24. РАДЯНСЬКА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ (1929-1938 рр.)

Факти:

Радянська модернізація в Україні. Суспільно-політичне, соціально-економічне, культурне та релігійне життя. Масові репресії. Ідеологізація суспільного життя, культ особи. Згортання українізації.

Дати:

1928-1938 рр. - період радянської модернізації в Україні;

1928 р. - Шахтинська справа;

1929 р. - справа «СВУ»;

1929 р. - рік «великого перелому», початок суцільної колективізації;

1932-1933 рр. - Голодомор в Україні;

1934 р. - перенесення столиці України з Харкова до Києва;

Персоналії: О. Стаханов, П. Постишев, С. Косіор, Й. Сталін.

Поняття та терміни: «форсована індустріалізація», «стаханівський рух», «колективізація», «розкуркулення», «закон про п'ять колосків», «голодомор», «розстріляне відродження».

Ви повинні вміти:

● розпізнавати на картосхемі основні індустріальні об'єкти, побудовані за часів модернізації;

● характеризувати сутність і наслідки політики форсованої індустріалізації та колективізації в Україні; взаємозв'язок між різними складовими економічної політики сталінського режиму (індустріалізація, колективізація); зміни в соціальній структурі населення, особливості суспільно-політичного та культурного життя періоду;

● визначати причини та наслідки політики форсованої індустріалізації та колективізації, зв'язки між радянською модернізацією та зміною соціальної структури українського радянського суспільства, масовими репресіями в Україні; причини та наслідки Голодомору 1932-1933 рр.

СТАЛІНСЬКА «ГЕНЕРАЛЬНА ЛІНІЯ НА СОЦІАЛІСТИЧНУ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЮ». XV з’їзд ВКП(б) схвалив директиви першого п’ятирічного плану на 1928/29-1932/33 рр. План визначав украй високі середньорічні темпи приросту промислової продукції - 16 %. Таке зростання передбачали забезпечити коштом селянства. Змінювався лише спосіб вилучення ресурсів села в бюджет: не підвищенням податків, як пропонували опозиціонери, а використанням політики «ножиць цін», тобто встановленням завищених цін на промислові товари і відповідно занижених - на сільськогосподарську продукцію.

У квітні 1929 р. XVI конференція ВКП(б) затвердила розроблений Держпланом оптимальний варіант п’ятирічки з 23% середньорічним рівнем зростання промислової продукції.

Селян, однак, не влаштовували «ножиці цін». Вони скоротили свої закупки промтоварів і не повезли хліб на ринок. Узимку 1927—1928 рр. в країні спалахнула гостра хлібозаготівельна криза. Й. Сталін вирішив примусити селян здавати хліб за невигідними для них цінами під загрозою кари аж до конфіскації майна. Методи адміністративного тиску на селянство знову стали реальністю. Це допомогло на початку 1928 р. подолати хлібозаготівельну кризу. В Україні з допомогою тиску на селян у січні-лютому 1928 р. заготовили 70 млн пудів хліба.

● Індустріалізація - комплекс заходів, ужитих ВКП(б) у 1920-30-х, що мали на меті модернізацію промисловості: будівництво заводів, фабрик, залізниць та інших індустріальних об'єктів.

Методи адміністративного тиску були названі «надзвичайними заходами проти куркуля». Узимку 1928-1929 рр. хлібозаготівельна криза повторилася. На цей раз вона загострилася загибеллю озимини в Україні внаслідок украй несприятливих погодних умов. На 1 квітня 1929 р. республіка здала державі 27 млн пудів зерна замість 200 млн на цю дату в попередньому році. Заготівлі на Північному Кавказі скоротилися вчетверо.

ІНДУСТРІАЛЬНА ГОНИТВА. Ще в грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд РКП(б) (на з’їзді назву партії змінено на ВКП(б)), який проголосив курс на індустріалізацію. Наступний XV з’їзд ВКП(б) схвалив директиви першого п’ятирічного плану. Перший рік п’ятирічки розпочався в жовтні 1928р. Продиктовані Сталіним планові темпи зростання промислового виробництва були небаченими: 37,7% за рік (у середньому за три роки, починаючи з другого року п’ятирічки). Промисловість безперебійно одержувала кошти на капітальне будівництво за рахунок інфляційного випуску паперових грошей. Обсяг капіталовкладень в українську промисловість (у порівняльних цінах 1928 р.) збільшився з 438 млн рублів у 1929 р. до 1 229 млн у 1932 р.

Індустріальна гонитва призвела до великих матеріальних нестатків. Економічні труднощі (завжди наголошувалося: тимчасові) органи пропаганди розглядали як неминучі й цілком природні.

