23. УКРАЇНСЬКА CPP В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1928 рр.)

Факти:

Входження УСРР до складу СРСР. Голод у південних губерніях УСРР. Неп в УСРР. Відбудова народного господарства. Політика «коренізації» в УСРР (українізація). Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих. Українське національне відродження 20-х рр.

Дати:

1922 р. - входження УСРР до складу СРСР;

1921-1923 рр. - голод в Україні;

1923 р. - початок політики «українізації»;

1925 р. - завершення відбудови промисловості, курс на індустріалізацію.

Персоналії: Л. Каганович, О. Шумський, М. Скрипник, М. Волобуєв, М. Хвильовий, Л. Курбас, М. Бойчук, О. Довженко..

Поняття та терміни: «індустріалізація», «українізація», «автокефальна церква».

Ви повинні вміти:

• розпізнавати на картосхемі зміни в адміністративно-територіальному устрої УСРР у 1921- 1928 рр.;

• характеризувати неп та її складові, процес стабілізації економічного й соціального життя в Україні, політику більшовиків щодо релігії та церкви в Україні, політику «українізації» та її наслідки, особливості розвитку української культури в цей період;

• визначати причини та наслідки «українізації», її вплив на українську культуру й ментальність населення УСРР, вступу УСРР в СРСР; причини та особливості впровадження непу в Україні.

ДЕРЖАВНИЙ СТАТУС УСРР В 1921-1922 рр. СОЮЗНИЙ ДОГОВІР 1922 р. 28 грудня 1920 р. голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали в Москві з X. Раковським, який поєднував в Україні обидві ці посади, договір про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору наголошено на незалежності і суверенності обох держав. Обидва уряди, і це було найістотнішим, проголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ради народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Подібні договори були укладені і з іншими формально незалежними радянськими республіками. Так виникла договірна федерація.

Розроблений Сталіним (від квітня 1922 р. - генеральний секретар ЦК РКП(б)), проект резолюції Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономій. У другій половині серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. В. Ленін не брав участі в роботі комісії через хворобу. Ознайомившись з матеріалами комісії, він запропонував творити Радянський Союз, тобто нову федерацію у складі Російської і Закавказької федерацій, України і Білорусії, тобто Росія мала увійти в союз на загальних підставах. Форма утворення єдиної держави, яку запропонував Ленін, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП(б).

30 грудня 1-922 р. І Всесоюзний з’їзд рад затвердив Декларацію про утворення Союзу PCP і Союзний договір. У січні 1924 р. II з’їзд рад СРСР затвердив Конституцію. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР, пристосовані до її нового статусу союзної республіки.

Конституція УСРР тепер фіксувала зміни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Молдавської АСРР у складі Української СРР і нового адміністративно-територіального поділу республіки. У 1923 р. замість повітів і волостей були утворені округи й райони. У 1925 р. було ліквідовано губернії і встановлено триланкову систему управління (центр - округ - район). На той час радянська Україна (УСРР) мала територію в 452 тис. кв. км з населенням 25,5 мли. осіб.

КОМПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКИЙ АППАРАТ У СИСТЕМІ ВЛАДИ. Перетворення РКП(б) з політичної на державну партію завершилося на X партійному з’їзді навесні 1921 р. В. Ленін домігся затвердження резолюції «Про єдність партії», якою заборонялися фракції та угруповання. Ленінська резолюція загрожувала суворими карами навіть керівникам найвищого рангу. Таємним до певного часу пунктом двом третинам членів Центрального, комітету і Центральної контрольної комісії надавалося право виключати інакодумців зі свого складу. Партійний з’їзд випустив з рук суверенне право вирішувати питання про склад ЦК. Реальна влада в партії перейшла, від з’їзду до ЦК РКІІ(б). Вожді дістали змогу впливати на партію не силою авторитету, а за допомогою апаратних комбінацій.

Формальним носієм диктаторської влади були система рад (відображена в Конституції) і партія, що приховувалася за нею. Фактично ж диктатуру здійснював Центральний комітет РКП(б) - сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за певну ділянку компартійно-радянської роботи.

