29. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (1965 - 1985 рр.)

Факти:

Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні (середина 1960 - початок 1980-х рр.). Кадрові зміни в політичному керівництві УРСР. Конституція УРСР 1978 р. Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Тенденції розвитку соціальної сфери. Культура і духовне життя. Русифікація. Опозиційний рух.

Дати:

1965 р. - реформи в сільському господарстві та промисловості («косигінська реформа»);

1972 р. - зміна політичного керівництва УРСР. В. Щербицький;

1976 р. - утворення Української Гельсінської групи.

Персоналії: В. Марченко, С. Параджанов, В. Романюк, М. Руденко, В. Стус, В. Чорновіл, П. Шелест, В. Щербицький.

Поняття та терміни: «застій», «номенклатура», «дефіцит», «русифікація», «сам- видав», «правозахисник».

Ви повинні вміти:

• характеризувати зміни в політичному керівництві УРСР на початку 1970-х рр., ключові положення Конституції УРСР 1978 р., стан промисловості та сільського господарства, основні вимоги та напрями опозиційного руху 1960-1970-х рр., явища у сфері культури, політику русифікації;

• визначати прояви політико-ідеологічної кризи радянського ладу в Україні, причини активізації опозиційного руху, здобутки та проблеми розвитку соціальної сфери.

ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ «ЗАСТІЙНИХ» ЯВИЩ

• Колективна диктатура-керівних діячів партії (до рівня членів ЦК КПРС, які звинуватили М. Хрущова у волюнтаризмі й відправили його на пенсію) не врятувала партію, державу та суспільство від волюнтаризму невеликої купки людей на вершині влади.

• Дотримання певних домовленостей і показового демократизму на вершині влади спричинило небачений раніше різновид диктатури - геронтократію.

• Спроби досягти воєнно-стратегічного паритету з країнами НАТО завели Кремль у глухий кут й зумовили зростання залежності радянської наддержави від цих країн.

• Політика «розрядки» й Гельсінські угоди створили нову ситуацію в Україні і сприяли трансформації дисидентського руху в рух правозахисників, який міг розраховувати на підтримку Заходу.

• Зростання в Україні за відсутності масового терору прагнення до унезалежнення від волюнтаризму кремлівських керівників, що охопило, насамперед, частину партноменклатури та творчої інтелігенції. Це спричинило на початку 70-х рр. нову кампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».

• Прагнення утримати країни РЕВ в економічній залежності від Кремля вимагало постійного збільшення поставок їм на пільгових умовах устаткування, металу, енергоносіїв і сировини. Це деформувало українську економіку, змушену поставляти в ці країни свою продукцію без будь- якої матеріальної компенсації в межах окремо взятої союзної республіки. Такий напрямок економічних взаємовідносин у межах РЕВ зумовив двократне зниження питомої ваги України в загальносоюзних капіталовкладеннях. їх відтоді спрямовували здебільшого на Сибір і на Далекий Схід. Водночас Україна виявилася регіоном, де розпочалося прискорене будівництво АЕС з метою передачі електроенергії в сусідні країни РЕВ. Щоб зробити електроенергію максимально дешевою, був обраний варіант будівництва АЕС з найменшими питомими .капіталовкладеннями на одну кіловат-годину. У кінцевому підсумку це призвело до Чорнобильської катастрофи.

• Провал економічної реформи другої половини 60-х рр. надав кризі радянського комунізму всеохопного характеру. Під поверхнею «застійного часу» вирували процеси виняткової напруги, які повинні були закінчитися економічним колапсом і політичною катастрофою.

• На зміну двом хвилям українізації (20 - 30-х рр.: на переламі 60-70-х рр.) в Україну прийшла в 1972 р. хвиля русифікації. Вона мала довготермінові наслідки.

• Політика русифікації збіглася з об’єктивним процесом урбанізації. Обидва процеси в умовах здебільшого неукраїнського (ще з 19 ст.) характеру міст України взаємодіяли між собою.

• Колгоспний лад мав певну перспективу, коли міську третину України годували дві третини сільського населення. Коли ці пропорції стали протилежними, продовольча проблема різко загострилася, оскільки колгоспний лад не мав можливостей розвиватися за рахунок зростання продуктивності праці.

СКАСУВАННЯ ДЕЯКИХ РЕФОРМ М. ХРУЩОВА. Нове керівництво скасувало непопулярні, а часом і безглузді обмеження щодо присадибного господарства, які М. Хрущов запровадив у 1959-1963 рр.