З наказу Сталіна органи державної безпеки (з 1922 р. - Державне політичне управління, скорочено - ДПУ) сфабрикували справу про «шкідницьку» організацію з господарників та інженерів, які працювали здебільшого в кам’яновугільній і металургійній промисловостях Донбасу. Вони найбільше протестували проти надвисоких темпів розгортання виробництва, які спричинювали тяжкі аварії. У 1928 р. в Москві було проведено показовий процес. Після цієї «шахтинської справи» почалося організоване цькування спеціалістів з дореволюційними дипломами. Багаторічне переслідування спеціалістів непролетарського походження призвело до майже цілковитого винищення цього нечисленного прошарку інтелігенції.

СТАНОВИЩЕ РОБІТНИКІВ. З перших років індустріалізації ціни на товари народного споживання поповзли вгору. Реальна заробітна плата почала знижуватися. Взимку 1928-1929 рр. в містах України було запроваджено нормовану торгівлю хлібом за картками за низькими ціпами. Незабаром карткову систему поширили на основні види продовольчих і промислових товарів.

На великих підприємствах створювалися закриті робітничі кооперативи (ЗРК). Вони забезпечували робітників за картками, організовували заводські їдальні та приміські господарства, заготовляли сільськогосподарську продукцію. Тільки з 1935 р. карткову систему постачання продовольства було ліквідовано. Мережа державної торгівлі розгорнула вільний продаж хліба та інших продуктів. Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників та службовців були суспільні фонди споживання. З них сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги.

У травні 1929 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів». У ній зазначалося, що змагання - це не епізодична кампанія, а постійний-метод роботи. Організацію змагання покладали на профспілки, а загальне керівництво ним - на партію.

У 1933 р. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п’ятирічки. Цей рік стали вважати першим у другій п’ятирічці (1933-1937рр.). На нову п’ятирічку були заплановані менш напружені темпи приросту промислової продукції. Це пом’якшило народногосподарські диспропорції. Від другої половини 1935 р. було вирішено скасувати граничну межу в заробітках. Після цього залишалося тільки ініціювати кампанію з пропаганди рекордів. У ніч на 31 серпня 193.5 р. вибійник шахти «Центральна-Ірмино» в Кадіївці (тепер - Стаханов) Олексій Стаханов застосував метод роботи, що ґрунтувався на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпильником. Це дало йому можливість в 14,5 раза перевищити норму.

Рекорди стаханівців були підставою для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань. Це призводило до перенапруження виробничого процесу і неминучих зривів, які розглядали як саботаж або шкідництво. Звинувачені потрапляли до рук чекістів.

У 1934 р. чекістські органи ввійшли до складу новоутвореного загальносоюзного Наркомату внутрішніх справ і перебували в ньому на правах главка - Головного управління державної безпеки (ГУДБ НКВС). ГУДБ брало на облік усіх незадоволених диктатурою, але спочатку заарештовувало лише деяких. Потім ув’язнених звинувачували як членів контрреволюційної організації, придуманої в кабінетах слідчих.

ДОСЯГНЕННЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ.

Конкретні результати капітального будівництва в Україні були вагомі. Серед побудованих в СРСР 35 промислових гігантів цивільної промисловості в Україні споруджено 12, з них 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. Найвідоміші новобудови - це три металургійні заводи (Запоріж- сталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод (ХТЗ). Гігантами серед реконструйованих об’єктів були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні - в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Алчевську (перейменованому тоді в Комунарськ).

Поряд з переліченими в Україні побудовано й десятки інших підприємств в усіх галузях промисловості. Зокрема, запорізький завод «Комунар» став найбільшим у світі підприємством комбайнобудування. Харківський завод «Серп і молот» почав випускати складні молотарки в кількості, яка забезпечувала потреби сільського господарства всієї країни.

Практично заново створювалися харчова й легка промисловості. Однак розгортання цих галузей відбувалося набагато повільніше, ніж важкої індустрії.

Істотне скорочення чисельності кустарів не компенсувалося відповідним зростанням продукції широкого вжитку на підприємствах фабрично-заводського типу. Як правило, товари для населення вироблялися не тільки невисокої якості, але й в недостатній кількості.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ФОРСОВАНОЇ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

• Індустріалізацію УРСР здійснювали здебільшого за рахунок технічного переоснащення наявних підприємств або розміщення новобудов у регіонах, індустріалізованих на межі 19-20 ст. Унаслідок цього нерівномірність індустріалізованості регіонів України, який існував до революції, зберігався.

• Індустріалізацію УРСР, як і загальносоюзну, здійснювали здебільшого шляхом капітального будівництва в галузях групи А. Тому вона відчутно не впливала на зростання матеріального добробуту населення.