У березні 1921 р. на X з’їзді РКП(б.) було обрано 25 членів ЦК, з України - четверо: Артем (Ф. Сергеев), Г. Петровсысий, X. Раковський, М. Фрунзе. Коли Ленін захворів, постало питання про те, хто буде вождем. Першим кандидатом вважався Л. Троцький. Тому Л. Каменев, Г. Зінов’єв і Й. Сталін об’єдналися з наміром протидіяти йому. У червні 1923 р. Сталін домігся відкликання X. Раковського з України. Головою Раднаркому УСРР став 32-річний Влас Чубар. На цій посаді він пропрацював 11 років. Унаслідок перетікання влади від радянських до компартійних структур першими в ієрархії тепер ставали секретарі. Секретарем ЦК КП(б)У був Е. Квірінг. Трохи згодом, у квітні 1925 р., на чолі ЦК КП(б)У став один з найближчих помічників Сталіна - Л. Каганович.

ГОЛОД У ПІВДЕННИХ ГУБЕРНІЯХ. У травні-червні 1921 р. стало зрозуміло, що насувається жахлива посуха. Природний катаклізм ударив по основних хліборобських регіонах - Поволжю, Північному Кавказу, південних губерніях України. У регіонах, не зачеплених посухою, врожайність майже не поступалася звичайній. Але селяни посіяли тут істотно менше ніж у роки, що передували продрозкладці. Становище в південних губерніях України трагічно погіршувалося. Газетам було заборонено писати на цю тему. Республіка мусила и далі вивозити хліб для постачання «червоних столиць» (Москви і Петрограда). У травні 1922 р. голодувало понад 3,7 млн людей.

Москва відновила з 1922 р. експорт хліба. З України вивезли закордон 13,5 млн пудів хліба нового врожаю. Щоб експорт не виглядав аморально, було оголошено, що врожай 1922 р. поклав край голоду. А голод у південних⁴ губерніях протримався протягом усього 1922 р. й перекинувся на першу половину 1923 р.

Керівники РКІІ(б) турбувалися про постачання міст і забували про голодуючих селян. Голодні робітники були небезпечніші, ніж розпорошені селяни. Проте в політиці центру виявлялося й неоднакове ставлення до селянства різних регіонів: співчутливе для Поволжя й агресивне щодо південних губерній України. Пояснення криється в тому, що українське село було охоплене антибільшовицьким повстанським рухом. Цей рух у другій половині 1921 р. стрімко пішов на спад. В умовах голоду політична активність села зменшилася майже до нуля.

ПРИЧИНИ ПЕРЕХОДУ ДО НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

• Колапс радянської економіки, зумовлений неможливістю централізованого управління з одного центру на засадах «єдиної фабрики».

• Розрив економічної змички міста і села внаслідок зруйнування радянською владою товарно-грошових відносин.

• Війна селян проти влади, спричинена реквізиціями селянської продукції в довільній формі та забороною вільної торгівлі.

• Даремні сподівання більшовиків на світову революцію і невдача спроб «підштовхнути» її за допомогою Червоної армії в 1919 і 1920 рр.

ПЕРЕХІД ДО НЕПУ. Перехід до нової економічної політики нерідко пов’язують з повстанням матросів і робітників Кронштадта. Проте рішення про відмову від реквізиційного принципу у відносинах міста і села визріло ще в січні 1921 р. На засіданні політбюро ЦК РКП(б) 8 лютого 1921 р. Ленін запропонував задовольнити бажання селян про заміну розкладки хлібним податком. 15 березня 1921 р. X з’їзд РКП(б) прийняв постанову «Про заміну розкладки натуральним податком».

Виходячи з неї, надзвичайна сесія ВУЦВК ухвалила закон про заміну розкладки податком, а РГІК УСРР опублікувала декрет про норми і розмір податку. Продподаток з урожаю 1921 р. визначався в розмірі 117 млн пудів замість встановленої раніше розкладки в 160 млн пуд.

Нова економічна політика означала відмову радянської влади від спроб створити економіку, цілком позбавлену товарно-грошових відносин. Держава повертала товаровиробникам-приватникам право на вільні купівлю і продаж продукції. У відносинах з селянством вона відмовлялася від реквізицій продукції, а у відносинах з робітниками - від примусових мобілізацій. Виробнича діяльність підприємств державного сектора переводилася на госпрозрахунок. Припиняючи запровадження в життя своєї доктрини (як наголошувалося - тимчасово), державна партія визнала за приватними підприємствами право на існування і здійснила роздержавлення дрібних підприємств.