Проте нормативи щодо утримання худоби і птиці не скасовувалися зовсім. В Україні громадяни, які не були членами колгоспів, могла мати на сім’ю не більше однієї корови, однієї голови молодняка великої рогатої худоби, однієї свиноматки з приплодом, не більше 20 вуликів з бджолами.

У вересні 1965 р. були ліквідовані ради народного господарства й відновлена галузева система управління промисловістю через союзні і союзно- республіканські міністерства, В Україні було організовано 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств. Більшість українських підприємств була знову підпорядкована центральним відомствам.

ПРОВАЛ ЕКОНОМІЧНОЇ РЕФОРМИ. Вересневий (1965) пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про поліпшення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва».

Замість показника валової продукції запроваджувався інший плановий показник - обсяг реалізованої продукції. «Вал» був джерелом марнотратства. Підприємства домагалися високих валових показників, але не турбувалися про те, щоб вироблена продукція знайшла свого споживача.

Підприємства переводилися на нові методи планування та економічного стимулювання поступово. Реформа була здійснена за восьму п’ятирічку (1966-1970). Проте вона не виправдала сподівань. Розширення прав підприємств не супроводжувалося обмеженням прав міністерств і комітетів. Економіка залишалася директивною, командною. Вирішальне слово в господарюванні належало апаратникам, а не директорському корпусу.

Поступово відбувався поворот до жорсткого директивного планування. Знову, як і до реформи, відомства почали директивно визначати рівень продуктивності праці і собівартості продукції. Що краще працювало підприємство, то гірші умови чекали на нього в наступному році.

Запровадити окремі елементи ринкового регулювання в командну економіку виявилося неможливим.

КАДРОВІ ЗМІНИ В КЕРІВНИЦТВІ УРСР. У липні 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України став П. Шелест. Він був крутої вдачі, переконаним і послідовним прибічником компартійної диктатури, яка тримала республіку в залізних обіймах, проте не знаходив підстав для виправдання курсу на приховану русифікацію України, який здійснювався центром з повоєнних часів.

Шелест відіграв провідну роль в усуненні від влади свого патрона Хрущова, і тому поводив себе у відносинах з Брежнєвим досить незалежно. Він негайно скористався підвищенням свого посадового статусу (з листопада 1964 р. став членом президії ЦК КПРС), щоб подолати, втрати, заподіяні національній освіті реформами Хрущова. Викладання соціогуманітарних дисциплін у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах знову почали переводити на українську мову. Розширилася кількість українських передач на республіканському радіо і телебаченні. Діловодство в установах почали переводити на українську мову.

Л. Брежнєв не вступав у відкритий конфлікт з Шелестом, але готував йому заміну. Ще в 1948 р. він висунув у партійний апарат 30-річного фронтовика В. Щербицького. Незважаючи на відчайдушний опір Шелеста, Брежнєв наполіг на призначенні Щербицького у жовтні 1965 р. головою Ради міністрів УРСР.

Розв’язка настала у квітні 1971 р. на XXIV з’їзді КПРС. Щербицький, як і Шелест, був обраний тоді членом політбюро ЦК. Стало ясно, що хтось із них двох незабаром буде зайвим. Дійсно, у березні 1972 р. П. Шелеста піддали критиці на політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». Однак він був звільнений від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ у зв’язку з призначенням на іншу відповідальну посаду - заступника голови Ради міністрів СРСР. Тільки через рік його без зайвого галасу вивели зі складу політбюро ЦК КПРС і відправили на пенсію. Першим секретарем ЦК КПУ у травні 1972 р. став В. Щербицький.

Позбавлення П. Шелеста статусу члена політбюро ЦК КПРС зробило його відкритим для критики.

За дорученням М. Суслова в АН УРСР була підготовлена погромна рецензія на його книгу «Україно наша радянська», в якій автора звинувачували в націоналізмі. Журнал «Комуніст України» опублікував її без Підписів як редакційну статтю.

Кампанія боротьби з націоналізмом і національною обмеженістю здійснювалися під керівництвом нового секретаря ЦК КЦУ з питань ідеології В. Маланчука. Останній розпочав тривалу чистку республіканських установ від керівників, звинувачуваних у націоналізмі.

Чудово володіючи українською мовою, В. Щербицький майже завжди користувався російського у своїх офіційних виступах. Услід за ним на російську мову або «суржик» - переходили номенклатурні працівники по всій Україні.

КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1977 р. КОНСТИТУЦІЯ УРСР 1978 р.