• В УРСР посиленими темпами розбудовували базові галузі важкої індустрії - кам’яновугільну та залізорудну, металургійну, електроенергетичну. Машинобудівні галузі, особливо підприємства воєнно-промислового комплексу, споруджували головним чином у регіонах, більш віддалених від кордонів з Європою.

• Капітальне будівництво промислових підприємств і освоєння новоспоруджених потужностей здійснювали, використовуючи сталінський вислів, «методом підхльостування»: перед виробничими колективами та колективами новобудов ставили відверто нереальні завдання, після чого до тих, хто залишався позаду, застосовували різні форми репресій. Унаслідок цього якісні показники радянської промисловості залишалися набагато гіршими, ніж їхні аналоги в країнах Заходу. Насамперед це стосувалося оборонної продукції, що особливо далося взнаки під час Великої Вітчизняної війни. За поодинокими винятками, військова техніка, якою оснащували Червону армію, була гіршою, ніж та, що її використовував Вермахт.

• Прискорена індустріалізація УРСР зумовила докорінну зміну всіх народногосподарських пропорцій: переважання промислової продукції над сільськогосподарською у сукупній продукції республіки; переважання продукції великої промисловості над продукцією дрібної промисловості; переважання продукції групи А над продукцією групи Б.

• Завдяки індустріалізації докорінно змінилася соціально-класова структура населення УPCP. Робітничий клас став провідною соціальною силою суспільства. Різко зросла питома вага науково-технічної інтелігенції та її соціальна роль у суспільстві.

«СУЦІЛЬНА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ» СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА. Колективізація мала забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Вступаючи до колгоспу, кожен селянин передавав свої права на розпорядження виробленою продукцією голові правління. А через нього державні установи діставали можливість визначати, скільки виробленої продукції треба залишити на задоволення потреб колгоспу й колгоспників, а скільки - вилучити до централізованого фонду. Уже 1930 р. обмолочений хліб прямо з колгоспних, ланів стали вивозити на зсипні пункти та елеватори.

Гасло суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий 1929 р. пленум ЦК ВКП(б). У січні 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україну віднесено в ньому до групи регіонів, де колективізацію планували закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Суцільна колективізація була, задумана як комунізація. Офіційно йшлося про утворення колгоспів у формі артілі, але в різних інструкціях, якими супроводжувалися директиви, артіль мала форму комуни. С. Косіор закликав здійснити колективізацію за 1930 рік.

Ця практика зустріла відчайдушний опір селян. Політична ситуація різко загострилася. Сталін вирішив відступити, публічно назвав факти, коли колгоспникам не залишали присадибної ділянки, «перегином» і поклав відповідальність за це на місцеву владу.

Проблему модернізації сільськогосподарського виробництва розв’язували шляхом будівництва державних машинно-тракторних станцій. Перша в СРСР МТС була постала в 1928 р. в Україні, у радгоспі ім. Т. Шевченка Берегівського району на Одещині. Розгортання мережі МТС відбувалося надзвичайно швидко. Від жовтня 1930 р. до кінця 1932 р. в середньому кожні два дні з’являлася нова МТС. Наприкінці 1932 р. діяло 594 МТС, які мали у своєму розпорядженні 25 630 тракторів і багато іншої сільськогосподарської техніки. МТС обслуговували 77 % колгоспного масиву орних земель.

ЛІКВІДАЦІЯ КУРКУЛЬСТВА ЯК КЛАСУ. Щоб загнати селян у колгоспи, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, тобто тих, хто опирався з особливою силою. Незаможних, які не погоджувалися йти в колгоспи, оголошували «підкуркульниками» й теж репресували.

За роки суцільної колективізації в Україні було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств. Фактично ж розпалося майже вдвічі більше господарств, причому чимало - з ініціативи самих селян. Не в змозі прийняти новий порядок, селяни розпродували майно й виїздили на новобудови в міста, зокрема за межі України.

Після визнання адміністративного тиску на селян перегином масштаби колективізації різко зменшилися. Однак восени 1930 р. розпочався новий наступ на село. Колективізація не перестала бути примусовою. До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70 % селянських господарств, понад 80 % посівних площ. За працю в колективному господарстві селяни не одержували майже, нічого, вироблена продукція майже цілком діставалася державі.

У 1930-1931 рр. занепад колгоспного виробництва-позначався не стільки на поставках державі, скільки на матеріальному становищі селян. У першій половині 1932 р., коли хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. завершилися і в селян викачали все, у багатьох районах України спалахнув справжній голод з випадками канібалізму й загибеллю десятків тисяч людей.

