25. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ (1921-1939 рр.)

Факти:

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Економіка українських земель. Різні течії в суспільно-політичному русі, радикалізація політичного життя в 1930-х роках.

Дати:

1929 р. - утворення ОУН;

1930 р. - польська «пацифікація» у Східній Галичині;

15 березня 1939 р. - проголошення незалежності Карпатської України.

Персоналії: Є. Коновалець, А. Мельник, В. Липинський, А. Волошин.

Поняття та терміни: «осадництво», «пацифікація», «русофільство», «русинство».

Ви повинні вміти:

• розпізнавати на карті території, що належали до складу Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини;

• характеризувати вплив міжнародної ситуації 1920-1930-х рр. на становище західноукраїнських земель, політику урядів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини в українських землях, стан економіки, життя населення, освіти та культури, різні течії національного руху, діяльність політичних партій західноукраїнських земель у 1930-х роках;

• визначати міжнародні фактори, що спричинили розподіл українських земель між іншими державами на початку 1920-х рр. та його наслідки для населення; причини та наслідки діяльності політичних сил у західноукраїнських землях за цього періоду.

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОГО КЕРІВНИЦТВА ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ. За Ризьким мирним договором, підписаним 18 березня 1921 р., РСФРР і УСРР відмовлялися від претензій на Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Холмщину, Надсяння, Підляшшя й Лемківщину. Радянські республіки зобов’язалися надати матеріальну допомогу й моральну підтримку переселенцям і реемігрантам.

Масив українських земель міжвоєнної Польщі обіймав 130 тис. кв. км (тодішня територія УPCP становила близько 450 тис. кв. км). На цих землях проживало понад 10 млн людей, або майже 30 % сукупного населення Польщі. У містах подеколи переважало польське та єврейське населення. Наприклад, у 200-тисячному Львові у 1918 р. налічувалося лише 27 тис. українців.

Понад 3 млн українців Східної Галичини (з Лемківщиною) належали до греко-католицької церкви. Понад 2 млн українців, які населяли землі, що входили раніше в Російську імперію (Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям), сповідували православ’я. Контакти між обома українськими громадами з різною історичною долею були слабкими. Польські політичні діячі ретельно стежили, щоб ця роз’єднаність зберігалася.

СРСР прагнув використати зумовлену етнополітичними чинниками внутрішню нестабільність Польської держави для підпорядкування її своїм інтересам. Тому багатомільйонна українська громада користувалася підвищеною увагою з боку радянського керівництва.

Після самогубства М. Скрипника у 1933 р. в УСРР розпочалося справжнє полювання на вихідців із західноукраїнських земель. Їх звільняли з роботи, ув’язнювали й розстрілювали. Всі галичани, які потрапили в поле зору чекістів, були репресовані. У 1938 р. виконком Комінтерну розпустив Комуністичну партію Польщі (і в її складі - комуністичні організації Західної України та Західної Білорусії) як осередок шпигунів і диверсантів.

ПОЛІТИКА ПОЛЬСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. Внутрішня політика Польщі була спрямована на поглинення «східних кресів» - західноукраїнських та західнобілоруських земель. Поглинення мало бути поетапним: спочатку державним, а вже потім - етнічним. Державна колонізація означала підпорядкування непольського населення установам, обов’язкам і правилам, які існували в усій Польщі, а також витіснення на периферію суспільного життя або й цілковиту ліквідацію організацій, створених українцями на попередньому історичному етапі. Етнічна полонізація була розрахована на тривалий період і передбачала передусім вплив на дітей.

Національні відносини в Польщі найбільше загострювала колонізаційна політика, спрямована на утворення в Західній Україні своєрідної «п’ятої колони» - так званих осадників. Ухвалений сеймом ще в липні 1919 р. земельний закон передбачав створення сильних, придатних для інтенсивного виробництва селянських господарств, що ґрунтувалися на приватній власності. Держава зобов’язувалася скуповувати поміщицькі землі, ділити їх на дрібні ділянки (парцели) й продавати через банк охочим. Це була звичайна схема аграрної реформи ринкового типу. Однак у 1920 р. сейм затвердив закони, які значною мірою спрямували аграрну реформу в бік планомірної колонізації кресів польськими осадниками.

Економічна занедбаність західноукраїнських земель особливо вражала. Основою промисловості залишалися сировинні галузі - нафтоозокеритна й лісова, а також з перероблення сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 р., більшість найманих робітників працювала в сільському господарстві. Підприємства належали здебільшого польському або. іноземному капіталу. Кращі позиції українці мали тільки в кооперації.