Вже в середині 1960-х років визначилося стрімке відставання СРСР від «цитаделі світового капіталізму» - США. Треба було рятувати теорію комунізму від жахливої невідповідності реаліям повсякденного _і життя. Пропагандисти почали роз’яснювати народу, що між побудованим соціалізмом і комунізмом повинен існувати так званий «розвинутий соціалізм» - смуга історичного розвитку неокресленої тривалості. Народ відповів анекдотами, в яких комуністична перспектива порівнювалася з горизонтом, до якого неможливо дійти.

Коли до нового в марксистсько-ленінській теорії поняття звикли, було визнано доцільним прийняти «Конституцію розвинутого соціалізму». Незабаром після XXV з’їзду КПРС (березень 1976 р.) була затверджена- комісія з розробки нової Конституції на чолі з Брежнєвим. У жовтні 1977 р., тобто напередодні 60-ї річниці більшовицької революції позачергова сесія Верховної Ради СРСР урочисто прийняла нову Конституцію.

Конституція 1977 р. не мала принципових відмінностей від попередньої. Декларативно-популістська стаття про право союзних республік на вихід з СРСР у ній збереглася.

Стаття 6 Конституції 1977 р. проголошувала: «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу. КПРС існує для народу і служить народу». Це були красиві слова, позбавлені юридичного змісту. З тексту Конституції було вилучене саме поняття диктатури.

Проект Конституції УРСР розроблявся після ухвалення Конституції СРСР і базувався на її нормах.

Обговорення проекту проводилося за скороченою схемою, але апарат теж надав йому «всенародного характеру»: було проведено 280 тис. зборів. У квітні 1978 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла нову Конституцію.

КРИЗОВІ ПРОЦЕСИ В ІНДУСТРІАЛЬНІЙ СФЕРІ. В Україні кризові тенденції в індустріальній сфері проявлялися особливо помітно. Від 70-х років частка республіки в загальносоюзних капіталовкладеннях впала майже вдвічі. Л. Брежнєв та його найближче оточення вважали пріоритетними східні регіони СРСР. Єдиний виняток становила електроенергетика, особливо атомна. Додаткові потужності в цій галузі призначалися для задоволення потреб країн РЕВ, які межували з Україною. Середньорічні темпи зростання капітальних вкладень в народне господарство України знизилися з 6,8 % у восьмій п’ятирічці (1966-1970) до 6,4 % у дев’ятій п’ятирічці (1971-1975) і 2,1 % у десятій п’ятирічці (1976-1980).

Основна частка капіталовкладень у розвиток вугільної промисловості була перенесена з Донбасу на Кузбас. Держплан СРСР спрямовував у східні регіони навіть частину амортизаційних відрахувань, одержуваних під час видобутку донецького палива. Внаслідок цього маса використовуваної у вугільній промисловості України застарілої і непродуктивної техніки швидко зростала.

У дев’ятій п’ятирічці Донбас давав щороку до 200 млн тонн вугілля, у десятій - до 190 млн тонн, в одинадцятій (1981-1985) - менше 180 млн тонн. За 15 років, з 1970 по 1985, видобуток залізної руди збільшився у незначній мірі, з 111 до 120 млн тонн. За цей же час виробництво електроенергії зросло вдвічі - з 138 до 272 млрд кіловат-годин.

Занепад радянської індустрії загальмувався світовою енергетичною кризою 70-х років. Коли ціни світового ринку на енергоносії зросли мало не вдесятеро, мобілізаційні можливості командної економіки були використані для швидкого нарощування видобутку нафти й газу, а також для будівництва нафто- та газопроводів від Західного Сибіру через Україну в Західну Європу. У неосвоєній, малопридатній для життя місцевості були зосереджені величезні матеріальні й трудові ресурси, зокрема сотні тисяч будівельників з України. Одержані десятки мільярдів нафтодоларів подовжили життя радянської економіки, що постійно перебувала в кризовому стані.

АГРАРНА ПОЛІТИКА. Магістральними напрямками розвитку сільського господарства були оголошені електрифікація, хімізація, меліорація і механізація. Держава почала виділяти в аграрну сферу економіки незрівняно більше коштів, ніж раніше. Порівняно з другою половиною 60-х років сільське господарство України спожило у першій половині 80-х років у 3,6 раза більше електроенергії, у 2,6 раза більше добрив. Істотно зросли поставки техніки - тракторів, вантажних автомобілів, комбайнів.