• Колективізація сільського господарства - процес докорінної перебудови аграрного сектора, ініційований більшовицьким керівництвом наприкінці 1920-х рр. Колективізація передбачала перетворення дрібних індивідуальних господарств на колективні підприємства (колгоспи) для встановлення цілковитого контролю держави за сільськогосподарським виробництвом і використання його ресурсів та потенціалу для модернізації всього господарства.

Колгоспи існували в трьох формах, залежно від ступеня відчуження селянської власності: найменшого (у товариствах спільного обробітку землі - ТСОЗах), середнього (в артілях, де селяни зберігали за собою присадибну ділянку, корову й дрібну живність - свиню, вівцю, птицю) і максимального (у комунах, де усуспільнювалося абсолютно все господарство).

Замість того, щоб покінчити зі спотвореними виробничими відносинами, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РИК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» - позбавленням волі на строк не менш як 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, селянин діставав повний строк у концтаборі. У народі цей драконівський акт охрестили «законом про п’ять колосків».

ГОЛОДОМОР 1933 р. Втрати зерна з урожаю 1932 р. виявилися величезними внаслідок безгосподарності та небажання селян працювати за безцінь на державу. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібників вдалося витиснути 132 млн пудів хліба, тобто менше, половини скороченого порівняно з попереднім роком плану. Тоді Сталін надіслав в Україну з надзвичайними повноваженнями хлібозаготівельну комісію на чолі з головою радяпсь1 кого уряду. В. Молотовим. Молотовська комісія викачала з села весь хліб у рахунок хлібозаготівель, але не виконала плану. Тоді для покарання боржників вона запровадила «натуральні штрафи». Одночасно за розпорядженням Кагановича в Україні запроваджено систему «чорних дошок». Господарства, занесені на «чорні дошки», оточували збройні загони. Звідти вивозили всі продовольчі та насіннєві запаси, було заборонено торгівлю й постачання будь-яких товарів.

1 січня 1933 р. керівники УСРР у Харкові одержали за підписом Й. Сталіна телеграму, яка започаткувала кампанію повсюдного пошуку хліба. В всіх регіонах України, за винятком прикордонних, з активною участю комнезамівців і відряджених на хлібозаготівлі робітників з міст (яким говорили, що їхні сім’ї голодують через куркульський саботаж хлібозаготівель) почалися подвірні обшуки. Конфіскували запаси будь-якої їжі - сухарів, картоплі, сала, солінь, фруктової сушні, цибулі тощо. Забирали все продовольство, яким селяни мали харчуватися до нового врожаю. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський» саботаж. Вона здійснювалася гласно, з висвітленням у районних газетах.

У березні 1933 р. С. Косіор написав. Сталіну доповідну записку з інформацією про підготовку до весняної сівби. У ній він ужив фразу, яка пояснює причини терору голодом. Ось вона: «Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби саме в найбільш неблагополучних районах».

Під «найбільш неблагополучними» малися на увазі райони з величезною смертністю від голодомору, який уже лютував в українському селі. Та Косіор бідкався, що навіть голод не примусив колгоспників працювати на державу.

Організаторам голоду треба було вдавати, що його не існує. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У та протоколах політбюро ЦК слово «голод» не згадувалося. Конкретні заходи партійних організацій, які пов’язувалися з голодом, проходили в документації через «особливі теки». Цього табу в КПРС дотримувалися до грудня 1987 р.

Щоб адміністративно «прив’язати» селян до колгоспів, Сталін запровадив з грудня 1932 р. внутрішні паспорти для населення міст і новобудов. Жителі сільської місцевості, яким паспортів не видавали, вже не могли легально влаштуватися в місті.

Паспортизація населення вимагала певного часу і не могла одразу виявити втікачів із села. Потік утікачів припинили за .допомогою внутрішніх військ. Україна була оточена по периметру своїх кордонів загороджувальними загонами, щоб перешкодити появі голодних селян у інших республіках. Без спеціального дозволу не можна було пересуватися залізницями.

У 1933 р. внаслідок конфіскації всіх продовольчих запасів голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн чоловік. Повні демографічні втрати в Україні (без Кубані - одного з шести округів Північно- Кавказького краю, де теж здійснювалася конфіскація всього продовольства) включно з викликаним голодомором зниженням народжуваності, сягнули за 1932-1934 рр. 5 млн осіб.

ПРИЧИНИ ГОЛОДОМОРУ 1933 р. В УКРАЇНІ

● Великий експорт хліба з метою одержати валюту, щоб оплатити замовлене за рубежем устаткування для новобудов важкої індустрії.

● Встановлення нереальних хлібозаготівельних планів, виконання яких призвело до цілковитої конфіскації в селян усіх запасів зерна - насіннєвого, фуражного, продовольчого.