УНДО - ЦЕНТРИСТСЬКА ПОЛІТИЧНА СИЛА. Польща не була тоталітарною державою. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вона не суперечила законам. Однак ліворадикальні (комуністи) і праворадикальні (націоналісти) політичні течії не бажали обмежувати себе рамками польської конституції і діяли в підпіллі. На поверхні українського політичного життя залишилися націонал-демократи.

Від 1925 до 1939 р. провідною політичною силою серед українців у Польській державі було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). На установчому з’їзді в липні 1925 р. головою УНДО став Д. Левицький. УНДО ставило за мету утвердження державних прав українського народу, забезпечення його права жити власним життям, не підпорядкрвуючись наказам з Варшави або з Москви. За умов зростання загрози з боку нацистської Німеччини панівні кола Польщі визріли до компромісу в національному питанні. Польський уряд обіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО - антиурядову пропаганду. На думку нового лідера УНДО В. Мудрого, польсько-українське замирення становило необхідну умову для. ймовірного перетворення Західної України в державотворчий чинник. Надій на Велику Україну після Голодомору більше, не було. Від поліпшення відносин, названих «нормалізацією», виграли обидві сторони. Але місцеві чиновники під гаслом «зміцнення польськості на кресах» поводилися на українських землях як завойовники.

КПЗУ - ЛІВОРАДИКАЛЬНА ОПОЗИЦІЯ. Після захоплення Польщею західноукраїнських земель Комінтерн підпорядкував місцевих комуністів політично й організаційно Комуністичній робітничій партії Польщі, Під час підпорядкування в КПСГ відбувся розкол. Знов-таки під впливом Комінтерну в червні 1923 р. відбулося об’єднання місцевих комуністів у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Незважаючи на скромну чисельність (близько 4 тис. членів у середині 30-х. років), вона була політично активною.

Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 20-30-х років, коли Польща переживала глибоку економічну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівники КПЗУ створили Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сельроб).

Влітку 1930 р. набули нових форм протести селян проти тяжкого податкового обкладання. У Львівському, Станіславівському, Тернопільському й Волинському воєводствах комуністи підняли їх на збройну боротьбу. Кульмінацією селянського руху стало ліське повстання в червні-липні 1932 р. У ньому брало участь близько 30 тис. селян. У другій половині 30-х років вплив КПЗУ зменшився. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було заарештовано й загинуло у сталінських концтаборах.

НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ. Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували січові стрільці. У 1920 р. вони створили Українську військову організацію (УВО). Організацію очолив колишній командир січових стрільців Є. Коновалець. У лютому 1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів (ОУН). Разом з УВО її утворили студентські угруповання - Легія українських націоналістів, Союз української націоналістичної молоді, Група української національної молоді та ін.

ОУН не була політичною партією парламентського типу. З одного боку, вона виникла як політичний рух з власною ідеологією, яку ще потрібно було розвивати. З іншого боку, вона становила суворо законспіровану організацію військового типу. Військова організація постала з УВО. Власне, УВО не відразу розчинилася в ОУН. До середини 30-х років вона зберігала організаційну самостійність і виступала в ролі бойової фракції ОУН.

Є. Коновалець та його однодумці вважали терор корисним для досягнення поставлених цілей.

Найбільш відомою терористичною акцією ОУН стало вбивство у Варшаві в червні 1934 р. польського міністра внутрішніх справ генерала Б. Перацького. У своїх відозвах націоналісти наголошували, що його було знищено у відплату за пацифікацію 1930 р. Безпосередньою реакцією властей було рішення про створення, всупереч чинному законодавству, концентраційного табору в Березі Картузькій.

Упродовж 1935-1936 рр. у Варшаві і Львові відбулися гучні процеси над учасниками замаху на Б. Перацького і членами Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. На лаві підсудних країна побачила молодих революціонерів, переконаних у правоті своєї справи. Серед них привертали увагу С. Бандера, який із січня 1933 р. очолював Крайову екзекутиву ОУН, і організатор замаху на Б. Перацького М. Лебідь. Варшавський і львівський процеси сприяли популяризації ОУН серед української молоді. У травні 1938 р. радянський агент убив Є. Коновальця. ОУН залишилася без керівництва напередодні вирішальних в історії Європи подій і незабаром розкололася.

• Пацифікація (від. лат. pacificatio - умиротворення, замирення, заспокоєння) - офіційна назва репресій щодо населення Західної України, проведених урядом Польщі восени 1930 р.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РУМУНІЇ. У Румунії проживали три українські громади, які різнилися історичною долею й не були пов’язані одна з одною. Найбільша з них жила на Буковині. Другою за чисельністю громадою були українці Бессарабії. Північна Бессарабія (Хотинщина) у попередні століття становила одне ціле з Буковиною. У шести центральних повітах українці жили розсіяно, здебільшого в містах. Це була етнічна територія молдаванів. Південна Бессарабія (Придунайський край) складалася з двох повітів - Акерманського та Ізмаїльського. Українці тут були найчисельнішою етнічною групою, хоча й не становили більшості. Третю, найменшу в Румунії, українську громаду становили українці Мараморощини.

