КПУ, на чолі якого стояв переконаний прибічник союзного центру С. Гуренко. Так звані суверен-комуністи об’єднувалися навколо іншого лідера КПУ - Л. Кравчука. Останній узяв курс на реальну суверенізацію УРСР.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. У ніч на 19 серпня 1991р. посадовці з оточення Президента СРСР, які обіймали ключові посади в союзних структурах влади, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі і зробили спробу взяти владу в свої руки. Спроба зазнала невдачі. 24 серпня Верховна Рада УРСР зібралася на позачергову сесію і прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей доленосний документ мав бути затверджений на референдумі. Верховна Рада України визнала за необхідне створити Раду оборони, Збройні Сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного Суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування. 26 серпня президія Верховної Ради України прийняла указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України.

ЧИННИКИ, ЩО ЗУМОВИЛИ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

• Глибока політична криза радянської імперії, яка виявилася насамперед у протистоянні загальносоюзного (М. Горбачов) і російського (Б. Єльцин) політичних центрів у Москві.

• Тимчасова деморалізація імперських сил, викликана поразкою путчу, влаштованого в найближчому оточенні М. Горбачова.

• Перетворення вищих ланок компартійно-радянської номенклатури республіканського рівня в суверен-комуністів.

• Пробудження національного самоусвідомлення населення основної частини радянської України під впливом кількох років політики гласності, що викликало раптовий спалах національно-визвольної боротьби.

• Наявність в українському суспільстві мільйонів людей, які пережили масові репресії сталінської доби.

• Наявність в Україні структур національної державності, які в ситуації глибокої політичної кризи в імперському центрі могли скористатися конституційно утвердженими правами, у тому числі правом на вихід з Радянського Союзу.

• Колапс радянської системи директивного господарювання, який зумовив глибоку політичну кризу в імперському центрі й спонукав радянських людей до радикальних дій з метою знайти вихід з безвихідної ситуації.

РЕФЕРЕНДУМ 1 ГРУДНЯ 1991 р. У жовтні Верховна Рада прийняла закон «Про громадянство України» і концепцію оборони та розбудови Збройних Сил. Виходячи з Декларації про державний суверенітет, концепція проголошувала прагнення нової держави стати нейтральною, без’ядерною і позаблоковою. У листопаді Верховна Рада ухвалила закон «Про державний кордон».

Поряд з референдумом проводилися вибори Президента України. Позитивну відповідь на запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» дали понад 90 % тих, хто брав участь у референдумі. За незалежність України висловлювалося населення всіх областей України незалежно від їх національного складу. Першим Президентом України став Л. Кравчук, який набрав у першому турі голосування 62 % голосів.

Через тиждень після Всеукраїнського референдуму Президент Російської Федерації Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук і голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич зібралися під Мінськом і заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права припиняє існування. 8 грудня 1991 р. вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім республік колишнього СРСР (за винятком прибалтійських).

Реакція світового співтовариства на результати референдуму була дружною: протягом грудня незалежну Україну визнали 68 держав.