• Реалізація драконівського закону «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 р. («закон про п’ять колосків»).

• Запровадження надзвичайною хлібозаготівельною комісією в Україні під керівництвом глави радянського уряду В. Молотова законодавства про натуральні штрафи з боржників по хлібозаготівлях.

• Новорічна (від 1 січня 1933 р.) телеграма Й. Сталіна українському селянству з вимогою здати державі. «прихований» хліб, яка започаткувала кампанію повсюдного пошуку цього хліба командами голодуючих «активістів» під наглядом і керівництвом чекістів. Під час обшуків конфісковували все наявне продовольство.

• Заборона на інформацію про голод у Радянському Союзі (діяла до грудня 1987 р.).

• Директива Й. Сталіна про попередження масового виїзду голодуючих селян з УСРР і Кубанського округу Північно-Кавказького краю від 22 січня 1933 р.

Примітка. Перші три причини викликали масовий голод. Наступні чотири причини мають безпосередній зв’язок з Голодомором.

ПОДОЛАННЯ КРИЗИ КОЛГОСПНОГО ЛАДУ. На січневому (193.3 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Сталін заявив, про настала пора відмовитися від політики прискорених темпів індустріалізації, тому що, мовляв, її завдання виконані. Насправді слід було рятувати охоплене кризою сільське господарство. Щоб. вивести сільське господарство зі стану економічного колапсу й забезпечити умови для втілення в життя закону від 19 січня 1933 р., потрібний був певний механізм. Його виробили із запровадженням політичних відділів МТС і радгоспів. Ці надзвичайні партійні органи провели чистку керівних кадрів у сільському господарстві. У 1933 р. вони «вичистили» з українських колгоспів 34 тис. осіб, причислених до «куркульських елементів». Запізнення на роботу каралося вперше доганою, вдруге - штрафом, втретє - виключенням з колгоспу.

Окрім каральних та дисциплінарних заходів, на політвідділи було покладено організацію навчання масових професій на довгострокових курсах і в постійно діючих школах з навчально-виробничими майстернями. До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу вдалося подолати. Після цього політвідділи МТС ліквідували.

КОЛГОСПИ В СИСТЕМІ КОМАНДНОЇ ЕКОНОМІКИ.

За другу п’ятирічку (1933-1937) кількість МТС в Україні зросла з 592 до 958, а число обслуговуваних ними колгоспів - з 12,2 до 26,7 тис. Застосування машин створювало можливості для впровадження агротехніки. До кінця другої п’ятирічки в Україні вже налічувалося 35 тис. хат-лабораторій, у яких колгоспники оволодівали основами агрономічної науки. Другий Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників, що відбувся в Москві в лютому 1935 р., затвердив новий статут сільськогосподарської артілі, який обмежив (до чверті або половини гектара) розміри присадибної ділянки, щоб колгоспник приділяв їй якомога менше часу.

У середині 1937 р. в Україні налічувалося 27 347 колгоспів. У колгоспах працювало понад 7 млн людей. На той час ще залишалося 154 тис. одноосібних дворів, або менше 4 % загальної кількості. «Суцільна колективізація» стала реальним фактом. Позбавлені землі й засобів виробництва, прив’язані до сільської місцевості на все життя безпаспортним статусом, селяни були зобов’язані випрацьовувати «обов’язковий мінімум трудоднів». У колгоспах з 1933 р. створювалися бригади з постійним складом працівників, за якими закріплювалися машини, реманент, робоча худоба. .У рільничих бригадах, які спеціалізувалися на вирощуванні технічних культур, стали виникати ланки. Згодом ланкова система організації праці поширилася на вирощування зернових культур. Була запроваджена індивідуальна та дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці. Матеріальна зацікавленість позначилася на продуктивності праці у громадському господарстві. У 1935 р. бригадир Старобешевської МТС на Донеччині П. Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу в с. Старосілля (тепер Городищенського району Черкаської області) М. Демченко взяла зобов’язання виростити по 500 ц цукрових буряків з гектара. У країні почалося змагання п’ятисотенниць.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ СУЦІЛЬНОЇ -КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

• Ліквідація приватної власності селянина на засоби виробництва, тобто встановлення його економічної залежності від держави.

• Забезпечення переходу створюваного в сільському господарстві національного доходу в галузях, прискорений розвиток яких мав для держави особливе значення (важка індустрія, воєнно-промисловий комплекс);

• Поширення на сільське господарство директивного планування.

• Закріпачення селян у колгоспах шляхом запровадження паспортної системи з обов’язкового пропискою паспортів лише для населення міст і новобудов.

• Перетворення селян па найману робочу силу, змушену працювати там і тоді, де і коли їм накажуть бригадири й ланкові.