На початку 80-х років була здійснена чергова реформа управління сільським господарством. У 1982 р. в областях і районах були утворені агропромислові об’єднання, покликані усунути відомчі бар’єри. У 1985 р. виник справжній управлінський монстр - Держагропром СРСР. До нього ввійшли підприємства й організації міністерств хлібопродуктів, рибного господарства, меліорації і водного господарства, Центросоюзу тощо. Однак Держагропром не зміг забезпечити ефективної інтеграції сільського господарства і переробної промисловості. Навпаки, посилалася бюрократизація управління колгоспно-радгоспним виробництвом.

ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ. У Радянському Союзі переписи населення проводилися раз на десять років. За 30 років (1959-1989) населення України збільшилося на 9,6 млн і дійшло на початку 1989 р. до 52 млн чоловік. Порівняння динаміки населення між переписами засвідчило стійку тенденцію до зниження народжуваності і зростання смертності. Приріст населення у 1959-1970 рр. дорівнював 5,3 млн людей, у 1970-1979 рр. - 2,2, а в 1979— 1989 рр. - 1,9 млн осіб.

Погіршення показників народжуваності здебільшого залежало від економічної незабезпеченості людей. У другій половині 80-х років Україна опинилася перед загрозою депопуляції.

Україна була однією з республік з надзвичайно високою інтенсивністю міграційних процесів. Для міжреспубліканської міграції Кремль створював найбільш сприятливі умови. Розрахунок був. на те, що база національно-визвольної боротьби послабиться штучно створеною багатонаціональністю населення. У 70-х роках, коли міграція досягла максимуму, приріст населення України був забезпечений більшою мірою припливом росіян, а не народжуваністю українців. У цілому ж за 30 років частка українців у населенні зменшилася з 77 до 73 %. Одночасно питома вага росіян зросла з 17 до 22 %.

СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ. Питома вага робітників становила на початку 60-х років половину, а в середині 80-х - до 60 % зайнятої в народному господарстві робочої сили. Близько 40 % промислових і до 60 % будівельних робітників працювали вручну.

Найбільш несприятливі умови праці спостерігалися на селі. Держава більше не могла розглядати селян як робочу силу, на все життя прикріплену до колгоспів. Селянам почали видавати паспорти, і вони могли переїжджати в міста, якщо цього бажали. Внаслідок цього урбанізація просувалася вперед стрімкими темпами.

За 1960-1985 рр. міське населення України зросло з 20 до 33 млн, а сільське скоротилося з 23 до 17 млн осіб. Села залишала здебільшого молодь. Внаслідок цього вікова структура сільського населення погіршилася. Чисельність працюючих у громадському господарстві колгоспів зменшилася з понад 6 до 4 млн осіб.

ЖИТТЄВИЙ РІВЕНЬ. Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців зросла з 78 руб. у 1960 р. до 155 у 1980 р. Підвищення мінімальної зарплати за штучного обмеження високих заробітків призводило до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років у деяких галузях інженери заробляли менше робітників. Престиж інженерної праці різко впав.

Оплата праці в колгоспах за 1965-1985 рр. зросла майже втричі (до 134 руб.), а в радгоспах - більше, ніж удвічі (до 163 руб.). Розрив в оплаті праці між селом і містом практично зник. Однак держава як господарюючий суб’єкт однаково погано платила як робітникам, так і селянам.

Час від часу держава змушена була випускати в обіг не забезпечені товарною масою гроші. За 1971 — 1985 рр. грошова маса збільшилася утричі, а виробництво товарів народного споживання - удвічі. У економіці з фіксованими цінами інфляція виявлялась у вигляді дефіциту. Довгі черги за дефіцитними товарами стали характерною рисою побуту 70-80-х років.

Найбільш дефіцитними були продовольчі товари. Якщо в 1960 р. сільські жителі становили половину населення України, то в 1985 р. - тільки третину. Продуктивність праці за цей період майже не зросла. Тому сільська третина не могла нагодувати дві міські третини населення. Держава змушена була різко посилити імпорт продовольства, витрачаючи на його закупки валюту, виручену від продажу енергоносіїв.

За 1965-1985 рр. в Україні було споруджено 7305 тис. нових квартир. 33 млн людей поліпшили свої житлові умови. Однак житлова проблема й далі існувала. Темпи урбанізації виявилися надто високими, щоб ліквідувати її повністю. Якість безплатно одержуваного житла була вкрай низькою, а квартири - невеликими за площею.