Восени 1924 р. бессарабські комуністи зробили спробу підняти повстання під гаслом відновлення радянської влади. Повстання спалахнуло в Татарбунарах. Повстанці даремно чекали допомоги з-за Дністра.

Правлячі кола обрали шлях насильницької румунізації нерумунського населення приєднаних територій. Закривалися українські школи й культурно- освітні установи, людей переслідували за користування українською мовою. Назви населених пунктів були румунізовані. У 1936 р. з’явився спеціальний циркуляр, яким заборонялося вживати історичні назви в офіційних документах і в пресі. Навіть прізвища румунізувалися, тому що власті розглядали українців як «громадян румунського походження, які забули рідну мову». Румунізація торкнулася й церковної служби.

Промислове устаткування вивозилося в центральні регіони Румунії. Було демонтовано й вивезено устаткування Акерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, а також основна частина обладнання Ізмаїльського і Ренійського портів.

Економічна криза спалахнула в Румунії ще в 1928 р. і тривала майже до кінця 30-х років. Кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилася за цей час майже наполовину, а в Південній Бессарабії - на чверть.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНИ. Закарпатська Україна в усталених географічних кордонах мала 12,8 тис. кв. км. Ця назва ніколи офіційно не вживалася, бо вона засвідчувала належність цієї землі «за Карпатськими горами» до України. Після відокремлення від Угорщини в 1919 р. була створена трохи менша за територією (11,4 тис. кв. км.) Підкарпатська Русь. Вона складалася з українських етнічних земель, до яких долучили вузьку смугу угорської етнографічної території із залізницею Кошице-Чоп-Хуст-Рахів. Паризька мирна конференція у 1919р. санкціонувала передачу Підкарпатської Русі Чехо-Словаччині.

За переписом 1930 р., на Закарпатті проживало 616 тис. осіб, у тому числі 438 тис. українців. У Пряшівському (Прешовському) етнографічному анклаві налічувалося 118 тис. осіб, у тому числі 87 тис. українців. Ще понад 10 тис. українців проживало у Східній Словаччині.

Становище карпатоукраїнців було кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехо-Словаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. До того ж чехословацький уряд робив спроби економічно розвинути цей найвідсталіший в усій Європі край. Зокрема, уряд відібрав у поміщиків землю, поділив її на дрібні парцели і через банк продав селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. гектарів землі. У Закарпатті частка промислової продукції в сукупному суспільному продукті не перевищувала 2 %. За переписом 1930 р. у промисловому виробництві було зайнято лише 16 тис. осіб.

За два міжвоєнних десятиліття не з’явилося жодного нового великого підприємства. Підприємців цікавила лише сировина, яку звідси можна було вивезти. Уряд не бажав фінансувати промислові об’єкти в місцевостях, де відчувався брак кваліфікованої робочої сили.

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ. Політичне життя в Закарпатті, попри економічну й культурну відсталість, було надзвичайно насиченим. На виборах, що відбувалися регулярно, місця в чехословацький парламент виборювало до 30 партій. Впливовою політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об’єднанні. Авторитетним лідером українофілів був Августин Волошин.

З українофілами конкурували русофіли, колишні (з 19 ст.) москвофіли. Після російської революції вони відвернулися від Росії й звернули свої погляди на Прагу. Губернатор Підкарпатської Русі в 1923- 1933 рр. А. Бескид здійснював русофільську політику, а сама партія користувалася підтримкою державної адміністрації.

Століття ізоляції від Піших українських земель сприяло появі на Закарпатті русинства, прихильники якого обстоювали ідею, що слов’янське населення тут перетворилося в окрему націю, відмінну від українців, - русинів.

ПРОГОЛОШЕННЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ. Після Мюнхенської конференції (кінець вересня 1938 р.) Словаччина сформувала власний уряд. Лідери українофілів, русофілів і локалістів звернулися з вимогою до Праги негайно надати Підкарпатському краю автономію, як це передбачалося умовами Сен- Жерменського договору. 11 жовтня празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. У Раді міністрів Підкарпатської Русі були представлені основні політичні партії, що входили до двох блоків - русофільського і українського. Цей автономний уряд проіснував лише два тижні. 28 жовтня празький уряд призначив прем’єр-міністром Підкарпатської Русі А. Волошина.