МАСОВІ РЕПРЕСІЇ. Першим процесом проти української гуманітарної інтелігенції стала справа «Спілки визволення України» («СВУ»). Процес був задуманий з метою дискредитації української інтелігенції: організатори справи поставили на чолі цієї міфічної спілки одного з керівних діячів Української революції, віце-президента ВУАН Сергія Єфремова. Всього на лаві підсудних опинилося 45 осіб: два-академіки ВУАН (С. Єфремов і М. Слабченко), 15 професорів вузів, 10 учителів, письменники, священики, редактори, кооператори, студенти.

Справі «СВУ» передували менш резонансні акції, ініційовані Л. Кагановичем. Уже йшлося про звинувачення наркома освіти О. Шумського, які започаткували боротьбу з «шумськізмом». У тезах про підсумки українізації, підготовлених на червневий (1926 р.) пленум ЦК КП(б)У, український націоналізм був названий шовінізмом. Термін «шумськізм» з’явився в компартійному обігу після лютнево-березневого (1927 р.) об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У. У 1928 р. до нього додали й «хвильовізм». Майже одночасно з’явився ще один термін - «волобуєвщина». Підставою для звинувачень стала стаття економіста Михайла Волобуєва «До проблеми української економіки», надрукована в журналі «Більшовик України». М. Волобуєв обґрунтовував, чому народним господарством в Україні мають керувати українські економічні центри. Учений висловив незгоду з «надмірним вилученням прибутку поза межі України» і поставив питання про «доцільність контролю Україною та іншими союзними республіками союзних органів».

У 1930 р. сфабрикували нову справу про «контрреволюційну» організацію на зразок «СВУ» - «Український національний центр» (УНЦ). «Слідство» у справі УНЦ тривало протягом 1930—1931 років. До справи залучили 50 осіб, близько тридцяти з них були колишніми членами УПСР і УСДРП - основних партій Центральної Ради. Керівництво нею приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, і він під тиском з боку ДПУ був змушений визнати свою належність до УНЦ. Проте через деякий час відмовився від свідчень на попередньому слідстві, після чого «справа» УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р., під час відпочинку у Кисловодську, після нескладної операції він за нез’ясованих обставин помер.

Використавши у 1932-1933 рр. проти українського селянства терор голодом, Сталін не залишив поза увагою й інші верстви населення.

2 липня 1937 р. було підписано рішення ЦК ВКП(б), на основі якого з’явився таємний оперативний наказ по НКВС СРСР з визначенням розкладки «ворогів народу». Вимагалося у найближчі чотири місяці викрити й репресувати 269 тис. «ворогів», з них 76 тис. - за першою категорією (розстріл), а 193 тис. - за другою (ув’язнення в тюрмі або таборі).

Зловісний тридцять сьомий рік розпочався в Україні набагато раніше, ніж у інших регіонах СРСР, практично одразу після приїзду П. Постишева в 1933 р. Однак найбільші масштаби репресій спостерігалися саме в тридцять сьомому.

Служіння Сталіну вірою і правдою не врятувало компартійно-радянське керівництво України. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з’їздом у червні 1937 р., 56 були звинувачені у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, зокрема С. Косіор і П. Постишев. Вижив тільки Г. Петровський.

З кінця 1938 р. хвиля масових репресій почала спадати.

НАСЛІДКИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ 1930-х рр. В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

• Посилення політичної залежності України від центру.

• Знищення або нейтралізація в концтаборах потенціальних противників тоталітарного режиму. Придушення опозиційних сил, у тому числі шляхом створення фіктивних антирадянських організацій у кабінетах чекістів.

• Руйнування горизонтальних зв’язків між людьми (у тому числі встановлення нагляду за релігійними громадами і втручання в сімейні стосунки). Нав’язування громадянам обов’язкового членства у побудованих на засадах «демократичного централізму» вертикальних структурах (масова партія, комсомол, профспілки, громадські організації).

• Фізичне знищення сотень тисяч українців усіх соціальних верств, розкол суспільства, протиставлення соціальних верств одна одній.

• Занепад української національної культури внаслідок фізичного винищення інтелектуального потенціалу республіки.

• Підтримка головного стимулу до праці на державу - страху. Забезпечення системи таборів ГУЛАГу дешевою робочою силою.

• Деформація морально-етичних відносин і нагнітання атмосфери страху, взаємної підозри, недовіри та абсолютної покори владі.

• Поразки Червоної армії на початковому етапі Великої Вітчизняної війни через неукомплектованість кадрами кваліфікованих командирів і небажання істотної частини мобілізованих громадян, які пройшли через Голодомор і Великий терор, захищати цю владу.