Поворот правлячої партії обличчям до ринку, легалізація приватної торгівлі, зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З’явилася так звана нова буржуазія - орендарі, комісіонери, маклери, торговці-оптовики, промисловці. Їх назвали непманами. Діяльність непманів сприяла швидкому подоланню економічного хаосу і розрухи.

У квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найздібніших господарських працівників - наркома продовольства УСРР М. Владимирова. Разом з Г. Сокольниковим він очолив роботу над подоланням дефіциту бюджету (перевищення видатків над прибутками) та здійсненням грошової реформи.

У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети - червінці. У лютому-березні 1924 р. грошова реформа успішно завершилася.

НЕП У «КОМАНДНИХ ВИСОТАХ» НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА. З переходом до непу держава поклала відповідальність за виробництво безпосередньо на фабрики і заводи. Керівників підприємств зобов’язали обходитися власними ресурсами для забезпечення випуску продукції та постачання робітників. Від них тепер вимагалося вишукувати ресурси, ощадливо витрачати їх, пристосовуватися до вимог споживачів, щоб мати гарантований збут продукції.

Одним з перших урядових декретів непівської доби було ліквідовано найбільш зловісний главк «воєнного комунізму» - Головкомтруд з мережею таборів для «дезертирів трудового фронту». Процедура наймання «від воріт» і звільнення за бажанням знову стала нормальним методом формування робітничих колективів. Економісти вважали необхідною денаціоналізацію підприємств. Однак цей вихід не влаштовував політиків з РКП(б), які обстоювали збереження державної власності в «командних висотах» економіки і погоджувалися тільки на приватизацію дрібних закладів.

За непу главки були скасовані, а підприємства - об’єднані в госпрозрахункові трести. Госпрозрахунок ґрунтувався на самоокупності трестів, яку витлумачували як досягнення беззбитковості виробництва та одержання додаткового продукту - прибутку. Трести почали організовувати з осені 1921 р. Більшість великих шахт, де на початок 1923 р. працювало близько 94 тис. робітників, об’єднав трест «Донвугілля». У тресті «Південсталь» зосередилося 15 металургійних заводів (більшість з них була законсервована) і чимало вугільних шахт. Всю залізорудну промисловість об’єднував Південнорудний трест (ПРТ). Хімічна промисловість була організована в три трести - «Хімвугілля», «Склосода», «Коксобензол».

З утворенням трестів на УРНГ було покладене загальне керівництво державною промисловістю України. Водночас формувався ринок засобів виробництва на основі синдикатів (організацій для закупівлі сировини, планування торговельних опeрацій і збуту однорідної продукції групи трестів), оптових ярмарків і товарних бірж. В оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям) і приватним особам, не виключаючи колишніх власників, було передано 5200 дрібних підприємств.

У 1925/26 господарському році (господарські роки починалися з 1 жовтня і закінчувалися 31 вересня наступного календарного року) довоєнний рівень промислового виробництва було перевищено, що дало підстави для планів спрямувати певну частину капіталовкладень на новобудови.

НЕП У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ. Наполегливі спроби замінити ринкову економіку комуністичним виробництвом найбільш повно й безповоротно провалилися на селі. Селяни змусили державну партію віддати поміщицькі маєтки для зрівняльного розподілу. Зрівняльний поділ землі в українському селі завершився в 1923 р. Трудовою нормою вважалася та кількість землі, що її селянин мав змогу обробити силами власної сім’ї. Загалом у селянському користуванні в 1923 р. перебувало понад 31 млн десятин землі, тобто 92 % земельного фонду республіки.

У травні 1923 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили декрет про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. Основний тягар податку перекладався на заможні верстви села. З кожним роком чимраз більша кількість незаможників звільнялася від сплати податків. Зернове виробництво в середині 20-х років досягло передреволюційних показників. В умовах непу селянське господарство міцніло. У 1925 р. робочої худоби не мали 46 %, господарств, а в 1929 р. - 39 %.

Ринкові відносини між містом і селом були позбавлені штучності. Націоналізація землі не зробила індивідуальні (за тогочасною лексикою - одноосібні) селянські господарства залежними від держави.

Державним заготівельним організаціям було зручніше мати справу не з розпорошеними господарствами, а з їхніми кооперативними об’єднаннями. За постановою РНК УСРР від 13 квітня 1921 р. в республіці почала формуватися єдина система споживчої кооперації. Майже одразу з цієї системи виокремилася сільськогосподарська кооперація. Набули розвитку спеціальні види сільгоспкооперації - машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, меліоративні та інші товариства. До кінця 20-х років у сільськогосподарську кооперацію було залучено більше половини селянських господарств.