За кількістю медичного персоналу і лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки Радянського Союзу займали перші місця у світі. Однак медицину-фінансували за «залишковим» принципом. На підготовку лікаря витрачалося вдесятеро менше коштів, ніж у країнах Заходу. Радянські дипломи там не визнавали. Технічна оснащеність лікарень була незадовільною. Працівники компартійно- радянського апарату лікувалися у спеціальних лікарнях.

ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ. РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ.

Наступ консерваторів і цілковите припинення кампанії десталінізації з приходом до влади Л. Брежнєва викликали протест у шістдесятників. Щоб «заспокоїти» тих, хто насмілився протестувати, П. Шелест санкціонував заплановані КДБ арешти, які проводилися у серпні й вересні 1965 р. в Києві і в західних областях. Преса про них не повідомляла.

Політичні звинувачення заарештованим не висували.

4 вересня 1965 р. в новому київському кінотеатрі «Україна» мав відбутися прем’єрний показ фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Замість вступного слова про фільм І. Дзюба звернувся до аудиторії з повідомленням про те, що в республіці здійснюються таємні арешти. Зі своїх місць встали Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл, які підтримали Дзюбу. Подія дістала широкий розголос за кордоном. Адже це був перший у СРСР відкритий колективний політичний протест за весь післясталінський період.

Зброєю багатьох дисидентів у боротьбі з владою став самвидав - підпільно розмножувані й поширювані твори. Найбільш знаним зразком самвидаву став памфлет І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Деструктивна національна політика подавалася в памфлеті як сталінський великодержавницький курс, що не мав нічого спільного з урочисто декларованими настановами партії.

Від 1972 р. розгорнулася чистка від інакодумців у інститутах АН УРСР, вузах, видавництвах, творчих спілках. У лютому того року політбюро ЦК КПУ ухвалило спеціальну постанову щодо книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Автора демагогічно звинуватили у намірах «послабити дружбу, розпалити недовіру й ворожнечу між українським і російським народами».

ПРАВОЗАХИСНИК РУХ. Арешти 1972-1973 рр. підірвали опозиційний рух. Однак незабаром він відновився у правозахисній формі. Академік А. Сажаров у травні 1976 р. скликав у Москві прес-конференцію для західних журналістів. На конференції було оголошено про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Відомі дисиденти, які увійшли до групи, зобов’язалися стежити за тим, як уряд СРСР дотримується гуманітарних статей Заключного акта. Українська Гельсінська група з’явилася у листопаді 1976 р. Її створили письменники М. Руденко і О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, колишні політв’язні І. Кандиба та Л. Лук’яненко, які вийшли на свободу, коли відсиділи свій строк, учитель О. Тихий та ін.

В оголошенні про утворення УГГ її засновники підписалися справжніми прізвищами і навіть вказали свої адреси. Вони мали намір діяти винятково на легальних засадах.

У грудні 1977 р. Л. Лук’яненко був заарештований, а потім засуджений як «особливо небезпечний рецидивіст» на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Услід за ним почали ув’язнювати й інших членів УГГ за звинуваченнями у скоєнні карних злочинів.

Навколо репресованих утворювалася інформаційна блокада.

НАРОДНА ОСВІТА. У 1960-1980-х роках унаслідок скорочення народжуваності відбувалося постійне зменшення контингенту дітей шкільного віку. Це полегшило перехід до загальної середньої освіти. Положення про обов’язкову середню освіту внесли до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р.

Здійснення загальної середньої освіти було великим культурним досягненням. Уже у 1976 р. більшість випускників восьмих класів продовжила навчання в дев’ятих класах або в середніх спеціальних навчальних закладах. У сільській місцевості запровадження обов’язкової середньої освіти наражалося на особливі труднощі. У багатьох селах працювали тільки початкові або неповні середні школи, як правило - малокомплектні. Щоб розв’язати проблему, при середніх школах у великих селах створювалися інтернати.

У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи». Запроваджувалося навчання дітей з шести років (за бажанням батьків). Восьмирічки були реорганізовані в дев’ятирічки, а середні школи перетворювалися з десятирічок на одинадцятирічки. Професійно-технічні училища різних типів були перетворені в ПТУ, які давали повну середню освіту.

РОЗВИТОК НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ. Наукові дослідження розгорталися в інститутах АН УPCP, установах відомчого підпорядкування і певного мірою - у вищих навчальних закладах. В Україні наукових установ, підпорядкованих управлінським структурам ВПК, було небагато. Період, який публіцисти назвали «застоєм», для Академії наук виявився часом стрімкого розвитку. В установах АН У PCP у 1961 р. налічувалось 4 тис., а в 1985 р. - понад 15 тис. науковців. Кількість працівників з науковими ступенями за цей час зросла в 5,5 раза.