ЗМІНИ В СОЦІАЛЬНОМУ СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ. Традиційна для ринкового суспільства структура населення - була деформована ліквідацією приватної власності на засоби виробництва. Внаслідок заборони приватного підприємництва зникли або перейшли в глибоке підпілля економічно не залежні від держави соціальні верстви, аж до осіб вільних професій, які завжди жили власною працею (адвокати, лікарі тощо). Цілком зник клас селян-власииків, який перед суцільною колективізацією становив переважну більшість населення. Зникла також велика верства самодіяльного кустарно-ремісничого населення.

Колишні кустарі й ремісники разом з колективізованими селянами утворили численну соціальну верству працівників кооперативно-колгоспного сектору народного господарства. Найістотнішою рисою, що визнала їхній соціальний статус, була економічна залежність від держави. Працівників радгоспів та МТС називали робітниками, а колгоспників, як і раніше, селянами, але ці групи були соціально однорідними і розрізнялися тільки за професійними ознаками.

Робітники за традицією називалися класом, хоча за своїм становищем у виробництві нічим не відрізнялися від службовців. Чисельність службовців зростала швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1770 тис. робітників і 349 тис. службовців. Перед війною кількість робітників зросла до 4 578 тис., а службовців - майже до 2 млн осіб.

Українська промисловість поповнювалася здебільшого вихідцями з України. Разом з тим робітничий клас залишався багатонаціональним. У його складі зросла чисельність росіян, татар, білорусів та ін. національностей.

У роки першої п’ятирічки чисельність робітництва зростала передусім за рахунок селян, які покидали свої села, рятуючись від колективізації, репресій і голоду. У другій п’ятирічці темпи зростання робітничого класу істотно загальмувалися. Тепер на заводи йшли здебільшого вихідці з робітничого середовища. Селяни працювали в промисловості за оргнабором, який здійснювали спеціалізовані вербувальні органи промисловості під контролем районних властей і колгоспного керівництва.

Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася. Наприкінці 30-х рр. жінки становили майже третину від загальної кількості робітників. Держава цілеспрямовано розширяла масштаби жіночої праці, щоб скористатися додатковим ресурсом робочої сили. Пропагандисти, однак, пояснювали це прагненням радянської влади утвердити рівноправне становище жінки в матеріальному виробництві. Самі жінки охоче йшли на виробництво, щоб збільшити доходи сім’ї. Заробітна плата була низькою, тож самі чоловіки не могли прогодувати сім’ю.

КОНСТИТУЦІЯ СРСР. У лютому 1935 р. відбувся VII з’їзд рад СРСР. Напередодні з’їзду на пленумі ЦК ВКП(б) запропоновано внести до його порядку денного питання про зміни в Конституції СРСР, спрямовані на демократизацію виборчої системи. Раніше робітники мали п’ятикратну перевагу над селянами у нормах представництва. Тепер вибори пропонувалося зробити рівними. Раніше вибори в систему рад були багатоступеневими. Тепер їх пропонувалося зробити прямими. Раніше делегатів у ради кожної ланки адміністративно-територіального поділу висували відкрито, підняттям рук. Тепер вибори пропонувалося зробити закритими, з кабінками для голосування. Радянська виборча система мала набути парламентської форми.

VII з’їзд рад створив комісію для підготовки проекту нової Конституції СРСР під головуванням Й. Сталіна. У червні 1936 р. проект було опубліковано. Почалося його тривале, майже піврічне обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів або за місцем проживання.

Надзвичайний VІІІ з’їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. За її зразком були розроблені проекти конституцій союзних республік. Проект Конституції УPCP було опубліковано 1 січня 1937 р. Наприкінці січня надзвичайний XIV з’їзд рад України її затвердив.

Радикальна зміна виборчої системи не позначилася па реальній владі. Ради не були самостійною владою у своїй традиційній формі. Однак демократична процедура виборів створювала загрозу для диктатури партійних комітетів. Виборці могли обрати тих, кого вони хотіли, а не підібраних у райкомі партії слухняних людей. Адже за буквою Конституції вся влада належала радам.

Щоб такого не трапилося, на кожне місце в системі рад висувався тільки один кандидат - від блоку комуністів і безпартійних.

УСПІХИ В ЛІКВІДАЦІЇ НЕПИСЬМЕННОСТІ. Ліквідація неписьменності (лікнеп) для радянської влади була надзвичайно відповідальною справою. До середини 30-х років уряд поставив вимогу «закрити проблему». Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в неробочий час. У 1933 р. в Україні школи грамоти відвідували 799 тис. осіб, у 1934 р. - близько 840 тис., у 1938 р. - 620 тис.