ФОРМА І ЗМІСТ УКРАЇНІЗАЦІЇ. Відразу після створення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок денний чергового партійного з’їзду пункт про шляхи розв’язання національного питання. XII партійний з’їзд у квітні 1923р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики дістав назву українізації. Суть українізації визначала така вимога: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада - не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були тепер почути у школах і закладах культури.

Перетворення української мови на фактичну державну мову в рамках УСРР було найбільшим досягненням націонал-комуністів. Користуючись підтримкою генерального секретаря ЦК КП(Б)У Лазаря Кагановича, Микола Скрипник на посаді наркома освіти УСРР прагнув отримати з офіційної політики українізації максимум можливого.

Українізація здійснювалася навіть за межами УСРР - у місцях компактного проживання українців, не зачіпаючи інтересів російськомовного населення. Проте російська інтелігенція в Україні вперше відчула себе національною меншиною. Політика коренізації проводилася і в районах України, компактно населених національними меншинами. У них працювати сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською та іншими мовами навчання.

ОСВІТА ТА НАУКА ЗА ДОБИ НЕПУ. Держава багато зробила для лікнепу - ліквідації неписьменності. У 1921 р. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти. Робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отримували 25 % знижки при обов’язковому страхуванні майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. Було організовано близько 120 культармійських університетів, які допомагали активістам лікнепу.

З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку. З 1920 р. університетську освіту було ліквідовано. Для вихідців з робітників було відкрито зелену вулицю під час вступу у вищі навчальні заклади, тобто відбувалося масове «оробітничення» вишів. Але освітній рівень переважної більшості робітників був надзвичайно низький. Тому при вузах стали створювати робітничі факультети (робітфаки). Робітфаківців забезпечували гуртожитками, їм виплачували державні стипендії.

Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Української академії наук. Від червня 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у 20-х рр. у складі трьох відділів - історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного. Приїзд М. Грушевського істотно пожвавив дослідження з вітчизняної історії. Вчений поставив за мету продовжити працю над справою всього життя - фундаментальною «Історією України-Руси».

ЛІТЕРАТУРНИЙ ТА МИСТЕЦЬКИЙ ПРОЦЕС 1920-рр. Термін «національне відродження», яким характеризують 20-ті рр., найбільш яскраво ілюструється великими досягненнями у сфері літератури та мистецтва. Творчий злет, започаткований Українською революцією, продовжився і поширився внаслідок українізації. Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні об’єднання, гуртки і студії, в яких митці шукали власне місце в громадському і художньому житті.

Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків - представники різних літературних стилів, які прагнули збагатити українську літературу найяскравішими здобутками західноєвропейської літератури. їх ідейним натхненником був колишній університетський професор, літературний критик і перекладач Микола Зеров. До цієї групи належали О. Бурггард. (О. Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.

Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР - Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 20-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих письменників і поетів - М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. Душею організації був Микола Хвильовий видатний прозаїк та поет, критик і публіцист. 1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася під тиском влади.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 20-х рр. стало мистецьке об’єднання «Березіль», організоване у 1922р. режисером Лесем Курбасом. Театр прославився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі посідали п’єси талановитого українського драматурга Миколи Куліша.

Багатим було музичне життя, у якому провідну роль відігравали Г. Верьовка, II. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка» перетворилася на один з кращих хорових колективів Радянського Союзу. Вона кожного року з великим успіхом гастролювала в республіках СРСР.

Серед художніх колективів найбільш помітними були Товариство ім. К. Костанді (Одеса. 1922), «Асоціація художників Червоної України» (АХЧУ). Плідно працювали художники старшого покоління - М. Бойчук. І. Їжакевич, Ф. Кричевський, К. Трохименко та молодші віком - В. Касіян, А. Петрицький.

Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1928 р. вийшов на екрани перший фільм Олександра Довженка «Звенигора». Після цього митець одразу здобув славу кінорежисера світового рівня.

СТВОРЕННЯ ТА ЛІКВІДАЦІЯ УАПЦ. Всеукраїнська церковна рада, створена в 1918 р., наполягала на утвердженні в Україні автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажанням розколоти й послабити Російську православну церкву. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом священика В. Литовського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). Від 1926 р. на українську церкву почався наступ. У січні 1930 р. вона була ліквідована.