Тим часом Угорщина домагалася від Гітлера санкції на захоплення Підкарпатської Русі. Фюрер санкції не дав, але погодився на арбітраж разом з_ Італією щодо передачі Угорщині територій, населених мадярами. 2 листопада відбувся Віденський арбітраж. Празький уряд змушений був віддати Угорщині південні райони Словаччини й Підкарпатської Русі з населенням понад мільйон осіб, переважно угорським. Від Підкарпатської Русі відійшли південні райони з населенням 175 тис. осіб, серед них угорці становили тільки 82 тис. Автономна Підкарпатська Русь втратила Ужгород, Мукачеве та Берегове з прилеглими районами. Уряд Волошина переніс свою резиденцію з Ужгорода до Хуста. Адміністративні органи, система освіти й видавнича справа переводилися на українську мову. Особлива увага приділялася організації народної оборони - Карпатській січі.

12 лютого 1939 р. в Карпатській Україні були проведені вибори до сейму. В умовах, коли всі інші політичні партії були заборонені, Українське національне об'єднання здобуло 92 % голосів.

На початку березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехо^:Словаччину. Чехія приєднувалася до рейху, Словаччина одержувала примарну незалежність. 12 березня Гітлер дав свою згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною, щоб надійніше прив’язати її до Німеччини в майбутній європейській війні.

Державний розпад Чехо-Словацької Республіки змусив А. Волошина офіційно заявити про те, що з 14 березня Карпатська Україна стає незалежною. Вже в безвихідній політичній ситуації 15 березня розпочав свою роботу сейм Карпатської України. Протягом трьох годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено ряд документів. Підтверджувалося, зокрема, що Карцатська Україна є незалежною державою. А. Волошин був обраний її президентом.

• Карпатська Україна - офіційна назва автономної Української республіки у складі Чехо-Словаччини в 1938-1939 рр. і Української незалежної держави на Закарпатті в березні 1939 р. Неофіційно назва Карпатська Україна вживалася і до 1939 р. для означення території Закарпаття.

НАРОДНА ОСВІТА. Асиміляторська політика Польщі та Румунії на західноукраїнських землях насамперед позначилась на стані народної освіти. Під тиском польських націонал-демократів сейм у 1924 р. ухвалив закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. У таких «утраквістичних» школах історія і географія викладалися польською мовою. Вивчення польської мови як навчальної дисципліни ставало обов’язковим. У багатьох школах вчителів-українців звільняли і замість них брали на роботу поляків, які не володіли українською мовою. У такий спосіб двомовні школи поступово полонізувалися «знизу».

У 1921/22 навчальному році у Східній Галичині українських і польських народних шкіл налічувалося приблизно по дві тисячі. У 1937/38 році кількість українських шкіл зменшилася до 360, а кількість польських залишилася майже на попередньому рівні. Натомість з’явилося понад 2 тис. двомовних шкіл.

На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українських шкіл, а в 1932/33 - тільки чотири.

Зі 168 народних шкіл, які діяли на Буковині у 1918 р., майже дві третини були румунізовані за два роки. У 1924 р. вже не залишалося жодної суто української школи.

На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти на Закарпатті. Серед 803 шкіл, які працювали в краї у 1938 р., налічувалося 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Держава створювала привілейовані умови для розвитку чеської народної освіти, але не руйнувала української освіти. Велика чисельність чеських шкіл пояснювалася тільки тим, що вони створювалися, щоб охопити навчанням дітей невеликої чеської колонії в кожному населеному пункті. На одного вчителя припадало 5 дітей у чеських школах і 40 — в українських.

ВИЩА ОСВІТА. Заснування національних вищих навчальних закладів було для західноукраїнської інтелігенції однією з форм визвольної боротьби. На базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита А. Шептицького було створено Львівську богословську, академію - єдиний в Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання.

Істотну роль у поповненні західноукраїнської інтелігенції відігравали чеські вищі навчальні заклади. Восени 1921 р. в Прагу було переведено Український вільний університет, який до того працював у Відні. Навчання було побудоване за взірцем прославленого Карлового університету. Вільний університет існував на спеціальні кошти, виділення яких добився президент ЧСР Т. Масарик, а також на дотації міністерств закордонних справ і (з 1928 р.) шкіл та народної освіти.

Весною 1922 р. відкрилася Українська господарська академія. Уряд надав їй чудові приміщення в історичному містечку неподалік від Праги - Подебрадах-на-Лабі. Академія мала 59 кафедр і три факультети, на яких готувалися інженери та агрономи. Викладачі, серед яких були вчені з світовими іменами, провадили велику науково-дослідну роботу. Випускники знаходили роботу в Чехо-Словаччині і в країнах Європи і Америки.

Празький уряд створив і підтримував ці вищі навчальні заклади передусім для українських емігрантів. Пропозиції перенести їх діяльність у Підкарпатський край зустрічалися в урядових колах негативно. На Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад - Богословський ліцей.