На початку 1936 р. було підбито перші підсумки багаторічної кампанії лікнепу. Роботу з лікнепу покладали на наркомати освіти в союзних республіках. Створювалися вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності.

Хоч зусилля держави й громадськості не дали стопроцентного результату, досягнуті показники були вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічувалося 72 % неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних у віці до 50 років.

ШКІЛЬНА ОСВІТА. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов’язкове навчання». Щоб реалізувати принцип обов’язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники й посібники. Для розв’язання цих завдань при РНК УСРР було створено комітет сприяння на чолі з головою уряду В. Чубарем. Комітети створювалися й на місцях.

Шкільна мережа зазнала докорінної перебудови. Початкові школи було переведено на семирічне навчання. Деякі семирічки переходили на 10-річний строк навчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).

У 1932/33 навчальному році в Україні було охоплено навчанням 98 % учнів початкової школи. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував Голодомор, під час якого гинули насамперед діти. Тому в 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

*Всеобуч — скорочено: «всеобщее обучєние». Цей російський неологізм 1930-х років ввійшов у мови народів СРСР без перекладу.

У другій п’ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, і завдяки цьому ліквідовано третю зміну. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п’ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році сягнула 2531. У них навчалося близько третини учнів.

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, у якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мусив дотримуватися апробованих програм і текстів підручників. Особливо контролювалося викладання історії. Навчальний предмет «історія» було відновлено 1932 р. Ще у 1924/25 навчального року історію як навчальну дисципліну було зведено майже нанівець, оскільки почали працювати за комплексними програмами. Предметом вітчизняної історії вважали історію СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Тоді ж основною формою організації навчального процесу став урок із групою учнів та визначеним розкладом занять. Від 1935 р. запроваджено словесну шкалу оцінювання, оскільки радянська влада свого часу скасувала екзамени й оцінку знань учнів балами.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, у якій навчання здійснювалося мовою місцевого населення. На початок другої п’ятирічки в українсько- мовних школах навчалося понад 80% учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи - російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин стали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах з 1938/39 навчального року було запроваджене обов’язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати російську мову з 2 до 10 класу. Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася повзуча русифікація української школи.

ВИЩА ШКОЛА. Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. Треба було швидко замінити тих, хто емігрував за кордон або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19 в 1914/15 навчальному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них - відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Велику Британію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст. Серед них по чотири інститути мали Вінниця, Полтава, Сталіно (колишня Юзівка), по три - Ворошиловград (Луганськ), Запоріжжя (колишній Олександрівськ), Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон.

У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові Звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У роки першої п’ятирічки вузи і технікуми України підготували 110 тис., у роки другої - близько 196 тис. спеціалістів. Проте багатьох було репресовано.

РОЗВИТОК НАУКИ. Головним осередком наукової діяльності залишалася ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано в Академію наук УРСР. З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія наук почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь - нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному інституті в Харкові було введено в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Від середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патока та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василснком, М. Грушевським, М. Слабчешком плідно працювали над проблемами історії України. Літературознавство розвивали М. Возняк, С. Єфремов, вагомим внеском у мовознавчу науку були праці А. Кримського. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні, а згодом репресувала найавторитетніших учених.

РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ ТА МИСТЕЦТВА. Література та мистецтво вважалися однією з відповідальних ділянок «культурного фронту». Компартійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з’їзду письменників України. З’їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було створено Спілку письменників України. У творчі спілки об’єдналися й працівники мистецтва. За допомогою цих спілок влада прагнула уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася брутальним втручанням партійних чиновників у літературно-художнє життя.

Контроль і регламентація згубно вплинули на творчу долю такого яскравого поета, як П. Тичина. Він «уписався» в сталінську добу, завоював становище офіційно визнаного метра поезії, але проти раннього періоду творчості його талант потьмянів. М. Рильському довелося відсидіти півроку у в’язниці за звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі». Збірки поета «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду» становили вершини української поезії міжвоєнного періоду. Читачів захоплювали дотепні гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). Проте в 1933 р. письменника звинуватили у причетності до вигаданої чекістами Української військової організації (УВО) й засудили до 10 років концтаборів.

Усього протягом 1934-1938 рр. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з’їзду.

Шедеврами світового кінематографа стали фільми Олександра Довженка «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) (1958 р. на міжнародному кінофестивалі в Брюсселі цей фільм визнаний серед 12 найкращих фільмів усіх часів і народів). Перший звуковий фільм Довженка - «Іван» (1932). У 1933 р. митець переїхав до Москви, поставив кінокартини «Аероград» (1935 р.), «Щорс» (1939).

Творчість українських майстрів літератури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них тоталітарний режим звинуватив у «буржуазному націоналізмі». Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою «розстріляного відродження».