За 1966-1985 рр. Академія поповнилася двома десятками наукових інститутів. Дев’ять з них були утворені поза Києвом. У 1971 р. було створено п’ять наукових центрів - Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський і Одеський. Багато років ішло негласне змагання між АН СРСР і АН УРСР щодо обсягу економічного ефекту від упровадження у виробництво результатів наукових розробок. Незрівнянно потужніша союзна академія нерідко програвала республіканській.

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Переважна більшість активних у роки «застою» письменників давно забута. Пам’ять залишилася тільки про тих, хто засобами художнього слова сприяв піднесенню національної самосвідомості.

У поколінні шістдесятників найбільш голосно звучала поетична муза. Великою популярністю користувалася творчість М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка. Увійшли в поезію, щоб розпочати важку боротьбу з канонами «соціалістичного реалізму», І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус та ін. На повний голос заявили про себе й молоді прозаїки - Є. Гуцало, В. Дрозд, Григір Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін. Вони писали просто й переконливо, надаючи перевагу малим формам - новелі й оповіданню.

На початку 1968 р. голова Спілки письменників О. Гончар надрукував невеликий за обсягом, але надзвичайно вагомий за змістом роман «Собор». Перший секретар Дніпропетровського обкому О. Ватченко впізнав себе в романі і на пленумі ЦК КПУ назвав його пасквільним. Одразу після пленуму ЦК почали переслідувати тих, хто публічно висловлював своє позитивне ставлення до роману. Зухвала у своїй безпардонності кампанія викликала загальне обурення.

У 1971р. компартійний апарат грубо усунув О. Гончара від керівництва Спілкою письменників. Наприкінці 70-х років в Україні закінчилася кар’єра B. Маланчука. У січні 1979 р. Спілку письменників очолив Павло Загребельний. Спеціальною постановою президії Спілки письменників було дозволено надрукувати «Марусю Чурай» Л. Костенко. У 1981 р. побачила світ з передмовою О. Гончара книга віршів Василя Симоненка «Лебеді материнства», видання якої розтягнулося на десять років.

Нерівну, але безкомпромісну боротьбу з режимом провадив Василь Стус. Поет помер у вересні 1985 р. в карцері пермського табору суворого режиму під час голодування.

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА. Найбільш масовим видом мистецтва залишалося кіно. Понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок щорічно обслуговували близько 800 млн глядачів. Найкраща з українських кінокартин доби «застою» - це фільм «Тіні забутих предків», поставлений за повістю М. Коцюбинського. Його створив колектив під керівництвом С. Параджанова у складі співавтора сценарію І. Чендея, оператора Ю. Іллєнка, молодого актора І. Миколайчука та ін. Після політичного скандалу в кінотеатрі «Україна» картину зняли з прокату на два десятки років.

Важка доля чекала талановиті твори в жанрі поетичного кіно, де виконавцем головних ролей і режисером виступив І. Миколайчук - «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон - XX». Перший з них був показаний спочатку делегатам XXIV з’їзду КПУ. Делегати зустріли його вороже. Тільки головний приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 р. забезпечив йому місце в прокаті.

Найбільш відомими за межами України професійними колективами були Заслужений державний хор ім. Г. Верьовки, Заслужена академічна хорова капела «Думка», Заслужений ансамбль танцю ім. П. Вірського. Етнографічний хоровий ансамбль «Гомін» під керівництвом Л. Ященка захопився відродженням колядок і купальських пісень, які свідчили про оригінальність і неповторність українського фольклору.

Скарбницю українського музичного мистецтва збагатили опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Май- бороди, симфонії та кантати А. Філіпенка, А. Штогаренка. У жанрі пісенної і хорової музики плідно працювали О. Білані, К. Домінчен, П. Майборода, C. Сабадаш, А. Філіпенко, І. Шамо та ін.

Чисельність театрів за два десятиліття зрослая в середині 80-х років дійшла до дев’яти десятків. Перед постановкою кожну п’єсу проглядала комісія чиновників, наділених правом схвалювати або забороняти.

Найяскравішими серед театральних зірок України були такі майстри, як В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Н. Ужвій. На оперній сцені привертали увагу Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Д. Петриненко, А. Солов’яненко, М. Стеф’юк, Г. Ціпола.

З доробку художників періоду «застою» збереглося мало. Як правило, портрети передовиків, панорами новобудов, «ленініана» пішли в небуття разом з державною партією.